Сутність пізнання. Суб'єкт і об'єкт пізнання

Основні методи і прийоми філософського аналізу.

Проблема істини в філософії. Основні концепції істини.

Види і рівні знання. Знання і віра.

Основні форми і способи пізнання.

Сутність пізнання. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

Форми і методи наукового пізнання.

Гносеологія, або філософська теорія пізнання виникає разом з філософією, з переходом людського духу від міфу до логосу. «Логос» у давньогрецькій міфології спочатку означав слово, мовлення, а пізніше - думку, поняття, розум, світовий закон. Антична філософія оформлюється як раціональний, розумовий спосіб пізнання світу і людини. Вихідною проблемою теорії пізнання стає проблема ілюзії і реальності, їх розрізнення, а звідси -проблема гадки і знання, а також проблема обґрунтування можливості досягнення істинного знання.

Теорія пізнання є філософським вченням про пізнавальні здатності людини, про природу знання, про можливості досягнення істинного знання, умови і критерії його достовірності. Основними питаннями гносеології є такі:

- як людина пізнає оточуючий світ і себе?

- які етапи, або ступені пізнання?

- що таке істина'

- як відрізнити істинне знання від помилки, хибного знання?

- як можна (і чи можна взагалі) осягнути істину?

Пізнання є процесом духовного освоєння світу, спрямованим на досягнення істини, достовірного знання дійсності.

Умовою і об'єктивною основою пізнання є суспільно-практична діяльність. Практика розуміється v філософії як матеріальна, чуттево-поедметна діяльність людей. Практика як перетворення людиною природного і суспільного середовища є самим способом існування людини. Практика є основою пізнання, його метою, а також критерієм істинності знань. Практика дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, зумовлює формування об'єкта і суб'єкта. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики виникає потреба в подальшому розвитку знань.

Процес пізнання є опосередкованим процесом взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Він має три складові:

а) суб'єкт (той, хто пізнає);

б) об'єкт (те, що пізнається);

в) інструменти, або засоби пізнання (в якості посередників можуть бути матеріальні засоби - власне тіло, знаряддя праці, прилади або ідеа льні - поняття, категорії, художні образи тощо).

Розрізнення суб'єкта і об'єкта є не тільки фундаментальною опорою всієї гносеології, але й людської діяльності загалом. Практична діяльність людей є основою духовного освоєння ними світу. На відміну від тварини, яка ототожнюється з власною життєдіяльністю і не усвідомлює її схему, не виділяє себе з оточуючого середовища, не змінює, а лише пристосовується до нього, людина в своїй діяльності протиставляє себе об'єктивному світу. Тому об'єктивна природа всієї реальності існує тільки для людини. Людина змінює світ свого існування, тому для неї особливої значущості набуває його об'єктивний зміст, яким світ є насправді, самим по собі. Об'єкт - не тотожний об'єктивній реальності. Об'єкт - це те, що виокремлюється людиною в процесі практичної життєдіяльності, з об'єктивного зв'язку природи і суспільства і на що спрямоване її пізнання. Об'єкт пізнання може бути як матеріальним, так і ідеальним.

Сам суб'єкт теж є певним ступенем освоєння об'єктивної дійсності, тому під суб'єктом розуміється не просто людина як така, з органами чуття і мозком, даними від природи, не «гносеологічний робінзон», а людина як суспільно-історична істота, яка змінюється в історії і змінює свої уявлення про світ і про власну суб'єктивність.

Процес пізнання не здійснюється в окремій голові окремого індивіда, він не є виключно психологічним процесом. Було б помилкою вважати, що можна вивчити «природу» людини - устрій її органів сприйняття, характер психічних процесів, - і тоді зрозуміти структуру і межі людського пізнання. Насправді ж все в людині - від сприйняття до вищих форм мислення - формується історично, в соціально-культурному середовищі.

Своєю діяльністю людина ніби накладає відбиток на світ, він стає олюдненим світом, сповненим людським сенсом і значенням. Природа, наприклад, виявляє свою об'єктивність, свої властивості лише тою мірою, якою вона перетворюється людською практикою. Навіть зоряне небо, в якому людська праця реально нічого не змінила, стає предметом людської уваги, предметом пізнання, лише коли воно перетворюється практикою на засіб орієнтації в просторі і часі, на природні компас, годинник, календар.

У світі людського буття, сповненого суб'єктивним, людським змістом, протиставлення об'єкта і суб'єкта щезає. Але воно залишається в теорії пізнання. Поділ на об'єкт і суб'єкт є невід'ємною рисою гносеології, адже без такого поділу втрачається сам сенс пізнання - осягнення реальності в її «справжності», достеменності, а не ілюзорності. Це важливо підкреслити, тому що деякі напрямки сучасної філософії відмовляються від уявлення про суб'єкт і об'єкт пізнання. Єдиною реальністю тут стає безпосереднє переживання суб'єктом свого власного буття, тобто суб'єкт і об'єкт ототожнюються.

Інша крайність - абсолютизація протиставлення суб'єкта і об'єкта (як протиставлення людини - світу об'єктивної реальності). Класична філософія поставила на місце людини як цілісного, соціально-культурного суб'єкта лише абстракцію людини (людину, як мислення), а буття розумілося там як таке, що позбавлене людського виміру, як буття над і поза людиною. Причиною такого підходу був культ науки, орієнтація на неї, як на зразок будь-якого знання. За часів Просвітництва виникає думка, що тільки наука в змозі розкрити всі таємниці природи і вирішити питання про сенс життя і призначення людини. Тоді як наукове знання - це всього лише знання про обезлюднений світ, про світ речей і речових відносин, де навіть людина розглядається як об'єкт серед інших об'єктів природної реальності.

Гносеологія повинна розрізняти суб'єкт і об'єкт (адже ми прагнемо отримати достовірне, об'єктивне знання і про сам суб'єкт, наприклад, - про душевний стан іншої людини). Але цей гносеологічний кут зору не повинен абсолютизуватися, оскільки пізнання є лише часткою цілісного процесу освоєння світу людиною. Крім пізнавальної діяльності, є практична життєдіяльність людей, а також - світ культури і людської духовності. Людина та її світ є часткою універсального буття. І тут не може бути розриву між суб'єктом (людиною) і буттям. Буттям є і об'єкт, і суб'єкт.

Це означає, що завжди треба усвідомлювати відносність гносеологічного поділу на суб'єкт і об'єкт, його доцільність тільки в рамках пізнавальної діяльності.

Пізнання може бути правильно осмисленим, якщо воно розглядається у зв'язку з усіма формами людського життя в світі природи і культури.

Дата добавления: 2014-01-04