Структура буття

Буттяв найзагальнішому вигляді - це поняття, що позначає все, що реально існує, все суше в дійсності і в можливості, весь світ у його зміні і русі, в єдності об'єктивної і суб'єктивної реальності, матеріального і духовного світу.

Слова «бути» та «існувати» в буденній мові є синонімами. У філософії ж вони відрізняються певними смисловими відтінками. Поняття «суще», «існування», «суть», «субстанція» представляють різні аспекти поняття буття і є похідними від нього.

Так, категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої суті, глибинної причини того, що існує.

Філософія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покликана віднайти основу всієї різноманітності світу, що змінюється, виявити єдність у множинності явищ сущого, відкрити зв'язки, взаємозалежності між ними.

Проблема буття - це проблема єдності світу як цілого і сутності всього існуючого.

У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок. Парменід (IV ст. до н. е.), представник елейської античної школи, ввів у філософську мову категорію буття, а також представив першу теоретичну модель буття. Для Парменіда буття - це те, що існує над світом чуттєвих речей, що осягається тільки мисленням. Більше того - не речі і природні явища, а думки - ось справжнє буття. «Буття є, а небуття немає», - стверджує Парменід, - бо неможливо ні пізнати, ні виразити небуття -воно незбагненне.

Тут потрібно врахувати важливу особливість парменідівського розуміння буття: буття є думкою, але не звичайною людською думкою, а певним знеособленим надлюдським розумним началом, який можна співвіднести з таким важливим для духовної культури античності поняттям, як Логос -загальний ідеальний закон, основа світу, його порядок і гармонія.

Подібну позицію займав і Платон, висуваючи ідею про те, що першоосновою світу є надчуттєвий «світ ідей», світ певних духовних сутностей.

Відповідно до вчення Парменіда, тільки предмети чуттєвого світу -різноманітні, скороминущі, рухомі, мінливі. Дійсне ж буття єдине і вічне, а тому нерухоме і незмінне. Саме потреба пояснити існування різноманіття і змін у світі привели філософів до ідеї субстанції. Знищення, швидкоплинний характер усього в цьому світі є не відхід у небуття, а лише зміна субстанції, її перехід в інший стан. Все різноманіття речей у цьому випадку є різні стани однієї субстанції.

Субстанція (лат. substantia — те, що лежить в основі) - гранична, не-знищувана основа, фундаментальна суть буття і його першопричина.

Це поняття було введене ще стародавніми греками для позначення першооснови світу. Головне питання онтології - про суть світу - стародавні греки пов'язували з питанням про походження цього світу. Зрозуміти суть світу - означає пояснити, яка сила або причина його породила. Таку продуктивну силу якраз і назвали субстанцією. А нідерландський філософ Б. Спіноза згодом довів, що, будучи причиною світу, вона повинна бути також причиною самої себе і своїх власних змін. Субстанція, за визначенням Б. Спінози, - це те, що лежить в основі; те, що саме собі причина; те, що не потребує інших підстав.

Категорія «субстанція», таким чином, характеризується двома аспектами:

- субстанція є першопричиною, першоосновою всього того, що існує;

- субстанція є абсолютно самодостатньою (незалежною від чогось іншого) і самодетермінованою (здатною визначати саму себе, бути вічною причиною самої себе, тобто нестворюваною і незнищуваною).

Антична онтологія вирішувала не тільки проблему субстанції, але й займалась пошуками конкретного першоелемента світу - субстрату.

Субстрат - елементарна, найфундаментальніша частинка реальності, це своєрідний первинний «будівельний» матеріал, «першоцеглинка світу». Субстратом світу спочатку вважали конкретну речовину (землю, вогонь, повітря, воду і т.п.), пізніше розглядали атоми як найменші матеріальні частинки.

Поняття субстрату існує і сьогодні (наприклад, субстратом фізичного мікросвіту вважаються елементарні частинки і фундаментальні взаємодії, субстратом біологічних організмів - клітини, молекули ДНК і РНК, субстратом суспільних процесів - людина і т.п.).

У філософії Нового часу проблема субстанції і її пізнання виходить на перший план. Оформляються моністичний, дуалістичний і плюралістичний підходи до розуміння субстанції.

Монізм (від греч. monos — один, єдиний) відстоює принцип єдності світу; розглядаючи різноманіття явищ у світі, підкреслює їхню єдину основу. При цьому субстанція могла мислитися або як матеріальна основа світу, або як духовна. У подібних випадках монізм набував або матеріалістичного, або ідеалістичного забарвлення:

- ідеалістичні моністичні концепції засновані на уявленнях про духовну субстанцію («світ ідей» Платона, «Абсолютна ідея» Гегеля та ін.);

- матеріалізм субстанцією світу називає матерію, речовинну основу буття («першоелемент» мілетської школи, атоми Демокріта, матерія французьких матеріалістів XVIII ст. і т.п.);

- дуалізм (від лат. dualis — подвійний) виходив з визнання двох начал -духовної та матеріальної субстанцій. Прикладом тут може служити філософія Рене Декарта. Крім того, будь-які філософські теорії, в яких стверджується рівнозначність двох протилежних начал (наприклад, добра і зла, свободи і необхідності), виступають як дуалістичні;

- плюралізм (від лат. pluralis — множинний) припускає існування безлічі субстанцій (класичним прикладом плюралізму вважається монадологія Ляйбніца, згідно з якою світ складається з незліченної кількості духовних начал).

Уявлення про буття у філософії" історично змінювалися: •Для античних мислителів - це Космос, вічний, гармонійний, упорядкований світ, в якому людина - мікрокосмос, частинка натхненного макрокосмосу, «живий» Всесвіт.

