Контрольні питання і завдання 2 страница

Кожен, кому ці питання затривожать душу, мусить уважно ознайомитися із "Сповіддю" Толстого. Хоча чужий досвід не завжди навчає, але охочого завжди робить мудрішим.

Не слід думати, що страх смерті - це щось неприродне, патологічне. Навіть коли це доходить до активного неприй­няття смерті, аж до ідеї безглуздості самого життя - це все-таки певна форма вияву інстинкту самозбереження, який завжди стоїть на сторожі життя. Неприродною була б повна відсутність страху смерті. Тому вона й досягається штучно - чи то вживанням якихось психотропних речовин, чи за допо­моги спеціальних справ тощо. Але не-людською була б і повна покора людини страху смерті, всезаповнююча жага жити - жити за будь-яких умов, за рахунок будь-чого. Таку невибагливу жадобу до житія Федір Михайлович Достоєвський назвав "силою низькості карамазівської". Й це справді сила. Але сила руйнівна. Вдаючися до будь-яких засобів, ця жага до життя може підстрочити смерть, може часом надати життю позірної смислової наповненості, але вона ще невідворотніше, ніж смерть, руйнує смислову структуру життя, насамперед притаманну йому з необхідністю людськість.

Існує певна залежність між способом життя, способом самоусвідомлення та способом осягнення людиною смерті. Для прикладу наведемо вислів восьмидесятирічного Гете, записаний його секретарем Еккерманом: "Для мене пере­конаність у вічному житті випливає з поняття діяльності. Оскільки я дію невтомно до самого кінця, природа зобов'я­зана надати мені іншу форму існування, якщо нинішня далі не може втримати мого духу"19. А ось думки, висловлені в листуванні між російськими вченими-біологами Олександ­ром Любішевим та Петром Светловим. Любіщев до Светлова, 9 травня 1960 року: "Страху смерті не відчуваю... В особисте безсмертя не вірю... Не хочу для себе особистого безсмертя... Ще коли вірив, зупиняло питання: що робитиму цілу віч­ність?"; "Мене зараз влаштовує більш за все ідея, що моя свідомість збережеться, збережеться в потенції, розчинив­шись у світовій свідомості". Светлов до Любіщева, 14 липня 1960 року: "Так, розчинитися - це не зникнути... А що таке вічність? Нескінченний спокій? Нескінченна діяльність? Во­ни поєднувані тільки у вищому синтезі, що доводить, зокре­ма, музика Баха"20.

Тут перед нами спокійне, розважливе, мислительське ставлення до своєї конечності. Але й тут, як і у випадках бурхливою неприйняття смерті, точніше - життя, неминуче пов'язаного зі смертю, також наявна спроба якось уникнути остаточної конечності свого існування. Людина, виявляється, ніяк не погоджується на конечність свого буття. А чи не свідчить це про те, що разом з конечністю, яку ні практично, ні теоретично не можна заперечити, людському буттю прита­манна також і безконечність? Хіба не є ті самі "трудове господарювання", мистецтво, наука, філософія тощо спосо­бами ствердити безконечність присутності людини у світі? Якщо так, тоді, виходить, і сама конечність людини є не тільки негативністю, але й суто позитивною ознакою її буття. Вона є вихідною підвалиною й постійним стимулом до ствер­дження людиною її безконечності, до віднайдення й розвитку нових форм здійснювання безконечності як модусу людсько­го буття. И віра у безсмертя душі - це лишень одна з таких можливих форм.

Історія культури знає чимало варіантів ідеї безсмертя. Докладно ними займається релігієзнавство. Філософія ж мусить осмислити найпринциповіший зміст цієї ідеї. Й тут перше, що впадає у вічі, - це її парадоксальність. З одного боку, безсмертя найчастіше витлумачується як найбільш можлива для людського буття смислова повнота; така, що іспан­ський філософ, письменник, поет і католицький священик Мігель де Унамуно (1864 - 1936) вважав бажання безсмертя власне сутністю людської душі, а Бога витлумачував як суб­станцію надії на особисте безсмертя. Але, з іншого боку, ця така жадана смислова повнота обертається на вкрай бідну на смисли. Принаймні на такі смисли, які можуть бути структуровані через мову, образи й таке інше. Про безсмертя майже нічого не можна сказати, крім того, що це перебування у вічності або що це перебування в Бозі чи при Бозі.

