Виправлення граматичних помилок

Дидактичні вправи на удосконалення синтаксичної сторони мови.

Після розгляду картини дитиною вихователь ставить запитання: - Кого ти бачиш на картині?

7. Я бачу хлопчиків.

8. - Що вони роблять?

9. Один хлопчик маленький швидко біжить від другого, щоб той не догнав. Один хлопчик тікає, а другий наздоганяє.

Можна використати просто запитання вихователя:

10. Коли кульбабка буває зелена. а коли – жовта?

11. Вранці коли ще немає сонця, кульбаба зелена, а коли зявляється сонце, вона розкривається і стає жовтою.

Одним із методів формування знань граматичної будови мови є розповіді, складені вихователем. У них повинні бути слова, в яких діти найчастіше допускають граматичні помилки (вухо, кашне, піаніно, кіно),

Вихователь може дати завдання дітям скласти розповіді з відповідним словом або кількома словами. (Вухо. або санчата, зима, лижі, сніг, вітер)

Для закріплення граматичних форм можна використати художні твори.(рекомендовані програмою).

· Заняття з формування граматичної правильності мови.

В ДНЗ формування граматичної правильності мови відбувається на комплексних та тематичних (спеціальних) заняттях. Комплексні заняття проводяться – 2 рази на місяць, тематичні – 1 раз у квартал.

Комплексне заняття складається із 3-х частин, однією частиною заняття є формування граматичної правильності мови. На заняттях реалізується програмовий матеріал, зазначений у програмі виховання.

На комплексних заняттях використовуються в основному дидактичні вправи та ігри.

На тематичному занятті розв’язуються завдання тільки на формування граматичної правильності мови. Повторюють той матеріал, який був на комплексному занятті, і включають одне-два нових завдання.

У кінці кожного кварталу проводять контрольні заняття на з’ясування рівня засвоєння дітьми граматичної будови рідної мови.

ТЕМА. Методика розвитку зв’язного мовлення. (6 годин)

1. Поняття зв’язного мовлення і мовних функцій.

Провідну роль у процесі мовного розвитку дошкільника відіграє розвиток зв’язного мовлення, оскільки речення є одиницею мови.

Існує два типи зв’язного мовлення: Діалогічне і монологічне.

Діалог – це розмова двох або кількох осіб. Складається із запитань та відповідей, не потребує розгорнутих речень, так як їх зміст поповнюється мімікою, жестами, інтонаціями, а також ситуацією, обстановкою, в якій перебувають співрозмовники. Тому в діалозі багато неповних номінативних, питальних і окличних речень; значне місце тут посідає розмовна лексика; складні речення зустрічаються рідше, ніж у монолозі.

Монологічне мовлення в психологічному та лінгвістичному відношенні – складніша форма усного мовлення. Це мова однієї особи, спрямована до слухачів. Вона більш розгорнута, вимагає більшої напруженості пам’яті, уваги до змісту і форми мови. Монологічне мовлення спирається на мислення, яке логічно більш послідовне, ніж у процесі діалогу. Для того щоб діалог був зрозумілий слухачам, у ньому повинні використовуватися повні і поширені речення, точні формулювання.

Монолог потребує ретельної попередньої підготовки, значного вольового зусилля, композиційних і логічних умінь. Монолог не підтримується ситуацією або запитаннями на відміну від діалогу, він, як правило, адресований не на одній людині, а багатьом. Тому монолог повинен бути складений дужу ретельно, щоб бути зрозумілим слухачам.

Монологічне мовлення як мовлення однієї особи потребує розгорну тості, повноти, чіткості і взаємозв’язку окремих частин розповіді; уміння мовця зосередити свою думку на головному, не захоплюватися деталями і в той час говорити емоційно, жваво, образно. У зв’язному мовлення наочно виступає усвідомлення дитиною мовної дії. Довільно будуючи своє висловлення, дитина повинна усвідомити логіку вираження думки, зв’язність мовного викладу. Складність монологу полягає в тому, що він потребує від дитини, яка зосередила увагу на якійсь події або художньому творі, вміння одночасно помітити не тільки предмети, явища, а й зв’язки між ними.

Вимоги до роботи з розвитку монологічного мовлення:

12. створити ситуацію, від якої дитина має усвідомити користь від своєї розповіді;

13. діти не зацікавлені роботою, у них відсутній стимул (складають розповідь, переказ тому, що цього вимагає вихователь);

14. важливим прийомом стимулювання монологу у дітей є записи їхніх розповідей, придуманих казок, виготовлення «книжок» розповідей, розповісти про батьків, для дітей молодших груп, обговорення та оцінка дитячих розповідей, визначення кращих з них тощо.

Розвиваючи усне мовлення дошкільників, вихователь формує у них навички як діалогічного, так і монологічного мовлення.

Вміння вести бесіду, розмову, переказувати, розповідати відіграє значну роль у процесі спілкування між людьми. Ці вміння потрібні дитині. Для неї вони є також засобом пізнання, засобом перевірки своїх знань, уявлень, оцінок. Треба з раннього дитинства вчити дітей брати участь у розмові, описувати, розповідати, переказувати, тому що саме в цей час нервова система найбільш пластична.

К.Д.Ушинський висуває як одне з важливих завдань розвитку мовлення дітей – це вміння вільно володіти своєю усною мовою. Ці вміння тісно пов’язані з загальним розумовим розвитком дітей, з розвитком їх логічного й образного мислення. Розмови, розповіді, перекази художніх творів впливають на моральне виховання дітей, на виконання таких рис, як дисциплінованість, товариськість, стриманість. Одночасно формують творчі вміння дітей, розвивається естетичне сприймання, виховується виразність мови.

Вдосконалення вміння користуватися мовою як засобом спілкування С.Л. Рубінштейн виділяє як основне в мовному розвитку дитини.

