Логіка філософського розвитку античної філософії

Своєрідність філософії стародавньої Індії і Китаю.

Культурно історичні передумови виникнення філософії.

ЛЕКЦІЯ 2.Зародження основних парадигм філософствування.

Провідна ідея. Без проти філософії історія філософського знання буде неповною,а хронологічні рамки її генези істотно обмеженими.

Ключові питання. Міф. Логос. Релігія. Філософія. Ідеалізм. Матеріалізм. Дуалізм. плюралізм. Креаціонізм. Веди. Упанішади. Сутри. Локаята. Вайшешика. Пуруша. Даосизм. Конфуціанство. Скептицизм. Епікуреїзм. Стоїцизм. Неоплатонізм. Естезіс.

2.1. Зрозуміти сутність і функції філософії допомагає історія її.В історії людської цивілізації склалися два глобальних типи культури-східна і західна, котрі досить відчутно відрізняться одна від одної. Ці відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і Заходу. Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідуального в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості,її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації.У такому підході знайшла відображення стабільність соціально-економічних форм східної цивілізації і повне підпорядкування особи жорсткому кастовому поділу суспільства.

Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розуміння світу і людини, то в східній на перший план висуваються ірраціоналістичні – містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура головнону увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось “справжнім”. Тим то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужості до раціоналістичних методів осягнення світу.

Походження філософії залишаєтьяся багато в чому загадковим: не маючи змоги вивести філософію з її емпіричних передумов, вчені схиляються до думки, що у своєму походженні вона “звалилася з неба”.

Історично філософія зароджується в результаті декількох сприятливих умов і передумов:якщо такий збіг відсутній (як у цивилізації доколумбової Америки, у Месопотамії та Єгипті), можна говорити лише про можливість, а не про справжнеє формування її.Які ж мотиви і обставини покликали філософію до життя?

Насамперед слід визначити психологічні передумови виникнення філософії. Вже стародавні мислителі замислювалися над тим, що ж відбувається із свідомістю, коли вона із передфілософського стану трансфомується у філософський, і відобразили якісну особливість цього переходу словом “здивування”: філософія, з цієї точки зору, виникає як продукт не розуміючої думки.

Спосіб поведінки думки в момент вининення філософії називають рефлексією. Тобто зусиллям, з яким свідомість спрямовує погляд на себе, відбивається у собі.У рефлексії і закладено специфіку філософської раціональності. Взята як осмислена й методично застосувала процедура рефлексія є самосвідомістю-теоретичним висловлюванням. З неї ж філософія починається історично.

Крім психологічних, існують духовні витоки філософського знання. Серед них два основних – емпіричне знання і міфологія. Відповідно до цього в науці конкурують дві моделі походження філософії: “гносеогенної”, що виводить філософію з доісторичного пізнавального досвіду, і, “міфоченна”, яка виводить її з традиційної міфології.Обидві ці концепції грунтуються на перекамливих припущеннях і доповнюють одна одну.Знання і міф передують філософії, але способи взаємодоповнення їх різні.Емпіричний досвід не перетворюється на філософію автоматично. Їх неможливо пов’язати причинно –наслідковими відношенням: емпіричне знання–причина, філософія-наслідок. Отже філософія народжується з емпіричного знання, не інакше як “дивуючись” йому, і тим самим вказує на його обмеженість і спонукає до удосконалення.

Інші зв’язки між міфологією і філософією. З першого погляду міф і філософія є принципово різними типами мислення: міф-це доісторична, колективно-несвідома форма світогляду, а філософія, навпаки, вже у свіїх перших історичних проявах про себе як про індивідуально-самосвідому любов до мудрості. І вже не філософія, що формувалася, при всій конфронтації з традиційною міфологією знаходиться з нею в одиному еволюційному ряду і є природним продовженням її. Отже любов до мудрості не виникає миттєво, а виробляється поступово, походження її – тривалий процес, всякому філософія починається раніше, ніж закінчується міфологія.

