Доведення істинності гіпотези

Будь-яка гіпотеза має ймовірний характер, а тому потребує перевірки на істинність. Існує кілька способів доведення гіпотези.

Найпоширеніший — виведення з неї (з основного припущення) наслідків і їх верифікація, тобто перевірка фактами.

Сформулювавши гіпотезу, намагаються вивести з неї якомога більше наслідків. При цьому ступінь імовірності гіпотези буде тим вищий, чим різноманітнішими і численнішими виявляться наслідки, виведені з цієї гіпотези, і чим більше вони будуть перевірені відповідними фактами.

Міркують: якщо наше припущення відповідає дійсності й гадана закономірність справді існує, то вона якось повинна виявлятися. Потім роблять висновок про те, якими мають бути ці вияви, і намагаються їх віднайти або викликати до життя з допомогою відповідних експериментів. Виявлення таких явищ, безумовно, підвищує ймовірність припущення, але не завжди може бути достатньою підставою для обґрунтування істинності гіпотези, оскільки ці явища можуть бути спричинені й іншими обставинами.

Формалізувавши міркування, в якому рухаються від істинності наслідків до істинності підстави (у нашому випадку — гіпотези), одержимо неправильну форму стверджувального модусу умовно-категоричного умовиводу: а->Ъ; Ъ а '

Щоб домогтися необхідного висновку про істинність гіпотези на основі знання істинності наслідку, треба, щоб гіпотеза була достатньою і необхідною підставою для наслідку, а наслідок, у свою чергу, був достатньою і необхідною умовою для визнання істинності підстави (гіпотези).

З цією метою з гіпотези намагаються вивести не один, а кілька наслідків, які в сукупності можуть становити не тільки необхідну, але й Достатню умову для того, щоб їх істинність була достатньою підставою для визнання істинності гіпотези. Схемою такого міркування буде знову ж таки умовно-категоричний умовивід.

Існують й інші способи доведення гіпотез. Так, одиничну гіпотезу підтверджують безпосереднім виявленням того предмета (чи властивості предмета), існування якого передбачали в гіпотезі.

Важко перебільшити роль практики в процесі доведення гіпотези. За певних умов перевірка гіпотези може сприяти тому (і часто сприяє), що вона (гіпотеза) з імовірного припущення перетворюється на обґрунтоване, достовірне знання.

Гіпотезу як імовірне знання можна піддавати сумніву і спростуванню. Вона піддається сумніву вже тоді, коли вступає в суперечність хоча б з одним фактом.

Спростування гіпотези здійснюють, фальсифікуючи наслідки, які з неї випливають. При цьому слід пам'ятати, що як відшукання фактів, що відповідають виведеним з гіпотези наслідкам, не завжди є достатньою підставою для оголошення гіпотези істинною, так само не виявлення очікуваних фактів не завжди свідчить про те, що гіпотезу спростовано. Спростованою її можна вважати лише тоді, коли буде точно встановлено, що фактів не просто немає, а їх взагалі не може бути, оскільки це суперечить об'єктивним законам.

У процесі розв'язання складних проблем часто пропонують не одну, а дві й більше гіпотез. Оскільки ж істина одна, то зрозуміло, що кілька гіпотез, які по-різному пояснюють одні й ті самі явища, не можуть бути одночасно істинними. Виникає необхідність вибирати одну з двох або й кількох конкуруючих гіпотез.

Судове дізнання підпорядковується тим самим законам логіки, що й будь-яке інше. В судовому слідстві при поясненні окремих фактів чи сукупності обставин часто висувають не одну, а кілька гіпотез, в яких по-різному пояснюють ці факти. Такі гіпотези називають версіями.

Версія в судовому слідстві — одне з можливих припущень (гіпотез), яке пояснює походження або властивості окремих обставин злочину або подію злочину загалом

В процесі розслідування кримінальних справ висуваються різні версії. Метод побудови слідчим версій є одним зі шляхів пізнання і доведення об’єктивної істини у кримінально-процесуальному плані.

Висунення версій на основі вже добутих фактичних даних дозволяє максимально і ефективно використовувати цей фактичний матеріал для кваліфікації злочинів, а також виявлення тих недостатніх фактів, з допомогою яких можна було б зробити кінцевий висновок. Доти, поки повністю не встановлені і не доведені всі ознаки складу вчиненого злочину, процес кваліфікації не слід вважати завершеним, а висунуті версії кваліфікації необхідно перевіряти знову і знову.

