Релігійна полеміка другої половини XVI – першої половини XVII ст

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно- ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI - на початку XVII ст. у зв’язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей час було створено близько 140 великих поле­мічних творів, з яких близько 80 напи­сано католиками та уніатами, і близько 60 - православними.

Але й до проголошення церковної унії ґрунт для полемічного відстоюван­ня своїх національних прав уже існував. Суттєві наслідки для соціально-політич­ного та культурного життя України ма­ли події, пов’язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа рим­ський Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворила­ся різниця між календарним та астро­номічним часом. Папа наказав з 5 люто­го 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних краї­нах зустріли вороже і навіть чимало ка­толиків спочатку не прийняли її. Так сталося, що буквально за рік до рефор­ми, у 1581 р., з Острозької друкарні вийшов поетичний календар - «Хро­нологія» А. Римші, в якому за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характерис­тичний вірш, а назви місяців подавалися книжною «руською», латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших зем­лях, сприймалися досить болюче як простолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ насе­лення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря при­звела до релігійної та соціальної напру­ги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати.

Одними з перших значних полеміч­них творів тогочасною книжною укра­їнською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Гера- сима Смотрицького «Ключ Царства не­бесного» та «Календар римський но­вий» (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення кален­даря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. Полемічні антипапські твори пи­сали також інші діячі Острозької ака­демії, котрі виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозь­кого.

Полеміка між православними і ка­толиками особливо загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брест­ського собору про об’єднання право­славної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і монашої братії мають під­коритися. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатсько­му православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести кано­нічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р. у Вільно поль­ською, а роком пізніше в Острозі того­часною українською мовою вийшов дру­ком один з найвизначніших полемічних творів - «Апокризис» Христофора Філалета (псевдонім М. Броневського). Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмета полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і като­ликів на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну роз­бещеність єпископів-перевертнів, захи­щав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ.

До найяскравіших за емоційною си­лою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької - «Плач»), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння - плачу Матері-церкви, зверненого до дітей - українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою - католиць­кою церквою (перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К. Острозького. Різко засуджу­ється Брестська унія і католицьке ду­хівництво, яке характеризується як «італійські бандити». Твір М. Смотрицького справляв настільки сильне вражен­ня на сучасників, що польський король Сигізмунд III наказав увесь тираж зни­щити, друкарів ув’язнити, а автора кни­ги стратити, так що М. Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання по різних православних мо­настирях.

У 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном таємно від влади під охо­роною козаків гетьмана Сагайдачного було висвячено нову православну цер­ковну ієрархію для Київської митро­полії. На початку наступного 1621 р. нововисвячений митрополит Іов Бо­рецький (у співавторстві з Ісаєю Копин-ським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання польською мовою яскравого трактату під назвою «Про­тестація», який теж було спрямовано проти католицизму й унії, але значно посилено було антипольські настрої. Автори виводили походження україн­ського народу з далекого минулого, з «Яфетового насіння», наголосили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ, апостолом Андрієм Первозванним, високо оцінили роль козац­тва у боротьбі за збереження націо­нальної традиції й проголосили козац­тво з його демократичним виборчим правом прямим спадкоємцем давньокиївського княжого вічового устрою, за­кликавши весь народ рішуче протисто­яти національно-релігійному гноблен­ню. Це був відвертий виклик владі, але з огляду на клопіт з війною під Хотином, де польський уряд дуже розраховував на допомогу козаків, «Протестація» ми­нулася безкарно.

Справді видатним письменником-полемістом був також відомий актив­ною участю в роботі Київського брат­ства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистенський (пом. 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. У лаврській дру­карні, де під його редакцією, з його передмовами та посвятами, а також пе­рекладами низки творів було здійснено їх видання, у 1620 р. виходить з друку великий трактат «Книга о вірі...», спря­мований передусім проти протестант­ської пропаганди. Але основною літе­ратурною працею 3. Копистенського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою «Палінодія або Книга оборони...», яка писалася протягом 1619—1622 рр. і була відпо­віддю на польськомовну книгу уніат­ського архімандрита Льва Кревзи «Оборона церковної єдності» (Вільно, 1617). «Палінодія...» написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною україн­ською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності - прика­зок, прислів’їв, порівнянь, а також афористичних висловів самого Копистенського. У чотирьох частинах трак­тату автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рів­ність ієрархічних прав усіх єпископів грецької та римської церкви, обґрун­товує положення про щільну єдність між «руською» та грецькою церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полеміч­ним фактажем.