Однак і духовні передумови не забезпечують походження філософії, якщо цю подію не супроводжують соціогенні причини. В еволюції філософії маємо справу не з “чистим” мисленням, а з конкретними історичними індивідами, які займаються теоретичною діяльністю. Доісторична родоплемінна спільність не могла надати індивідові такої можливості (це було б збитковим для суспільства). Теоретичне знання виявляється не раніше ніж розумова праця відокремлюється від фізичної. Філософія для свого самовизначення потребувала дозвілля. Професіоналізація філософської діяльності розпочинається із руйнування соціально-економічної структури родового ладу і винекнення держави, яка надає індивідові мінімум умов для його духовного, в тому числі теоретичного, самовизначення. У різних регіонах цей процес відбувається по-різному. В Єгипті і Вавілоні філософія, не завершивши циклу свого становлення, зупиняється на стадії передфілософії. Цьому сприяли дві вирішальні обставини: по-перше, давньо-східна державність (деспатія) узурпувала владу над первісно-родовим соціумом, у результаті чого відбувалася консервація як общинного устрою, так і нерозривно пов’язаних з ним традиційних міфологічних структур мислення; по-друге, монополія жерців на знання перешкоджала розвиткові позакультової думки, вираженням якої могла бути лише філософія. Становлення філософії, її предметне і методологічне самовизначення відбувалися лише в Індії, Китаї і Греції (у період, який визначається як “осьовий час” з епіцентром у середині 1 тисячоліття до н.е.).

2.2. Отже, у трьох осередках стародавньої цивілізації (Індії, Китаї і Греції) майже одночасно виникає філософія. У розвитку філософської думки давньої Індії дослідниками виділяються такі періоди: Ведичний (Упанішади), Післяведичний (Емпіричний), Філософських Сутр(Афоризми, Висловлювання).

Першим пам’ятником міфологічно-філософської думки стародавньої Індії були “Веди” (знання). Веди в основному складаються із гімнів богом. Чимало є в них і космічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його витоків. У цілому вони відображаються стадії розвитку первісного суспільства на рівні примітивно–міфологічного пояснення дійсності (наївно-реалістичний світогляд).

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в “Упанішадах ” (утаємниче вчення), а яких філософська думка, де філософія виокремлюється від міфології і релігії. У філосфських ідеях упанішад головна увага спрямована на проблему субстанції буття, яка вирішується як з матеріалістичних так і з ідеалістичних позицій.

Післяведичний період характеризується процвітанням брахманізму, буддизму, джайнізму. У відомих емпіричних поемах “Фамаяна” і “Махабхарта” згадується такі філософські школи як сахк’ю, йога, локаята, які займалися розробкою проблем логіки і теорії пізнання.

Філософські Сутри були першим свідченням систематичного самостійного висловлювань, призначених для вивчення на пам’ять, із послідуючи-локаятики) першоосновою всього реальноіснуючого вважала чотири елементи: Землю, Воду, Вогонь, Повітря Вони вічні і за їх допомогою можна пояснити розвиток Всесвіту від найпростіших організмів до появи філософії, тобто Мислення.

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обгрунтовуючи свої ідеї, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості: “Книга пісень”(Ши цзин), “Книга історії”(Шу цзин), “Книга порядку”(Лі шу), “Книга перемін”(І цзин). У “Книзі перемін” містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим - це книга ворожбиі пророкувань.Основні її поняття –“Інь”, “ян”, “дао”.Теорія “Інь-ян” єдина для всієї китайської культури.Згідно з цією теорією існують дві сили, дві тенденції, які взаємно заперечують одна одну, але і взаємодоповнюють.Одна сила петенційно завжди містить у собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані у конфуціанстві і даосизмі.

Центральне місце у крнфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави, сім’ї й управління суспільством. Конфуцій особдиве місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства. Головною метою конфуціанства було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.

Основні поняття даосизму викладені у книзі “Даодецзинь”, написані послідовниками Лао-цзи.Даосизм – це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин з природою. Основну мету послідовники даосизму вбачали в досягненні довголіття, стану просвітлення і безсмертя.

Отже, в цьому індійському варіанті філософствування просліджується “розмитість” меж між людиною та природою у взаємовідношенні “людина-світ”, з домішуванням морально-етичної тематики над натуралістично-емпіричною. У філософській парадигмі переважає “філософська міфологія”, орієнтована на містичне переживання, одухотворення буття.

Китайський варіант філософствування характеризується “історизацією”міфів, більш реалістичною увагою до питань державотворення, до виявлення стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми.У філософській парадигмі більш – менш чіткої фроми набуває тенденція поступового виокремлення філософської думки з міфологічного контексту.

2.3. Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у 6 ст. до н.е. у Греції і проіснувало до 6 ст. н.е. Виникненню античної філософії сприяла низка таких обставин, без яких воно було б неможливим. По-перше, філософія зародилася за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин і встановлення демократичного ладу, який дав індивідові (вільному громадянинові) можливості для його зростання і самоствердження. По-друге, античне міфологічне мислення розвивалося в основному поза будь-яким культом і незалежно від нього і вже в передісторичну епоху досягло високого рівня раціоналізації, які передують появу філософської раціональності. По-третє, антична філософія складалась в обстановці плідних ділових і світоглядних контактів греків з країнами Стародавнього Сходу, які значно розкидали їхні культурні й пізнавальні інтереси спонукавши тим самим до самостійних теоретичних пошуків і узагальнень.

