Феномен реприватизації

Зазначимо відразу, що ще немає необхідних об’єктивних даних, які дали б змогу провести повноцінний аналіз соціально-економічних досягнень і негараздів сучасної пост помаранчевої України. Однак загальні речі відносно економіки вже можна вказати.

Тож основною тенденцією розвитку економіки України у 2005 році було стрімке гальмування економічного зростання, вступ її у фазу стагнації й спад у низці ключових галузей. Прискорення загальноекономічного й промислового росту у 2006 році було зв’язано насамперед з суто кон’юнктурними чинниками і сприятливою базою статистичних зіставлень.

Критично погіршувалась ситуація у зовнішній торгівлі товарами, біжуче сальдо платіжного балансу вперше за багато років стало негативним. Реальна інфляція суттєво перевищувала офіційні показники. Значне зростання бюджетних доходів і видатків був забезпечений економічною політикою, яка здійснила дуже негативний вплив на економічне зростання й спровокувала інвестиційну кризу й призвела до абсолютного зменшення прибутку підприємств і організацій.

У грошово-кредитній сфері переважали позитивні тенденції (зростання рівня монетизації, значний ріст міжнародних резервів НБУ, ріст кредитування економіки й населення, ріст депозитів, суттєвий притік іноземного капіталу в банківську систему тощо).

Зростання реальних доходів населення, пенсій і зарплат продовжувався, але він не був підкріплений достатнім економічним зростанням, то ж не міг бути тривалим.

Питання щодо умов імпорту газу в Україну, зокрема, ціни на нього, вирішене не було. Це наявно проявить перша російсько-українська газова війна кінця 2005 – початку 2006 рр.

Завдання радикального перегляду соціально-економічного курсу буде поставлене урядом В. Януковича, який буде сформований у серпні 2006 року. Однак він пропрацює недовго – у вересні 2007 року в Україні відбудуться дострокові парламентські вибори, після яких буде сформований другий Кабінет міністрів Ю. Тимошенко.

Ми зосередимося на висвітленні явища, яке відноситься до економічних, але в період, що нами розглядається, воно набуло виразних ознак політичної кампанії й вирізняє саме цей період української історії безпосередньо. Це, на наш погляд, і потребує аналізу.

Реприватизація – це повторна приватизація після повернення приватизованого об’єкта в державну власність.

Проте в українських реаліях сутністю цього процесу стало саме відбирання об’єкту, його повернення, тобто «антиприватизація», а не повторний продаж.

Суспільна свідомість, адекватно відображаючи реальну політику, сприймає цей процес не в термінах права, а як акти відновлення справедливості. Це політичний процес, метою якого є покарання неправедно збагачених за рахунок приватизації олігархів. То ж перше, що тут зробила нова влада, так це створила невизначений список покупців (його можна було завжди доповнити), про яких було сказано, що вони вкрали чи купили за мізерну ціну колишні державні підприємства плюс вони ще й погано ними управляють, наносячи шкоду суспільству. Одночасно влада сама не вживала й фактично заборонила вживати термін «реприватизація». Незважаючи на це, термін прижився. Бо існувало явище, а відповідно, існувала й потреба в дефініції.

Спроби в законопроектах про реприватизацію сформулювати звинувачувальну базу на основі звинувачень у заниженій ціні чи обмеженій конкуренції виявились неефективними. Це відразу викликало гостро негативну реакцію інвесторів і експертів, бо на порушення фундаментальних принципів права передбачалось розповсюдити ці звинувачення на приватизаційні угоди в минулому. То ж у судових процесах використовувалися інші підстави для звинувачень, зокрема – порушення процедури приватизації, але вони в більшості випадків не були серйозними. Причому, за звинуваченнями, що фігурували, покаранню повинен бути підданий продавець (у даному випадку – держава), а покарані були покупці.

Сумнівність подібних звинувачень обговорювалась дуже широко. Проблема полягала не в тому, що звинувачені олігархи начебто були невинні. Ясно, що приватизація була замовленою. Але корупцію, змову, як правило, неможливо довести, формальності ж були витримані й приватизація відбувалась у відповідності з діючим законодавством. Проблема була в іншому – приватизація під замовлення була такою вся, звинувачення ж були пред’явлені обмеженому колу осіб, близьких до старого режиму, без надання суспільству будь-якого раціонального критерія такого відбору. І це дуже насторожило всіх підприємців.

Узагалі відзначимо, що в діях нової влади 2005 – 2006 рр. ми відстежуємо якусь дивну закономірність: вона, можливо, й дійсно хотіла покарати «кучмістів», а на ділі покарала тільки тих, хто були рушійними силами Помаранчевої революції. Маємо на увазі місцевих «помаранчевих» політиків, продавши їхні місця у виборчих списках, зламавши тим їхню політичну й особисту кар’єру; освітян вищої школи, почавши «шукати корупцію» саме (як виявилось пізніше, – і тільки) в їхніх рядах, студентів, спонукаючи їх «стукати» на викладачів у «скриньки довіри»; величезний шар представників дрібного й середнього бізнесу – не тільки зростанням податків, а й процесом тієї самої реприватизації. Так, на нашу думку, нова влада «висікла себе сама», бо в кінцевому рахунку її соціальна база почала різко звужуватися й нині цей процес уже навряд чи має зворотні потенції.

