У театрі відбувається відтворення життя у формах са­мого життя

Як і кожне мистецтво, театр спирається на художній образ, образне перетворення світу своїми специфічними засобами. Драматургія — особливий рід літе­ратури. Вона обов'язково має розвинутий конфлікт, драматичну дію (ряд вчинків героїв і важливих подій їхнього життя) і діалогічну форму тексту. Йдеться про те, що спілкування персонажів, як і в житті, відбувається в основному через розмови між ними та намагання вплинути одне на одного.

Крім того, театр, спирається також на мистецтво образотворче.

Велику роль у театрі відіграє музика.

У синтез мистецтв, об'єднаних театром, входять також дизайн, моделювання одягу, перукарська майстерність, ма­кіяж, спорт (акробатика, фехтування, гімнастика тощо), народно-декоративні промисли тощо.

Метод моделювання життя в театрі протилежний ілюзор­ності. Умовність сценічного мистецтва, його ігрова природа не приховуються, а навпаки, підкреслюються. Це дає змогу виявити саму конструкцію, кістяк, кристалічну решітку су­спільних процесів, соціальних відносин, людських характе­рів. Звільнені від нашарувань випадковостей, подробиць і довільностей, соціальні процеси та людські характери про­ступають яскраво, розкриваючи свої глибинні і потаємні зв'язки. Така форма театру існувала дуже давно і, мабуть, була первинною під час переростання, релігійного обряду в мистецтво театру. Проте найточнішого осмислення ця фор­ма набула в XX ст. і зробив це німець, Бертольд Брехт, який висунув теорію епічного театру.

Початкові, обрядові форми театру відомі всім народам. Адже кожна людина за своєю ігровою природою схильна не тільки до сприйняття театрального видовища, а й на­віть до участі в ньому (про що свідчить така форма теат­ру — хеппенінг — в якому актори залучають глядача до свого дійства). І все ж, мабуть, слід погодитися з великим російським драматургом І театральним діячем О. М. Островським, який сказав, що «театр — це ознака повноліття нації».

Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклинання козла па честь бога Діоніса народило «козлину пісню» — «трагос оде» — трагедію. Вод­ночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників — «коммос оде» — породила комедію. Отже, п'ятеро видатних драматургів Еллади — Есхїл, Софокл, Евріпід (автори тра­гедій) та Аристофан І Менандр (автори комедій) — ще задов­го до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру, їхній співвітчизник і, практично, су­часник філософ Арістотель перший у світі порушив питання про теоретичні закони драматичного мистецтва. Щодо рим­лян, то вони мало доклали свого, справді оригінального, до скарбниці мистецтва театру. За всієї могутності талантів комедіографа Плавта, автора трагедій Сенеки та поета-філософа Горація, римляни у творчості займали друге місце що­до своїх грецьких попередників.

Згодом християнізація Європи призвела до занепаду т е­атру, оскільки людській свідомості була запропонована спо­куслива думка про потойбічну винагороду за земні страж­дання і, таким чином, самі ці страждання, і криваві конфлікти втрачали свій драматизм і трагізм. Отже, руйну­валася конфліктно-драматична передумова театру, який май­же на тисячоліття перестав існувати в розвинених формах, жевріючи в спорадичних виступах мандрівних артистів — гістріонів на Заході, та скоморохів у Київ­ській Русі. Крім того, театр ледве животів у церковних лі­тургійних і напівлітургійних драмах, містеріях та мораліте.

Оновлення театру відбулося в епоху Відродження ми­стецтва і культури Європи в цілому (XV—XVII ст.), коли в центр світоустрою була повернена людина в усій її багатовнмірності та невичерпності. Причому нове народження те­атру здійснювалося згори і знизу — від «університетських умів» у Італії і Англії, які досліджували і модернізували класичні грецькі взірці, до вивільнення ігрової стихії про­стого народу, зокрема в італійській комедії масок, так зва­ній «комедії дель арте», в демократичних комедіях Лопе де Вега (Іспанія).