Та чи не більше парадоксів містить у собі ідея безконеч­ного життя, тобто "поцейбічного безсмертя". Справді, в чому полягає головний сенс безконечного життя? Чи може воно надати людині більше благ, ніж життя коротке або просто обмежене? Чого саме додасть нескінченність життя? Чи буде досвід нескінченного життя так само нескінченним, а якщо так, то чи не стане він запереченням щодо припустимості нескінченної тривалості життя? Чи є наповненість смислом рівномірною впродовж усього безконечного життя? Якщо ні, то тоді втрачає сенс його безконечне подовження. Яким треба бути, щоб жити вічно, й яким повинно бути життя, щоб викликати інтерес до себе впродовж нескінченного часу? f

Спробуйте продовжити низку подібних запитань. Граничний Характер ідеї нескінченного життя це дозволяє. і Але якщо розглядати ідею безконечності життя в контексті конечності людського буття, тоді вона втрачає свою парадок­сальність і набуває реального змісту. Давайте поміркуємо. Кожен з нас, оця конкретна жива людина отакої-от статі й з таким-от іменем, на-був буття лише тому, що йому переду­вала практично безконечна у порівнянні з часом його життя послідовність людських життів, їхні індивідуальності давно стерлися, й усі вони зливаються для нас в одне безконечне життя. Своєю практично нескінченною продовженістю у часі й своєю відбулістю, а отже, непорушністю воно стверджує кожного з нас як необхідну ланку буття. Це є буттєвий грунт моїх людських прав, зокрема тих, що проголошені світовим співтовариством невід'ємними правами людини. Й я мушу жити й діяти відповідно, щоб не урвався чи не змілів той потік виявлених і невиявлених мною смислів, який струменить крізь мене з минулого в майбутнє.

Але одвічним підмурком життя кожного з нас є не тільки колишнє буття, а й небуття. Жоден з нас не може бути певен, що якась ланка з ланцюжка життів, який проріс у тепе­рішньому нашим життям, - що та ланка не викуплена у смерті чиїмось недожитим життям. Скільки ж було таких, що нібито безплідне пішли в небуття, аби хтось мав можливість дати початок новій генерації, підняти сплюндрований край, скласти пісні про загиблих, зберегти й передати у прийдешнє їхні звичаї, вірування, сподівання! Ці недожиті, жертовно складені життя також вросли в наш родовід, також пророс­тають у нашому житті певними імперативами. Чиєсь перервне буття, посилаючися на небуття ненароджених генерацій і нездійснених справ, вибагливо дивиться на нас, вимагає гідно жити, ущільнювати й зміцнювати буття людини у світі.

Таким чином, наше життя грунтується водночас і на бутті, і на небутті. Воно є так само необхідним, як і випадковим. Воно викуплене у небуття ціною небуття численних людських Чуттів. Отже, в кінцевому рахунку ми маємо сприймати життя як дарунок. Найперше, це дарунок наших батьків, їхніх 'близьких, котрі, допомагаючи їм, створили умови для нашої появи на світ. А далі - це дарунок усього мого народу, його культури та його історії. Це дарунок людської цивілізації й,»нарешті, самої великої природи. Для когось це дарунок Бо­га - як Творця й Призвідника світу. Й перед усіма ми в боргу. Ми можемо сплатити цей борг, тільки передавши його своїм нащадкам, продовживши лінію смислової наповненості люд­ського буття через нове життя, нові справи, нові матеріальні й духовні цінності.

Якщо ми визнаємо цю доглибну смислову зумовленість нашого буття, це покладає на нас певні зобов'язання щодо нього. Ми не можемо тоді надто вільно розпоряджатися своїм життям. Ми повинні дбати, аби жити гідно й осмислено, уникати недбалого ставлення до нього, та й до будь-якого іншого людського життя. Тим паче я не можу самохідь вкорочувати собі життя. Коли воно - дарунок, то я не маю повного права на нього. Йдеться, як ви зрозуміли, про самогубство (мовою медицини - "суїцид").

Усі офіційні релігії безумовно забороняють самогубство. Християнство вважає його за тяжкий гріх. Вище було наведе­но міркування, згідно з яким можна сприймати як позарелігійну аргументацію проти самогубства, яка за своїм головним змістом у принципі збігається з християнською позицією. Тепер ознайомтеся з аргументацією, що її розвиває християнський мислитель, вільний від приписів традиційного богослів'я.

