Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну

Мiсце нiмецької класичної фiлософiї в iсторiї фiлософської думки.

Києво-Могилянська академiя i фiлософiя Просвiтництва.

Формування нової парадигми фiлософствування.

Лекція 4. Захiдноєвропейська фiлософiя Нового часу.

Провiдна iдея: Зрозумiти-значить пiзнати.

Ключовi поняття. Акциденцiя. Атрибути.Субстанцiя.Модуси.Емпiризм. Рацiоналiзм. Сенсуалiзм. Iнтуїцуя. Iндукцiя. Дедукцiя. Детермiнiзм. Експеримент. Рефлексiя. Свобода. Матерiя. Рух. Реальне.Iдеальне. Трансцендентальне.Абсолютна iдея. Субєктивне.Обєктивне. "Рiч у собi". Iнобуття. Вiдчуження. Опредметнення. Розпредметнення. Практика. Антиномiї.

4.1. Визначальною особливiстю Нового часу є зародження i утвердження нового суспiльного устрою, який висуває i обгрунтовує новi цiнностi i засади людського буття XVII та XVIII ст. - доба видатних досягнень у фiлософiї науцi i культурi. XVII ст. визначають, як столiття генiїв та вiльнодумства, а XVIII ст.-як столiття Просвiтництва. Що ж нового принесла ця доба в розумiння природного i соцiального свiту; чим поновила загальнолюдську скарбницю методiв i прийомiв пiзнання й перетворення свiту, якi соцiально-етичнi iдеали висунула.

В центрi нового свiтогляду була вже не вiра, а розум. Основнi парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основi ставлення людини до свiту лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дiйсностi, що базуються на науцi й експерементi); друга парадигма -опануй природою в iмя користi й успiху самого життя (прагматично дiловий пiдхiд до свiту, що виробляється на основi впровадження науки в виробництво, є типовим для Нового часу). Iстинно справжнiм буттям свiтовою субстанцiєю визнається природа. Парадигма стає полiментальною (англiйською, нiмецькою, французькою).Домiнуюча фiлософська тенденцiя-матерiалiзм.

Фiлософiя наслiдує природознавство, як науку за формою i стилем. Цiлiсна картина свiту доповнюється знаннями iї частин, елементiв, компонентiв. Усi характеристики якiсних особли-востей речей зводились до кiлькiсних.

Визначальна iдея- детермiнiзм (всезагальне, причинно зумовленi явища i процеси природи).

Розум Нового часу спрямований на пiзнання речей, якi вони є самi по собi; i на розумiння предметiв та буття, виключно як предмету пiзнання.

Прагнення до систематизацiї кiлькiсних дiй i диференцiацiя знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поруч з розвитком чуттєвого, емпiричного пiзнання свiту розвивається i рацiональне, математичне мислення.Цi два типи пiзнання i формують основнi напрямки фiлософського мислення Нового часу: емпiризм та рацiоналiзм, найбiльш яскравими виразниками яких були вiдповiдно англiйський фiлософ Ф.Бекон i французький фiлософ Р.Декарт. Емпiризм (вiд грец. "емпiрiя"-досвiд)-вважає чуттєвий досвiд єдиним джерелом знань. Рацiоналiзм(вiд лат. "рацiо"-розум) вважає розум думку вищим ступенем в системi фiлософських цiнностей, основою пiзнання та дiяння людини. Достовiрне знання не може бути виведеним з досвiду. Воно може бути виведене тiльки iз самого розуму.

Започатковує вивчення методiв осягнення природи англiйський фiлософ Френсис Бекон (1561-1626). Основне завдання фiлософiї вбачав у створеннi нового методу пiзнання. У своєму головному творi "Новий органон" Ф.Бекон виклав основи матерiалiстичного розумiння природи i подав фiлософське обгрунтування iндуктивного методу пiзнання. Вiн вважав, що iндукцiя необхiдна форма доведення i метод пiзнання природи. Iндукцiю Бекон вважав ключом до пiзнання природи, методом, що допомагає розуму людини аналiзувати розкладати i роздiляти природу, вiдкривати властивостi i закони притаманнi їй. Його основна теза: "Немає нiчого в розумi, що перед цим не пройшло б через вiдчуття". На основi чуттєвих даних ми дiстаємо достовiрне знання. Але досвiд дає нам iстинне знання тiльки тодi коли свiдомiсть буде звiльнена вiд помилкових суджень ("iдолiв", "привидів"). Таких iдолiв Бекон видiляєє чотири групи: "iдоли роду", "iдоли печери", "iдоли ринку", "iдоли театру", "iдоли роду"-це помилки, властивi всьому роду людського. Вони зумовленi спiльною для всiх людей природою, недосконалiстю самого людського розуму.

Усвiдомлення природи цих iдеалiв допоможе подолати перешкоди на шляху пiзнання.

Матерiалiзм Ф.Бекона був систематизований Томасом Гоббсом (1588-1679)-англiйським фiлософом. Вiн намагався надати метафiзичному матерiалiзму класичну механiстичну форму. Т.Гоббс визнавав матерiальнiсть свiту, первиннiсть матерii.

У Францiї це завдання вирiшував Рене Декарт(1596-1650), фiлософ, математик, основоположник аналiтичноi геометрiї, представник класичного рацiоналiзму. У своїх працях ("Роздуми про метод", "Начала фiлософii") вiн намагався розробити унiверсальний метод пiзнання, тобто такий метод, яким би могли керуватися вченi усiх галузей знання.

Фiлософська система Декарта складається з двох самостiйних частин:

-з матерiалiстичної фiзики, як вчення про природу; і

-з iдеалiстичної метафiзики.

Фiлософствування як мислення повинне розпочинатися iз самого себе. Вимогу такого початку вiн виражає аксiомою: "У всьому належить сумнiватися". Пошук iстини передбачає сумнiв. Iстинного знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне -вмiти його застосовувати, використовувати iстинний спосiб його застосування. Таким методом Декарт вважає рацiональну дедукцiю.

Декарт був прихильником дуалiстичної позицiї при вирiшеннi проблеми субстанцiї (першооснови, сутностi всього iснуючого). Вiн стверджує про два начала свiту: матерiальне i духовне, якi iснують паралельно i незалежно одне вiд одного. Як повязанi мiж собою матерiя i мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю -вiдповiсти на цi питання Декарт не змiг.

Основний внесок у вчення про субстанцiю в фiлософii Нового часу зробили нiдерландський мислитель Бенедикт Спiноза та нiмецький фiлософ Готфрiд Лейбнiц.

Фiлософський дуалiзм Р.Декарта був подоланий Б.Спiнозою (1632-1677). Свої погляди вiн виклав у працях "Про Бога людину та ii щастя","Етика". Саме в "Етицi" розвинутi i висвiтленi основнi його iдеї. Вiн розробив моністичне вчення про матерiальнiсть свiту. Спiноза довiв, що свiт вiчний i являє собою єдину неподiльну природу виражену в двох формах: матерiальнiй i iдеальнiй.