Однією з основних функцій мови, що розвивається в дошкільному віці, є функція спілкування. Ранній вік – пов’язана із практичною діяльністю дитини або з наочною ситуацією, в якій відбувається спілкування. Це вік діалогічного мовлення (Г.М. Леушина).

Ситуативна мова цілком зрозуміла для співрозмовників, але не зрозуміла сторонній людині, яка не знає ситуації. Дитина замість зв’язного викладу обмежується окремими короткими реченнями, широко використовує займенники він, вона, вони, прислівники тут, там, це. Ситуативна мова характеризується підвищеною експресивністю. Дитина жестикулює, приймає різні пози, супроводжує свою мову мімікою. Така мова має характер розмови.

У дошкільному віці відбуваються суттєві зміни умов розвитку дитини, і насамперед зміни її стосунків з дорослими. Розвиваються різні види діяльності дітей: творча рольова гра, зображувальна, елементарна трудова та самостійна художня діяльність.

Такі зміни приводять до диференціювання функцій і форм мови.

Виникають: - нові завдання спілкування, нові форми мови – повідомлення у вигляді розповіді про пережите і бачене.

Під впливом розширення кола спілкування і пізнавальних інтересів дитина оволодіває контекстною мовою. Контекстна мова вимагає повного опису ситуації, що бути зрозумілою без безпосереднього сприймання цієї ситуації.

Нові потреби спілкування і діяльності ведуть до інтенсивного оволодіння мовою, її словниковим складом і граматичною будовою, внаслідок чого мова дитини стає зв’язною. Рівень зв’язності мови залежить від перш за все від завдань і ситуації, в якій відбувається спілкування, а також від її змісту. Контекстна мова не витісняє ситуативну. Контекстна і ситуативна мови співіснують. Дитина користується то ситуативною, то контекстною мовою залежно від умов і характеру спілкування.

За Г.М.Леушиною, протягом дошк. Віку ситуативною характеризується мова дітей у розповідях на теми з власного досвіду та в наочній ситуації. З віком мова з ситуативної змінюється в основному має контекстний характер.(але також залежить від особистісного рівня розвитку).

Після трьох років дитина починає оволодівати внутрішнім мовленням. З цього часу мовлення для неї стає не тільки засобом спілкування, а виконує вже інші функції, насамперед пізнавальну: засвоюючи нові слова і нові граматичні форми, дитина розширює своє уявлення про навколишнє, про предмети і явища дійсності та їхні зв’язки.

Поряд з розвитком комунікативної і пізнавальної функції у дитини починається засвоєння мови як регулятора поведінки, розвивається регулятивна функція.

Першими словами-регуляторами її поведінки є слова можна, не можна, дієслова у наказовій формі типу іди, принеси тощо. Нарешті, дитина навчається користуватися своєю мовою для планування власної поведінки, з’являється плануюча функція мови – найвища форма володіння мовою. До кінця дошкільного віку дитина оволодіває всіма основними формами усного мовлення.

Особливим типом мови є пояснювальна мова. В старшому дошкільному віці з’являється потреба пояснити товаришу зміст гри, будову іграшки тощо.

Пояснювальна мова вимагає певної послідовності викладу, виділення головних зв’язків і відношень в ситуації, яку співрозмовник повинен зрозуміти. Діти часто не дослуховують пояснення до кінця, часто підміняють ситуативною мовою, вона зосереджує своє пояснення лише на виконавчій діяльності.

За даними М.М. Поддьякова та Н.І. Кузьміної, в умовах спеціального навчання на кінець дошкільного віку діти оволодівають пояснювальною мовою, яка є необхідною в умовах шкільного навчання.

2. Розмова вихователя з дітьми.

Розмови вихователя з дітьми в повсякденному житті – один з основних методів розвитку діалогічної мови дітей.

Розмови з дітьми сприяють розширенню словника, виховують інтерес і увагу до слова, вміння зв’язувати, співвідносити слово з образом, уявленням, в основі якого лежать образ.

Робота з дітьми проводиться як на занятті так і в повсякденному житті.

Розмови з дітьми про раніше побачене, пережите планують вранці, на денних і вечірніх прогулянках; розмовами супроводжуються режимні процеси, ігри дітей, трудова діяльність, самостійна художня діяльність. Планувати розмови потрібно кожного дня. Молодші діти краще реагують на індивідуальне звернення, тому розмови проводяться з окремими дітьми; в старших групах до розмови залучаються невеликі групи дітей. Діти уже вміють вислухати уважно один одного, підтримати спільну розмову.

Тематика розмов з дітьми повинна спиратися на їхній досвід, знання й уявлення про навколишнє життя.

Зміст розмов визначається повсякденною діяльністю групи, подіями життя. (з програми)

Вихователь починає розмову з однією дитиною, зацікавлює інших, поступово втягує в неї групу дітей. Але зовсім необов’язково вимагати участі в розмові всіх дітей.

Діти старшого віку з інтересом розмовляють один з одним протягом дня, діляться враженнями, обговорюють якусь подію. Вихователь спрямовує і доповнює таку розмову. Темою для розмови, може бути і книжка з картинками, і цікава гра, в яку діти вчора грали, і спостереження на майданчику і т. д.. вихователь повинен знати інтереси дітей.

Вимоги до вихователя: - заохочує поділитися дитину своїми думками;

15. тепле чуйне ставлення до дитини;

16. організоване спілкування дітей різних вікових груп;

17. стимулювання до більш поширених відповідей, до описування вражень і почуттів у зв’язній логічній формі;

18. робота з новими дітьми;

19. привчати дитину виражати словами свої прохання;

20. змістовність життя дітей у ДНЗ.

Дата добавления: 2014-01-06