У процесі розслідування злочину висуваються різні версії, основними з яких є кваліфікаційні і криміналістичні.

Кваліфікаційні версії мають свої особливості. Якщо для криміналістичних версій часто мають значення такі обставини, як місце проживання злочинця, його стать, то для кваліфікації злочину вони є несуттєвими.

Разом з тим, такі ознаки, як мотив, засіб вчинення злочину, об’єкт посягання та інші, мають важливе значення як для криміналістичного розслідування, так і для кваліфікації злочину.

Об’єктивною основою для побудови версій як формально-логічної моделі і результату складної розумової діяльності юриста є:

а) збір фактів по справі;

б) огляд місця події;

в) допит підозрюваних, потерпілих, свідків;

г) результати судово-медичної та іншої експертизи.

Побудова кваліфікаційної версії — це самостійний логічний прийом, котрий сприяє виробленню правильної кримінально-правової оцінки вчиненого суспільно-небезпечного діяння.

Побудова версій у процесі кваліфікації складається з двох етапів: аналізу і синтезу.

Аналіз (від грецьк. analysis — розкладання, розчленування) — процедура в процесі мислення, а також частого і реального розчленування предмета (явища, процесу), якостей предмета (предметів) або відношення між предметами на частини (ознаки, якості, відношення).

Аналіз — це логічний прийом, метод дослідження, який полягає в мисленому розчленуванні предмета або явища, що вивчається, на складові елементи або ознаки з метою їх подальшого вивчення. Важливу роль відіграє аналіз встановлення причинних зв’язків при розслідуванні кримінальної справи на першопочатковому етапі при огляді місця події. У цій ситуації конструювання часткових і загальних версій розслідування складає зміст логічного етапу пізнання злочинної дії.

Складність аналізу в тому, що слідчий в процесі розслідування кримінальної справи розглядає кожну версію в так званому «чистому вигляді» (мислено відокремивши її від інших), а проаналізувавши всі її сторони розглядає її всебічно.

Аналіз починається на рівні чуттєвого і раціонального (логічного) в процесі огляду місця події, там, де чуттєві дані (вивчення предмета і слідів, які залишені на місці вчиненого злочину), створює необхідні передумови для переходу від чуттєвої форми пізнання до логічної — суджень та умовиводу.

Слід вказати й на те, що розслідування речових доказів спирається не тільки на експертні дані, а також на дослідження, що спираються на досягнення спеціальних дисциплін, але й на аналіз і синтез, які ґрунтуються на правилах і вимогах логіки. Таким чином, спеціальні знання сприяють найбільш ефективному застосуванню логічних прийомів в розслідуванні злочину, і навпаки, — міркування, яке протікає відповідно з вимогами законів і правил логіки, здатне правильно оцінити конкретні докази, встановити їх причинні зв’язки, місце в розслідуванні справи.

Слід врахувати, що слідчий повинен чітко уявляти всі важливі варіанти кваліфікації вчиненого злочину, щоб у конкретних обставинах не втратити яких-небудь даних, що мають вирішальне значення для досягнення істини у розслідуванні кримінальної справи.

Метою аналізу при кваліфікації злочинів є виявлення ознак. Для цього необхідно зібрати й упорядкувати всі фактичні дані стосовно до кожного елемента складу злочину:

об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони, визначити, які фактичні дані необхідно одержати додатково.

Аналіз у процесі пізнання виступає як важливий фактор, що дає змогу визначити міри, які дають змогу запобігти злочину. Слід пам’ятати, що у процесі аналізу злочину важливо виявити його причини і наслідки. Кожне явище в природі і суспільстві не тільки обов’язково пов’язане з іншим, але і впливає на нього.

Побудова версії в судовому дослідженні, як і будь-якої гіпотези, складається з трьох послідовних етапів.

Перший етап — аналіз окремих фактів і відносин між ними;

другий етап — синтез фактів, їх узагальнення,

третій етап — висунення припущення.

У процесі побудові версії, щоб з'ясувати характер злочинного діяння і осіб, винних в його здійсненні, необхідно аналітично досліджувати наявний фактичний матеріал Аналіз — це розумове розчленовування складного явища на складові і послідовне їх вивчення. Мета аналізу — виділити серед безлічі фактичних обставин f1, f2..., fn, такі, які прямо або побічно, явно або неявно, близько або віддалено пов'язані із злочинною подією.