Критикуючи Декарта, Спiноза стверджує, що iснує лише одна субстанцiя. Вона поєднує в собi два атрибути - протяжнiсть i мислення. Ця єдина субстанцiя i є природою у її цiлокупностi, або Богом. Субстанцiя нiким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розумiння субстанцiї мiстило як дiалектичну iдею взаємодii мiж конкретними матерiальними утвореннями, так водночас i iдею iх матерiальної єдностi. Однак Спiноза вiдкидав атрибутивнiсть руху, за його думкою, рух не є невiд’ємною властивiстю матерiального свiту, а лише його модусом (вторинною, похiдною характеристикою). Це було антидiалектичним моментом у фiлософii Спiнози.

Англiйський фiлософ Джон Локк(1632-1704) дав в основному матерiалiстичне обгрунтування людських знань iз свiту почуттiв. Критикуючи теорiю Декакта про вродженi iдеї, Локк довiв, що джерелом знань людини, джерелом всiх її iдей є чуттєвий досвiд. Вiн вважав, що органи чуття -дають простi iдеї, а мислення - систематизує, комбiнує їх створює бiльш або менш цiльнi пямяття про речi i явища зовнiшнього свiту. Цим самим вiн доводив, що iдеї i поняття людини мають своїм джерелом зовнiшнiй свiт.

Проти Спiнози i Локка виступав Г.Лейбнiц(1646-1716)-нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, iсторик, юрист, мовознавець. Головний фiлософський твiр - "Монадологiя". Створена ним оригiнальна система обєктивного iдеалiзму складається з двох роздiлiв: “теорiя монад” i “теорiя пiзнання”.

Монади або простi субстанцii (як духовнi субстанцiї Всесвiту) Лейбнiц розподiляє на три категорiї: монади життя; монади душi; монади духи. Вказуючи на нерозривнiсть духовного i тiлесного в кожнiй монадi, Лейбнiц визнавав як первиннiсть i безсмертнiсть душi, так i вiчнiсть iснування складних субстанцiй, наприклад, рослинних i тваринних органiзмiв. Всупереч декартiвському дуалiзму i вченню Спiнози про субстанцiї з пасивними модусами Лейбнiц намагався вiдшукати динамiчнi начала для пояснення рiзноманiтностi свiту.

Посилаючись на вiдкритий ним закон збереження “живих сил”, Лейбнiц стверджував, що всi речi володiють власною силою внутрiшньою здатнiстю безперервно дiяти. На його думку поняттю “монада” вiдповiдають: у математицi- нумарична одиниця i диференцiал; у фiзицi- сила з ii механiчним законом дii; у хiмii - атом; у бiологii органiчнi форми; у психологii – перцепцiя (сприйняття одиницi свідомості); у логiцi - суб’єкт судження; у правi - юридична особа, iндивiд.

Отже монада надiляється духовною природою i виступає як протилежнiсть матерiального атома. “Монада”- поняття, яким позначається найпростiший елемент неподiльної частинки буття.

Спростувати матерiалiзм з позицii субєктивного iдеалiзму намагався Джордж Берклi(1685-1753). На вiдмiну вiд прихильникiв обєктивного iдеалiзму вiн визнавав за первинне свiдомiсть субєкта. Iснуючими речами вiн визнавав лише тi речi, якi данi у сферi свiдомостi iндивiдуума. Речi є комбiнацiї рiзних вiдчуттiв, тобто елементiв свiдомостi. Визнаючи реальнiсть вiдчуттiв як єдину реальнiсть Берклi своi зусилля спрямував на доведення того, що матерii як обєктивноi реальностi не iснує.

Слiдом за Берклi з позицiй суб’єктивного iдеалiзму Давид Юм (1711-1776) намагався довести, що метою науки i фiлософii є описування вiдчуваємого як єдиноi реальностi. На його думку- змiст людського пiзнання вичерпується двома рядами уявлень: першим рядом уявлень - є безпосереднi враження з якими людина зустрiчається, коли вона бачить, любить тощо; другий ряд уявлень-складають iдеї (опосередкованi, менш нагляднi уявлення, якi є вiдображенням вражень). Тобто, враження первиннi а iдеi вториннi Обидва ряди уявлень вiдрiзняються лише ступенем iнтенсивностi i образностi.

Через всю фiлософiю XVII ст. однiєю з центральних її тез проходить думка про “розумнiсть” свiту. Ця думка трансформується в XVIII ст. в iдею Просвiтництва як головноi рушiйноi сили iсторiї; джерела i головного засобу досягнення людством рiвностi, братерства i свободи, тобто стану вiдповiдностi вимогам розуму.

У французькому матерiалiзмi видiлилися два напрямки: один з них виходив з теоретичних основ матерiалiстичноi фiзики Декарта-Жюльєн Ламетрi(1709-1751), Денi Дiдро(1713-1784); другий виходив з теоретичних джерел матерiалiстичного сенсуалiзму Локка-Клод Гельвецiй(1715-1771), Поль Гольбах (1723-1789). Тобто Ламетрi i Дiдро розробляли матерiалiстичну фiлософiю природознавства, а Гельвецiй i Гольбах основну увагу зосередили на розробцi матерiалiстичного сенсуалiзму.

Дiдро у працi “Думки про пояснення природи” писав: “Неосяжну сферу наук я собi уявляю як широке поле, однi частини якого темнi,а другi – освiтленi. Фiлософськi науковi працi мають своєю метою або розширити межi освiтлених дiлянок, або примножити на полi джерела свiтла”.

Другий послiдовник фiлософii природи Ламетрi- усi духовнi переживання людини ставив у безпосередню залежнiсть вiд стану органiзму. У працi “Людина машина” вiн писав: “Душа i тiло засинають одночасно. У мiру того як затихає рух кровi, приємне почуття миру i спокою розповсюджується по всьому органiзму; душа вiдчуває, як разом з повiками томно тяжiє вона, як слабне разом з волокнами мозку i як, мало-помалу нiби паралiзується разом з усiма мускулами тiла…”

Представники матерiалiстичного сенсуалiзму (Гольбах,Гельвецiй) також заявляли про непорушнiсть законiв природи, про iх незалежнiсть вiд людської волi, Гольбах у працi “Система природи” писав, що “Матерiя є все те, що дiє на нашi вiдчуття”; що “матерiя не залежить вiд свiдомосi i впливає на вiдчуття людини”.

Здогадка французьких матеріалістів XVIII ст. про те, що саме рух надає матерiї рiзноманiтностi, багатство проявiв i властивостей, виявилась великим досягненням науки i фiлософiї. Створивши вчення про природу, матерiю i рух прийшли до висновку, що фiлософiя безпредметна без науки, а наука не володiє основними вихiдними принципами без фiлософiї. Але їх фiлософiя була метафiзичною i носила споглядальний характер.

4.2. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної культури й філософської думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової ментальності, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму. Ці два напрямки розвитку тогочасної української думки викристалізовуються в складному процесі еволюції традиційних форм духовності, витворених книжністю княжої доби,містичним і раціоналістичним рухами XIV-XV ст. та їх синтезуванням із надбаннями раннього українського гуманізму, що вирізнявся певною мірою наднаціональним характером і схильністю до наслідування здобутків європейського Заходу, які згодом модифікуються під дією "семантичного поля" української культури. Якісно онвий, вищий рівень розробки цих проблем починається з часу відкриття Києво-Могилянської академії.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різниз земель України знаннями, а потім розіслати їх по всіх усюдах, аби розносили знання, мистецькі новинки, спосіб мислення і упроваджували їх в життя. Тому Київська академія виконувала два призначення: по-перше, навчального закладу, по-друге, власне акдемії в сучасному розумінні цього слова, як об"єднання вчених цілого народу.

Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов"янському світі. Професори академії читали курси боогслов"я, риторики. Філософії в навчальних закладах інших країн. Всі без винятку професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим відношенням Бога і Світу тлумачилося неоднаково. Одні професори дотримувалися пантеїстичного розуміння зв"язку Бога і Природи; інші виходили з деїстичної позиції. У цьому ж руслі розглядалося і питання зв"язку Бога і людини.

У розумінні будови Всесвіту професори академії дотримувалися в основному арістотелівського-птоломеївської концепції; хоча вони і знали про геліоцентричну систему Коперніка, але піддавали її критиці.

Г.С.Сковорода(1722-1794) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі. Його філософська концепція - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною. Головна проблема філософії Сковороди -це проблема людини. Його філософія "практична", госкільки він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про всіт, про людину, її щастя і шляхи його досягнення.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На його думку, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяянних правдою істини.

Г.С.Сковорода здійснив глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії.

4.3 Класична німецька філософія за своїми теоритичними результатами, впливом на такі домінантні, наприкінці XIX і в XX ст. філософські школи, як марксистська, франкфуртська школа соціальних досліджень, французький екзистенціалізм та інші, стала одним з найвидатніших досягнень світової філософської думки. Вона не тільки зробила великий внесок у розвиток діалектики в методології, онтології, гносеології, а й з разючою глибиною досліджувала кардинальні для світогляду і долі людської культури проблеми й співвідношення “мікрокосмосу” людської особи, особливо його моральної складової частини, з суспільними нормами моралі, між ними й пізнавальними здібностями людини (І. Кант), між пізнавальними і вольовими діяльнісними можливостями людини й суспільства (І. Фіхте); Між об’єктивними законами історії і діяльністю різних суб’єктів історичного процесу – людини, народів, об’єднань їх у різні епохи (Г. Гегель), нарешті між людиною, взятою в усій своєрідності її природи, і суспільством у перспективі усуненя деформуючих їхню сутність релігійних іллюзій (Л. Фейєрбах).

Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануіл Кант (1724-1804) – творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Теоритична діяльність Канта розподіляється на два періоди:

- докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли І. Кант виступає як стихійний матеріалість, який обгрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання вірішує оптимістично;

- критичний (з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається “критикою розуму” – змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностецизму. Кант поставив за мету вірішити питання про межі пізнання, про предмет науки

Приступаючи до аналізу процесу пізнання Кант виходив з того, що існує незалежний від свідомості людей зовнішній світ, який є джерелом наших відчуттів. Пізнання людини, на думку Канта проходить три ступені:

- ступінь чуттєвого споглядання;

- ступінь здорового глузду (розсудку);

- ступінь розуму.

На думку Канта, процес пізнання полягає у накладанні апріорних форм чуттєвості, категорій здорового глузду й ідей розуму на “матеріал” відчуттів. Він вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються, але Кант виступає агностиком, оскільки заперечує пізнавальність сутності. Людина, на думку Канта, повинна розглядатись у двох значеннях: як явище і як “річ в собі”. Поведінка людини як явище підпорядкована законам природи, її вчинки не свобідні, а необхідні, причинно обумовлені; поведінка же людини як “речі в собі” не підпорядкована закону причинності, свобідна від законів природи і відбувається у відповідності з категоричним імперативом.

Найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов’язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв’язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою. Кант, на відміну від Декарта, уже міг, базуючись на наукових фактах, заявити: “ Дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї повинен виникнути світ.”

В історії філософії Нового часу Іоган Фітхе (1762 – 1814) посів місце як творець останньої класичної системи суб’єктивного ідеалізму. Його філософія – це діалектичний суб’єктивний ідеалізм, де діалектично трактується свідомість суб’єкта і розкривається активно діяльна природа мислення.

На думку Фіхте, свідомість і буття тотожні за своєю сутністю, “не-Я” буття, об’єкт – це друга невід’ємна від “Я” його сторона, або протилежність. Тобто абсолютне “Я” – це нерозривна єдність суб’єктивного і об’єктивного як протилежних і одночасно взаємопов’язаних сторін свідомості, з діалектики яких конструюється існуюча реальність, усі речі і явища.

Діалектика суб’єктивного і об’єктивного, стверджував Фіхте, здійснюється в межах свідомості; чисте ”Я” під впливом якогось зовнішнього поштовху, обмежуючи себе, виробляє “не-Я”, чисте “Я” реалізує і утверджує свою власну реальність. Отже, об’єкт, або те, що зветься зовнішнім світом, це проукт обмеження діяльності чистого “Я”, одна із сторін його як самосвідомості.

Філософську діяльність Фрідріх Шеллінг (1775-1854) розпочав як послідовник філософської системи Фіхте, але став критично переглядати суб’єктивний ідеалізм Фіхте і створювати свою систему об’єктивного ідеалізму. Головний недолік у філософії Фіхте, Шеллінг вбачав у тому, що в ній не розроблялося питання про реальність природи і механізми її розвитку.

Переробляючи систему суб’єктивного ідеалізму, та критикуючи матеріалізм Спінози (за визнання матерії у вигляді єдиної субстанції світу) і вчення дуалістів про двохсубстанційну основу світу, Шеллінг створив свою оригінальну об’єктивно-ідеалістичну філософію тотожності духу і природи, суб’єкта і об’єкта. У філософській системі Шеллінга одвічним джерелом всього сущого вважається абсолютний, вічний розум, або абсолютне “Я”. Весь світ, за Шеллінгом, духовний, багатоманітність його форм є прояв і наочно образне вираження абсолютного “Я”, духу, розуму. Абсолютний розум, як першооснова і джерело ідеального і матеріального, суб’єктивного і об’єктивного, становить собою відвічно абсолютну тотожність суб’єктивного і об’єктивного тобто їх яксно однакову духовну сутність.

В історію прогресивної філософської думки Шеллінг увійшов саме завдяки розвинутих ним окремих елементів і принципів діалектики в розумінні природи, історії, мистецтва, духовного життя загалом. Його метод конструювання поруч с антиноміями Канта і синтетичним методом Фіхте підготував передумови винекнкння діалектичного методу Гегеля – найбільш розвиненої форми ідеалістичної діалектики.

Найповніший, яскравий розвиток і завершення класичний ідеалізм отримав у філософії Георга Гегеля (1770-1831). Гегель – об’єктивний ідеаліст. Первинним вважав світову ідею (відірваний від людини розум), а вторинним – все матеріальне (як ніби втілення і конкретне вираження цієї ідеї).

У створенні картини світу, Гегель керувався вченням про тотожність мислення та буття, духу і природи, суб’єкта і об’єкта. Саме через це матеріальна дійсність у нього часто розчинялась у логічних визначеннях, матеріальні процеси зображувались як логічні процеси.