Реприватизація ж дала відчутний поштовх у суспільній думці виникненню переконання, що насправді «коло цих революціонерів вузьке й страшно далекі вони від народу», а відповідно, «помаранчеві» олігархи просто позбуваються «біло-синіх» конкурентів. Зате, вочевидь, вона дуже сподобалась чиновництву. Хоча зазначимо, що чиновник у державі – це головний корупціонер.

Реприватизація – потенційно дуже хабаромісткий процес. В умовах традиційно масової корупції для будь-якого регіонального чи місцевого керівника реприватизація чи навіть просто її загроза стають постійним джерелом корупційного доходу й засобом тримати в покорі власників приватизованих підприємств. За допомогою реприватизації чи її загрози можна також розорити конкурента й відібрати власність. Тому головною небезпекою реприватизації були не кілька резонансних справ, а у стимулах її масового розповсюдження на невизначений період, причому, це може знов початися в будь-який час.

У країні, дн проводиться подібна кампанія, неможливо говорити про гарантії прав власності. Це тягне за собою відповідні висновки інвесторів і їхню цілком прогнозовану реакцію, за якою настають системні негативні наслідки для економіки.

Початок реприватизації як політичної кампанії позначився шокуючою заявою прем’єр-міністра Ю. Тимошенко про можливість реприватизації трьох тисяч підприємств, стосовно яких у органів прокуратури є інформація про порушення приватизаційного процесу. Цією й подібними заявами було створено політичне поле тиску, в якому виникли конфлікти навколо таких об’єктів: Криворіжсталь, Укррудпром, Нікопольський завод феросплавів, Сєверодонецьке об’єднання «Азот», Північний і Центральний гірничозбагачувальні комбінати, Запорізький алюмінієвий комбінат, Лисичанський нафтопереробний завод, Чорноморський суднобудівельний завод, «Рівнеазот», Суднобудівний завод «Океан», Кримський содовий завод, Київобленерго, Рівнеобленерго, Іршанський гірничо-збагачувальний комбінат, страхова компанія «Оранта». Унаслідок резонансних справ під державний контроль були повернуті всього два об’єкти – Криворіжсталь і страхова компанія «Оранта» (колишній «Держстрах»). Навколо третього об’єкту – Нікопольського заводу феросплавів процес у час, що розглядається. завершений не був.

Всі ці підприємства в процесі приватизації виявились під контролем В. Пінчука – господаря «Інтерпайпу», зятя Президента Л. Кучми. Навіть заміна Ю. Тимошенко на посаді прем’єр-міністра на Ю. Єханурова не зменшила тиску на цю особу (Єхануров висловлював намір піддати реприватизації ще й Нікопольський південно-трубний завод, який теж контролював В. Пінчук).

Про феномен української реприватизації світове співтовариство дізналося з резонансних конфліктів. Саме це й змінило оптимістичні настрої й плани іноземних інвесторів.

Реприватизація швидко розповсюдилась і стала масовою, то ж її відчули на собі підприємці й інвестори неолігархічного рівня безпосередньо (бо олігархи, як можна зрозуміти зі списку об’єктів і того, що реально вдалося повернути державі, відкупилися). Офіційно узагальнених даних щодо кількості судових позивів з перегляду результатів приватизації немає. Ініціаторами подібних позивів могли бути: прокуратура, міліція, юридичні й фізичні особи. Слід відмітити, що пізніше рейдерство як прояв цілковитої корупції в судовій системі України виникне саме на засадах реприватизації.

З перших же днів реприватизаційної кампанії вона була піддана масованій критиці, хоча вона виходила переважно з-за кордону й неслася з дуже високих державних інстанцій іноземних країн. Під її впливом Президент Ющенко ініціював у квітні 2005 р. і очолив згортання реприватизаційної кампанії. І тільки після цього нова влада почала корекцію засад своєї політики, в тому числі й економічної.

Вершиною реприватизаційної кампанії став продаж Криворожсталі. Підготовка до продажу була наповнена багатьма драматичними конфліктами, включаючи демарш Соціалістичної партії і демонстративну відставку голови Держмайна, члена СПУ В. Семенюк.

Продаж було здійснено в жовтні 2005 року. Переможець – Mitall Steel Germany Gmbh – заплатив неочікувано високу ціну – 24, 2 млрд. грн., що перевищило ціну першого продажу більш, ніж у 5 разів і принесло в державний бюджет більше, ніж вся українська приватизація. Президент Ющенко і прем’єр Єхануров проявили політичну волю в подоланні противників продажу. Але весь сценарій продажу, включаючи максимально прискорену підготовку й максимально прозорий і конкурентний метод продажу, ініціювала Ю. Тимошенко.

У цілому продаж Криворізьсталі мав позитивний резонанс серед західних інвесторів і експертів, приніс Україні своєчасно великі гроші, які вирішили загрозливі бюджетні проблеми. Він довів, що нова влада може довести справу до кінця, й показав, що вона може зробити приватизацію прозорою.

Таким чином, тільки після того, як різко позначилися негативні наслідки політики реприватизації нова влада розпочала кардинально переглядати свої позиції. В площині, що розглядалася, вона перейшла до політики мирових угод і організувала ефективний приватизаційний процес у 2006 році.

Дата добавления: 2014-01-07