Від середини 20-х років серед російської еміграції, особ­ливо серед молоді, почастішали самогубства. На думку Ми­коли Бердяєва, це було спричинене не тільки важкими життєвими умовами, поширенням настроїв безнадії, але й по­ширюванням полегшеного ставлення до самогубства. В де­яких емігрантських виданнях самогубство поетизувалося, го­товність вкоротити собі життя подавалася часом як вияв людської гідності й сили духу. Бердяев вважав за потрібне спростувати подібні думки й настрої. Він пише й видруковує в найбільшій як на той час російськомовній газеті в Парижі статтю "Про самогубство". Ось які аргументи він наводить.

- Самогубство - це злочин. І злочин не тільки проти життя, а й проти смерті. Бо смерть - така сама таємниця, як і народження, й тому не підлягає свавільному втручанню людини.

- Психологія самогубства - це психологія образи. А це рабська психологія, на відміну від психології провини, за якою стоїть вільна людина.

- Самогубство - це вбивство. Бо воно являє собою заподіяння непоправної шкоди тому, що мені, власне, не належить. Життя моє належить найперше Богу, а потім моїм близьким. Я лише тимчасовий управитель його.

- Людина повинна любити себе - як Боже творіння. Надто велика нелюбов і недбалість до себе - це стан грі­ховний. У такий спосіб ми заперечуємо подобу Божу в нас.

- Самогубство - це вбивство не тільки тіла, але й душі. Це злочин перед вічністю.

- Вбиваючи себе, людина заподією рану світові загалом. - Самогубство - це самоізоляція від буття... (у: Те, що релігійна й філософська думка докладає зусиль, аби обгрунтувати заборону на самогубство, свідчить про на­полегливе прагнення людей і в ставленні до смерті - цієї неминучої можливості - певним чином виявити свою сво­боду, ствердити себе як "самобуття" (Ясперс) перед лицем небуття. Смерті як такої не можна позбутися, але як прийняти смерть - це можна вибирати. Й тут ще далеко не все з'ясоване, морально та юридичне обгрунтоване й закріплене. Це, зокрема, стосується такої актуальної сьогодні проблеми, як проблема евтаназії.

Слово "евтаназія" ввійшло до нашого вжитку порівняно нещодавно, у 70-ті роки. Йому ще не надали належного місця в словниках та енциклопедіях. У дослівному перекладі з давньогрецької воно означає "безболісний кінець". Найчас­тіше цим словом називають "вбивство з милосердя", тобто прискорення смерті за умов тяжких страждань або за наяв­ності однозначних показників необоротного припинення ду­ховних функцій при збереженні функцій тілесних. Особливо палкі дискусії між медиками, юристами й богословами точи­лися на зламі 70 - 80-х років з приводу саме останнього.

Медична техніка дозволяє сьогодні підтримувати життєві функції організму людини практично будь-який час. Що­правда, наявність дихання, обміну речовин у тілі пацієнта тощо далеко не завжди пов'язані з діяльністю вищих відділів головного мозку. Іншими словами, сьогодні можлива си­туація, коли особистість людини припинила своє існування, а тіло ще функціює. За таких обставин виникає питання: чи відключати від тіла пацієнта систему життєзабезпечення? Чи не буде це вбивством? Адже, згідно з деякими культурними традиціями (іслам, конфуціанство), смерть людини настає тоді, коли остаточно зупиняється серце. А з іншого боку, подальше застосування системи життєзабезпечення означає подальші економічні витрати, невизначеність юридичного статусу пацієнта та його близьких і таке інше. Певним резуль­татом проведених дискусій стало прийняття міжнародним загалом фахівців-медиків концепції ординарних та екстраординарних засобів. Згідно з цією концепцією, яка все ж є не якоюсь обов'язковою настановою, а лише певним етично-правовим орієнтиром, евтаназія припустима лише в ситуації використання екстраординарних засобів лікування, коли їх подальше застосування є безперспективним.

Останніми роками предметом дискусій став інший варіант ідеї евтаназії - так звана концепція раціонального самогуб­ства, її розвиває й широко пропагує американський лікар Дерек Хамфрі. Він виходить з того, що кожна людина має право виявляти свою людську позицію в світі, свою здатність до самодетермінації (самозумовлення) й у своїй граничній життєвій ситуації - свідомо вибираючи час і спосіб припи­нення свого життя. На випадок невиліковної хвороби, на­приклад, людина має право вжити заходів щодо припинення своїх надмірних страждань або страждань своїх близьких. І тоді кожний, хто так чи так допомагатиме цій людині, не повинен переслідуватися згідно з законом. Власне, саме останнє й стало предметом найбільших суперечок. Особливо після того, як у середині 80-х років у США відбувся гучний судовий процес, на якому було засуджено лікаря, котрий на прохання своєї тяжко хворої дружини вчинив щодо неї евтаназію.