Початковий фактичний матеріал виявляють в процесі огляду і обшуків, при ознайомленні з документами, при допитах свідків і обвинувачених. Наприклад, при огляді місця події фіксують сліди ніг, відбитки пальців, сліди пошкоджень, можливі знаряддя злочину, забуті речі. Не залишають без уваги такі предмети, які спочатку здаються не пов'язаними з досліджуваною подією, на зразок шматочків паперу, недопалків і т. п., але які згодом допоможуть заповнити картину злочину.

В процесі аналізу важливо виявити у різних фактичних обставин щось загальне, а саме наявність їх зв'язку із злочином. При цьому враховують, що загальна для багатьох фактів ознака — зв'язок кожного з них з шуканою подією — виявляється кожного разу в специфічній формі залежно від особливостей кожної конкретної справи.

Зв'язок окремих фактів з подією злочину встановлюється логічним шляхом. Завдання це не є простим. Успішне рішення її крім знання техніки, тактики і методики оперативної і слідчої роботи припускає також оволодіння мистецтвом логічного аналізу.

Висновки, за допомогою яких аналізують факти, залежать як від особливостей самих фактів, так і від характеру раніше придбаних знань. Якщо слідчий удається до загальних знань, його вивід протікає у формі дедуктивних висновків. Як початкові посилки таких силлогизмов виступають або перевірені наукою положення, або отримані в судово-слідчій практиці емпіричні узагальнення.

В процесі аналізу використовують також інформацію про одиничні випадки і факти, які зустрічалися при розслідуванні інших справ, тобто будують висновок аналогічно, уподібнюючи одне одиничне явище іншому.

Аналіз фактів може протікати і у формі індукції. Наприклад, по схожих особливостях почерків у ряді анонімних наклепницьких письмових заяв слідчий зробив гаданий узагальнювальний вивід про те, що всі вони написані однією і тією ж особою. Це припущення надалі підтвердилося.

У результаті аналіз дозволяє виділити з безлічі початкових обставин f1, f2..., fn конкретні факти fe, fi., fh, прямо або побічно вказуючи на шукану подію.

Узагальнення на цьому рівні вирішує важливу задачу відношуваної доказового матеріалу: з безлічі досліджених фактів відбирають лише такі, які дають підставу для припущення про їх зв'язок із злочином.

Новий крок в логічній обробці фактів — це синтез, тобто уявне об'єднання аналітично виділених ознак в єдність, при відверненні від ознак випадкових.

Розслідування злочинів вимагає розвиненого аналитико-синтезирующего мислення, уміння правильно зв'язувати факти, виявляти серед них особливе, специфічне.

Виявлення залежності між фактами, напрями і послідовності цієї залежності дозволяють відновити весь ланцюг причинного зв'язку, пізнати ті факти, які лежать на початку цього ланцюга і які зумовили появу всіх інших обставин. Синтез фактичних даних в єдину систему є основною передумовою побудови гіпотези або версії — народження обгрунтованого припущення про подію злочину.

Кожна кримінальна справа разом із загальними рисами є неповторним збігом обставин. Аналіз і синтез припускають виявлення індивідуального характеру зв'язків між ними. Нерідко особливе у відносинах між фактами виявляється в незвичайному характері самих фактів для даних умов, місця і часу або в неповторному характері окремих дій і обставин. Такого роду факти і відносини можуть послужити ключем до побудови плідної версії про обставини злочину або версії про особу злочинця.

Так, в одній справі важливою особливістю для розшуку злочинця послужили відбитки його ніг, по яких можна було визначити, що злочинець шкутильгає, бо розворот сліду правої ноги був значно більше розвороту лівої. Свідченнями свідків було встановлено, що потерпілого бачили в товаристві кульгавого чоловіка. Ці прикмети допомогли затримати злочинця. У справі про розбійний напад на шофера таксі важливу роль зіграв зміст розмови між невідомими в машині. Потерпілий показав, що один з невідомих визначив на слух несправність в працюючому моторі. Це послужило підставою для версії про причетність до пограбування досвідченого механіка, що надалі підтвердилося.

Роль специфічної ознаки можуть виконувати особливості в діях злочинця, його поведінка, а також речі, що належали йому. Найчастіше особливе не лежить на поверхні явищ, а виявляється в особливому характері відносин і зв'язків між численними і різнорідними обставинами справи. У цих випадках суддя і слідчий, зіставляючи і зв'язуючи окремі факти, уподібнюються археологові, поновлюючи розбиту вазу або статую з окремих відповідних один до одного шматочків.

