Лекція 4. Тема: Мистецтво кіно і телебачення

Українське оперне мистецтво розвивалося в тісному зв'язку зі світовою оперною культурою. Першою визначною українською оперою був "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака – Артемівського, Її постановка відбулася в 1863 році. У другій половині ХІХ ст. композитор П. Сокальський написав оперу " Мазепа" та "Майську ніч ". Велику роль у розвитку українського оперного мистецтва відіграла творчість М. Аркаса („Катерина”), Б. Підгорецького „Купальна іскра”, „Бідна Ліза”), Д. Січинського („Роксолана”), Г. Козаченка („Пан сотник”), К. Стеценка („Івасик-Телесик”, „Лисичка, котик та півник”).

ХІХ сторіччя дало нові жанри – героїчну, чарівну, історико-романтичну оперу)”Аскольдова могила” А. Н. Верстовського).

Творцем російської оперної класики є М. І. Глінка. Свого „ Івана Сусаніна” він назвав „вітчизняною героїко-трагічною оперою”. Друга опера М. І. Глінки „ Руслан і Людмила ” (за поемою О. С. Пушкіна) – казково – епічне оповідання.

Композитор А. С. Даргомижський оперою „ Русалка ” поклав початок жанру лірико-психологічної драми в російській опері. Продовжувачем творчості А. С. Даргомижського став М. П. Мусоргський. Услід за речитативною оперою „ Женітьба ” за однойменною комедією М. В. Гоголя з’являються народні музичні драми „ Борис Годунов” та „Хованщина ” Мусоргського приваблювали в них трагічні, переломні моменти в житті російського суспільства.

Композитор А. П. Бородін у своїй історичній епопеї „ Князь Ігор ” глибоко проникнув у характер двох народів – росіян і половців, у їхнє минуле.

Однією з вершин російської опери ХІХ сторіччя є творчість П. І. Чайковського, який створив 11 опер. Серед них психологічні драми „ Євгеній Онєгін” та „Пікова дама”. П’ятнадцять опер Римського-Корсакова стали прикрасою російського музичного театру. Особливо притягав композитора жанр опери-казки. („ Снігуронька”, „Казка про царя Салтана”, „Золотий півник”), опера-билина „Садко ” В опері „ Царська наречена ” (по драмі Л. А. Мея), „ Моцарт та Сальєрі ” (за однойменною трагедією О. С. Пушкіна) композитор приділяє велику увагу висвітленню драми окремих особистостей, їхню трагічну долю.

Вирішальне значення в розвитку укр. оперного мистецтва мала творчість М. Лисенка. Опери якого відзначалися глибокою народністю " Різдвяна ніч", "Утоплена", " Наталка Полтавка ". Вершиною оперної творчості Лисенка, є " Тарас Бульба "., Лисенку належить і декілька дитячих опер, сатирична опера „ Енеїда”.

У ХХ ст. з'являються опери " Золотий обруч" і „Щорс” Б. Лятошинського, „Наймичка” М. Вериківського, "Милана", „Арсенал”, "Тарас Шевченко" Г. Майбороди „Заграва” А. Кос-Анатольського, „Молода гвардія” та „Украдене щастя” Ю. Мейтуса "Богдан Хмельницький" К. Данькевича, " Лісова пісня" В Кирейка „Вій” і „Ніжність В. Губаренка та інші втілюють той чи інший образ.

Театр оперети – вид музичного театру

Оперета - ж анр музично - театрального мистецтва комедійного характеру, у якому спів і танець поєднуються з розмовним діалогом. У ХVІІ - ХVІІІ сторіччях оперетами називали невеликі опери на жартівливо-побутові сюжети, що протиставлялися аристократичному театрові.

Походження. Джерела оперети йдуть у глиб століть. Уже в античних містеріях на честь бога Діоніса, які вважаються прообразом європейської драми, можна виявити деякі жанрові ознаки оперети: сполучення музики з пантомімою, танцем, буфонадою, карнавалом і любовною інтригою. Помітний вплив на загальну еволюцію оперети зробила грецька комедія, зокрема пародійні комедії Аристофана, а також римська комедія Плавта і Теренція; потім комедійні персонажі в середньовічні мораліте, містеріях і міраклях. Слідом за виникненням серйозної опери 1600 з'явився такий новий музично-театральний жанр, як інтермецо. Служниця-пані (1733) Дж. Перголези – зразок інтермецо, що став моделлю для наступних добутків. Успіх Служниці-пані в Парижі спонукав Ж. Ж. Руссо до розвитку цього жанру на французькій сцені. Його Сільський чаклун (1752) – одне із трьох джерел, які лежать в основі opéra-comique, французької комічної опери. Двома іншими джерелами були комедії-балети Мольера й Ж.Б.Люллі й водевілі, що ставилися в народних ярмаркових театрах.

