Тема 4. Культура України в XIV - першій половині XVII ст

13. Усна народна творчість, доби пізнього Середньовіччя (XIV – перша половина XVII ст.)

Значні світоглядні зрушення відбу­ваються в усній народній творчо­сті. Розвиток народної творчості ук­раїнців відбувався на основі давньо­руських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжу­вала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щед­рівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від пе­реважання культових елементів, як язичницьких, так і християнських. На­томість в обрядовій творчості з’явля­ються (насамперед у жнивних та обжин­кових піснях) соціальні мотиви та на­строї, які мають антифеодальне за­барвлення.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історич­них пісень і дум. Це було продовжен­ням, але на вищому рівні, епічних дав­ньоруських традицій (билин). Виникнен­ня дум пов’язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти ту­рецько-татарських загарбників. Викону­вали думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзар­ські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли на­родних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспіву­вали подвиги, мужність, відвагу, відда­ність козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

На епічному ґрунті виникає фольк­лорний жанр лірико-драматичної піс­ні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В руко­писній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську ба­ладу «Дунаю, Дунаю, чому смутен те­чеш?», записану від мандрівного студен­та. Це перший фіксований запис твору властиво українського фольклору.

Особливу субкультуру витворило в ХV-ХVІ ст. прикордонне українське на­селення, що пристосувалося до екстре­мальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Ко­зацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний стан або прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на свою недоступність офі­ційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми «украювання» земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не ви­падково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запо­рожжя було простором безпосередньо­го контакту з «чужим», кочівницько- мусульманським світом, який розгля­дався як «нечистий» і «нижній», роз­ташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ була «за порогом» духовно і матеріально осво­єного простору; в міфологічній геогра­фії з давньослов’янських часів дніпров­ські пороги мали сакральне значення кордону з «нижнім світом». За соціаль­но-культурним змістом Запорожжя бу­ло такими собі дверима у «світ нави­воріт», що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карна­вально-сміховий характер його існуван­ня (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисцип­ліна і анархія, взаємодія східних і за­хідних впливів у побуті та методах ве­дення війни тощо). Протягом усього ча­су існування в цьому особливому вій­ськово-громадському організмі між різ­ними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило За­порожжю бути весь цей час ідеологіч­ним центром усього козацтва, хоча не­порозуміння запорожців з реєстровця­ми і городовими козаками були справою буденною.

На тлі поступового розвитку «низь­кої» народної культури традиційні центри культури «високої» - князівські двори і монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князів­ські роди поступово дрібніють і виро­джуються, лише деякі з князів наважу­ються виступити організаторами обо­рони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утри­мати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представ­ники чернецтва захоплюються візантій­ським ісихазмом (містичною практикою «умної» молитви, метою якої є цілкови­те злиття з Богом), а рідкісні пред­ставники соціально активного політич­ного ісихазму, не знаходячи своїй діяль­ності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан).

14. Освіта доби пізнього Середньовіччя (XIV - перша полови-на XVII ст.)

У зв’язку з наступом католицизму та активізацією національно-ви­звольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі і Литві низку шкіл, де вчилися й українці. Це передусім гімназія та академія в Рахові. В Україні були протестантські школи в Дубні, Хмельнику. За їх при­кладом розгортають свою діяльність і єзуїти. Для поширення католицизму во­ни протягом якихось 30-40 років від­кривають цілу мережу своїх колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тут працювали досить ви­сокого рівня учителі, головним зав­данням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освіт­ньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії було безкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів). Українці, які не мали достатньої кількості рівноцінних шкіл, віддавали своїх дітей до цих ко­легій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності. На­вчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курс поділяв­ся на дві групи: «тривіум» (граматика, поетика, риторика) і «квадривіум» (ма­тематика, астрономія, музика, діалекти­ка). Мовою навчання була латинська. Навчали також основам історії, геогра­фії, космографії, природознавства. Вве­дення систематичного курсу теології (богослов’я) давало право на проголо­шення закладу академією.