Логічний механізм висунення припущення на основі аналізу і синтезу зводиться до наступного. Початковий фактичний матеріал f1, f2., fn аналізують в світлі наукових і практичних узагальнень, відокремлюють істотне від неістотного і синтезують факти, що відносяться до справи, в несуперечливу множину {fe, fi...,fh}. Воно виконує роль емпіричного базису, який разом з попередніми узагальненнями (Г) служить передумовою для імовірнісного висновку про можливу причину Н, що пояснює походження цих фактів.

Посилки:

Г & {fe, fi..., fh}

Висновок: мабуть, Н

Проблематичність висновку пояснюється тим, що Н лише частково виводиться з посилок. Недостатня обґрунтованість означає, що при істинності посилок висновок може бути як істинним, так і помилковим. Ступінь вірогідності гіпотези визначається при цьому ступенем її змістовної обґрунтованості фактами — Р(H/F), де Р — імовірнісне значення Н — гіпотеза; F — емпіричні підстави гіпотези.

У судовому дослідженні, де будуються версії про одиничні події, їх вірогідність не може виражатися числом, а приймає зазвичай значення: «мабуть», «ймовірніше», «рівноімовірно», «маловірогідно» і тому подібне

Принципи об'єктивності дослідження. Важливою умовою побудови плідної гіпотези в процесі реалізації конкретної науково-дослідної програми або плідної версії в судово-слідчій роботі є дотримання принципу об'єктивності дослідження. Стосовно побудови гіпотези цей принцип тлумачиться в двох планах: психологічному і логіко-методологічному.

(1) У психологічному плані об'єктивність означає відсутність упередженості, коли дослідник керується інтересами встановлення істини, а не своїми суб'єктивними схильностями, перевагами і бажаннями. Погано, коли гіпотезу або версію відстоюють тому, що вона «своя», а не тому, що вона найбільш правдоподібна або вірогідна. Раціональний, об'єктивний підхід підміняють в цьому випадку суб'єктивно-психологічним.

(2) У логіко-методологічному плані об'єктивність означає всебічність дослідження з метою встановлення істини.

По-перше, при висуненні гіпотези або версії повинен враховуватися весь початковий емпіричний матеріал. Вона повинна дати раціональне пояснення всім зібраним фактам, не допускаючи ніяких виключень. Якщо версія будується з обліком лише частини фактів, що головним чином узгоджуються з висунутим припущенням, і противоречит іншим, то вона не може вважатися надійною. Будучи односторонньою, а значить, і необ'єктивною, така гіпотеза зазвичай відводить слідство убік від істини.

По-друге, всебічність вимагає побудови всіх можливих в конкретних умовах версій. Ця вимога диктується застосуванням широко відомого в науці методу «множинних гіпотез». Оскільки первинний матеріал в будь-якому емпіричному дослідженні, як правило, буває неповним, він тим самим дає уявлення лише про окремі ланки, окремі залежності між явищами. Щоб виявити весь ланцюг взаємозв'язків, необхідно припустити всі можливі пояснення, тобто побудувати ряд версій, що по-різному пояснюють невідомі обставини злочину.

Нерідко в судовому дослідженні спостерігається такий збіг фактичних обставин, при якому з великою переконливістю вимальовувалася вірогідність однієї версії і здаються маловірогідними інші припущення.

Побудувати найбільш правдоподібну версію, ігноруючи інші, — означає підійти до справи односторонньо. Це загрожує тим, що слідчий потрапляє в полон фактів, і якщо в одних випадках захоплення однією версією лише затримує розслідування в часі, то в інших це може привести до судової помилки.

Залежність між фактами і невідомою причиною виражає в цьому випадку всю «сітку можливостей» і приймає форму розділової думки: виявлені факти fe, fi..., fk могли бути викликані Н1, Н2, або Н3. Наприклад, висувають версії про особу злочинця: «Розкрадання здійснене А, або Б, або сторонньою особою»; у іншому випадку: «Вбивство здійснене з метою пограбування або по мотивах ревнощів».