У вирішенні онтологічної проблематики Гегель лише повторював попередніх філософів – ідеалістів. Новий крок у розвитку філософської думки Гегелем полягав у тому, що він розглядав ідею як довільний неперервний процес розвитку. Гегель завершив ідеалістичну (позитивну) діалектику – діалектику світової ідеї – як першооснову і джерело всього існуючого. Ідея, за Гегелем, не дещо побічне речам і духовним явищам, а сутність яка знаходиться завжди в них і проявляється через них. У діалектиці Гегель вбачав перш за все вираження суперечливого розвитку категорій як первинних по відношенню до речей і природи духовних сутностей. Діалектика, говорив Гегель, всезагальна – вона існує не тільки для філософської свідомості, бо “те про що в ній іде мова, ми вже знаходимо також і в кожній буденній свідомості і у всезагальному досвіді. Він характеризував діалектику як рушійну душу істинного пізнання, як принцип, що вносить в зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність.

Загальний закон збігу онто– і філогенезу у пізнаний (який регулює відношення людей до попередніх ступенів духовної і матеріальної культури) був сформульований Гегелем у праці “Феноменологія духу”. Такий збіг філогенезу і онтогенезу – дуже важливий закон розвитку. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення, зняття протилежностей (синтез). У синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. У діалектиці понять, у їхньому взаємозв’язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.

У праці “Наука логіки” Гегель ставить завдання показати саморух поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті “заперечність”, яка і складає його обмеженість, однобічність, виявляється поштовхом до саморозвитку цього поняття. Поки поняття не досягне свого вищого пункту – абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення.

У праці “Філософія історії” Г. Гегель аналізує світову історію як розвиток духу в часі. Історія має свою мету. Ця мета – розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; сучасні “германські” народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Отже перед нами не випадковість, а глибоко закономірна тенденція – прагнення побудувати всю філософію як науку про діяльність, основними “видами” якої є теорія, практика та їх єдність, діяльність взагалі. Теорія і практика (діяльність) утворюють структуру філософської системи, є її складовими частинами. Особливості цієї структури дуже важливі, тому спинимось на них докладніше.

Пригадаємо, першою фундаментальною працею І. Канта була “Критика чистого (тобто теоритичного) розуму”, друга – “Критика практичного розуму”, нарешті, третя – “Критика здібності судження” – є синтезом двох попередніх. Отже, теорія – практика – мистецтво, становлять три частини, розділи І. Канта.

Філософія Фіхте, викладена у праці “Науковчення”, розчленовується на дві частини – на “теоритичне науковчення” і “практичне науковчення”. Щоправда, у ній відсутній синтез цих двох частин вчення, але його здійснює Шеллінг.

“Ситема трансцендентального ідеалізму” Шеллінга склається з трьох ступенів – “системи теоритичної філософії”, “системи практичної філософії”, і “філософії мистецтав”.

Аналогічні думки висловлює і Гегель, хоч вся його система не грунтується на зв’язку між теоритичним і практичним. Так, розділ “Ідея” в третій частині “Науки логіки” розгортається тріадично: “теоритична ідея – ідея блага – абсолютна ідея”.

Таким чином, першою характерною рисою структури філософської системи є підпорядкування теоритичного розуму практичному. І. Кант з цього приводу пише: “ Через практичний закон, який заповідає нам існування найвищого можливого в світі блага, постулюється можливість і об’єкта чистого практичного розуму, об’єктивної реальності якому, не міг надати спекулятивний (теоретичний) розум. (“Критика практичного розуму”).

Афористично формулює цю проблему Фіхте: “Ми діємо не тому, що пізнаємо, а пізнаємо тому, що призначені діяти; практичний розум є корінь всякому розуму”.