Театр пантоміми - основна форма театру

Пантоміма (Рantomimos у перекладі з давньогрецького: той, хто зображує все), мистецтво створення образу за допомогою міміки й пластики, театральне видовище без слів. Пантоміма - особливий вид сценічного мистецтва, в якому основними засобами виразності є рух актора і специфічна техніка цього руху.

Пантоміма займає особливе місце серед других видів сценічного мистецтва. Частіше всього під пантомімою розуміють мистецтво створення сценічного образу за допомогою пластики актора, сценічного руху, міміки та жесту.

В широкому розумінні пантомімічна гра притаманна творчості кожного драматичного актора і є основою акторської гри. Достатньо згадати висловлювання К. С. Станіславського про „паузи” великих акторів: „Всі вони уміють доказати те, що недоступно слову; нерідко діють в мовчанні набагато інтенсивніше і тонше, ніж сама мова. Їхня безсловесна розмова може бути цікавішою, змістовнішою і переконливішою ніж словесна”

Емоційно виразний рух актора, який складає природну стихію пантоміми і без якого не може існувати акторське мистецтво, дозволяє вважати пантоміму вихідною, основною формою театру при участі якої виникає вся багатоликість форм драматичного та музичного театрів.

Ляльковий театр - особливий вид театрального мистецтва

Ляльковий театр– особливий вид театрального мистецтва, у якому замість акторів (або поряд з акторами) діють ляльки.

Джерела лялькового театру - у язичеських обрядах, грищах з предметними символами богів, що персоніфікують сили природи. До перших обрядових ляльок можна віднести зображення тотемів – зображення заступників первісних племен.

У цей час під загальне визначення лялькового театру підпадає величезна кількість його видів і форм.

Існує ряд принципів внутрішньовидової класифікації лялькового театру. Два найпоширеніших: за принципами соціального функціонування; за видами театральних ляльок і засобами їхнього керування.

1. Класифікація за принципами соціального функціонування.

У рамках цієї класифікації можна виділити наступні основні напрямки театру ляльок.

1) Ритуально-обрядовий – сама древня форма лялькового театру. Ще в 16 ст. до н.е. у Єгипті існували лялькові містерії. Згадування про ігрових ляльок зустрічаються у Геродота, Аристотеля, Горация, Марка Аврелия, Апулея і ін.

Найчастіше ритуально-обрядові театри ляльок – це найбільш традиційні театри, міцно пов'язані з національними традиціями. В цьому напрямку розвивався ряд лялькових театрів Сходу: індонезійський ваянг; японський дзерурі; індійський; китайський тощо.

До обрядово-ритуальних відносяться й ряд театрів християнської традиції. Лялькабрала участь у європейських містеріях 11–16 ст. (термін маріонетка, що позначає вид ігрових ляльок, виник з назви фігурок, що зображували в містеріях Діву Марію). Більш пізні європейські обрядово-ритуальні лялькові театри (переважно різдвяні) збереглися дотепер: (Вертеп (Україна й Росія); Батлейка (Білорусія), Маланка (Молдавія); Шопка (Польща) тощо. Часто подання обрядово-ритуальних театрів ляльок організують непрофесійні актори, тому що головний зміст подібних видовищ – не сам спектакль, а загальне дійство, містерія.

2) Народний сатиричний ляльковий театр. Джерелами цього виду прийнято вважати давньоримські імпровізовані сценки ателлана (від міста Ателла в древній Кампанії). Злободенні сатиричні сценки були побудовані на участі типізованих персонажів, один із яких – Макк – став прообразом головного комічного лялькового персонажу народного театру. У різних країнах цей персонаж-блазень мав подібну зовнішність: великоголовий, з носом у вигляді гачка, з одним або двома горбами – попереду й позаду. В індійському театрі це – Видушака; у турецькому – Карагез; у середньоазіатському – Палван Качав (Плішивий богатир); в італійському – Пульчинелла; в англійському – Панч; у німецькому – Гансвурст; у французькому – Полішинель; у бельгійському – Вольтьє; у російському – Петрушка (Петрушканович, Ванька Рататуй); тощо.