Слід зазначити, що так зване раціональне самогубство як форма евтаназії істотно відрізняється за своїм сенсом від самогубства, вчиненого під впливом звичайних життєвих обставин (конфлікти, невдачі, скрута, відповідний емоційний стан тощо). Тому не всі аргументи Бердяєва тут мають силу. У прибічників раціонального самогубства свій аргумент: не­відворотність смерті, яку людина ладна полегшити своїм свідомим рішенням. Для спростування цього потрібні теж суто раціональні аргументи, їх ми знаходимо у Канта.

На думку Канта, самогубство відразливе не тому, що Бог його забороняє, а навпаки, Бог його забороняє саме тому, що воно відразливе. А відразливе воно для нас тому, що являє собою ніщо інше, як ухиляння від виконання до самісінького кінця своїх моральних обов'язків. Самогубство й моральний суб'єкт, згідно з Кантом, є несумісними. До того ж, зауважує Кант, людина може розпоряджатися лише речами; коли ж вона приймає щодо себе таке радикальне рішення, це означає, що вона поставилася до себе як до речі, отже, перестала бути людиною, отже, не може розраховувати на гідне ставлення до себе. Й, нарешті, рішення про самогубство не є раціональним, позаяк воно суперечить самій природі людського розуму, який не може поставити собі за мету самознищення.

Наведемо ще один аргумент проти евтаназії, який вцілює в саме її "серце". Це твердження, що евтаназія є немилосерд­ною щодо людини як особистості. Справа в тому, що хрис­тиянство - це релігія стражденного Бога, Бога, що переміг смерть своїм послідовним і остаточним стражданням. Тому християнство наполягає на тому, що людина мусить перетер­піти всі відпущені їй страждання до кінця. Отже, евтаназія, позбавляючи людину визначених їй передсмертних випробу­вань, завдає шкоди її душі. Вона зменшує шанси людини на потойбічне виправдання й прощення.

Цей суто християнський аргумент дістав несподівану під­тримку з боку сучасної психотерапії. Йдеться, зокрема, про метод логотерапії Віктора Франкла та його послідовників. Пригадаймо, що давньогрецьке слово "логос" є багатознач­ним. Одне з його значень передається сучасним поняттям "смисл". 1 саме смисл, його відшукування й творення - ось що стало стрижнем вчення й терапевтичного методу Франкла. Все це докладно висловлено в його книзі "Людина у пошуках смислу". Для нас же зараз важливим є те, що саме виявив Франкл стосовно ролі смислу в останній життєвій ситуації, працюючи з тяжко хворими людьми. Згідно з його спостере­женнями, людина здатна переносити страждання, навіть жи­ти ними, якщо вона вбачає в них смисл. І прийняття смерті стає спокійним і осмисленим, якщо людина поставиться до цього як до своєї життєвої події, яка вимагає від неї свідомої участі й яка стає останньою можливістю для особистісного самозростання й піднесення.

Саме таке ставлення до смерті взасадничило діяльність хоспісів - спеціальних закладів, куди приймають лише невиліковно хворих, їхня мета - допомогти людині у процесі умирання. Головне тут не поменшення страждань медика­ментозними засобами (хоча цього тут і не уникають), а сприяння духовній підготовці пацієнта до смерті. Все тут спрямоване до того, щоб зробити вмирання процесом про­світленого розставання з життям. Принаймні на таких засадах працюють сьогодні перші в світі англійські хоспіси (їх у Великобританії зараз близько 240).

Практика хоспісів зробила наочним те, що раніше було засвідчено лише філософською думкою, а саме, що смерть не е щодо людини суцільно негативним феноменом. Смерть має свою позитивну визначеність щодо людського буття. Вона має свій сенс. Сенс її полягає в тому, що смерть є завершен­ням життя. Абсолютна можливість смерті надає життю остаточності, а отже, вимагає від нас відповідального ставлення до життя.