Слід звернути увагу насамперед на те, що філософія Стародавньої Греції започатковує європейську філософію. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття “Логос” як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає у таку рису менталістику західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Грецька філософія, особливо рання, за своїми проблемними інтересами є є космоцентричною, тобто орієнтованою насамперед на космос як на безумовну реальність і найвищу цінність. Вона починається з постановки питання про першооснову всього сущого (“архе”), про ту невидиму і розумово осяжну єдність світу, яка схована за чуттєво сприйнятною різноманітністю явищ. Таке “предметно-речове” бачення світового унівесуму і становить ментальне підгрунтя західної філософської парадигми, типові риси якої знаходимо в античній філософії давньої Еллади.

Яка ж логіка поступального руху античної філософської думки? Яка специфіка прогресуючого розвитку філософії? Уже у найдавнішій період свого становлення в ній намітилтся протилежні підходи щодо вирішення цих питань, а разом з тим і розкол на комфронтуючі тенденції.

Мілетська школа відповіла на ці питання з позиції наївного матеріалізму. Її представниками були Фалес, Анаксимандр, Анаксимел. Першооснову речей вони вбачали в образі певного тілесного елемента, або матеріальної стихії (“стойхенон”). Для Фалеса-це вода, для Анаксимена-повітря, для Анаксимандра-“апейрон”, середнє між ними, а тому невизначений стан речовини. Вперше в історії мислителя Фалес поставив проблему начала матеріальної дійсності під кутом зору понятійного її осмислення. У Фалеса на відміну від міфології світ мислення і світ буття не відривний один від одного, а начало світу шукає в матеріальній дійсності, а не поза матеріальним буттям як це було в міфології Але у Фалеса виникли труднощі при доведенні відмінного із тотожного і навпаки.

Тому Анаксимандр виходить з іншого принципу: “із нічого ніщо і не виникає”. Для пояснення сутності існуючого застосовує дещо нескінченне – “апейрон”, як щось безмежна в усіх напрямах.Тобто, на відміну від Фалеса, який кінечне (ваду) проголошував началом нескінченного. Анаксимандр началом нескінченного проголошує саме нескінченне. У нього виникнення і зникнення здійснюється так же як і у Фалеса, але з тією різницею, що воно відбувається через діалектичну суперечність. “Апейрон” ніби “приречує” предмети на знищення через їх звиникнення, відокремлення і в той же час “апейрон” також “приречиний” тим, що знову виникають кінечні предмети і т.д. Тобто з “апейрона” виникають і в ньому ж зникають предмети у вічному процесі руху матерії. Отже “ Апейрон” наділявся безмежною потенцією, але він виявився дуже невизначеним.

Анаксимен же абстрактну субстанцію “апейрон” знову наближує до чуттєвого даного, до кокретного, фізичного і проголошує “Повітря”, як безмежне першоначало. Повітря не так “визначене”, як вода, і не так невизначене, як “Апейрон”. Повітря як щось проміжне між ними. Тобто повітря в собі самому містить джерело і є головною причиною цілісності і космосу. Всі причини речей Анаксімен зводить до нескінченного повітря.

Отже, мілетська школа, поставивши питання про основу сущого, не змогла пояснити яким чином речі, що зазнають змін, можуть мати у своїй основі дещо загальне, яке перетворився у різні форми, виражає стабільне.

У той же час постановка мілетцям проблеми руху відкрила шлях до більш глибокого розуміння сутності руху. Новий крок у цьому напрямку зробив Геракліт. За Гераклітом, буття Всесвіту здійснюється на основі віковічних перетворень природної стихії вогню, “мірами згасаючого” і “мірами спалахуючого”. Разом з тим Геракліт розвинув наївні діалектичні уявлення своїх попередників, започаткувавши усвідомлення діалектики як філософського методу мислення, він указав на універсальне джерело руху і змінення речей: це джерело-протиріччя як єдиність (“гармонія”) і боротьба протилежностей, які прогнозують космос у цілому і кожне явище окремо.

Отже, матеріалізм іонійських філософів за своєю конкретно історичною формою гілозаїстичний, в чому головним чином і проявляється його світоглядна непослідовність.