Цей напрямок практикували переважно мандрівні актори. Народному сатиричному ляльковому театру властиві умовність, мінімалізм оформлення й інших образотворчих засобів; нескладна стандартна сюжетна схема, усередині якої йде імпровізація на злободенні теми.

3) Ляльковийтеатр для дітей. Переважно побудований на казковому матеріалі. Як правило, переслідує дві мети - виховну та розважальну. У силу своєї специфіки має високий ступінь дидактичності - явної або прихованої.

У рамках цієї ж класифікації можна виділити й цілий ряд додаткових напрямків лялькового театру. Наприклад: – алегорично-символістський театр (спектаклі адресуються дорослому глядачеві);

– театр масових і колективних свят (гігантські ляльки працюють у безпосередньому контакті із глядачами, утягуючи їх у спільне дійство);

2. Класифікація лялькового театру за видами ляльок і засобами їхнього керування носить, скоріше, допоміжний професійний характер, тому що найчастіше в одному спектаклі використаються різні види театральних ляльок.

Найбільш відомі види ляльок рукавичні (різновид - пальчикові); на тростинах; маріонетки; плоскі (використаються в тіньовому театрі); автомати (механічні).

У сучасному ляльковому театрі широко розповсюджений і т.зв. «живий план», коли актор керує лялькою відкрито, на очах у глядачів, часом - вступаючи у взаємодію з нею. У такому театрі особливо розповсюджений прийом, коли замість ляльки виступає будь-який предмет - від побутової речі до спеціально виготовленого об'єкта - який зображує одушевлений персонаж.

Всі ці види класифікацій лялькового театру досить умовні й існують у постійній гнучкій взаємодії. Так, наприклад, обрядово-ритуальний індонезійський театр ваянг містить у собі різновид ваянг-кулит (тіньовий театр шкіряний плоских ляльок), ваянг-келитик (театр плоских ляльок на тростинах), ваянг-голек (театр об'ємних ляльок). Ляльковий театр для дітей постійно використає всі види ляльок. Маріонетки використаються в сатиричному народному театрі тощо.

Кіномистецтво – вид мистецтва, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах.

Проблема зображення дійсності рухомою.

Проблема зображення дійсності рухомою, динамічною хвилювала людину ще за давніх часів. У наскальних зображеннях первісної людини є послідовність певних дій (у серіях малюнків), що відображає початок, кінцеву мету, та етапи її досягнення. Згодом, коли техніка живопису досягає своєї досконалості, художники постійно намагаються передати динаміку розгортання подій. Передусім така тенденція стає помітною в епоху Ренесансу. Зокрема, відомий епічний цикл фресок із життя Марії і Христа серії картин «Мадонна із квіткою», «Мадонна в гроті». «Мадонна в зелені», «Сікстинська Мадонна» Леонардо да Вінчі та Рафаеля.

Видатні всесвітньовідомі живописці 14 – 16 ст. вже володіли технікою передавання динаміки. Це добре відчувається в плоскому зображенні «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі), уявне звернення зображення до кожного спостерігача (Мікельанжело, Тіціан та ін..)

Розвиток суспільства, його перехід від епохи Середньовіччя до капіталізму вимагав прилучення до культури найширших верств населення. Це було об’єктивною потребою становлення нових продуктивних сил, науки і техніки. Буржуазні відносини вимагали людини з якісно іншим баченням світу. Зрозуміло, що видатні мистецькі твори існували в одному, або декількох екземплярах, тому доступ до них був обмеженим. Так з одного боку виникла потреба в прилученні до культурної спадщини найширших мас людей, з іншого – розвиток техніки створив принципово нові можливості для передачі найширшої соціокультурної інформації усім верствам суспільства. Отже, ідея рухомого зображення виникла не на безплідному грунті, а була підготовлена всім попереднім розвитком культури. Геніальна думка про передачу динаміки зображення через послідовну серію картинок, або предметів існувала ще задовго до її технічного втілення. Першим кроком до реалізації цієї думки стало винайдення способу відтворення зображення на спеціальній плівці, папері. Проте історія фотографії починається із досвідів, коли зображення за допомогою камери переносилося на площину і перемальовувалося (кінець 15 ст.) Такі досвіди проводив ще Леонардо да Вінчі.