Як остання й гранична життєва подія, смерть може впли­нути на весь зміст життя, змінити його смислову структуру, його підсумкове значення. Смерть може бути такою, що нею спокутують невдале, неосмислене життя; вона може бути й такою, що перекреслює якісь віднайдені й здійснені життєві смисли. Щось вона перекреслює остаточно. Кажуть же в народі, що нічого маєтного на той світ з собою не забереш. Останнє, що залишається з нами й що впливає на зміст і характер нашої останньої життєвої події, де дійсні набутки нашої особистості: наші спомини, наші дружні взаємини з людьми, наші думки й міркування. Й щоб наш внутрішній світ на останньому кроці життя не був порожнім, щоб нам не лишатися на порозі небуття на самоті, про це треба подбати заздалегідь, ще коли ми молоді й дужі. Наш духовний світ - це той наш найнадійніший друг, який залишиться з нами останнім.

Буття кожного з нас е неповторним і незамінним. Тому смерть і все, що пов'язане з нею, заслуговує на людську увагу й повагу. Але кожне людське буття не зникає безслідно. Вмирає тіло людини, але залишається по смерті її особистість, принаймні "частина" її, яка за життя сполучала людину з іншими людьми: зроблені нею справи, наслідки її вчинків, спомини про неї, її нездійснені мрії та надії й таке інше. Леся Українка мала повне право сказати: "Як я умру, на світі запалає покинутий вінок моїх пісень".

Буття людини не уривається подібно до стрічки, яку перерізають ножицями. Воно радше подібне до ріки, яка впадає в більшу ріку, щоб потім з нею притікти до моря. Гарантом того, що здійснені впродовж мого життя смисли не зникнуть остаточно, є буття всіх людей. 1 тільки загибель людства, яка позбавить буття взагалі його найсуттєвішого виміру, означала б остаточний перехід у небуття й кожної окремої людини. Доки живуть люди, для кожного з нас немає абсолютного небуття.

Коротко підсумуємо найбільш суттєве.

Вихідною умовою розбудови людського життя є його смислове самовизначення у співвідносності з небуттям. Через це воно одразу набуває виміру проблемності. Безпосереднє зіткнення буття й небуття в бутті людини, болісно переживане й осмислюване в поняттях ворожості, підступності тощо, ставить людину перед необхідністю освоювати небуття, ви­робляти різні форми залучення його до її життєвого процесу. Принагідно всю культуру можна було б розглядати як систему засобів здійснювання людиною на буттєвому грунті сполучен­ня буття й небуття. Але у будь-якому разі поєднання буття й небуття буде справді людським, буде достеменним ствердженням і збагаченням буття, якщо воно буде опо­середковане смислом.

Імперативи життя й смерті:

1. Шукай і твори смисли в житті до останньої мож­ливості.

2. Поважай смерть, шануй пам'ять померлих і цим зберігай і зміцнюй людське буття.

4.3. Буття людини як буття можливості

Попередній розгляд людського буття зба­гатив нас на два висновки щодо самої людини: 1. Людина є щось більше, ніж те, що вона знає про себе. 2. Людина є щось більше, ніж вона є. Ця друга думка, яка щойно почала мерехтіти, коли йшлося про життя та смерть, потребує свого послідовного розгортання й стане для нас провідною у цьому параграфі.

Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речо­винним, принципово вимірюваним. За словами Хайдеггера, це самоочевидність, яку саму по собі бачити не можна. Це щось на зразок світла: ми бачимо за допомоги світла, але не саме світло. Отже, за своїми характеристиками людське буття не може не перевищувати звичну для нас просторово-часову метрику. Вже сполученість його з небуттям означає набуття ним нових вимірів, знаменує його подальше смислове роз­гортання й зростання.

Ми далеко не завжди беремо до уваги те, що за буття нами править не тільки наявне, але й відсутнє. Причому саме відсутність є для нас більш відчутною. Вона, як правило, пов'язана з негативними емоціями: відсутність їжі, чистого повітря, належного житла; а для когось - відсутність питва, модної речі й таке інше. Це спонукає нас до активного витіснення з нашого буття відсутності, заміни її на наявність. Здійснюється це насамперед способом "трудового господарювання" (С.Булгаков) і похідними від нього способами. Але і хоч би якими вони були, відсутність - це представництво небуття в бутті - завжди лишається з нами. Вгамована на якийсь час, вона знову й знову, послідовно й настирливо засвідчує свою присутність у нашому бутті. Отже, присутність відсутності в людському бутті є певною формою бугтєвості. Це - потреби. Різноманітні за своїми джерелами та спрямо­ваністю, потреби пронизують усе людське буття. Вони скла­дають один з його найсуттєвіших вимірів - "вимір нестачі". Чи не це мав на думці Ортега-і-Гассет, називаючи людину "суцільною недостатністю"?

