Політична реформа

Політична реформа як така була розроблена ще у 2002 році Президентом Л. Кучмою. Позиціонуючи себе проти «кучмізму», В. Ющенко з його амбіціями ніяк не міг узяти до реалізації цей проект. Одночасно хід подій Помаранчевої революції (а будь-яка революція є явищем протизаконним, це треба розуміти) призвів до необхідності надати обранню В. Ющенка належної юридичної форми, що потягло за собою те, що згуртовані навколо нього сили у парламенті віддали свої голоси за Закон № 2222, складовими частинами якого були Закон 2222-ІV (він же законопроект 4180) і проект 3207-1. Навколо цього й стала розгортатися політична реформа, яка мала вступити в силу чи то з вересня 2005 р., чи то з січня 2006 р. (вирішено остаточно було не відразу).

Саму необхідність політичної реформи як такої «помаранчевим» довелося визнати ще в ході революції. Вона була необхідною умовою підтримки В. Ющенка з боку О. Мороза. Це була політична домовленість і її було досягнуто. Умови реформи передбачали якрайскоріший перехід України від державної моделі президентсько-парламентської республіки до моделі парламентсько-президентської, що тягло за собою значне обмеження прав і повноважень Президента. Крім цього, мінялась і виборча система – вона ставала не мажоритарно-пропорційною, а цілком пропорційною (тобто вибори мали проводитися тільки за партійними списками, причому – від ВР до місцевих органів влади). Мотивацією до останнього було насамперед те, що в Україні політичні партії повинні нарешті отримати простір для розвитку, повний доступ до формування владних структур, адже їм, як уважалося, в цьому заважають залишки мажоритарної системи.

Протягом перших місяців роботи нової президентської команди неодноразово здійснювалися спроби не допустити вступу в дію політичної реформи.

Перша атака на неї розпочалася у березні – квітні 2005 р., коли цілий ряд лідерів влади виступили за відміну реформи, а кілька центрів політики-правових реформ порадили Президенту звернутися з її приводу до Конституційного суду з позовом про визнання неконституційним Закона про внесення змін до Конституції (8. 12. 2004 р.). Після цього настали виступи практично всіх представників нової владної еліти, різні громадські читання, «круглі столи» тощо з цього приводу. То ж плани розпочати активні дії, явно, були, але від них вирішено було врешті-решт відмовитися головно через різкі висловлювання ініціатора цього варіанту політреформи О. Мороза.

Факти свідчать про те, що в оточенні Президента розглядалось два варіанти її відміни:

– вона відміняється рішенням Конституційного суду (КС);

– вона відміняється новим складом Верховної Ради.

Питання щодо референдуму серйозно не розглядалося.

Відповідно, однією з основних тем, що стосувалися реформи, була тема КС, бо він не працював. Опозиція блокувала його оновлення щоб не допустити розгляду питання щодо конституційності політреформи, а влада – щоб не допустити постання питання щодо конституційності результатів виборів 2004 р. У результаті до самих виборів 2006 року КС так і не було сформовано.

В. Ющенко заявив, що не виключає й шляху відміни політреформи через референдум. Але рішення про початок «бойових дій» проти неї все ж таки прийняте не було, причиною чого, вочевидь, було загострення відносин Ющенка й Тимошенко (яка спочатку була проти реформи, а потім різко поміняла свою позицію на протилежну) й урядова криза вересня 2005 р. Важливу технологічну роль зіграло й відсторонення з посади голови РНБО П. Порошенка – він відповідав за судову реформу, мав значні впливи на корпус суддів (бо ніхто не бажав сваритися з ним) і проводив переговори з кандидатами до КС про визнання реформи неконституційною.

Авторитет В. Ющенка на цей час уже сильно похитнувся, тож йому довелося рахуватися з аргументами прихильників реформи. Але його боротьба проти неї не перепинилася, просто набула інших форм – на початку грудня 2005 р. про необхідність звернення до КС на предмет оскарження Закону про зміни до Конституції заявив такий юридичний авторитет з конституційного права, як Ю. Ключковський; а партія «Громада» звернулась до КС із заявою про визнання таких змін неконституційними. В. Ющенко тримав дистанцію від цих дій. Але давав інтерв’ю, в яких попереджав про негативні наслідки політреформи в тому вигляді, в якому вона була легітимізована. У руслі цих його висловлень Національна комісія з укріплення демократії й утвердження верховенства права при Міністерстві юстиції дійшла висновку, що існують усі засади для звернення до КС з метою визнання неконституційним Закону 2222-ІV у зв’язку з порушенням процедури його прийняття й невідповідністю тексту нормам демократії й верховенства права.

Тим не менш, з 1 січня 2006 р. реформа вступила в дію й почали діяти тільки окремі норми, зокрема, такі:

– у випадку неможливості з боку президента виконувати свої повноваження його заміщує голова ВР;

– президент втрачав право призначати й знімати з почали членів Кабміну, керівників інших центральних органів виконавчої влади;

– тільки зі згоди ВР президент може відправити у відставку гепрокурора, голову СБУ, керівників Антимонопольного комітету та деяких ін.;

– ВР набула права звільнювати міністрів;

– президент втрачав право (на користь КМ) створювати, реорганізовувати й ліквідовувати міністерства й інші центральні органи виконавчої влади;

– прокуратурі поверталось право загального нагляду;

– НБУ був позбавлений права законодавчої ініціативи; і ще дещо інше.

