Регіональна політика

Результати голосувань 2004 року показали наявність феномену «двох Україн» – тієї, що підтримала в той час В. Януковича (8 областей, Крим і Севастополь), й тієї, що підтримала В. Ющенка (16 областей і Київ). Під час виборчої кампанії цей феномен став очевидним для всіх. Але це розуміння породило у штабах двох основних кандидатів дві цілком різні стратегії.

Стратегія Януковича будувалась на розколі електорату (в тому числі – територіальному). Ще й до початку виборчої кампанії у Заходу вже був свій герой – Ющенко, а Сходу – не було нікого. Перемогти героя Заходу міг тільки герой Сходу. Тому Янукович і орієнтувався на цю частину країни – цілком прагматично, бо в нього просто не було іншого шансу. Звідси походили знамениті кольорові карти з трикольоровою Україною, обіцянка надати російській сові статус державної і т.п.

Стратегія Ющенка, навпаки, базувалась на ідеї єдності країни, але при запереченні існування міжрегіональних протиріч і твердженні, що в усіх негараздах повинні Кучма і олігархи, які саме й заважають українському народу об’єднатися. Правда, з цим «не дуже» узгоджувалися агітаційні фішки вже самих «помаранчеві», наприклад, що за «зека» Януковича можуть голосувати тільки «бандити», або ж наклейки типу «Не пісяй у ліфті, ти ж не донецький!».

Події Помаранчевої революції тільки вивели назовні ту проблему роздільності, яка існувала в Україні дуже віддавна. Прояви сепаратизму у 2004 році мали місце «з обох боків Дніпра», але справжніми сепаратистами об’явили тільки східних. Нова влада пояснювала це приблизно так, що західні сепаратисти не виступали за відділення від України, а всього лише хотіли нав’язати всій Україні свого кандидата в Президенти. Федералізм і автономізм же – це те ж саме, що й сепаратизм, а все разом, за характеристикою В. Ющенка, «є ідеологією хворих людей». Щоправда, це ніяк не узгоджувалося з одним з принципових рішень Ради Європи, яке звучить так: «Реґіоналізм – це магістральний шлях розвитку Європи». Всі політологи світу, безумовно, аж заклякли, почувши від В. Ющенка таку «новацію в дефініціях». А Джордж Вашингтон напевне б дуже здивувався, якби дізнався про те, що він зробив для США, є просто результатом його особистої «поганої» хвороби. Але такі «дрібниці» для президента Ющенка, вочевидь, не мали великого значення.

З точки зору здорового глузду метою регіональної політики мало б бути відновлення єдності країни. Для цього, враховуючи результати президентських виборів 2004 р., треба було б здійснити наступне: домовитися з місцевими елітами, щоб вони не налаштовували людей проти Центру; налагодити ефективне управління регіонами; провести економічні реформи з метою «вирівнювання» рівня розвитку регіонів; провести децентралізацію управління регіонами; залучити населення регіонів на бік нової влади.

У принципі, спроби всього вищезазначеного робилися, але з-за головної причини – нерозуміння новою владою справжніх причин розколу, дії виявилися неефективними.

Так, попервах ніхто й не збирався домовлятися з регіональними елітами. Вважалося, що досить буде їх нейтралізувати й розкол буде легко подоланий і регіони вирівняються в культурному й електоральному відношеннях. Цим пояснювалася риторика В. Ющенка під час його візитів у Донецьк, Дніпропетровськ і Крим: мовляв, ніяких еліт немає, а є «бандити», яким скоро дістануться «тюрми». Але ніякого судового процесу над «федералістами-сепаратистами» не відбулося. Справи Б. Колєсникова (квітень 2005 р.) і Є. Кушнарьова (серпень) хоча й були тісно пов’язані з «сепаратистською темою», по суті були кримінальними. Суто політичною була, вочевидь, тільки справа проти голови Луганської облради В. Тихонова. Утім, політичні процеси можна виграти тільки в тоталітарних країнах – це аксіома. Та й Захід нервово поставився б до політичних переслідувань. Вочевидь, тому ці справи поступово зійшли на ні. Крім того, хід подій показав, що старі еліти (принаймні в Донбасі) користуються підтримкою населення. Саме останнє, напевне, більш за все вплинуло на позицію Президента в цій площині.

З іншого боку, в таборі «помаранчевих» виник свій розкол – у зв’язку з відставкою уряду Ю. Тимошенко. Боротися на два фронти було неможливо. Подолати ж тепер уже своїх опозиціонерів було неможливо без підтримки «колишніх». Результатом стало підписання Меморандуму Ющенко – Янукович (22. 05. 2005 р.). Після цього переслідування активу Партії регіонів по всіх напрямках припинилось. Але до цього новій владі вдалося суттєво перетрухнути кадровий склад голів обласних адміністрацій, то ж «колишні» вже ні на що претендувати не могли принаймні до виборів 2006 року.