До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилася досить слабко підготовле­ною. Здебільшого рівень освіти в Укра­їні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим. У школах при церквах, монастирях і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Училися писати ско­рописом, який виробляється у XV ст. і з XVI ст. уживається в актовому письмі та урядовому діловодстві, вчилися та­кож рахувати. Учителями, як правило, були дяки. Рідше вчите­лями були «бакаляри», здебільшого мо­лоді люди з незакінченою освітою, здо­бутою десь за кордоном, які в перспек­тиві могли стати священиками.

Не дивно, що за такого стану справ довго не було потреби і у вітчизняному книгодрукуванні. Безпосередньо в Україні книгодрукування поширилося тільки у другій половині XVI ст. По­чаток йому поклав утікач з Москви Іван Федорович (Федоров), який змушений був покинути Московію через пере­слідування духівництва і бояр. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші укра­їнських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 р. тут по­бачив світ «Апостол» - перша друко­вана книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 р. з друкарні Федоровича вихо­дять «Азбука» і «Буквар», призначені вже саме для тогочасних початкових шкіл.

Князь К. Острозький задумав видати Біблію церковнослов’янською мовою, з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками. Церковносло­в’янська мова мислилася такою ж тра­диційною мовою міжнародного спіл­кування, як і латинська мова у Західній Європі. Тому з 1580 р. І. Федорович пра­цює в Острозі, де за рік виходить слав­нозвісна Острозька Біблія - перше повне друковане видання Біблії церков­нослов’янською мовою. І. Федорович помер у Львові в 1583 р., а його дру­карню викупило Львівське братство.

Окрім друкарні Федоровича в Ук­раїні швидко почали роботу також інші друкарні - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, а дещо згодом - Київська лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також «мандрівні» пересувні друкарні, які належали приватним осо­бам, що перевозили їх з місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що по­треба в книгах наприкінці XVI ст. в Україні значно зросла.

Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який через десять років було піднесено до рівня академії. У від­повідь у 1580 р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої, найвидатнішого правос-лавного меце­ната доби князя К. Острозького в його фамільному маєтку Острозі на базі дію­чої раніше школи було відкрито Ост­розький греко-слов’яно-латинський ко­легіум, що задумувався також як май­бутня православна академія. Для цього К. Острозький зібрав групу високо­освічених фахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академії переважно навчали слов’яно-руською, грецькою та латинською мо­вами, тому називали її ще «тримовним ліцеєм». Заснування православного ви­щого освітнього закладу було лише одним із серії запланованих культурних заходів.

Першим ректором Острозької ака­демії був відомий письменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Ви­кладачами працювали відомі культурні діячі і письменники Дем’ян Наливайко (брат козацького повстанського геть­мана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило, греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. Вони були активними чле­нами Острозького культурно-освітньо­го і літературного гуртка. З Острозь­кої академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної като­лички, школу реорганізували в єзуїт­ську колегію. Однак за час дії навчаль­ного закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літера­торами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства - національно-релігійні громадські орга­нізації православного міщанства. Цер­ковні братства існували в Україні з гли­бокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну під­тримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Але зго­дом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національно-виз­вольний і релігійний рух, стають осе­редками розвитку української культури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполи­тої, адже після проголошення 1596 р. релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично поза законом - у них було відібрано всі юри­дичні права, передані уніатській церкві.

Одним з перших у 70-х роках XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. Згодом братства виник­ли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Самборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам’янці-Подільському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цен­зуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими пра­вилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константино­польським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть ки­ївського митрополита, а підпорядкову­валося безпосередньо патріарху конс­тантинопольському. Надання ставро­пігії було першим визнанням подвиж­ницької діяльності братчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отриму­вали лише найзначніші православні мо­настирі, такі як Єрусалимська лавра.

У 1585 р. Львівське братство захо­дами найвпливовіших і найініціатив- ніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І. Красовського та інших орга­нізувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний харак­тер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов’ян­ську та грецьку мови, а також «вільні науки». Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Силь- вестр Косов. Одним з учителів був май­бутній «козацький» київський митро­полит Іван (у чернецтві - Іов) Борець­кий. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво-Печерського куль­турного осередка Єлисей Плетенецький. Старщим учням братської школи доз­волялося проповідувати в церквах.