Дещо інший ідейний напрям у по­лемічній православній літературі репре­зентував Іван Вишенський (бл. 1550-1620), якого поряд з Христофором Філалетом і 3. Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський був родом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львів­ська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х років XVI ст. - на Афоні (пів­острів в Егейському морі), де став чен­цем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чер­нецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником.

Його погляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не лише проти національно-релігійного, а й со­ціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетсько­го аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола україн­ського суспільства. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського — трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 роками, які він надсилав з Афона до України. Десять з них він об’єднав у рукописну «Книжку», яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського на­друковано було тільки скорочену ре­дакцію «Пісанія к утекшим от православної віри єпископам» (1598). Але його твори, такі як «Порада», «Обліченіє діявола-міродержца», «Зачапка мудраго латинніка з глупим русином», «Позоріще мисленноє» та інші, активно поширювалися у списках. Він виступав проти вищої ієрархії, що призвела до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Твори І. Ви­шенського, позначені справді бароко­вою енергійністю, імпульсивністю, по­лемічно-викривальним запалом, в якому ораторський пафос поєднувався з убив­чим сарказмом і уїдливою іронією, сучасники оцінювали як «книги злата» і часто зверталися до них у по­шуках натхнення ще й у кінці XVIII ст.

Полеміка навколо рішень Брестсько­го собору мала величезне значення то­му, що вона уточнила характер, глибину розходжень між православ ям та като­лицизмом. Хоча значна частина праць залишилася ненадрукованою, їх перепи­сували, передавали один одному, читали на різних зібраннях. У цілому для ши­роких мас і найактивніших представ­ників культурної еліти висока ідея об’єднання всього християнства відсту­пала перед загрозою латинізації і по­лонізації України. Всупереч сподіван­ням ініціаторів унії з числа групи зде­націоналізованих церковних ієрархів, папської курії та польських урядовців, забезпечена всебічною і постійною під­тримкою акція релігійної унії очіку­ваних наслідків так і не дала, передусім завдяки підвищенню рівня національної самосвідомості українців. Найактивніші національно-культурні сили України опинилися у відвертій опозиції до унійного руху. Підтримали ж унію ті з культурних діячів, хто йшов шляхом найменшого спротиву обставинам, хто «плив за течією», а отже й не мав ве­ликого духовного потенціалу, необхід­ного для культурного розвитку. І хоча з плином часу деякі з визначних побор­ників православ’я з різних причин таки приставали до унії (М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький), усе ж разом з православ’ям вони залишали позаду свої кращі здобутки на культурній ниві. Тому не дивно, що й самі уніати визнавали нестачу сил і за­собів для успішного впровадження унії і мусили відзначати кращий стан справ у таборі православних, зокрема, кращий рівень освіти у нових православних за­кладах.

Яскравий злет у період національно-культурного підйому кінця XVI - пер­шої половини XVII ст. переживає ора­торсько-проповідницька проза, пред­ставлена переважно старим жанром церковної проповіді, який за нових умов набуває нового змісту і нових форм.

У ролі церковних проповідників доводилося виступати переважній більшості українських культурних діячів цього пе­ріоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а також художніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразне втілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися «казаннями», були надруковані і поширювалися серед на­роду, завдяки чому дійшли до нас. Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і вида­вати друком великі збірки зразкових або типових казань на цілий богослуж­бовий рік, так звані Євангелія учи­тельні, які мали допомогти парафіяль­ним священикам готувати свої проповіді перед прихожанами. Оскільки ж про­повіді виголошувалися перед людьми максимально доступною їм мовою, роз­виток українського проповідництва об’єктивно сприяв літературному опра­цюванню елементів живого усного мов­лення, які саме з проповідницьких тво­рів потрапляли вже й до інших літера­турних жанрів.

Особливе місце в національно-куль­турній концепції православної україн­ської еліти посідала ідея культурного центру, яким мав стати і зрештою став відбудований і розбудований Київ. Якщо в часи ренесансних віянь в Україні та за її межами під враженням від дав­ніх київських руїн часто висловлюва­лася думка, що Київ - це ніщо інше як гомерівська Троя, то з початком по­ширення барокової культури в Україні виникає концепція Києва як Другого Єрусалима (Й. Борецький, 3. Копистенський, П. Могила та ін.), який має стати надійним оплотом не тільки націо­нальної, але й усієї православної куль­тури у світі.