Фотографія в сучасному її розумінні виникла у 18 сторіччі з відкриттям чутливих до світла матеріалів. В 1802 році в Англії вперше було отримано зображення на пластинці, але ще не було засобу його закріплення. Датою виникнення фотографії вважають 1839 рік, коли Л. Ж. М. Дагер доповів Паризькій Академії про свій спосіб фотографування.

Досконало вивчивши принцип роботи кінескопу Едісона (апарат для спостереження швидко змінюваних фотографій, що створював ефект руху об’єктів, 1891 р.) в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний показ кіно. Звичайно, що спочатку кінематограф хвилював публіку не своїми художніми досягненнями, а технічними можливостями.

Етапи розвитку кіномистецтва

Досліджуючи з 1916 р. розвиток кіно, Л. В. Кулешов поклав початок науковому аналізу проблеми, запропонував оригінальну концепцію своєї режисерської роботи. Його новаторські ідеї стосувалися монтажу, поняття «натурщик», ефекту приросту. Згодом теоретичні дослідження та практичні роботи Д. Вертова сприяли розвитку теорії і практики такого напрямку, як документальне кіно.

Значний внесок у розвиток теорії кіно зробив С. М. Ейзенштейн (20 роки ХХ ст..), який розробив теорію монтажу, висунув гіпотезу про «інтелектуальне кіно», поставив і сформулював питання про про значення структури і знакових функціях її елементів. Однак найсистемнішими були дослідження В. І. Пудовкіна, який, переосмисливши ідеї Л. В. Кулешова, дав теоретичне обгрунтування принципів режисури.

У своєму розвитку теорія кіно пройшла декілька етапів. У 20-х роках закладаються основи соціологічного дослідження кіно. В 30 – 40х роках відбувається перехід від німого до звукового кіномистецтва. У цей період видаються наукові праці Кулешова («Мистецтво кіно», «Репетиційний метод в кіно», «Осно­ви кінорежисури»); Ейзенштейна («Одолжайтесь!», «Мон­таж»); Пудовкіна («Актор у фільмі», «Реалізм, натуралізм і «система» Станіславського»); Туркіна («Драматургія кіно»).

Кіномистецтво – сукупність різних художніх засобів

Поява звукового кіно значно змінила теоретичні погля­ди на його зміст і структуру.Виникла проблема осмислення кінематографа як органічної сукупності різних художніх засобів і матеріалів. Робляться спроби вивести законо­мірності поетики кіно з його природи. У цей період з'явля­ються праці таких відомих мистецтвознавців і вчених, як Р. Арнхайм (психолог), Е. Панофський (мистецтвознавець), В. Беньямін (соціолог), X. Рід (естет), Р. Якобсон (філолог). У другій половині 30-х рр. у дослідженнях зару­біжних авторів виникає погляд на кіно як вид мистецтва, що зберігає та фіксує переміщення об'єктів матеріального світу. Вперше цю ідею висловив польський філолог К. Ужиковський (1924).

У 30 — 40-х рр. теоретична думка про розвиток кінема­тографа збагачується такими ідеями, як принцип співвиразнрсті (1934), теорія трьох шарів часу (1935), спробами пояснити естетичне через соціальне та політичне (1936). Водночас формуються ідеї, що поклали початок естетиці неореалізму.

У 50—60-х рр. теоретична думка знову повертається на початок XX ст., розвиваючи ідеї перебільшених можливос­тей кінотехніки для проникнення в сутність речей. Поряд із цим зберігається популярність теорії «прямого кіно » (Ж. Руш, К. Маркер, М. Рюсполі), з'являється концепція «авторського кіно» (Ж. Даніоль-Валькроз, П. Каст, Ф. Трюффо, Е. Ромер). У 70-х рр. набуває розвитку такий напрям, як «текстологія фільму». Ці пошуки підготували теоретичну і дослідницьку базу для виникнення і форму­вання полідосліджень кіно крізь призму різних методик.