Нарешті, Гегелю належить глибока думка про перевагу практичного над теоритичним, бо “перше має достоїнство не тільки загального, але й просто дійсного”. До ідеї “як збігу поняття з об’єктом, до “ідеї” як істини, Гегель приходить через практичну, доцільну діяльність людини. Безпосередньо підхід до того, що практикою своєю доводит людина об’єктивну правильність своїх ідей понять, знань, науки.Ці положення представники німецької класичної філософії розвинули, зрозуміло, на ідеалістичній основі, бо вони знають лише один, теоритичний вид праці. Для них практика є ”практичний розум” (Кант, Фіхте), або “практична ідея”, “ідея блага” (Гегель).Другою глибокою рисою зазначеної структури філософії є вчення про єдність теорії і практики. У своїх системах німецькі філософи розглядають теорію і практику, взяті окремо, як однобічні. Хоч практика і вища від теорії, але без теорії вона не є “повна істина”. І практика, і теорія становлять єдність протилежностей, що доповнюють одна одну. Тому-то Кант і Фіхте розвивабть їх як частини їх систем, як ступені розвитку пізнання і намагаються побудувати третю частину (або ступінь) філософії, яка була б синтезом теоритичного та практичного розуму.Третя характерна риса структури філософської системи – це намагання знайти коло тих категорій, які дали б систематичне зображення єдності і теоритичного і практичного розуму. “Кант і Шеллінг вбачають його у формі художньої діяльності. Тому синтетичним завершенням їх систем є “ філософія мистецтва”. Гегель таке поєднання знаходить у понятті “ідея”. У “ Філософії природи” він подає його у послідовності: 1) теоритичний процес; 2) практичне відношення; 3) творчий, або інакше – художній потяг”.Лише у Фіхте відсутня третя частина системи. У чому ж суть такого синтезу і чому саме в мистецтві вбачали його класики німецької філософії? Як ми вже з’ясували, теорія і практика є основними видами діяльності. Діяльність, з одного боку, не зводиться до теорії або практики, а виходить за межі кожного з цих видів, є загальним щодо них. З другого боку, вона охоплює і теорію і практику. Діяльність є, скажімл, теорія і водночас ширше від неї, тобто такою ж мірою і практика, і – навпаки. Отже, діяльність є тотожність, або єдність теоритичного і практичного, які мають значення несамостійних видів, а моментів, підпорядкованих сторін певного цілого.Глибокі міркування з цього приводу містяться в працях Гегеля. Зокрема, у “Філософії природи”, описуючи істотні властивості теоритичного і практичного, Гегель відзначає: а) “Практичне відношення має справу лише з окремими продуктами природи або з окремими сторонами продуктів… б) …оскільки наша мета, а не самі предмети природи є для цьоговідношення кінцевою метою, то ми їх перетворюємо в засоби, призначення яких полягає не в них, а в нас, так, наприклад, їжу ми перетворюємо в кров”. Практичне відношення, за Гегелем, знищує, “заперечує” предмети. Навпаки, “в теоритичному” відношенні до природи: а) …ми відпускаємо речі на свободу… б) …предмети набувають для нас визначення загальності… те, що ми їх перетворюємо в щось загальне. Чим більше зростає доля мислення в уявленні, тим більше зникає природність, одиничність і безпосередність “речей… Жива діяльність природи замовкає в тиші думки”. 4.4. Західноєвропейський романтизм сприяв не тільки літературно - культурному розвиткові українського письменництва, а й формуванню філософської думки в Україні, де суттєве значення мало сприйняття й осмислення на початку XIX ст. ідей класичноі німецької філософії Канта, Фіхте й особливо Шеллінга. Дещо пізніше російськомовна філософія України знайомиться з філософськими ідеями Гегеля шляхом студій української молоді в німецьких університетах і через запрошення до країни західних професорів, серед яких в основному були вихідці з Німеччини. Характерно, що саме через Україну йшло проникнення ідей Канта, Фіхте, Шеллінга в Росію шляхом перекладу їх праць на російську мову. Першим хто приніс шеллінгіанство в Україну й Росіцю, був професор Петербурзької медико-хірургічної акдемії, виходець з України Д.М.Велланський. Удосконалюючи свої знання за кордоном, у Вюрбурзі він прослухав лекції Шеллінга, став поширювачем і захисником його ідей, пристовуючи їх до теоретичного узагальнення природничих наук. Співзвучно до романтичних ідей раннього Шеллінга він вважав, що метою дослідження природи є не емпіричне й поверхове пояснення окремих фактів, а пошук загальних принципів, єдності й гармонії в природі. Саму природу,світ він розглядав як народження, відображення, суттю якого є абсолютний розум, абсолютна ідея, наголошував, що весь всіт володіє життям, і все, що в цьому є, то лише види прояву цього " загального життя ". Тут нема абсолютного спокою, все перебуває в стані постійного руху, під яким він розумів винекнення нового, сходження, розвиток. Із точки зору Велланського, життя неорганічного світу розкривається в динамічних процесах магнетизму, електризму та хімізму, створених матерією. Справжньою філософією він вважав фізіологію, яку не відокремлював від фізики. Що ж стосується пізнання, то Велланський, пов"язува його з трьома самосвідченнями людини: момент спостерігаючого суб"єкта, розгляд об"єкта й пізнання самого себе. Тільки тоді, коли людина пізнає себе, знайде в собі внутрішній світ, здійснюється пізнання абсолютної сутності природ. Звідси випливає реальна послідовність наук: фізика-органічна фізика або фізіологія - антропологія. Філософію Велланський ставив вище від поезії, наголошував, що вона не може бути справою всіх людей, і філософії не можна нікого навчити, оскільки для неї потрібна природна самостійність кожного. Ідеї натурфілософії Шеллінга знайшли сприятливу основу для свого розвитку в Рішельєвському ліцеї; провідниками їх тут стали М.Д.Курляндцев, К.П.Зеленецький, Й.Г.Міхневич.М.Д.Курляндцев - перший перекладач праць Шеллінга на російську мову, пропагандист шеллінгівської філософії. Дотримуючись позицій об"єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму, властивого романтичній традиції, він стверджував, що природа й людина створені єдиним, вічним началом - Богом, вони одухотворені божою думкою, природа постає як гармонійне ціле, витвір досконалого життя. Як прихильник дедуктивно - синтетичного методу в дослідженні природи він критикував всеіндектувізм, метафізичні погляди, захищав єдність і взаємозвя"зок усіх явищ природи, ідею динамічного її розвитку. Шеллінгіанство під впливом романтичних традицій було притаманне Й.Г.Міхневичу, професору Київської духовної академії. Філософію він розглядав як науку свідомості, котра вивчає все те, що є в ньому, тобто загальні начала, початкові форми, вічні закони й конечні цілі. Як така наголошував Міхневич, філософія є знання не тільки суб"єктивне, а й предметне, оскільки без знання предмета, що пізнається, не буває знання пізнаючого суб"єкта. Міхневич високо оцінював філософію Гегеля. Але переважаючим в його творчості все ж таки залишаються елементи романтизму.

Лекція 5. Виникненя і розвиток сучасної філософії.

Нові теоретико-гносеологічні проблеми XX ст.

Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.

Проблема людського буття в психоаналізі.

Українська філософія XIX-XX ст. у контексті світової філософії.

Провідна ідея: Сучасне філософствування полягає у невпинному сполученні історичних форм розуміння

Ключові поняття: Філософська антропологія. Філософсько-біологічна антропологія. Культурно-філософська антропологія. Філософсько-релігійна антропологія. Матеріалістична діалектика. Позитивізм. Неопозитивізм. Пост позитивізм. Фрейдизм. Неофрейдизм. Філософія серця.