Цей київський всеправославний настрій у результаті мав як безумовно позитивні, так і певні негативні наслідки для подальшого розвитку порівняно мо­лодої української культури, яка в умо­вах відсутності своєї державності пере­живала бурхливі процеси внутрішньої трансформації. Оскільки послаблене історичною кон’юнктурою світове пра­вослав’я сприймалося як культурне під­ґрунтя, то й головні сили спрямову­валися на його зміцнення. При цьому зведення самої будівлі самобутньої на­ціональної культури українського наро­ду нерідко відсувалося на другий план, або й на більш пізній, більш сприят­ливий для цього час.

Це, зокрема, відбилося на культурі літературного мовлення, яка передба­чала пріоритет «високої» церковносло­в’янської лексики перед народною і можливість заступання функцій книж­ної української мови як порівняно «низької» у літературному процесі то­гочасною польською мовою, яка у той час не сприймалася ще як чужа і літера­турно була краще опрацьована. Писати поважні барокові твори живою укра­їнською розмовною мовою не могли со­бі дозволити навіть вихованці демокра­тичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядалася навіть як потенційно придатна для спілкування на «високі» теми. Твори ж «низьких» жанрів не були на той час актуальними і друком не виходили та й у списках поширювалися мало, тому на наш час майже невідомі.

Староукраїнські поети доби помітно дистанціюються від живого мовного річища, працюючи над поєднанням пев­них рис живої мови з традиційною лек­сикою і стилістикою церковнослов’янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинність національ­ної культури не як «низької», демо­кратичної, а культури «високої», яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні «високій» культурі завдання.

Національна поезія також стала од­ним із речників полеміки як з проте­стантами, так і особливо з католиками за право залишатися самими собою і розвивати власну культуру. Протягом 80-90-х років XVI ст. з’являється і по­ширюється у рукописних списках досить велика (близько 2000 рядків) поле­мічна антологія віршів книжною україн­ською мовою, так. званий Віршовий по­лемічний комплекс невідомого автора або групи авторів. Вважається, що основу збірки складала «Скарга нищих до Бога», в якій не тільки міститься кілька гнівних інспірацій проти культурних агресорів на українських землях, а й дається їм рішуча відсіч

Національна ідентичність у післяренесансний період нерозривно пов’язу­ється з конфесійною належністю. Тому розвиток усіх галузей культури і пе­редусім літератури, в якій найповніше відбиваються світоглядні зрушення та ідейні пріоритети доби, віддзеркалює чітке усвідомлення носіями національ­ної культури необхідності виведення на якісно новий рівень вітчизняних духов­них цінностей.

17. Архітектура доби пізнього Середньовіччя (XIV – перша половина XVII ст.)

Архітектура XIV - середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітек­турного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев’яних церков - трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». Вікнам та дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХІV-ХV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, фео­дальних усобиць і війн брали на себе функції фортець. У вигляді фортець часто будувалися й православні монас­тирі, такі як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін.

Готичний стиль поширюється в Га­личині у XIV ст. Найбільшими будів­лями цього стилю були католицькі кос­тели у Львові (кінець XIV ст.) та Пере­мишлі (XV ст.). У православній куль­товій архітектурі з’являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (на­приклад, високі й вузькі стрільчасті вік­на та ін.), творчо переосмислені віт­чизняними майстрами. Найстарішою па­м’яткою готичної доби, де готичні еле­менти співіснують з візантійсько-мало- азійським стилем, є Вірменська церква у Львові (закладена у 1363 р.).

На розвиток архітектури істотно вплинуло запровадження у деяких міс­тах Магдебурзького права, що спричи­нилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки (перш за все, поява артилерії). Будуються замки цілком з каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені бу­дови особливо були характерні для Га­личини, Волині і Поділля (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам’янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько, Меджибіж та ін.).

Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих по­кладів каменю, укріплення міст здебіль­шого були дерев’яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль, Стародуб то­що). Це було пов’язано з військово-по­літичною ситуацією того часу, частими війнами, нападами феодалів один на одного, численними набігами татар.