Тенденції розвитку українського кінематографа

В Україні в 1893 році механік Одеського університету Й. Тимченко (за участю професора М. Любимова сконструював кінознімальний та кіно демонстраційний апарати. В 1896 році в Харкові А. Федецький зняв кілька короткометражних картин. На час виникнення кіно вважалося атракціоном „рухомою фотографією” воно багато запозичувало з літератури та театру. Дія, яка фіксувалася на плівці супроводжувалася написами. Нерідко фільми являли собою зняті на плівку театральні вистави. В Україні перші кінострічки з’явилися в 1907 році, а в 1909 році випускалися комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів „Шельменко – денщик”, „Москаль – чарівник”, „Ніч перед Різдвом” (Харків). Існували невеликі студії у Катеринославі „Художество” 1911; „Родина” 1912. В Одесі „Миро граф” 1912, „Світлотінь” 1914 та ін.. В 1911 році оператор Д. Сахненко зняв у Катеринославі фільми „Наймичка” і „Наталка Полтавка” в постановці М. Садовського та за участю М. Заньковецької та І. Мар’яненка, а також „Тарас Бульба” за М. Гоголем „Запорізька Січ”, „Богдан Хмельницький” (1914).

В Києві були поставлені фільми „Пан Штукаревич (1912), „Запорізький скарб” (1913) та ін..

У другій половині 20-х рр. розпочинає робо­ту Київська кіностудія (створено понад 800 художніх і хронікально-документальних фільмів). Тут працювали такі режисери, як О. П. Довженко, І. А. Савченко, Д. Вертов, Л. Д. Луков, І. О. Пир'єв; знімалися відомі українські ак­тори А. М. Бучма, Н. М. Ужвій, Ю. В. Шумський, М. М. Крушельницький, М. К- Садовський,

Тематика перших фільмів цієї студії свідчить про склад­ний, часами драматичний шлях її становлення. Зокрема, та­кі фільми, як «Шведський сірник» (1922), «Отаман Хміль» (1924), «Два дні» (1927)> «Звепигора» (1928), «Мірабо» (1930), «Останній порт» (1935), «Богдан Хмельницький» (1941), «Веселка» (1944), «Тарас Шевченко» (1951), «Кривавий світанок» (1957), «Камінний хрест» (1968), свідчать про творчий пошук митцями своєї лінії в кіно­мистецтві. Однак протягом зазначеного періоду Київська кіностудія постійно знаходилася в полі зору центру, що призводило до того, що на самобутні творчі розробки наві­шувались ярлики художньої обмеженості. Незважаючи па ідейний тиск і реорганізації, на кіностудії ставилися такі високохудожні стрічки, як «Вавілон XX» (1980), «Опові­дання про кохання» (1981), «Лісова пісня Мавка», «Ярос­лав Мудрий» (1982) та ін., хронікально-документальні, нау­ково-популярні та мультиплікаційні фільми.

Загальні тенденції в розвитку кіномистецтва тогочас­ного СРСР були характерними і для українського кінема­тографа.У 1919—1920 рр. в основному створюються кіно­хроніка, агітфільми («Усе для фронту», «Два світи», «Це буде останній І вирішальний бій»), випускаються тематичні документальні фільми («Звільнення Криму...», «Парад військ...» тощо) та науково-популярні фільми, починається виробництво художніх фільмів, реорганізовується Одеська кінофабрика.

Серед видань, які висвітлювали питання розвитку кіномистецтва в Україні щотижневик „Театр і кіно” (Одеса, 1915-1919), газети „Кінематограф” Одеса (1910), „Киевский кинематограф” (1911-12), „Екран і сцена” (1914) Київ та ін.

Визначний внесок у розвиток „німого ” кіно зробили режисери С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, О. Довженко. Їхні фільми „Броненосець Потемкин”, „Мати”, „Земля” стали важливим етапом у світовому кіно. Українське кіно стало всесвітньо відомим в зв’язку з діяльністю О. Довженка, творчість якого мала велике значення для розвитку кіномистецтва в цілому. Його „німі” фільми „Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930) романтичні, з епічним розмахом збагатили зображальну мову кіномистецтва. В останніх двох картинах втілилася висока майстерність українського кінооператора Д. Демуцького, актора С. Смашенка. В 1920-х в Україні плідно працював режисер П. Чардінін „Укразія”, „Тарас Шевченко” Спираючись на досвід літератури і театру значних успіхів досягли українські режисери Ю. Стабовий „Два дні” (1927), Г. Тисан „Нічний візник” (1929). В цих фільмах знімалися відомі актори І Замичковський, А. Бучма.

Дата добавления: 2013-12-14