На початку XIX ст. народжується український профе­сійний театр. У 1819 р. в Полтаві Іваном Котляревським бу­ла написана і поставлена «Наталка Полтавка», з участю Михайла Щепкіна. Своїм корінням український те­атр сягає скоморохів Київської Русі, естетичних ідей барок­ко, пов'язаних із шкільними виставами Києво-Могилянської академії та образно-філософськими притчами Григорія Ско­вороди.

Тільки в 1882 р. в Єлисавстграді Марко Лукич Кропивницький, драматург, актор, режисер, організатор, педагог, утворив професійний український те­атр. Допомагав йому його щирий друг Михайло Старицький, а також сім'я Тобілевичів — Іван Карпович Карпенко-Карий, Микола Карпович Садовський із дружиною Марі­єю Заньковецькою, Панас Карпович Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті та численні їхні родичі: племінники., свояки, просто добрі знайомі, серед яких було чимало не­пересічних талантів.

Післяреволюційний період у вітчизняному театрі був надзвичайно контрастним. Мистецькі здобутки світового рівня межували з кривавими трагедіями винищення найталановитіших митців. З одного боку, радянська влада под­бала про те, щоб утворити та підтримати театри в тих н а­родів, які його не знали (мусульмансько-ісламська Серед­ня Азія, аборигени Сибіру), або мали в напівпридушеному стані (Україна, Білорусія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Татарстан тощо). З іншого боку, були вислані за кордон, розстріляні та посаджені в концтабори чималі театральні сили.

Розпочавшись плюралістичним розмаїттям сценічних форм (реалізмом МХАТу, конструктивізмом В. Мейєрхольда, святковістю Є. Вахтангова, вишуканістю О. Таїрова, ро­мантизмом К. Марджанішвілі й О. Ахметелі, перетворенням Л. Курбаса, побутовізмом Г. Юри), радянськийтеатр че­рез якихось двадцять років виявився уніфікованим, загна­ним у ложе соціалістичного реалізму. З'явила­ся каста «недоторканних» колективів, оголошених взірцями, обов'язковими для всіх. Це були академічні театри сто­лиць, захищеність яких від критики обернулася для них трагічним застоєм.

Сплеск духовної «відлиги» початку шістдесятих років породив нові театри, нове режисерське покоління (О. Єфремов, Р. Стуруа, Б. Львов-Анохін, Н. Шапіро, А. Кац, Р. Віктюк та ін.), нові імена драматургів (О. Вампілов, Л. Зорін, О. Володій, М. Шатров тощо). Україну «відлига» практич­но не торкнулася.

У наступні двадцять років театр навчився розмовляти «езоповою» або «виробничою мовою». Духовна задуха, еко­номічний розвал довели мистецтво до «чорнухи», до театру «андерграунду» (підземелля), де вивертають на глядача весь бруд зневіреної душі і занедбаного тіла. Сьогодні ста­ло зрозумілим, що все світле і справжнє, що народжувалося в радянському театрі (а такого було немало), виникало не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійному борінні Художника з Системою. Це довело театр до його сучасної кризи, штовхнуло на манівці світової культури, де ми про­минули багато чого з того, що випробував, чим перехворів і що давно перетравив світовий театр — сюрреалізм, театр абсурду й жаху, антитеатр занурення тощо. Лише кілька останніх років театри колишнього СРСР почали запізніло хворіти тим, від чого вже видужав захід­ний театр.

Художніх відкриттів і подій сьогодні в усьому світі не­густо. Проте не слід забувати, що саме XX ст. викликало до життя і епічний театр, і нові жанри — трагікомедію, по­літичну і документальну драму, відкрило езотеричний театр Китаю, Японії, Індії з його знаковістю замість асоціатив­ності, канонічністю замість щохвилинної мінливості, особ­ливою сумішшю пластики, вокалу, медитації, костюму, декорації.Високої значущості і авторитету досяг в XX ст. іс­торично молодий американський театр, що дав світу і «скля­ний звіринець» п'єс У. Сарояпа й Т. Уїльямса, і грандіозну помпезність мюзіклів та різних шоу.