Умови спроможності гіпотези. Гіпотеза в науці, як і версія в судовому дослідженні, вважається спроможною, якщо задовольняє наступним логико-методологическим вимогам:

(1) Гіпотеза повинна бути несуперечливою. Це означає, що припущення Н не повинне суперечити початковому емпіричному базису, а також не повинно містити внутрішніх суперечностей.

(2) Гіпотеза повинна бути такою, що принципово перевіряється, а якщо говорити про судову версію, вона повинна допускати перевірку фактами. Принципова непроверяемость гіпотези прирікає її на вічну проблематичність і робить неможливим перетворення на достовірне знання.

(3) Гіпотеза вважається спроможною, якщо вона емпірично і теоретично обгрунтована. Вірогідність гіпотези залежить від ступеня її обґрунтованості і визначається за допомогою кількісних або якісних оцінних стандартів.

(4) Пізнавальна, або евристична, цінність гіпотези визначається її інформативністю, яка виражається в силі гіпотези, що передбачає і пояснювальній, — в її здатності передбачити — де і як відшукати нові, ще невідомі факти і дати їм раціональне пояснення.

Ступінь обґрунтованості гіпотези можна виразити в термінах логічної вірогідності Р(Н), яка приймає умовні числові значення в інтервалі між 0 і 1, оскільки 0<Р/Н<1.

Перевірка гіпотези

Гіпотеза або версія перевіряється в два етапи: перший з них дедуктивне виведення витікаючих з гіпотези наслідків, другий — зіставлення наслідків з фактами.

1. Дедуктивне виведення наслідків. Знаючи особливості гіпотези Н, а також враховуючи конкретні умови її прояву, будують дедуктивний вивід: якщо припустило Н, то з урахуванням обставин справи Г повинні мати місце S1, S2..., Sn. На схемі це виглядає так:

(Г & H) ® (S1, S2..., Sn).

Щоб успішно провести гипотетико-дедуктивное виведення следствий, необхідно мати достатню інформацію як про саму причину, так і про можливих в конкретних умовах місця і часу діях цієї причини. Тут слідчий якраз і використовує весь комплекс раніше придбаних наукових знань в сукупності з узагальненнями судово-слідчої практики і особистими спостереженнями.

Оскільки в судовому дослідженні розробляється не одна, а декілька версій, що по-різному пояснюють невідому подію, то і вимога дедуктивного виведення следствий стосується кожного висунутого припущення. Логічному аналізу при перевірці підлягають як припущення H1, так і інші версії — Н2, Н3..., Нn, тобто все реально можливі в даних умовах пояснення.

Цінність логічної операції дедуктивного виведення следствий визначається тим, що вона дозволяє раціонально, тобто послідовно, планово, ефективно, будувати весь процес розслідування. Якщо первинне узагальнення не відрізняється особливою систематичністю і строгістю, то після побудови версій і дедуктивного виведення следствий воно стає більш методичним і систематизованим, бо тепер переслідує завдання виявлення не будь-яких, а лише тих фактів, які витікають з припущень. Версія в судовому дослідженні виконує роль логічної основи планування оперативно-слідчої роботи.

2. Зіставлення наслідків з фактами. Другий етап перевірки гіпотези або версії полягає в зіставленні логічно виведених наслідків з фактами з метою її спростування або підтвердження.

Спростування версії протікає шляхом виявлення фактів, що суперечать виведеним з неї наслідками.

Гіпотеза або версія підтверджується, якщо виведені з неї наслідки співпадають із знов виявленими фактами.

Опираючись на загальні положення нормативно-правових документів і творчо використовуючи правила дедуктивного умовиводу, працівники правоохоронних органів мають можливість більш поглибленого аналізу окремих одиничних відхилень і правопорушень існуючих правових приписів.

Так, спираючись на загальне положення Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України про злочин і покарання, а також його Особливої частини даємо оцінку злочинним діям, а суд приймає рішення про покарання.

Загальні положення Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів, а також інші нормативно-правові документи є обов’язковими для кожного громадянина України.

Отже у розкритті злочину і покаранні злочинця вирішальна роль належить як дедуктивному, так і індуктивному умовиводам.

Таким чином, при аналізі, висуненні і перевірці версій важливо щоб правоохоронці в своїх міркуваннях, суворо дотримувалися правил і вимог логіки, що є важливим підґрунтям у досягненні позитивних результатів при розслідуванні кримінальної справи та розкритті злочину, спрямованих на забезпечення стабільного правопорядку, на захист прав і свобод громадян України.

Дата добавления: 2014-01-04