Елеатська метафізика відкриває початок ідеалізму.Подібно до своїх попередників піфагорійці та елеати шукали першопричинні основи буття, але їхня увага при цьому була сконцентрована не на речовинному субстраті світобудови, а не пануючому “управлінському началі” (на незмінному конструктивно-розумовому принципі), яке надихає все рухливе і мінливе, а саме непідвладне просторово-часовій стихії становлення.Ксенофан визнанням незмінності першоначала (Бога) і всього сущого засновує принцип, розвиток якого породив метафізику Парменіда, протилежну діалектиці Геракліта. Началом у Ксенофана виступає не матеріальне, а саме “Божество” до якого не можна застосовати поняття “розвиток ”. Субстанція світу і Бог одне і те ж, Бог є втіленням якісної єдності і абсолютної незмінності.

Елеати заперечубть числовий ідеалізм піфагорійців і постулюють абстактний символ єдиного, неділимого, вічного і нерухомого Буття, незалежного від чуттєво сприйнятних речей з народженням їх, мінливим існуваннямі смертю. Парменід, за логікою філософського розвитку, послідовник Ксенофана, але в філософській системі Парменіда, метафізичне розмежування істинного Буття (єдиного Бога) від неістинного (Буттяреалї того Буття, яке є предметом дослідження істини; і аналізу думки, яка розповсюджується на фізичний світ.

У відповідальності з двома пластинами філософського вчення із метою побудови про них знання Парменід застосовує дві аксіоми: 1) “Буття є, небуття нема”- як шлях істини; 2) “Буття нема, небуття є”-як хибний шлях. Тобто джерелом істини Парменід вважає розум, мислення, а джерелом заблудження –відчуття. Отже, два протилежні положення (істина і заблудження) і джерело їх знання (мислення і відчуття) застосовуються Парменідом до двох основних понять його філософської системи – Буття і небуття.Таким чином розум пізнає те, що не рухається, вічно незмінне; чуттєві органи пізнають те, що плине, позорність, видимість. Разом з тим Парменід втрачає довіру до самоочевидності емпіричного досвіду, до реальності зовнішнього світу і відокриває шлях метафізиці як ученню про потойбічні і недоступні для чуттєвого пізнання сутності.

Найбільш закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді Демокріта. Він пов’язав увесь накопичений досвід науки і практики з послідовною матеріалістичною теорією буття і пізнання.У вченні про буття Демокріт головне завдання вбачав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває гіпотезу щодо найдрібніших неподільних частинок, або атомів, і пустулати, в якій ці частки рухаються завдяки притаманній їм силі ваги. Отже, всі процеси в природі є продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх. Послідовно проводячи цей детерміністичний принцип, Демокріт дає матеріалістичне пояснення походженню космосу із спонтанного вихрового руху атомів. З позиції атомостики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ, зводячи душу й усі розумові процеси до руху й асоціацій особливих вогнеподібних атомів, що відзначаються тонкістю, легкістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди.У теорії пізнання Демокріт, вірний висхідній атоміністичний передумові, доходить до припущення подвійного роду якостей об’єктів, що пізнаються: якостей справжніх, притаманних самим об’єктом, і якостей уявних, залежних від нашої здібності чуттєвого спийняття. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

Якщо в центрі уваги демократичних шкіл був космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні люлини. І вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя.Тому –то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки. Сократ висуває думку про те, що істинним світом є її внутрішній світ. Пізнання цьго світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди одинакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. “Людина, пізнай саму себе. і ти пізнаєш весь світ”- таке філософське кредо Сократа.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Традиція античного ідеалізму набула свого ситематичного вираження у філософії Платона (427-347рр. До н.е.). Ця філософія за своїми світоглядними цілями і призначенням змикається із релігією і є її теоретичним обгрунтуванням і виправданням.

У вчені про світ Платон пропонує довільну умоглядну конструкцію, подібну до міфа про творення. Він допускає ізольоване існування позачергового і позапросторового світу ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю блага), відповідно з якими творець з нерозумної і хаотичної стихії матеріального світу формує і впорядковує космос і кожну окрему річ у ньому.Речі лише приречені до ідей, наслідують їх, є їхніми копіями, тінями, відображеннями.

Гносеологія платона грунтується на догмі безсмертя душі:

-до свого народження душа мала всю сукупність істинного знання;

-з втіленням її вона втрачає безпосередній контакт із світом ідей і зберігає у собі лише згадку про них;

-пізнання і є оживлення і пробудження пам’яті (пригадування) про сутності, що їх колись споглядала людська душа безпосередьо у світі ідей;

-засобом, що веде, керує і наближає душу яка пізнає, до потойбічної реальності,-є діалектика,яка символізується Платоном у міфопоетичному образі Ероса-філософсько –естетичного натхнення, що звільняє душу з полону поцейбічного світу і спрямовує її погляд на нетлінні і самосущі Істини, Добро і Красу.