Узагалі слід зазначити, що природною можливістю вдосконалення управління регіонами була кадрова політика. Але цим ресурсом нова влада скористатись не змогла. Вона стала заложником вимушеної коаліційності. Фактично при кадрових призначеннях враховувалась не так складність регіону, як необхідність забезпечити місце представнику партії, зарезервоване за «квотою». Якщо проаналізувати склад голів обладміністрацій, призначених одночасно з урядом Тимошенко, то можна побачити, що це були головним чином люди, близькі до оточення В. Ющенка. Проте дуже скоро почалися скандали на місцевому рівні, бо звідусіль посипалися скарги місцевих «помаранчевих» на те, що голови ОДА не виконують коаліційних угод і призначають на всі рівні влади тільки потрібних їм самим людей (скандал, до речі, не обминув і Луганську область, й виник він відразу ж, як новий голова ОДА О. Данилов (квота «Яблука» М. Бродського, яке входило тоді в БЮТ) приступив до виконання своїх обов’язків).

Тож система квотних призначень дуже швидко себе дискредитувала, й тоді Президент перейшов до призначення політиків-важковаговиків: у Дніпропетровську область був призначений Ю. Єхануров, у Луганську – Г. Москаль, в Запорозьку – Є. Червоненко. Але «важковаговики» на цьому закінчилися. Після цього Президент ввів практику призначення замість звільненого голови ОДА – його заступника (так було в Дніпропетровську, Сумах, Житомирі). У цілому ж, можна сказати, що ніякої певної системи призначень голів ОДА не спостерігалось, а навпаки спостерігався гострий дефіцит кадрів – хоча б політично «прийнятних», не кажучи вже про їхній професіоналізм. Загальним же результатом кадрової політики на місцях було те, що переважна більшість нових голів РДА не влаштували ні населення, на еліти, а головне – вони виявилися непрофесійними саме у сфері державного управління.

Економічна реґіоналістика. Ця проблема встала гостро ще під час виборів 2004 року, коли противник В. Ющенка В. Янукович позиціонувався як представник регіону, «що годує всю країну». Природно, що це викликало реакцію відторгнення серед прихильників В. Ющенка, які проживали в основному в дотаційних регіонах. Особливо ж гостро постало це питання після Сєверодонецького з’їзду й рішень облрад, які відкривали можливість перепинення бюджетних відрахувань до Києва.

Поява повномасштабної політичної основи для цього питання автоматично винесла «на гора» ідею припустимої відсутності економічних протиріч у низку важливих ідеологем, покликаних довести, що заклики до федералізації й автономізації не мають під собою жодного ґрунту і є виключно наслідком дій російських політтехнологів в Україні та бажання регіональних еліт зберегти владу в пост-виборчий період. Але навіть ті цифри, які наводилися провідниками цієї позиції у ЗМІ, свідчили про наявність величезних регіональних диспропорцій як факту, який неможливо було ніяким чином заперечити.

При цьому безперечним є те, що Південно-Східні області, особливо Донецька й Луганська, отримували величезні дотації й субвенції, з державного бюджету фінансувалася й підтримка вугільної галузі. Але водночас правдою було й те, що саме ці області переважно були «чистими» донорами для інших регіонів, бо віддавали суттєво більше, ніж отримували. Вони ж забезпечували й економічний і соціальний добробут Києва, який виглядав просто таки справжнім викликом на загальноукраїнському фоні. Тож, можливо, активна підтримка Помаранчевої революції з боку Києва й пояснюється (поряд з іншими причинами) також і економічною зацікавленістю в збереженні саме такої системи регіонів-донорів і реципієнтів, що, безумовно, треба завжди мати на увазі.

Нова влада, зайнявшись після «Помаранчевої революції» виконанням насамперед своїх соціальних зобов’язань, узяла курс на підвищення соціальних стандартів в цілому по всій країні – як і раніше, за рахунок економічно активних регіонів. І ця тенденція до «соціалізації» збережеться у всіх «помаранчевих» урядів.

У цілому ж, можна твердити, що протягом 2005 – 2006 рр. ніякої вартої уваги концепції вирішення економічних проблем регіонів владою вироблено не було.

Що стосується децентралізації управління регіонами, то в цій ділянці, незважаючи на передвиборні обіцянки, нова влада так і не розпочала реалізацію хоча б якогось проекту. Введення ж пропорційної системи виборів до місцевих рад тільки ще більш політизувало й без того напружену ситуацію в регіонах. Це особливо проявилось у серії рішень обласних і міських рад щодо надання російській мові статусу «регіональної».

Загальні ж висновки відносно регіональної політики 2005 – 2006 рр. є такими:

а) владі не вдалося ні підкорити Південний Схід, ні домовитися з ним, хоча можливість домовленості була й залишалася весь час;

б) влада певною мірою втратила контроль також і над західним регіоном України. Індикатором розбалансування стосунків стала серія гучних замовлених убивств у Львові в кінці 2005 – на початку 2006 рр. Це означало, що певна частина коштів пішла не в Центр, а в кримінальні структури. Крім того, в боротьбі проти східних сепаратистів Центр забув про сепаратистів західних, у результаті чого Галичина й Волинь перетворились у щось подібне до Донецької області за часів Кучми – українське законодавство і центральна влада на цих територіях діють з 2005 року й донині вельми умовно.

Дата добавления: 2014-01-07