• В епоху Середньовіччя справжнім буттям є Бог, а людина - «образ і подобіє Боже».

•У філософії Нового часу виникають натуралістичні і матеріалістичні концепції, в яких образом справжньої реальності стає природа як машино-подібна, механічна система зі «сліпими» закономірностями, що невідворотно діють у ній. Природа як природне буття стає чимось таким, що потрібно під­корити і використовувати в своїх цілях, чому необхідно нав'язати свою во­лю. Утверджується ідея людської експансії, панування людини над буттям природи.

•І. Кант довів, що питання про буття не має сенсу без звертання до людського досвіду. Але людський досвід не в змозі розкрити сутності речей, справжню основу їх існування. Тому філософія другої половини XIX ст. втра­чає інтерес до онтологічної проблематики

•Тільки філософія XX століття відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Якщо філософська класика розглядала «буття» як гранично широке поняття про світ і в той же час вважала буття незалеж­ним від людини, то сучасна філософія обирає протилежний шлях - від люд­ського існування до світу У сучасній онтології буття осмислюється як присутність у світі людини. Екзистенціалізм проголосив: тільки людина є справ­жнє, безумовне буття. Людина вкорінена в світі, світ неможливо осягнути поза людиною.

У сучасній філософи по-різному оцінюється роль і місце людини в світі Існують два протилежні варіанти бачення цієї проблеми.

- ідея ворожості світу щодо людини;

- ідеї спорідненості людини і світу.

Екзистенціалізм, наприклад, підкреслюючи трагічність людського бут­тя, стверджує, що людина закинута в світ чужий і ворожий, сповнений руй­нівними щодо людини силами.

Інша позиція - людина не є чимось «стороннім», у цьому світі існує та­ємничий зв'язок, який ріднить людину і Всесвіт Світ розкривається, здійснюється, наповнюється сенсом через буття людини. Сама людина - глибинний сенс світового буття

До такого висновку приходить не тільки філософія, але і сучасна кос­мологія, в якій існує так званий «антропний принцип». Згідно з цим принципом, фізичні константи, тобто сталі значення фізичного світу (сталі сильних і слабких взаємодій, стала Планка, швидкість світла та ін.), є саме такими, які «потрібні» для появи живої природи і людини. Незначна зміна цих констант зробила б неможливою появу людини в світі. Світ як би «за­програмований» таким чином, що в ньому з необхідністю повинна була з'яв­итися людина.

Така позиція надзвичайно підвищує міру відповідальності людини за все, що відбувається в світі Класична модель культури (XVII-XIX) ґрунтува­лася на стратегії владарювання, панування людини над природою Людина як би протистояла світу і мала право здійснювати по відношенню до нього експансію, примушуючи служити своїм цілям.

Сучасна цивілізація підводить людину до усвідомлення того, що безо­глядне маніпулювання силами природи загрожує буттю самої людини. На людину покладена космічна відповідальність за збереження життя і розуму у Всесвіті. Становлення філософи історично починалося саме з вивчення про­блеми сущого, буття, тому ця проблема - одна з головних у філософи

Буття має надзвичайно складну структуру, елементами якої є різноманітні типи, форми і рівні.

Перш за все, в сучасній онтології розрізняють два основні способи і снування.

Дійсне існування, форми якого - матеріальна реальність, духовна реальність і людське буття (останнє не є ні суто матеріальним, ні суто духовним, але об'єднує матеріальне і духовне, є їх єдністю).

Можливе існування, потенційний стан буття, тобто те, що в принципі не суперечить законам об'єктивного світу, що реально поки не існує, але може виникнути за певних умов. Особливою формою можливого існування є віртуальна реальність як можливість, що штучно реалізовується, яка моделюється художником, літератором чи вченим за принципом «що могло б відбутися, якщо задати такі-то умови» (тут маються на увазі світи художньої реальності у мистецьких творах, ідеалізовані моделі реальності у науковій творчості тощо). Термін «віртуальна реальність» у масовій свідомості асоціюється здебільшого з комп'ютерною технікою, хоча цим поняттям оперує і сучасна фізика («віртуальні частинки»), і психологія («віртуальні стани людини»), і філософія, і соціальні науки (світ «симулякрів», «копій, оригіналу яких ніколи не існувало») в постмодерністській філософії, «віртуальна політика» як продукт політтехнологій, «віртуальна економіка» як сфера фінансово-спекулятивних операцій тощо).

Термін «віртуальна реальність» настільки ж є модним, наскільки і розпливчастим, і неоднозначним. Щодо моди на цей термін, можна констатувати наступне: штучна знаково-символічна реальність стає самодостатньою, заміщує собою справжню реальність, відбувається тотальна «симуляція» реальності, що стає ознакою нашого часу.

Вирізняють також основні форми буття.

I. Ідеальне (або "духовне") буття:

• у формі надлюдської духовної реальності (Бог, ідеї Платона, гегелівська «абсолютна ідея» і т.ін.);

• у формі буття людського духу, що існує, у свою чергу:

- як індивідуальна свідомість особистості;

- як суспільна свідомість, духовне буття суспільства.

II. Матеріальне буття (світ матеріальних об'єктів і процесів, як при родних, так і штучних).

III. Світ людського буття (як єдності матеріального і духовного) ре алізується в двох головних вимірах:

- буття людини як особистості, як суспільного індивіда;

- соціального буття як системи суспільних процесів, що виникають між індивідами.

Способом буття людини в світі є практика, практична діяльність. Практика - це матеріально-предметна цілеспрямована діяльність, що полягає в перетворенні природного і соціального буття. Внаслідок практичної діяльності здійснюється історичний саморозвиток людини.

Дата добавления: 2014-01-04