За аналогією з Львівською школою і під керівництвом її педагогів і вихован­ців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові та інших міс­тах - кругом, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і гро­мадсько-політичний братський рух по­ступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди починаючи десь із 1600 р. перебирається значна частина найактив­ніших діячів українського братського руху.

У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебирається із Західної України Є. Плетенецький, який закупив «припалую пилом» друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Пле­тенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й при­ступив до згуртування культурно-освіт­нього гуртка. Скоро до Києва переїз­дять: Захарія Копистенський, Памво Беринда, Степан Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Гавриїл Дорофієвич, Олександр Митура, Філофей Кізарович, Тимо­фій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Йосиф Кирилович, афонський чернець Йосиф та ін.

У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, дру­гим — Мелетій Смотрицький, третім - Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових кла­сів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства і като­лицизму.

Подібні до братських школи вини­кають і на Запорожжі, адже з 1616 р. Військо Запорозьке низове стає колек­тивним членом Київського братства, а також посилює свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християн­ської міліції, заснованої французьким герцогом де Невером з метою проти­стояння турецькій експансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн, так що високоосвічені люди були дуже потрібні.

Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові пара­фіяльні школи, де вчилися грамоті діти селян і козаків.

Розвиток освіти стимулював появу перших навчальних підручників, які за­свідчили доволі високий рівень навчаль­но-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1591 р. у Львівській братській школі двома мовами (україн­ською і грецькою) було видано друком складену вже 1588 р. греко-слов’янеьку граматику «Адельфотес» (Братство), за якою учні навчалися грецької і старо­слов’янської мов. У 1596 р. у Вільно на­друкована «Граматика словенска», автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. у друкарні того ж Віленського братства вийшла «Граматика словен- ская» Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. В. Ломоносов називав «вратами учености», близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, біло­руських, болгарських, сербських та ін­ших православних шкіл. Велике значен­ня мала також книга ученого-лінгвіста Памва Беринди «Лексикон славено-росский и имен толкования» (Київ, 1627). У ній містився переклад зі сло­в’янської на тогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумачен­нями.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печер­ської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латин­ськими взірцями, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською шко­лою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, а й усьому слов’янському світі.

Для забезпечення закладу викла­дацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила, який стає у цей час ки­ївським митрополитом і добивається принаймні часткового відновлення юри­дичних прав православних у Речі По­сполитій, посилає в закордонні універ­ситети кількох молодих юнаків, а зі Львова запрошує колишніх одноклас­ників по Замойській академії Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Про­тягом 1632-1633 рр. він за свій рахунок закуповує близько сотні коштовних фо­ліантів з творами отців та вчителів церк­ви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з комен­тарями, купує підручники з тригоно­метрії, логіки, метафізики.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників — так званий Києво-Могилянський атеней (від латин­ського athaeneum - святиня). Крім П. Могили до нього входили визначні культурні діячі: філософи Й. Кононович-Горбацький і І. Трофимович, поети і письменники X. Євлевич, С. Почаський, А. Кальнофойський, И. Калимон, Т. Баєвський, С. Косов та багато інших. Перед членами гуртка стояли великі завдання щодо ґрунтовного і комп­лексного оновлення української націо­нальної культури, а також ще ширші завдання в питаннях унормування і при­стосування до умов доби всієї право­славної догматики, канонічного права та інших галузей православного церков­ного життя, на які й опиралася того­часна українська культура. Колегіум став головним осереддям барокової культури в Україні, яка трималася на поєднанні ідей збереження і оновлення традиційної православної культури за­собами європейської Контрреформації.

Мріючи про відкриття у Києві ака­демії та вболіваючи за розвиток освіти в Україні, П. Могила передбачливо за­снував філії колегіуму у Вінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію 1639 р. було переведено в Гощу на Во­лині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 р. Польський ко­роль і сейм так і не дали дозволу на перетворення Київського колегіуму на академію. Але на своїй родовій дідизні в Яссах у Волощині, яка тоді перебувала під протекторатом Османської імперії, П. Могила в 1640 р. таки відкрив Сло- в’яно-греко-латинську академію, яка стала основою майбутнього університе­ту. Пропозиція П. Могили московсько­му царю про можливість заснування у Москві монастиря зі школою для «дітей боярських і простого чину» навіть у спрощеному двомовному греко-слов’янському варіанті тоді не знайшла під­тримки, викликавши тільки підозри щодо незрозумілого тогочасним мос- квитянам прагнення до поширення освіти.

