Розвиток етнографії та історичної науки наприкінці XVIII - на початку XX ст

Етнографія. Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р, в Петербурзі «Опис весільних українських обрядів». 20 ро­ків по тому (1798) тут же з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Марке­вича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, на­селення, мову і поезію. Далеко більше значення мала видана того ж року інша книжка - «Енеїда» І. Котляревського, з виходом якої традиційно-умовно по­в’язують початок українського відро­дження.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петер­бурзі «Попытку собрания старых малороссийских песен» - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: «Якщо ці вірші не можуть слу­жити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що вря­тувалася від жадності сусідніх народів».

Повніше і систематичніше дослі­дження української етнографії під наз­вою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 р. Михайло Максимович — майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О. Пушкіна і М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М. Костомарова. Максимович згодом згадував, що одного разу застав Пуш­кіна за читанням цієї збірки і останній жартівливо зізнався, що він «обкрадав» його пісні. Справу Максимовича про­довжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» — збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поета­ми, а в 1833-1838 pp. - шість випусків «Запорожской старины».

Український професор Московсько­го університету - Йосип Бодянський присвятив свою магістерську дисерта­цію (1837) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типо­вим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й сми­ренні інтонації пісень російської Пів­ночі життєрадісним мелодіям україн­ського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем, - писав Бодянський, - і наскільки різні народи там живуть».

Пізніше у галузі етнографії та фоль­клористики плідно працювали Т. Риль­ський, Д. Гнатюк, П. Житецький, М. Сумцов, П. Чубинський, М. Драго­манов, Б. Грінченко та багато інших фахівців і аматорів на всіх заселених українцями землях - від Закарпаття і Підляшшя до Вороніжчини і Кубані. Ет­нографів цікавили всі аспекти народ­ного життя - від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.

Розвиток історичної науки. Протягом усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Ліво­бережжя не згасала зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у від­ставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації істо­ричних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно у той самий час, що й «Історія русів», з’являються історичні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги з точ­ки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали ро­сійською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малорос­сийская», 1777) і Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топо­графическое описание», 1786).

Крім інтересу до старовини та міс­цевого патріотизму, для занять історією у нащадків української старшини був і інший мотив. У зв’язку з необхідністю підтвердити своє шляхетське походжен­ня, яке повинна була засвідчити спе­ціальна комісія у Петербурзі - так звана «Геральдія», посилився пошук історич­них документів і загальна зацікавленість історією. Це стало ще одним імпульсом до національного відродження на Ліво­бережжі.

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та україн­ських архівів, була 4-томна «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського (опублікована лише 1903 р.). Го­ловну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні по­дії, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну історію українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією - найвизначніша подія української історії.

У 1842-1843 pp. підготовано до дру­ку, але так і не видано 5-томну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича. Зма­льовуючи минуле України як само­стійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтову­вав правомірність відновлення автономії України. Саме за цю працю М. Марке­вича звинувачував у сепаратизмі відо­мий російський критик В. Бєлінський. Він також засудив автора за прагнення викладати історію України як незалеж­ну від історії Росії.

Визначним прогресивним ученим, який зробив значний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Мак­симович. Він виступив проти норман­ської теорії походження Русі (як і М. Ломоносов), довів безпідставність теорії російського історика М. Погодіна про «запустіння України від нашестя Батиєва», показав, що українське ко­зацтво було не прийшлим народом, а особливим станом українського су­спільства.

Одним із найвидатніших істориків XIX ст. був Микола Костомаров (1817—1885), більшість праць якого видані у зібранні його творів «Історичні моно­графії та дослідження». Головною за­слугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії ба­чили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував при дослідженні процесів державного життя українсько­го народу наукові методи аналізу широ­ких масових рухів, спираючись на здо­бутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання у євро­пейській науці.

На відміну від Костомарова, у якого переважає описовий метод висвітлення історичних подій і виразно простежу­ється власна оцінка, В. Антонович (1834-1908) у своїх наукових працях не дав наперед жодної готової вже думки, яка б пронизувала дослідження і зму­шувала б читача дивитись на факти очима автора. В нього більше переважає тверезий позитивістський підхід, кри­тичність та аналіз: після необхідних історичних відомостей і пояснень на­ступає групування фактичного мате ріалу і посилання на джерела. В. Анто­нович написав понад 300 праць, створив так звану документальну школу україн­ських істориків. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, О. Єфименко та їхні численні учні.

Особливе місце у розвитку історіо­графії посів Михайло Драгоманов (1841-1895), який критикував народ­ницьку школу. Домінантну аксіому на­родників - «інтерес трудового наро­ду» - він вважав суб’єктивною і ненауковою. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він вважав духовно-моральний, економічний і політичний розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які економічно і політично сприяли такому розвитку.

Дата добавления: 2014-01-04