Основним принципом філософської думки епохи Відродження

був антропоцентризм (від грецького антропос — людина), сутність ' якого полягала в утвердженні певних поглядів:

1) людина Відродження більше не вважається пасивним «образом⁴ і подобою Божою», а постає як повноцінна/богорівна істота, причому з Богом її зрівнюють розум і свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Утім, свобода волі співіснує з Божественним Провидінням, яке й пропонує той арсенал альтернативних можливос­тей, між якими людина здійснює вибір;

2) метою життя людини проголошується титанізм — творча універ­сальність, володіння багатьма різновидами творчої діяльності. За чудо­ву ілюстрацію цього принципу може служити зокрема життя Леонардо да Вінчі, який був водночас художником, автором знаменитої картини «Джоконда»,.інженером, чий творчий геній передбачив багато відкрит­тів майбутнього (танк, парашут, гелікоптер), універсальним ученим.

Антропоцентричний світогляд сприяв розвитку гуманізму, послідов­ники якого визнавали за людиною як особистістю найвищу цінність, її право на свободу, всебічний розвиток творчих здібностей і щастя не в загробному світі, а вже у земному житті.

Гуманісти цього періоду становили дуже нечисленну творчу еліту, до якої входили представники різних соціальних груп. Вони звеличу­вали людину як творця світу культури, визнаючи, що творча діяльність наближає її до Бога. Гуманісти гостро критикували схоластичну філосо­фію, наполягали на необхідності виходу за межі «схоластичної науки», прагнули не до формального, а до життєвого, гуманістичного знання. Багато гуманістів залишили після себе роботи з історії та літератури.

Гуманісти дійшли висновку, що для реалізації гуманіс­тичного ідеалу необхідними є суспільні перетворення.

Саме в період Відродження розвивається літературний жанр утопії (спочатку це була назва роману англійського гуманіста Томаса Мора). Ідеальне суспільство, на думку останнього, має бути побудоване на таких принципах:

— в економічній сфері — відмови від приватної власності, запро­вадження загальної трудової повинності і централізованого розподілу виробленої продукції;

— у політичній сфері — дембкратичних засад виборності всіх посадових осіб; -

— у соціальній сфері — шляхом заміни станового устрою, що виз­начав цінність людини за її походженням, на таку ієрархію, де б місце людини визначалося мірою її освіченості та суспільної значущості виконуваних обов'язків;

— у сфері культури — створення загальнообов'язкової системи освіти та виховання, державної підтримки розвитку наук.

Цей соціально-політичний ідеал містить як ті елементи, що згодом були реалізовані і нині успішно функціонують у багатьох сучасних краї­нах, так і ті, які наразі не витримали перевірки часом. Однак очевидно, що суспільний устрій, який пропонували утопії епохи Відродження, був набагато досконалішим за той устрій, який реально існував у ті часи в державах Західної Європи.

Італійський політичний діяч Н. Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Державець» розглянув шляхи реалізації утопічного суспільно­го ідеалу. Макіавеллі вважав, що для цього треба виокремити особли­ву сферу людської діяльності — політику. Політику, на його думку, визначає не Бог і не мораль, а закони життя та психологія людини (інтерес, прагнення до збагачення тощо). Це саме Макіавеллі запро­понував політикам принцип «мета виправдовує засоби».

5. Пошук оптимальних методів пізнання є головною проблемою філософії Нового часу. Учені прагнули до такого знання, яке 6 дозволило побудувати цілісну картину світу, щоб надалі мати змогу перетворювати цей світ, ставити його на службу людині.

Чи може існувати таке знання, що завжди, всюди і для всіх було 6 однаково достовірним? У розв'язанні цього завдання мислителі Нового часу поділилися на емпіриків і раціоналістів.

Емпірики (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) стверджували. Що в основі людського пізнання лежить людський досвід, який ґрунтується на даних органів чуття.

Принципи емпіризму розробив англійський філософ і-державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626), автор трактату «Новий Органон». Саме Беконові належить вислів «Знання — сила», який згодом став символом науки. Бекон мріяв про «велике відродження наук»; для досягнення цієї мети слід було пройти два етапи: критичний і позитивний.