5.1 У розвитку світової філософської думки виникла ситиуація коли класична прадигма Новогу часу - механістичний матеріалізм XVII – XVIII ст. і німецький класичний ідеалізм XIX ст. – вступили в стадію кризи. “Науковчення” Фіхте, “Трансцедентальний ідеалізм” Шеллінга, “Розвиток ідеї” у Гегеля – це різні форми ідеалістичного розуміння процесу розвитку пізнання, ототожнені з розвитком самої дійсності. Всі вони виходили з Кантівської філософії трансцендентальної естетики і суб’єктивності простору і часу. Але в той же час намагалися спростувати кантівську непізнавану “річ у собі”. Для класичної філософії, не дивлячись на відмінність філософських систем, характерна спільність розуміння мети і завдань філософії. У сучасній філософії, навпаки, на перший план виходять відмінності, загальнофілософський стержень руйнується, відбувається виділення і локалізація окремих філософських проблем, які оформляються в в смостійні напрямки. Не випадково з кінця XIX і на початку XX ст. виникає багато філософських напрямків з приставкою “нео-“, яка, з одного боку визначала генетичну спорідненісь з вихідними філософськими системами, а з другого, навпаки, - підкреслювала свою відмінність від класичних філософських схем.У середині XIXст. У Німеччині склалась своєрідна інтелектуальна ситуація. Вона характеризується, по-перше, крахом ідеалістичних систем філософії Шеллінга і Гегеля і, по-друге, зростаючим впливом на розвиток теоритичної філософії з боку природничих наук: фізики, фізіології, медицини. А розвиток цих наук у свою чергу висував питання, відповідь на які могла дати тільки філософія і філософські науки: логіка, теорія пізнання, діалкетика. У природодослідників виникла проблема пошуку філософської традиції, представники якої глибоко розробляли питання логіки, теорії пізнання і методології. Але де шукати цю традицію? Зрозуміло, про повернення до спекулятивних філософських систем Шеллінга та Гегеля не могло бути й мови. Білше того, в широких колах інтелігенції переважає байдуже ставлення до спроб зрозуміти і осмислити процес всесвітньо-історичного розвитку суспільства. Тому опорою для них став не Гегель (і тим більше не Шеллінг), а Кант. Отже треба повернутися назад до Канта. Повернутися для того, щоб виправити його помилку (визнання “речі у собі”) і зробити Канта відправним пунктом нового дослідження. Лозунг про необхідність повернення до філософських поглядів Канта (“Назад до Канта”) висунув філософ Отто Лібман у праці “Кант і епігони”.У 70-80-х рр. Минулого століття неокантіанство швидко завойовує провідне становище в Німеччині, набуває форму розгорнутої доктрини. Воно розгортається на ряд “шкіл”, головні з них: Марбурська та Баденська.Представниками марбурської школи були Герман Коген (1842-1918) і Пауль Наторп (1854-1924). У центрі проблематики – математичне природознавство. “Трансцендентальний метод” у трактовці марбурської школи зводиться до звілнення наукового пізнання від психологізму, тобто від антрпологічного обгрунтування єдності наукового знання: не структура свідомості суб’єкта що пізнає є джерелом єдності наукового знання, а логічна структура науки, якої сам Кант не міг ще розкрити. Завершенням цієї тенденції було перетворення теорії пізнання у “логіку чистого пізнання”.Якщо Марбурська школа орієнтована на математичне природознавство, то Баденська (Вільгельм Віндельбанд – 1848-1915, Генріх Ріккерт – 1863-1936) – на історію.Проблема пізнання, на думку Віндельбанда, визначається тим, що філософська теорія – будь то логіка, етика чи естетика – має справу з подвійним емпіричним матеріалом. І завдання філософії по відношенню до чього матеріалу полягає в тому, щоб “визначити у якій мірі в функціях людського розуму, з яких у процесі історичного розвитку виростають універсальні явища культурного життя, знаходять своє свідоме вираження всезагальні, незалежні від спецефічних умов людської природи, раціональні начала.Другий представник школи – Ріккерт, розвивав вчення про метод історичного пізнання на основі принципу цінності. Він намагався надати історичному методу, як методу “ставлення до цінності”, об’єктивний характер. Ріккерт вважав, що “ставлення до цінності” і “оцінка” не тотожні. Оцінка – суб’єктивне ставлення, яке виходить за межі встановлення фактів. “Оцінювати – значить схвалювати або засуджувати. А відносити до цінностей – ні те, ні інше.” Отже, антиномія сущого і належного, яка покладена в основу розуміння історії, у гносеологічному плані веде до несумісності поняття і дійсності, з необхідністю породжує ірраціоналізм і алогізм.Філософські питання, які висунуло перед людством XXст., - це своєрідні філософські антиномії або ряд антиномій, котрі пронизують усі види філософії як форми свідомості – філософську антропологію (філософсько-біологічна, культурно-філософська, філософсько-релігійна), аксіологію, гносеологію, праксеологію, саєнтизм та ін.Найважливішими принципами аналізу філософських напрямків XX ст. є, по-перше, точне визначення головних філософських та позафілософських (наукових чи суспільних) чинників породження й розвитку тієї чи іншої школи; по-друге, науковість і об’єктивність; по-третє, принцип історизму, який вимагає зіставлення основних ідей філософського напрямку чи школи з контекстом попереднього і сьогоднішнього культурно-історичного життя суспільства.Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше спеціалізація її шкіл і напрямків на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на пошуках свого читача, “споживача” серед різних груп населення; по-третє, взаємозв’язок таких діалкетично пов’язаних тенденцій, як плюралізм (у значенні свободи філософського дослідження, розширення “ділянок” якісно різних філософських проблем) і монізм (як вибір певного, одного, онтологічного, гносеологічного та іншого першоначала), як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл.Основними школами і напрямками у філософії XX ст. є позитивіській, антропологічний, релігійно-філософський, марксистський, неопозитивістський і постпозитивістський, герменевтичний та ін. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямках, якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому їх невдачі?

5.2 Одним з найбільш впливових напрямків західного філософського мислення є позитивізм. Як самостійна течія, позитивізм оформився у 30-ті роки 19 ст. Засновником позитивізму вважають французького філософа Огюста Канта (1798-1857). У центрі уваги позитивістської філософії – питання про відношення філософії і науки. Головна теза – справжнє, позитивне знання про дійсність може бути одержане лише у вигляді результатів окремих спеціальних наук, а філософія як самостійна наука, що претиндує на змістовне дослідження особливої сфери реальності, не має права на існування.Позитивістську програму з урахуванням її еволюції можна описати так:Пізнання треба звільнити від філософської інтерпритації;“Традиційна” філософія, як метафізична, доктринерсько-догматична повинна бути замінена, або спеціалізованими науками (“наука – сама собі філософія”); або узагалненим і економним оглядом системи знань; або вченням про співвідношення між науками; або вченням про їх мову;У філософії треба прокласти новий (середній) шлях, який піднісся б над протилежність матеріалізму й ідеалізму.У своєму розвитку позитивізм пройшов три основних етапи:Перший, початковий (О. Кант – Франція, Г. Спенсер – Англія, Ардиго – Італія, Михайловський – Росія);Другий, махізм або емпіріокритизм (Е. Мах – Австрія, Р. Авенаріус – Швейцарія);Третій, неопозитивізм (А. Уайтхед і Б. Рассел – Англія, Л. Вітгенштейн і Р. Карнап – Австрія).Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Кантом (1798-1857). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалась на теологічні і “метафізичні” питання і тому ніколи не була наукою. Вона націлювалась на осягнення “внутрішньої природи речей”, на пошуки “перших і кінцевих причин”, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають беспосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову, “позитивну” філософію, яка б займалась такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. До теоретиків “метафізики” Кант відносив також претензії науки і філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, які пізнаються, так як начебто в процесі пізнання законними будуть лише відповіді на запитання “чому”, внаслідок яких причини мають місце явища. Тому, незважаючи на притензії дискредитувати розрізнення ідеалізму та матеріалізму як “метафізичне”, О. Кант схилявся до позиції феноменологічного ідеалізму.У другій половині XІX ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”. Його засновники Е. Мах (1838-1916), Р. Авенаріус (1843-1896) та їхні послідовники на основі ідеї першої історичної форми позитивізму про нейтральність “позитивної” філософії стосовно ідеалізму і матеріалізму запропонували своєрідну модель реалізації її. В основу пояснення світу вони поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів і розглядали їх нейтральні щодо ідеалізму та матеріалізму елементи досвіду.На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії – “третій позитивізм”, або “неопозитивізм”. Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоритичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті – поч. 30-х років) головна увага зосереджується на розробці такої методики, за допомогою якої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Та методика –“верифікація” – була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно співставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу “псевдотвердженням” і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік (1882-1936), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу “верифікації”.Неопозитивізм на семантичній стадії. Представники академічної семантики: А. Уайтхед (1861-1947), Б. Рассел (1872-1970), Л. Вітгінштейн (1889- 1951), А. Кожибський (1879-1950). Виникнення загальної семантики пов’язане з виходом у світ книжки польського інженера Альфреда Кожибского “Наука і здоров’я: вступ до неарістотелівської системи і загальної семантики” у США в 1933 р. У передмові зосереджувалась увага читача на тому, що “Загальна семантика – нова екстенсіональна дисципліна”, яка пояснює нам і вчить нас, як більш ефективно використовувати нашу нервову систему…Вона не медична наука, а подібно бактеріології незалежна від медицини і від психології взагалі, розумової гігієни і педагогіки зокрема. Тобто вона формулює нову неарістотелівську систему організації, яка діє в усіх сферах науки і життя.Метод загальної семантики базується на таких основних принципах: не-повноти, не-тотожності, само-рефлективності.Принцип не-повноти означає, що кожне поняття репрезентує факт з багатьма властивостями, лише за допомогою однієї спеціальної властивості; при цьому кожна людина може репрезентувати факт за допомогою різних специфічних властивостей.Принцип не-тотожності спрямований проти ототожнення самих речей між собою, слів з речами, різних вживань одних і тих же слів, абстракцій різних рівнів.Принцип само-рефлективності у застосуванні до мови означає, що теоритично ми можемо мати мову про речі, мову про мову тощо… Щодо людської поведінки, то це означає, що людина може впливати на світ, потім впливати на свій вплив, потім на вплив вищого порядку і так до нескінченності. Отже, фактично роль логічного пізнаня представники загальної семантики зводять до опису і систематизації чуттєвих даних, а для розуміння істини характерний конвенціоналізм.Логічний позитивізм став джерелом двох напрямків у філософії XX ст.:“ Філософії повсякденної мови” (Людвіг Вітгінштейн) і“ Філософії критичного раціоналізму” (Карл Поппер).Спосіб аналізу Карла Поппера не схожий на той, що практикує “ Філософія повсякденної мови”.У ранньому позитивізмі на сполучені двох принципів (верифікації і конвенціоналізму) формувалось розуміння будови науки як сукупність умовних теоритичних конструкцій, створених з допомогою умовних логічних засобів на базі емпіричних (фактуальних) констатацій – (“протоколів”) які після цього піддаються зведенню, (редукції) до цих протоколів.У 60-х. роках XX ст. Поппер оголосив про створення ним нової концепції – “Критичного раціоналізму”. Він добавляє ще три критерії оцінки наукових теорій, а саме, “ступінь підтвердження”, “ступінь істинності”, “ступінь правдоподібності.” На останній стадії еволюції своїх поглядів Поппер визнав, що об’єктивна істина існує десь у третьому “світі”, “поза” суб’єктом, а суб’єкт у своїх пізнавальних зусиллях може досягнути її частинок, хоча ніхто твердо не знає, чи дійсно йому вдалося добитись саме цього. Такий варіант агностицизму знайшов у пізнього Поппера втілення в його онтологічній (світоглядній) концепції “Трьох світів”. Згідно онтологічної концепції “Трьох світів”, людина має справу з трьома абсолютно різними і ніби самостійними “світами”. “Світ 1” – це фізична природа; “Світ 2” – це людська індивідуальна психіка; “Світ 3” – це логічний світ знання і культури, який охоплює всі можливі об’єкти мислення, які в своєму логічному вигляді складають істину. Цей “світ” Поппер порівнює із “світом ідей “ Платона і “абсолютним духом” Гегеля. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об’єднуються терміном “постпозитивізм”.Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Томас Кун, Імре Лакатош, Пол Фейерабенд та ін.) висувають тезу про зв’язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постпозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.Однією з відмінних рис сучасного “постпозитивізму” є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтверджені теорії. Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає, що для науки XX ст. типовою є така ситуація: “коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експерементальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експерементаторами.” Тобто, основні засилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).Постпозитивісти, реабілітуючи “метафізику” як особливий різновид раціонального знання, внесли значний внесок у розробку проблеми соціокультурної детермінації науки, хоча робиться це непослідовно. Т. Кун заявляв, що його скептицизм відноситься до “філософської позиції” взагалі.Пол Фейєрабенд сформулював концепцію епістемологічного або методологічного анархізму, згідно якої у науковому пізнанні необхідний плюралізм теорі, гіпотез й інших форм знання, для чого треба висувати алтернативні, у т. ч. непідтверджені і неперевірені закони і гіпотези. Він вважає, що наукова раціональність не є кращою, а тим більше єдиною формою рацінальності. Тому джерелом альтернативних ідей можуть бути знахарство, шаманство, містика, східні культури, здоровий глузд і т. д. Його методологічний анархізм, сформульований у вигляді гасла “все зійде”, включає в себе визнання того, що не існує привілейованих норм і завжди знайдуться факти і обставини у яких можуть “зійти”, знадобиться норми, стандарти і концепції, відкинуті в інших умовах.

