Образотворче мистецтво у XIV – першій половині XVII ст

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі ХІѴ-ХѴ ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло, доручали саме «руським» майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов’язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам’ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків того­часного фрескового малярства відно­сяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіння Богородиці» (до яких введено побутові та краєвидні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV ст.).

Традиційне іконописання також включає в себе певні побутові подроби­ці, відходить від візантійських канонів, збагачуючись місцевими рисами та іно­земними впливами. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра-іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони «Бо­городиця» у Володимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачина­телем московської школи іконопису.

У цілому ж до середини XVI ст. відомо дуже небагато імен українських іконо­писців переважно з галицьких міст і міс­течок. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набу­вають усе більш індивідуального виразу. Найпопуляриіші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен «Страшного суду». Останній сюжет під впливом замовни­ків - заможних селян та міщан - набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними еле­ментами, деталізацією обстановки ре­альних і міфічних подій, новими коло­ристичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму.

Ювелірне мистецтво. У зв’язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, бага­тих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період укра­їнське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрям­ків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Пере-важав остан­ній, оскільки Львів славився як перева­лочний пункт у торгівлі східними това­рами, а магнати та шляхта захоплюва­лися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагай­даків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з тради­ційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні виро­би, багато з яких розходились не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських. Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискриміна­ційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мис­тецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі резуль­тати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світиль­ники, посуд.

Мистецтво книжкової мініатюри і графіки. Продовжує і розвиває попе-редні традиції мистецтвокнижковоїмініатюри і графіки. З XVI ст. графіка від-биває готичний натуралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Руко­писи оздоблювались заставками, вели­кими орнаментованими літерами, в ос­новному плетінковим орнаментом, бага­тим на фарби, серед яких усе ж перева­жають чорна та червона.

Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а зго­дом і все більш помітними ренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність мають Галицьке Євангеліє XIV ст., «Житіє Бориса і Гліба», Радзивилівський літопис XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст.

Літературна мова у XV ст. в цілому ще досить слабко наближається до на­родної за винятком мови ділових грамот про спадкування і купівлю-продаж, які лишаються чи не поодинокими свідками активного формування української мо­ви в цей період. Поруч з цими грамо­тами можна поставити хіба що спроби українського перекладу певних нових на той час понять і реалій у перекладній літературі того часу.

Скульптура. У Західній Україні починається пов’язаний із західноєвро-пей­ськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період також роз­вивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а та­кож на надгробках заможних шляхти­чів, не тільки католиків, а й православ­них. Цікавими зразками погребальної скульптури є надгробні пам’ятники з розкішною плоскорізьбою кінця XVI ст. у Львові, Дрогобичі, Києві та інших містах. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а ви­різалася з м’яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об’ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності, переважно одягнутих у рицарські доспіхи і ніби в невимушених позах - підперши рукою голову чи під­нявши вгору коліно. Більш поетичними і ліричними є композиції надгробків жі­нок та рано померлих дітей.

Разом з тим починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемогає диявола.. Останньо­го виконано в драматичних, характер­них для пізньої готики традиціях. Сам архістратиг являє собою взірець рене­сансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю коро­лівського арсеналу у Львові.

Зразки ліпної скульптури прикра­шали не лише численні львівські кос­тели, а й вулиці міста.

Живопис. Значні зміни характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV-ХVІ ст. значно еволюціо­нує, не переходячи, однак, меж тради­ційної техніки виготовлення фарб і ви­користання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у П’ятницькій церкві Львова. Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи ху­дожником, який змалював типову мі­щанську обстановку в порівняно замож­ній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповіда­ла така форма іконопису тогочасним смакам львів’ян. Можливо, маємо в да­ному випадку спробу експерименталь­ної або професійно виконаної учнів­ської стилізації під італійський фрес­ковий живопис другої половини XV - початку XVI ст. Річ у тім, що тогочасний Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, а й самі мали постійно експериментувати в по­шуках найбільш конкурентоспроможної форми продукції. Якщо вищезгадана ікона становить швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби стає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису.

Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, по­бутові сцени, але провідне місце у світ­ській творчості посідають портрети. З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта, дру­жини турецького султана «Роксолани» (Насті Лісовської), фундаторки право­славних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан - діячів братства. Ки­ївські портрети на полотні першої поло­вини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) пор­трети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Одним з найраніших зразків багато­поверхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П’ятниці у Львові. На жаль, про розвиток іконопису та жи­вопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслі­док постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов’язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переваж­но вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою.

У другій половині XVI ст. у зв’язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий де­реворит), яке змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Основними центрами розвитку граверства були Львів та Острог. Перші друковані видання І. Федоровича були оздоблені здебіль­шого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок обра­зотворчого граверства - дереворит «Ісус Христос» у Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з «Євангелія учительного» (Крилос, 1606). З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюже­ти раннього бароко («Чистота яко дівиця...», «Смерть на блідому коні», «Ліствиця райська» та ін.).

19. Театральне мистецтво і музична культура доби пізнього Середньовіччя (XIV - перша половина XVII ст.)

Театральне мистецтво. Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і кос­тюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного під­несення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Пер­ші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р.

З XVII ст. починається історія укра­їнського вертепу - лялькової театраль­ної вистави з різдвяним сюжетом. Ви­стави відбувались у двоповерховій дере­в’яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на ниж­ньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні ви­стави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети «вер­тепу» (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і «звізди», яка показувала шлях до вертепу «хал­дейським волхвам».

Розвиваються народні ігри та мис­тецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Музична культура. Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи,­ які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були «козачок», «метелиця», «веснянка». З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготов­ленні музичних інструментів.

При церквах і монастирях, у брат­ських школах та маєтках магнатів існу­вали хорові капели. До XVI ст. цер­ковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціаль­ними знаками, знаменами, поставлени­ми над складами і словами тексту бого­службових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до зла­годи з місцевими традиціями і так за­своюються українським музичним мис­тецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей пра­вославний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-протопсальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам’яткою якої є «Супрасльський ірмолой» 1593 р.

Дата добавления: 2014-01-04