Тенденції розвитку сучасного театру

Корінні перетворення театру в 19 ст. обумовила науково-технічна революція, і зокрема, поява кінематографа. Спочатку кінематограф, а пізніше й телебачення, були визнані не просто конкурентами театру, а навіть його «гробарями». Від нових перспектив, що відкриваються, захоплювало дух: кращі зразки видовищного мистецтва можуть тиражуватися і стати доступними кожному. Більше того, фільм можна переглядати декілька разів і його якість залишиться незмінною. У такому відношенні до нового мистецтва кіно забули про головну особливість театру – про активну участь глядача у процесі створення театральної вистави. Цю особливість почали вважати несуттєвою. Однак театр не здався, Саме кінець 19 – початок 20 століття характеризується особливою насиченістю в пошуках нових засобів театральної виразності.

І мабуть, не випадково в цей період з'явилася нова театральна професія, яка сьогодні в театрі стала однією з головних, – професія режисера. Якщо театр всіх попередніх століть із повною відповідальністю можна назвати акторським театром, то з початком 20 ст. наступила епоха театру режисерського. Виникає принципово нова концепція театрального мистецтва: проста «технічна» організація театрального видовища в рамках кожної з театральних традицій аж ніяк не вичерпує можливостей емоційного впливу на глядачів. Недостатньо професійного виконання кожного окремого компонента спектаклю (акторські роботи, сценічне оформлення, шумові або світлові ефекти й т.д.), необхідно їхнє органічне сполучення, злиття в єдине ціле.

Нова концепція театру виявилася не просто життєздатною, але надзвичайно плідною відносно до всіх естетичних напрямків. Особливо яскраво це можна бачити на прикладі двох альтернативних театральних систем, що активно розвивалися в Росії на початку 20 ст. – реалістичного театру К.Станіславського і умовного театру В. Мейерхольда. При всій різниці й навіть полярності естетичних принципів, могутній визначальний режисерський початок практично перетворив ці системи в основні для сучасного театру. Більше того, режисура вивела на новий етап і акторське мистецтво, заклавши нові принципи акторського життя на сцені й навчання акторській майстерності. При всій величезній розмаїтості технологічних і естетичних підходів до творчості актора (школа переживання К. Станіславського; «зверхмаріонетка» Г.Крега; принцип биомеханики В. Мейерхольда; принцип «відсторонення» Б.Брехта і т.д.), режисерський театр бачить в акторові лише один з компонентів вистави. І тут виникає найцікавіший парадокс: саме це, здавалося б, «применшення» значимості актора й принципове «вбудовування» його роботи в загальну концепцію вистави приводить до найбільш цікавих акторських робіт. Схоже, що режисерський театр являє собою оптимальний шлях до повернення сакральності театрального дійства.

Нова концепція режисерського театру вплинула й на кінематограф: вже незабаром фігура режисера кіно із простого організатора знімального процесу перетворюється на головного автора фільму.

Український театр П половини ХХ сторіччя

Сьогодні кожен із театрів України особливий, має свій певний теат­ральний стиль, впевнено синтезує різні театральні жанри.

З'являються нові театри,наприклад «Театральний клуб», «Центр Леся Курбаса», «Театр класичної п'єси». Це свідчить про появу нових рішень, нових п'єс, нового глядача.

Сучасний український те­атр досить таки різноманітний. Перед ним стоїть багато проблем, таких як ставлення до традицій, виразність мови, контакт із сучасним глядачем, актуальність, пошук нового репертуару.

Іноді в критичних статтях, з’являються сумніви що до існування психологічного театру в Україні. Але ж традиції К. С. Станіславського, його зв’язок з українським театром, застосування ним досвіду роботи корифеїв українського театру при створені „Системи виховання актора”, завжди були близькими ук­раїнським театралам.

В П пол. ХХ сторіччя на першому плані українського театру — наша класична драматургія тапроблеми її постановки.

Дата добавления: 2013-12-14