З відкриттям вітчизняних освітніх закладів потік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупи­нився. Молоді люди з України здобу­вали знання в європейських універси­тетах Парижа, Падуї, Праги, Віттенберга, Кракова, Базеля, Ростока та ін­ших міст. Особливою популярністю ко­ристувався толерантний і ліберальний Падуанський університет, де вже значно пізніше С. Оріховського-Роксолана на­вчалися такі відомі українці, як Василь Русянович, Григорій Керницький, Яків Седовський, Павло Боїм (який у 1613— 1614 рр. був проректором цього універ­ситету), Ієзекіїль Курцевич-Бурлига (товариш і сподвижник гетьмана Са­гайдачного), Степан Морозенко (згодом полковник і сподвижник Б. Хмель­ницького) та багато інших наших давніх співвітчизників. Усі вони репрезентува­ли українську національну культуру в європейських освітніх центрах, поши­рюючи знання про свою батьківщину у світі. У зв’язку з цим окремо слід зга­дати українського студента паризької Сорбонни Івана Ужевича, який 1643 р. вперше латинською мовою уклав «Гра­матику слов’янську», де яскраво від­билися риси власне української мови.

15. Література і літописання XIV – першої половини XVII ст.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світ­ської літератури можна віднести збірник «Ізмарагд», у різних списках якого вміщено від 100 до 150 «слів» зде­більшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, про повагу до вчителів. В XV ст. з’являються також нові розширені версії перекладних по­вістей про Олександра Македонського («Олександрія»), оповідання про Трою, Бову-королевича, у XVI ст. - оповідан­ня про Трістана та Ізольду, про «сімох мудреців». Усі вони мали коріння в за­хіднослов’янській, південнослов’янській та італійській літературі.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: жи­тія святих, послання, «слова». Видат­ною літературною пам’яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різ­номанітні «чудеса» з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне жит­тя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й у подальшому мали збірки житій святих, так звані Четьї-Мінеї (з XV ст.), укладені за річним колом православного богослу­жіння для зручності читачів, які щоден­но перечитували житія саме тих святих, пам’ять яких відзначалася в той день за церковним календарем.

Продовженням і розвитком давньо­руської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий Київський літопис XIV—XVI ст. і так звані литовські або західноруські літописи. У Короткому Київському літописі, що висвітлює пе­ріод з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі па­перового виробництва. Вже у XIV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився з німецьких кня­зівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був знач­но дешевший, ніж пергамент. Вироб­ництво власного паперу в Україні поча­лося в Галичині тільки в першій поло­вині XVI ст. Пергаментом продовжува­ли користуватися тільки в найурочис­тіших випадках, зокрема для Пересопницького Євангелія, мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі.

Істотний вплив на початок україн­ського книгодрукування справило ви­никнення наприкінці XV ст. східносло­в’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483-1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були на­друковані церковні книги «Часосло­вець», «Псалтир», «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь». Деякі науковці відзна­чають певні, хоч і незначні українські впливи у церковно-слов’янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім’я Швайпольт - спотворене «Святополк». На жаль, друкарня Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу ви­никли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з друкарні Ш. Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Поряд з тим в добу європейського Відродження багато українців, пере­важно з земель, які тоді належали Ко­роні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістич­них центрів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. У 1483 р. у Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець - Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болон­ському університеті він став першим українцем - доктором мистецтв і док­тором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був рек­тором Болонського університету - на той час центру передових гуманістичних течій, передусім у природознавстві та філософії. Видана вченим книга була розлогим астрологічним прогнозом на 1483 рік. Вперше в істо­рії друкованої книги в цій праці згаду­ються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років XV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини й астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав Ш. Фіолю в під­готовці до друку перших слов’янських видань кириличним шрифтом. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і ме­дичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер у Парижі, Мюнхені, Мілані.

Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (бл. 1470-1517), вчитель і вихо­ватель видатних слов’янських латино-мовних поетів Яна Вислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського пое­та Яна Паннонія. Одним із найвидатніших східнослов’янських латиномовних поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новола-тинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, який друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а по­тім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими куль­турно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьків­щини у кращій зі своїх поем - «Роксо- ланії» (1584). Україна-Роксоланія вви­жалася йому кращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного ма­ньєризму і непримиренним против­ником єзуїтів. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був та­лановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріхов- ський-Роксолан (1513-1566), якого су­часники з повагою називали «руським Демосфеном». Після Краківського та Віденського університе­тів він навчається у Віттенберзькому університеті, а після продовжував на­вчання у Болонському та Падуанському університетах. Після повернення на батьківщину написав трактати «Зраз­ковий підданий» і «Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу», опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім «хрещеним людом» проти турецької за­грози. Важливу групу творів склада­ють антипапські виступи С. Оріховського «Хрещення русинів», «Про целібат», «Відступництво Риму», які стали пре­людією до розвитку українського поле­мічного письменства.

Великий вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили рефор­маційні процеси, що з Європи поши­рилися на Польську й Литовську дер­жави. Значна частина магнатів і шлях­тичів стають протестантами - лютера­нами і ще частіше кальвіністами. Одним із результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всього населення.

Найвидатнішою пам’яткою україн­ської літератури такого роду є вже згадуване Пересопницьке Євангеліє - багато оздоблений і чудово ілюстрова­ний рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівнен­ського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересоп-ницького монастиря Григорій за дору­ченням княгині Алозії Заславської «для ліпшого виразумління люду християн­ського посполитого». Мова Пересоп- ницького Євангелія наближена до на­родної і є цікавою характерною пам’ят­кою, в якій відбилися процеси форму­вання української мови.

Входження живої української мови до такого «високого» жанру словесно­сті, як Євангеліє, було винятковим яви­щем реформаційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури в Європі пропонували обмеження вжитку народ­ної мови «низькими» жанрами - сати­рою, епіграмами тощо. Єдиною прозо­вою пам’яткою «низького» жанру са­тири, що дійшла до нас із другої поло­вини XVI ст., є «Промова каштеляна Мелешка», в якій критично змальову­ється дозвілля і побут панства.

Найранішим зразком віршованого «олітературення» живої української мови у XVI ст. є «Пасквіль 1575 року» («Хто йдеш мимо - стань годину») луць­кого шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канце­лярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І. Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію.

У 1569 р. відбулася Люб­лінська унія, яка проголосила появу Речі Посполитої. Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-на­ціонального піднесення українського народу. Але майже водночас із створен­ням нової держави озброєна контрре- формаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення під­вищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники про­довжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI — початку XVII ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної ли­царської боротьби з турками й татар­ськими кочівниками.

Особливо показовим у цьому відно­шенні твором є поема анонімного укра­їнського автора «Еріпікіоп, себто вірш жалобний...» (1584), написана тогочас­ною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство пое­ми засвідчується похвалою щодо збере­ження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокій­ного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця від­ведено безпосередньо описові баталій з татарами, турками і лівонцями, змальо­ваних досить барвисто і водночас прав­доподібно із залученням багатьох де­талей, так що не виключена участь авто­ра в описаних ним подіях.

Поряд з творами батальної темати­ки, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання за­порожців до мальтійських рицарів), Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковський тощо, слід також згадати про внесок у жанровий роз­виток українсько-польської літератури Ренесансу «поета-лауреата» Шимона Шимоновича (1558-1628), сина замож­ного львівського кравця. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великий цикл ідилій, об’єднаних у збірку «Се­лянки», написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Шимоновичем було створено своєрідний «польсько-галиць­кий стиль», щедро пересипаний україн­ськими словами і народнопоетичними висловами, які відтак стали надбанням польської культури. Ш. Шимонович був також фактичним організатором від­криття відомої своєю толерантністю Замойської академії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських зе­мель, в якій навчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ре­несансної культури в Україні, підпо­рядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, замішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідео­логією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзу­їтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, а й православних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради і викликала в українських колах як ніколи активний національно-куль­турний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контррефор- маційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що по­дальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань віт­чизняної православної культури, а по­католичення загрожує тотальною дена­ціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдан­ня - утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час «не випасти» із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи, відбува­ється переорієнтація митців зі світської сфери, до якої належали більшість ви­датних діячів української культури до кінця XVI ст., до церковно-релігійної. Розбудова православ’я в Україні хвилює й надихає багатьох талановитих укра­їнців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьому українська культура кінця XVI - першої половини XVII ст. мала цілком своєрідне й ви­разне спрямування. Як і в Європі, укра­їнська культура періоду «православної Контрреформації» намагалася пов’яза­ти європейський гуманізм із середньо­вічними традиціями, але з огляду на на­ціональні особливості шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов’яза­ний із подальшим поширенням гума­ністичної ідеології.