Отже, платонізм – це систематизованого розроблена інтуїція тіла.Платон не знає ідеального світу в його чистій ідеальності, а тому він мислитель Бога абсолютно імонетним світові. У платонізмі обожнений космос, тому тут немислиме таїнство перетворення, бо всі субстанції, а серед них і людина, мисляться абсолютно вічними, і тому кожна людина є принципово боголюбна, само ж божество є формалізована ідея.

Платон все життя проповідував всезагальну гармонію. Але гармонія буває різна:

-одна-жива, вона активно бореться з безпорядком, з розкузданими ефектами. Цн гармонія “Піра” і “Федра”;

-друга-застійна, вона заснована на насильстві, не втілює в собі живих протиріч життя і вимагає гумової “дубинки”.

Класичний період представлений іменами Платона, який розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків і Арістотеля. Який підвів підсумок досократівської і класичної античної філософії.В особі Арістотеля грецька філософія досягла найвищого розквіту й продуктивності. Творчий доробок Арістотеля розподіляється на праці: 1)написані і опубліковані у період співробітництва в Академії Платона; і 2)праці написані після того як він залишив Академію.

Праці періоду діяльності в академії не збереглися і відомі лише їх назви і фрагменти. За змістом трактати Арістотеля розподіляються на 7 груп:

- логічні трактати (“Органон”);

- філософські трактати (“Фізика”);

- біологічні трактати (“Про душу”);

- твори “Першої філософії”(“Метафізика”);

- етичні твори (“Нікомахова етика”, “Евдемова етика”);

- Соціально-політичні й історичні твори (“Політика”);

- Праці про мистецтво, поезію, риторику (“Риторика”, “Поетика”);

Філософія Арістотеля розподіляється на три галузі:

- теоретичну –про буття і частини буття, виділяючи “першу філософію”як науку про перші причини і начало;

- практику-про діяльність людини;

- поетичну – про поетику і риторику.

Хоча Арістотель за традицією називає філософське знання “мудрістю”, характер самої філософії у нього змінюється. Вперше в історії філософії філософське знання зближується з науковим, ставиться в один ряд.філософія відверто називається наукою.Отже, за Арістотелем, філософія постає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі.

Велич Арістотеля не в тому, що він спробував узагальнити і систематизувати класичну філософську спадщину античності, а в цьому, що йому вдалося зберегти поліфонію (багатоголосся) старогрецької філософської думки, її “вагання ”, “пошуки”, “пробний” характер систем.

Кризовий щодо рабловласницького суспільства і перехідним (до феодалізму) характер епохи еллінізму виявляється у після арістотілевської філософії виразним інтересом до проблем морально-етичного плану, до суб’єктивної тематики. Ця обставина чітко простежується в усіх трьох провідних філософських напрямках елліністичної філософії-епікурїзмі, стоїцизм, скептицизм.

У 306 р.до н.е. Епікур застосував в Афінах філософську школу. Відроджуючи концептуально положенняя демокрітівської філософії він надав їй зовсім іншого звучання. Якщо у Демокріта атоми рухаються у порожнечі виключно під необхідності, то в Епікура поруч з дією необхідністю – атом проявляє властивість “самочинного відхилення ”від “лінії необхідності”. Головний сенс своєї ідеї про самочинне відхилення від лінії необхідності Епікур вбачає в правилі “мудрого життя”- у “відхиленні від незадоволення ”,яке випливає з цієї ідеї.

Стоїки виходили з того, що в світі панує невблаганна необхідність, людина повністю залежить від зовнішнього світу. Треба глибоко вивчати природу і її необхідність, щоб добровільно підкорятися їй. І мудрість, і невіглас підкоряється необхідності, але “мудрого необхідність веде, дурня ж – волочить.” Мудрість допомагає стримувати ефекти. Для стримування ефектів треба виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким чином можна виробити ідеальний саосіб відношення досвіду–апатію (відсутність переживань, безпристрастність).

Скептицизм так само як і епікуреїзм та стоїцизм, констатує “розчинення” індивіда у суспільно-природничому світопорядку. Це “розчинення” (на відміну від класики) витлумачується скептиками як суто “тілесне” лише у тій мірі, у якій людина продовжує залишатись природною істотою. Кожен з елліністичних філософських напрямків вказує на наявність певної сфери (духовної), у якій людина (нехай і обмежена) виявляє свою непідвладність зовнішніх необхідності. Звідси і позиція можливості “відгородитися” від світу зовнішньої необхідності і “втечі” від нього у глибинних власного (духовного) світу – атараксія (епікурейці і скептики), апатія (стоїки). Отже елліністична філософія аж ніяк не бідніша за змістом від класики.

Дата добавления: 2014-01-05