10 січня 2006 р. Верховна Рада відправила у відставку уряд Ю. Єханурова, реакція на що з боку Президента й Кабміну була виключно нервовою. 20. 01. 2006 р. Президент звернувся до КС зі скаргою «на неконституційні дії ВР», яка відправила у відставку уряд (слід мати на увазі, що в той час КС не був функціональним, пізніше – через півроку, рік – він міг би й винести відповідне рішення, але це вже не мало б жодного сенсу). Однак треба зазначити, що при винесення рішення від 10.01. парламент використав право, яке надавала йому Конституція як закон прямої дії, витримуючи процедуру, звичайну для прийняття постанов. У відставку був відправлений не Кабмін, а прем’єр і всі міністри: тобто індивідуально (див. вище виділене нами серед нових прав ВР), але – всіх разом і одночасно. В Законі ж нічого не йшлося про те, що цього робити не можна.

22 січня 2006 р. в одному з виступів з нагоди святкування Дня соборності України Президент визнав, як він сказав, «нову редакцію Конституції», але дав зрозуміти, що конституційний процес не завершено, бо реформа «не ідеальна». У той же день В. Ющенко затвердив своїм указом план заходів на виконання зобов’язань України як члена Ради Європи. Ключовим моментом указу було доручення підготувати проект закону про внесення змін до Конституції з урахуванням висновків Венеціанської комісії й п. 14 резолюції ПАСЕ № 1466 від 5.10.2005 р. Але в указі не пояснювалося, як же буде розвиватись далі конституційний процес? Основними ж вимогами Венеціанської комісії були такі, що ще більше скорочували повноваження президента до рівня, прийнятого в європейських парламентських республіках. Скоріш за все, це був формальний привід для подальшого редагування Конституції.

Після промови у ВР з приводу подачі подання Президент провів прес-конференцію, на якій, зокрема, сказав, що до виборів 2006 року не буде ініціювати у КС питання про Закон № 2222, але «натякнув» усім, що впевнений у тому, що найближчим часом депутати приведуть до присяги вже призначених суддів КС і оберуть свою їх частину. Однак подальший перебіг подій показав, що відмінити політреформу В. Ющенку не вдасться й у наступні роки.

Адміністративно-територіальна реформа (АТР). Тема цієї реформи під час виборчої кампанії 2004 року практично не фігурувала, тому можна припустити, що її поява була зв’язана виключно з особистістю й амбіціями Р. Безсмертного. Вочевидь, можна говорити про два варіанти походження цього проекту:

1) Безсмертний давно, напевне, ще при Л. Кучмі працював над проектом АТР, але можливість втілити його в життя виникла тільки при В. Ющенкові;

2) при формуванні Кабміну на чолі з Ю. Тимошенко залишилося вакантним крісло одного віце-прем’єра. Одночасно «непрацевлаштованим» виявився Р. Безсмертний, якого підтримував Президент, і не дуже жалувала прем’єрка. Зійшлися на тому, що цю посаду він і посяде й буде відповідати саме за АТР, що виключало пряме зіткнення його з Тимошенко (ми схиляємось до цього варіанту. – О.Б.).

Проект АТР був розроблений і опублікований у квітні 2005 року. Згідно з ним передбачалась повна зміна адміністративного устрою, критерієм якої була обрана кількість населення. Вказувалось, що АТР мала бути проведена до виборів 2006 року. Тому форсованими темпами було розпочато підготовку відповідних законопроектів. Однак після того, як було заявлено про проведення пілотного проекту в Київській області (доручення КМ про створення робочої групи було дано 10. 05. 2005 р.), а також про те, скільки на це треба коштів, навколо АТР стало виникати все більше протиріч. Проти однозначно висловилися В. Литвин, О. Мороз, М. Томенко.

16. 07. 2005 р. віце-прем’єр провів украй невдалу для себе зустріч з громадськістю свого рідного Макарівського району, з якої його земляки просто попросили забратися подалі. Після цього він заявив про свою можливу відставку. Поступово всі його ініціативи щодо АТР стихли.

Які цілі могла переслідувати АТР? Дуже виразні політичні, а саме:

– об’єктивно мали бути розчленовані й послаблені регіональні еліти;

– були б створені несамодостатні в економічному відношенні регіони, якими було б легко управляти з Києва;

– передбачений збіг АТР з початком виборчої кампанії полегшував би влади використання адмінресурсу;

– ліквідація адмінкордонів, які існували на регіональному рівні з 50-х років, зробило б неможливим об’єктивне порівняння динаміки розвитку регіонів України на основі статистичних даних.

І все ж таки, незважаючи на свою явну замовленість і політичну вигоду для нової влади, цей проект виявився занадто масштабним для неї.

(Щодо ж Р. Безсмертного можна сказати, що якраз те, що саме він, а більше ніхто з «помаранчевих», спромігся створити такий масштабний, продуманий до деталей і чітко обрахований проект реформи (попри те, що її не сприйняло населення), свідчило про його величезний інтелектуальний і реформаторський потенціал. І якраз цей його потенціал і виявився не потрібним новій владі).

Дата добавления: 2014-01-07