Для цього використовувалися всі доступні форми оновлення традиції, які часто «підказувалися» опонентами. Під впливом західних зразків в українській літературі другої половини XVI ст. з’яв­ляються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри геральдичної, або гербової поезії та епіграми, початково пов’язані з культурою книгодрукування.

У кожному українському друкова­ному виданні незалежно від того, цер­ковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші «на герб», яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такого вірша також був різним - від десяти до понад сотні ряд­ків. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали відношення до видання книги, або гербів громадських організацій чи об’єднань (братства, Військо Запорозьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби).

Епіграма також входить в україн­ську літературу спочатку як один з еле­ментів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов’язковою. Але в барокову добу досить скоро епіграма стає самос-тійним поетичним жанром. З’яв­ляються цілі збірки епіграм. Пер­шою такою збіркою в Україні стала «Діоптра, альбо Зерцало...» архіман­дрита Дубненського монастиря (на Рів­ненщині) Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пережила низку видань у XVII і XVIII ст.

Доба бароко не відмовилася від ре­несансних ідеалів людини-титана, лю- дини-генія і людини-борця, але надала гуманістичним ідеалам попередньої до­би нового звучання. В літературі укра­їнського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів пред­ставників національної еліти - обо­ронців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот - виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування не­пересічних якостей князя К. Острозь­кого були вже вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною розвитку панегі­ричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури «Візерунок цнот...» (1618), при­свячений засновнику Київського куль­турно-освітнього осередка Є. Плете- нецькому. Особливою бароковою уро­чистістю й насиченістю змістових нюан­сів відзначаються панегірики П. Могилі, авторами яких були друкарі Києво-Печерської лаври та викладач коле­гіуму С. Почаський. Вірші «на погреб» або ляменти також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й по­движницькі постаті діячів національно-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування і примноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плину часу. Найвідомішим із творів жанру є твір К. Саковича «Вірші на погреб...» геть­мана П. Сагайдачного (1622), але він да­леко не єдиний твір такого роду.

Новим явищем для української літе­ратури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі теат­ральної драми. Це жанри лише до пев­ної міри літературні, оскільки перед­бачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. declamatio - вправа у красномовстві) призначалися для уро­чистого відзначення церковних, шкіль­них або інших свят, а також виголошу­валися з нагоди різних важливих подій того часу. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська «Просфонима» (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виго­лошувані на сцені змінювали один од­ного по черзі, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630) та Іоаникія Волковича (1631).

Книжною українською мовою пи­шуться також численні батальні, істо­ричні, морально-дидактичні та філо­софські вірші. Віршування було пере­важно силабічним, тобто рівноскладо­вим з попарним римуванням рядків і цезурою (інтонаційною паузою) всере­дині кожного рядка. Однак зустрічали­ся також вірші з різноскладовими ряд­ками без поділу на строфи, які за пое­тичним розміром дуже нагадували со­бою народні українські думи. А. Зизаній-Тустановський у своїй граматиці 1596 р. подав і першу українську теорію силабічного віршування.

На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки першої половини XVII ст. вини­кають натурфілософський і онтологіч- но-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького «Зерцало богословії» (перше видання 1618), пер­ший вітчизняний підручник з філософії «Арістотелеві проблеми» (Київ, 1620) і «Трактат про душу» (Київ, 1624) К. Са- ковича, а також морально-етичний трактат опального київського митропо­лита Ісайї Копинського (пом. 1640) «Алфавіт духовний...», який активно поши-рювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р., після чого витримав десятки видань.

Дата добавления: 2014-01-04