На південних землях сучасної Укра­їни продовжувало здійснюватися актив­не кам’яне будівництво. Якщо кочові та­тари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь і протягом певного часу не потребували зводити великі укріплення, то нетатарське населення Криму, зокрема гену-езці, греки, вірмени (що масово емігру­вали до Криму після захоплення Вір­менії Османською імперією), а також нащадки більш давніх народів, які вели осідлий спосіб життя, змушені були вес­ти оборонне будівництво. Так поставали фортеці у Судаку та інших містах Кри­му. Але найбільшою фортецею українських земель цього періоду були укріп­лення у колишньому Тірасі, який за ча­сів Київської Русі називався Білим го­родом і в XV ст. належав до володінь тимчасово незалежного Молдавського князівства. Білогородську фортецю протягом 1438-1454 рр. було значно розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка, запро­шеного, швидше за все, з Галичини. Коли цією фортецею після скасування незалежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у форти­фікаційні укріплення свої зміни - фор­теця була неприступною як з моря, так і з суходолу.

В архітектурі другої половини XVI — початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу.

У цьому стилі у Львові збудовані «Високий замок», будинок Гепнера - «Чорна кам’яниця» (1570), будинок грецького купця й уславленого мецена­та Корнякта (1580), каплиця Трьох свя­тителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (дзвіниця Успенської церкви, 1572-1578) і братська Успенська церква (1591-1629).

Архітекторами та будівельниками були переважно італійці з Венеціанської республіки та Швейцарії: Петро Іта­лієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але відомі імена й українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбуду-вав у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові «Золоту Розу» - синагогу).

Великий будівельний рух кінця XVI - початку XVII ст. завдячує своїм розвитком, головним чином, діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Сокалі (кінець XVI ст.), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Остер, Переяс­лав, Канів, Новгород-Сіверський). Пе­реважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років XVII ст. завзятого оборонця української культури князя К. Острозького з характерними висо­кими аттиками (надбудовами з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі, замок у Старому Селі під Львовом тощо).

Цілком своєрідним було дерев’яне будівництво ХѴІ-ХѴІІІ ст. на західно­українських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Дивує розмаїтість форм цієї переважно церковної архітек­тури при збереженні цілком виразного стилістичного стрижня, що свідчить про тривалу традицію формування. Деякі дослідники навіть припускають дохрис­тиянські витоки цієї форми зодчества. За тогочасними малюнками і гравюра­ми, які дійшли до нашого часу, знаємо, що значна кількість придніпровських, початково дерев’яних церков і особливо дзвіниць, які почали зводити при церк­вах з XVI ст., будувалися, вочевидь, за­хідноукраїнськими майстрами. Ці дзві­ниці своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Однак цікаво, що на відміну від Прикарпаття, на Подніпров’ї від самого початку ці споруди покрива­лися глиною і вибілювалися. Такими початково були і дерев’яна дзвіниця при Софійському соборі, і дерев’яна дзвіни­ця при Успенській церкві Києво-Печер­ської лаври. їх кам’яні наступниці XVIII ст. частково наслідували форму (кількість висотних ярусів) дерев’яних попередниць.

Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками ви­разної деформації ренесансних компо­зицій; деталі й прикраси занадто пере­вантажують стіни як зсередини, так і ззовні, приголомшуючи глядача.

До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїн­ських містах (зокрема Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзви­чайно своєрідними рисами відзнача­ються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П’ятницька цер­ква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями у 1613 р. Успенській церкві Києво-Печер­ської лаври.

Вплив західноєвропейського мис­тецтва у поєднанні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як ззовні, так і зсередини. При цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала не тільки церкви та кос­тели, а й світські палаци, замки та бу­динки. Одним з високомистецьких зраз­ків різьби по каменю у світських бу­динках є різьба по білому мармуру в інтер’єрі «Чорної кам’яниці» у Львові.

Ще більше залишилося пам’яток дереворізьби, найбільш вишукані зразки якої являли собою обрамлення ікон та іконостасів. Різьблений український іконостас як яскраве явище національ­ної культури виникає саме у першій по­ловині XVII ст. У цих витворах мистец­тва відчувається вплив італійського Ре­несансу, хоч залишилися відомими іме­на майстрів і з німецького міста Нюрн-берга. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.

Дата добавления: 2014-01-04