Спершу, на думку філософа, треба усунути перешкоди на шляху до істини. Ф. Бекон називає їх ідолами або примарами, маючи на увазі наші хибні уявлен­ня і той спотворений, неадекватний образ світу, який з їхньої вини виникає в нашій свідомості. Подібних ідолів учений розрізняє чотири типи:

— ідоли роду — хибні уявлення про світ, властиві всьому родові людському і пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуттів, тобто з фізіо­логією людини як біологічної істоти;

— ідоли печери — хибні уявлення, пов'язані із суб'єктивністю сприйняття світу (суб'єктивність властива кожній людині, і це накладає відбиток на всі її судження);

— ідоли ринку (або площі), які породжуються спілкуванням людей, унаслі­док чого відбувається перекручення інформації, неправильно вживаються сло­ва, одні люди накидають свої помилкові уявлення іншим;

— ідоли театру, про які можна сказати, що вони породжуються сліпою ві­рою людей в авторитети, старовинні традиції, надмірною довірою до філо­софських уявлень учорашнього дня. Наслідком цього можуть бути хибні зако­ни, помилкові правила, які заважають людям опановувати істинне знання.

Ідоли роду і печери належать до природних властивостей індивіда, їх викорі­нення можливе на шляху самовиховання і самоосвіти. Боротьба з ідолами ринку й театру мусить здійснюватися шляхом перетворення суспільної свідомості.

Якщо критичний етап оновлення науки полягає для Ф. Бекона в очищення цього класу, та неповну індукцію, яка реалізується, коли загальний висновок щодо властивостей усього класу предметів робиться на підставі спостереження за обмеженою кількістю.прикладів.

Важливе місце у філософській системі Бекона посідає критика схоластики. Аби відірвати філософію від безплідних богословських суперечок, філософ роз­вивав теорію двоїстої істини: предметом теології, згідно з цією теорією, є Бог, а предметом філософії — природа та її закони.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Джон Локк (1632-1704) мав на меті всебічно обґрунтувати постулат про те, що джерелом усього людського знання є досвід. Він уславився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Локк категорично заперечував теорію «вроджених ідей», попу­лярну серед філософів-раціоналістів: на його думку, розум — це чиста дошка (tabula rasa), на якій пише досвід. Ніяких вроджених людському розумові ідей, стверджував Локк, не існує: приміром, ідея Бога, з якою так носилися схоласти, не знана ані дітям, ані дурням, ані дикунам.

Усі ідеї (знання) приходять до мозку від органів чуття (така позиція діста­ла назву сенсуалізму). Органи чуття відбивають ознаки предметів. Частину цих ознак Локк називає первинними (вони об'єктивні: йдеться про форму, об'єм то­що), інші — вторинними (наприклад, колір, звук, смак; на думку Локка, ці вто­ринні ознаки є суб'єктивними, вони формуються не внаслідок безпосереднього зіткнення чуттів із навколишнім світом, а внаслідок сприйняття цього світу люд­ською свідомістю; іншими словами, вони штучно зміксовані розумом).

Шотландський філософ, історик, економіст Девід Юм (1711-1776) дотриму­вався скептичної позиції щодо можливостей наукового пізнання. Юм розробив теорію асоціації ідей. Учений вважав, що ідеї утворюються в розумі шляхом асоціації наявного явища з минулим досвідом. Якби не було досвіду, не мог­ло б бути й асоціацій, отже, нічого вродженого людській свідомості тут немає. Одним з типів асоціацій Юм проголошує асоціації за причиновістю, і це вчення стало найбільшим досягненням шотландського філософа. Отже, ідею причини та дії Юм вважає лише стійкою звичкою нашої свідомості, яка виробилася в внаслідок того, що за явищем А зазвичай іде явище В. Унаслідок такого стійкого сполучення двох явищ у часі в людей виникає очікування, що гак завжди буде і в майбутньому. Тим самим люди припускаються логічної помилки: адже «щось сталося після чогось» іще не означає «щось сталося внаслідок чогось». Наре­шті це узгляднення переростає у віру, тобто у стійку схильність нашого розуму вважати, що багатократна поява В після А і являє собою причиновий зв'язок. Наприклад, тільки подивившись на більярдний шар, ми можемо передбачити можливий напрям і наслідки його руху. Авжеж те, що можливі іноді суттєві зміни пізнавальної ситуації тут не беруться до уваги. Тому, прикінцевий результат, за Юмом, виходить не достовірним, а лише ймовірним, Таке заперечливе ставлення до можливостей об'єктивного наукового пізнання відоме в історії філософії під назвою скептицизму.

Дата добавления: 2014-01-07