Наявність потреб - необхідний параметр людського бут­тя, їх відсутність (тобто відсутність буттєвого засвідчення нестачі чогось, засвідчення неповноти буття) є ненормальним явищем. Та воно ніколи повністю й не здійснюється. Просто за деяких умов одна потреба чи група потреб може пере­кривати інші, деформуючи при цьому буття людини. Так буває у наркоманів, алкоголіків, у тих, у кого, наприклад, матеріальні потреби значно перевищують і гальмують потреби духовні. Коли ж людина перебуває в стані знеохочення, збайдужіння, то це переживається й осмислюється як одне з найважчих людських страждань. Пригадайте Шевченкове: "...світом нудить".

Потреба існує у складі людського буття, підтримує певний рівень його інтенсивності, якщо має перспективу на своє задоволення. Інакше вона згасає, випадає з буття, часом разом із своїм носієм. Не маючи можливості задовольнити потребу в їжі, людина гине як організм; не маючи можливості задовольняти свої моральні потреби, людина гине як мо­ральний суб'єкт і таке інше. Отже, для потреби найсут­тєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття - можливісний.

Що ж у бутті людини є таке, що уможливлює задоволення її потреб? Це засоби й здатності. Відштовхуючися від наявно­го (від потреб та умов), вони прилучають людину до мож­ливого - до того, чого немає в дійсності, але що може бути. При цьому повноправним представником світу можливостей виступають саме здатності, а засоби задоволення потреб, власне, тільки опосередковують їх пов'язаність з потребами. Справді, оцей конкретний кусень хліба може задовольнити лишень оцю, теперішню потребу в їжі. А здатність добувати "хліб наш насущний" уможливлює задоволення потреби в їжі впродовж усього життя.

Саме як носій небувалих у природі здатностей людина й являє собою особливий рівень буття. За висловом Ясперса, це самобуття. Саме здійснення людського буття уможливлене органічним поєднанням суто людських здатностей - здатності до праці, до мислення, до спілкування, до творчості, до свободи тощо. Докладний аналіз людських здатностей і засобів ї'х реалізації - це справа філософської антропології й праксеології, теорії людської діяльності."Для нас же важливо зазначити, що буття людини у світі суттєво визначається можливішим виміром, що це постійно дійснюване буття можливості.

Але людина не могла б бути дійсним утіленням мож­ливого, якби можливе не сягало своїм корінням буття як такого. Ще Арістотель відкрив потенційне (дослівно - "можливісне") буття. Замислившися над тим, як відбувається виникнення нового, він змушений був дійти висновку, який набув у нього вигляду антиномії1. "Нове не може виникнути ні з існуючого, ні з неіснуючого". Арістотель подолав це протиріччя, припустивши, що нове виникає з особливого стану буття - з можливості.

В кожній речі міститься, точніше, є можливість її зміни, в кожному процесі - можливість його згасання або перетво­рення на інший процес Причому можливості набагато менше пов'язані з конкретними властивостями речі або процесу, ніж їхні дійсні якості. Тому кожна річ має "більше" можливостей, ніж реальних ознак. Тому й саме буття з боку своїх можливос­тей є значно багатшим, стиерджуване у своїх дійсних формах. Через це здійснювання буття йде шляхом відбору й подальшої реалізації певних можливостей. "Відібрані" можливості, реалізуючись, немовби перебирають на себе енергію тих, які лишилися "непоміченими". Перетворені на дійсність мож­ливості виявляють зростання буття, досягнення ним нового щабля. Показово, що найбільш яскраві вияви самозростання.буття є водночас і специфічними механізмами "конденсації" й "випромінення" можливостей. Йдеться, звичайно ж, про життя та людину. Особливо важливою була ця думка для 5Ортеги-і-Гассета. "Життя, - пише він, - перемогло на планеті не тому, що сперлося на необхідність, а тому, що втопило, розчинило її в надлишку можливостей, дозволивши будь-якій з них у випадку краху стати містком до перемоги іншої"21.