5.3 Засновником психоаналізу є австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Психоаналіз в його класичній формі був заснований на зламі XIX-XX ст., коли намічалось руйнування традиційних уявлень про психічне життя людини, у цей період нові відкриття і досягнення природознавства рельєфно оголили незадоволеність механістичних і натуралістичних тлумачень людини. Багатьом мислителям стало зрозуміло, що зведення людини до природніх характеристик не дозволяють проникнути в таємницю людського буття, в галузь “ внутрішнього” життя людини, яке не піддається натуралістичним інтерпритаціям і не виявляється з допомогою емпіричного спостереження.Фрейд поставив за мету дослідити людську природу в двох площинах: вивчити природні елементи людської істоти і розкрити психічний потяг, внутрішній світ, смисл людської поведінки та значення культурних і соціальних утворень для формування психічного життя людини і її психологічних реакцій.Диференціація інстанцій у психіці людини висвітлена Фрейдом у працях: “По той бік задоволення” (1920), “Масова психологія і аналіз людського “Я” (1921), “Я” і ”Воно” (1928).Модель особистості складається з трьох елементів: “Воно” (Id) – глибинний пласт підсвідомого потягу (тобто архаїчна безособова частина), основа діяльного індивіда, яка управляється тільки “принципом задоволення” в супереч соціальній реальності;“Я” (Ego) – сфера свідомого. Посередник між “Воно” і соціальною реальністю. Здійснюється порівняння діяльності “Воно” з принципом соціальної реальності, з доцільності і необхідністю;“Над-Я” (Super Ego) – внутрішня совість, “Цензор”, критична інстанція, яка виникає як посередник між “Воно” і “Я” в силу невирішеності конфлікту між ними. Нездатності “Я” приборкати підсвідомі поривання і підпорядкувати їх вимогам “принципу соціальної реальності”.Вивчаючи механізм роботи людської психіки Фрейд помітив, що глибинний, природний її пласт (“Воно”) функціонує за довільно обраною програмою одержання найбільшого задоволення. А так як у задоволенні пристрасті індивід стикається із зовнішньою реальність, яка протистоїть “Воно”, в ньому виділяється “Я”, яке намагається приборкати підсвідомий потяг і спрямувати їх у русло соціально схваленої поведінки “Воно” поволі, але владно диктує свої умови.Найбільш відомими послідовниками Фрейда були Карл Юнг (1875-1961) і Еріх Фромм (1900-1980). Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.Фромм – амереканський філософ, психолог, соціолог. Його праці “Втеча від свободи”, “Духовна суть людини”, “Психоаналіз і релігія” посідають значне місце у філософській антропології. Людину він розглядає як унікальне творіння всесвіту, незбагненне й загадкове. На думку Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального. З одного боку людина належить до світу тварин, але з іншого – вона відокремлення від тваринного світу. У підсумку Фромм стверджує, що суть людини – в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури. Розробляючи концепцію особистості, Е. Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота “Психоаналіз і релігія”, в якій розглядається “авторитарний” і “гуманістичний” моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е. Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає, що підняло їх до рівня “заповіді”, яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші “заповіді”, які викликають непорозуміння. Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст Е. Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об’єднати людей через загальнолюдські цінності.