3 появою людини буття збагатилося на абсолютну можливість - можливість відкривати, підсилювати й реалізовувати будь-які можливості. Якщо ця можливість справді абсолютна, то в ній є місце й позитивному, й негативному. Скажімо, винайдення колеса було реалізацією можливостей, яким було відмовлено в здійсненні в межах самої природи. Можливо, саме з цього почалося накопичення негативних можливостей, які набули сьогодні всі разом вигляду реальної можливості небуття людства.

Тепер можна вточнити думку, з якої розпочато цей пара­граф.

Людина є більше, ніж те, що вона є, завдяки мож­ливостям, які їй доступні.

Тепер належить з'ясувати, яким чином дано людині світ можливого та в який спосіб людина здатна освоювати цей світ і тим розширювати й нарощувати своє буття.

Найперше людина сприймає можливе у часовому ви­мірі - як те, що може бути, тобто майбутнє. В розділі другому вже йшлося про такі форми світоглядного освоєння май­бутнього, як віра, мрія, надія. Але ними не вичерпується весь спектр форм і способів ставлення людини до майбутнього Адже людське буття завжди багатше й конкретніше, ніж будь-який світогляд. Реальні (здійснювані) й формальні (практично нездійсненні) можливості нашого життя справля­ють на нього свій вплив. Це немовби сигнали, які йдуть із майбутнього й яких дослухається наша поведінка.

Візьмемо за приклад звичайну ситуацію. Вам (чи ви) призначили побачення. До нього залишилося ще кілька го­дин, але ви вже ні про що інше не можете думати. Ви перебираєте в своїй уяві десятки варіантів, як це відбудеться: як він (вона) підійде, як виглядатиме, як поведеться, що скаже й таке інше. Побачення ще, можливо, й не відбудеться, але його можливість уже заполонила вашу свідомість і однознач­но скеровує вашу поведінку. Ви вже не можете читати (пи­сати, креслити), а починаєте заздалегідь готуватися до мож­ливої ситуації побачення. Ви відшукуєте краще вбрання й докладаєте більш, ніж звичайно, зусиль, щоб причепуритися. Мало того, ви розгортаєте книжку або згадуєте фільм, де оповідалося про подібну ж ситуацію. Іншими словами, ви йдете за порадою до чужого досвіду, художньо опрацьованого й поданого у мистецтві. Можливо (в розрахунку на якусь можливу ситуацію, чи не так?), ви навіть вивчите кілька рядків з якоїсь ліричної поезії. Ви навіть можете відшлі­фовувати перед дзеркалом відповідні до різних можливих ситуацій жести, інтонації, фрази й таке інше. Отже, ви будете не тільки в уяві, але й у реальній поведінці "програвати" можливі варіанти життєвої ситуації, яка може відбутися, а може й не відбутися. Таким чином, ви дійсно живете мож­ливим. І допомагають вам у цьому ваша уява, мистецтво (точніше, вся людська культура) й гра.

Свого часу Кант звернув увагу на те, що тільки людина здатна розрізняти дійсне та можливе. Цим вона відрізняється Й від тварини, й від божественного розуму. Для тварини можливого просто не існує, а для божественного розуму все можливе вже є дійсністю. Ернст Кассірер (1874 - 1945) продовжив думку Канта. Здатність одночасно розрізняти й поєднувати дійсне та можливе не тільки визначає унікальність становища людини у світі, - вона є також показником зрілості й психічної норми. Дитині, наприклад, важко роз­різняти можливе та неможливе, можливе та дійсне. За умови тяжкого психічного захворювання людина живе можливим (або навіть неможливим) як дійсним, приймає уявне за реаль­ність; разом з тим вона нездатна помістити себе в уявну ситуацію (наприклад, на прохання уявити себе лікарем).

Визначення себе щодо можливого, сприйманого як май­бутнє, - це не тільки унікальна здатність людини, але й фундаментальна її потреба, яка закладена в самій структурі людського буття. Й це з необхідністю пов'язано із здатністю людини сполучати у своєму бутті всі три модуси часу. Ось як це описує Ортега-і-Гассет: "Ми постійно приймаємо рішення про наше майбутнє буття; й для того, щоб здійснити його, повинні брати в розрахунок минуле й реалізовувати тепе­рішнє, здійснюючи дії посеред сучасності, й усе це серед "тепер", оскільки майбутнє - не взагалі майбутнє, а можливе "тепер"22.

Дата добавления: 2017-02-01