5.4 Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без грунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії. Центральною проблемою, що проходить через філософію Юркевича й становить її квінтесенцію, є прблема людини.Юркевич виходить із того, що людина пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. Він допускає можливість того, що саме у явищі й силою явища людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе в собі зародки або основи всякого феноменального життя. Подібно до того, як два стани людського духу - визначення ззовні і самовизначення – передбачають один одного, нероздільні в діяльному дусі, так і ідея відкривається в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Людський дух – це своя власна ідея, а не ідея роду. Завдяки цьому людина здатна до індивідуального розвитку, до вільного обрання та вільної постановки цілей життя й діяльності. Морально ж гідність особистості полягає у вільному, бажаному, а не вимушеному виконанні законів справедливості. Здійснення добра можливе як акт щирої душі, щирого серця. Оскільки ж душа в людині органічно пов’язана з її тілом, то, природно, постає питання про тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають таким органом голову, як вмістилище мозку, інші - серце. Розв'язання проблеми, таким чином, набирає характеру розв’язання дилеми: “серце – голова”.Юркевич виступає лише проти абсолютизації інтелектуального начала в моральному житті людини. Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає “Філософією серця”.Отож, у світогляді Юркевича, в його “Філософії серця” виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактно-спекулятивного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. В його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К. Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників “філософії життя“, та екзистенціалізму.

Лекція 6 Гуманістичні тенденції розвитку сучасної філософії

Антропологічна філософія.

Особливості феноменологічної методології

Проблема людини в екзистенціалізмі

Екзистенціальні тенденції Київської філософської школи.

Провідна ідея: “розум, спілкування розумів” здійснюється як діалог Культур.

Ключові поняття. Плюралізм. Антропологізм. Інтиїтивізм. Існування. Екзистенціалізм. Феноменологія. Феноменологічна Редукція. Інтенціональність. Свобода. Діяння. Турбота.

6.1 Cуть антропологічного підходу у філософії зводиться до спроби визначення основи і сфери “власне людського” буття, людської індивідуальності, суб’єктивно-творчих можливостей людини, зробити її мірою всіх речей і через неї пояснити як її власну природу, так і сенс і призначення оточуючого світу. Антропологічний принцип виражається у спробах визначити основи і сфери людської особливості та суб’єктивності. Антропологічні напрями філософії виступали проти класичного раціоналізму XVII – XVIII ст. та саєнтистських напрямів у західній філософії XIX – XX ст. вони не лише спробували протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональності детермінанти самовизначення людини – “вітальні ” параметри і властивості її, а нераціональні форми осягнення людиною світу і самої себе (емоції ентуіція тощо), а й в багатьох випадках вдалися до протилежної абсолютизації “вітальних ” вимірів і не раціональних форм осягнення людини. Наслідком цього був ірраціоналізм, який тією або іншою мірою характерний для цих напрямків. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявляється у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше (1859 – 1941). У категорії “життя”, на думку Ніцше виражається воля до акумуляції сили; Дільтея – факти волі, спонукань та чуттів людини; Бергсона – космічна сила – “життєвий порив”. Бергсон був схильний “впроваджувати” у світ елементи духовного досвіду, які його більше всього цікавили, якась напвінстиктивна свідомість, яка стоїть на межі з “безсвідомим духом”. Але бголовне в його концепції –прагнення побудувати картину світу, яка по-новому пояснювала б еволюцію природи і розвиток людини, та їх єдність. Він піддав критиці містифікований безособистісний “розум” у якому філософи минулого вбачали джерело і двигун розвитку природи. Отже, ірраціоналізм, обстоюючи в даних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в других – заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямів безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи, аналізу постановки і розв’язання окремих філософських проблем.

6.2 Феноменологічний метод німецького філософа Едмунда Гуссерля (1853 – 1938) грунтується на ідеї специфіки філософського вивчення свідомості, яке полягає в застосуванні методу інтуіції. Цей метод, за вченням Гуссерля, дає змого філософії стати на позиції внутрішнього входження в потік людської свідомості, що забезпечує можливість безпосереднього споглядання, “бачення” структур ”чистої свідомості”. Феноменологія, за словами Гуссерля, це філософська “археологія”, яка шукає скритий і втрачений сенс. Філософія, повинна служити обгрунтуванням всієї системи наукового пізнання бути вченням про науку (науковленням), бути логікою наукового пізнання. Головне завдання феноменології виявляти сутність і стуктуру пізнання (і мислення), та та визначати його предметні зв’язки. Феномени є компонентами процесу переживання істини. Розглянути феномен як цілісність можна тільки в тому випадку, якщо його “схопити” в інтуіктивному акті. Для цього Гуссерль рекомендує спосіб (метод) руху до специфічно – феноменологічної позиції аналізу – феноменологічної функції. Сутність якого полягає в тому, щоб змінити “природну установку” свідомості, зверненої до зовнішного світу, і спрямувати всю увагу на саму ж свідомість, на її “чисту” структуру, звільнивши її від всього емпіричного. Основний метод “виявлення” сутності й структури свідомості є метод “безпосереднього входження” в потік свідомості, інтуїтивного безпосереднього, але одночасно умоспоглядального “вбачання сутності”. Феноменологічний метод є метод безпосереднього “злиття” з потоком свідомості. Отже, феноменологія виявилась “теорією пізнання” нового типу. Вона робить своїм предметом особливий факт, особливий стан свідомості – потік феноменів. Феномени мають таку структуру: мовна оболочка; психічні переживання; “смисл” і “значення” вираження та пізнавального переживання; передбачуваний через значення “предмет”. Звільнення свідомості від емпіричного змісту здійснюється з допомогою “редукції” і найважливішою особливістю такої споглядаючої свідомості є “інтенціональність”, тобто спрямованість свідомості на що-небудь. Феноменологічний метод Гуссерля мав значний вплив на екзистенціалістську методологію застосування філософських категорій. Феноменологічний мето описування свідомості екзістенціалісти використали таким чином, що з допомогою його вони описали не стільки свідомість, що пізнає, скільки повсякденну свідомість, яка перебуває в стані страждання, емоціональної навантаженості і навіть перевантаженості негативними почуттями. Основні форми емоційного стану повсякденної свідомості – це турбота, провина, страх, відповідальність, страх смерті тощо. Саме через них людина виходить на структуру реальності. При всій специфічності застосування і тлумачення перелічених філософських категорій різними екзістенціоналістами, головними філософськими питаннями для них залишаються питання про критерії розрізнення справжнього і несправжнього існування, або буття, людини і питання про можливості, межі і способи досягнення справжнього існування. Саме в зв’язку з цими питаннями і на їхній основі робляться спроби вирішити такі важливі, актуальні проблеми, як свобода, відповідальність, гуманізм. У чому ж полягають особливості екзистенціалізму у його найвидатніших представників?

6.3. Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з відомих її представників був німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 – 1976). При побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизована за допомогою теоретичних абстракцій і категорі буття, як це мало місце у – традиційній філософії. Хайдеггер вважає, що розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (мейбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою конечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний життєвий шлях. “Масова, стандартизована” людина – це несправжня людина; в ній не має нічого унікального і неповторного, що й робить людину індивідуальністю. У таком

Дата добавления: 2014-01-05