Філософія життя» Ф. Ніцше

Філософська система Ґ. Геґеля

Критична філософія І. Канта

Французький матеріалізм і просвітництво другої половини XVIII ст.

План.

Лекція 4. Світовий філософський процес.

1. Раціоналістичний напрямок у філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, Ґ. Ляйбніц)

1.Раціоналісти, розробляючи проблему оптимального методу пі­знання, визнавали пріоритет розуму над чуттями. Вони не відкидали інформативності чуттів, але вважали, що:

— чуття дають недостовірну інформацію (наприклад, зірки на небі здаються нам дуже малими, тоді як насправді вони більші за Землю);

— щоб претендувати на всезагальність, дані органів чуття мають бути проаналізовані нашим розумом.

Рене Декарт (1596-1650) основу основ бачив у мисленні. Суть ра­ціоналістичного методу Декарта полягає у двох постулатах.

По-перше, головним методологічним засобом у нього постає так звана інтелектуальна інтуїція. Інтелектуальна інтуїція, за Декар-том, — це тверде й виразне уявлення, що народжується у здоровому розумі шляхом розумного споглядання; це уявлення настільки просте й чітке, що не викликає жодних сумнівів. Таким чином ми здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що завгодно. Так, вихідним пунктом інтелектуальної інтуїції в Декарта проголошується сумнів: саме за допомогою сумніву можна очистити розум від забобонів та упереджень. Єдиним беззаперечним фактом на початку шляху є лише факт існування самого суб'єкта, який мислить («Я мислю, отже, я існую» — ця"фраза стала засадничою для всієї класичної раціоналістичної філософії).

По-друге, з цих інтуїтивних споглядань розум має зробити всі пот­рібні висновки, і робити їх слід на засадах дедукції — руху думки від загального до конкретного, одиничного.

Декарт формулює основні правила дедуктивного методу:

— дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно почи­нати з простого й очевидного;

— складніші судження здобуваються за допомогою виведення оди­ничного від загального;

— необхідно зберігати безперервний ланцюжок висновків;

— якщо проблема достатньо складна, її необхідно поділити на складові частини і досліджувати за допомогою дедукції кожну частину окремо.

Раціоналіст Декарт, на відміну від емпіриків, наполягав на існуванні вроджених ідей, до яких відносив і ідею Бога.

Нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання, що за допомогою раціональної дедукції можли­ве повне і всебічне пізнання навколишнього світу. Його основний твір — «Етика, доведена в геометричному порядку»: у цьому трактаті посту­люються аксіоми, розвиваються доведення, робляться висновки тощо.

Трактуючи процес пізнання, Спіноза різко протиставляє чуттєві уявлення та справжнє розуміння.

Чуттєві уявлення являють собою, за Спінозою, перший, нижчий рі­вень пізнання. За приклад може служити безпорядний досвід: солдат, наприклад, побачивши сліди коня на піску, негайно переходить від дум­ки про коня до думки про вершника, далі — до думки про війну.

Достовірне знання можливе тільки на стадії розуму, який становить другий рівень пізнання. За допомогою нього ми мислимо на рівні не конкретних предмегів або явищ, а абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ. Загальні поняття, на думку Спінози, відбивають об'єктивні властивості речей.

Інтуїтивне знання дає нам безумовно правильні відомості про навколишній світ. Його ми успішно демонструємо під час виконання математичних операцій.

Ґотфрід Ляйбніц (1646-І716) — німецький філософ і матема­тик, який був переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія, привнесена у світ Бдгом. З цієї причини, вважав Ляйбніц, людина, яка володіє найбільш розвиненим — після Бога — розумом, виявляється здатною висновувати з власного інтелекту всі найбільш загальні і достовірні істини про навколишній світ — істини розуму. У разі необхідності достовірність цих істин можна довести за допомо­гою трьох логічних законів (закон тотожності, закон суперечності, закон достатньої підстави).

Ту інформацію про світ навколо нас, яку постачає нам безпосеред­ній почуттєвий досвід, Ляйбніц називає істинами факту. На відміну від істин розуму, вони носять імовірнісний, а тому менш достовірний характер.

У цілому раціоналістичний напрям виявився так само однобічним, як і протилежний йому емпіричний. У сучасній теорії пізнання панує думка, що пізнавальна діяльність відбувається водночас як на емпіричному, так і на раціональному рівнях.

2. Просвітництво — широкий громадсько-політичний рух за пере­творення людини суспільства на розумних засадах шляхом розвитку освіти і наук.

Цей рух, що набув широкого поширення у другій половині XVIII ст. у Франції, відбив боротьбу більшості населення країни — так званого «третього стану» (селяни, ремісники, буржуазія, купці, найманці) — за свої соціально-політичні та економічні права. Частина «третього ста­ну» успішно вписалася в нові, капіталістичні економічні умови, нако­пичила певний матеріальний достаток, однак застарілий політичний устрій — абсолютна монархія — залишав цих людей цілком без­правними.

Основні положення просвітницької програми поділяли такі ві­домі представники Просвітництва, як Вольтер, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, Ш, Л. Монтеск'є, П. А. Гольбах та ін.

Філософським підґрунтям Просвітництва став французький матеріалізм. Він обстоював картину світу, який існує за власними природними законами. Матерія й її рух постають єдиною реальністю. Ученим вдалося відійти від поширеної раніше ідеї першодвигуна: рух віднині проголошувався способом існування матерії, відтак, будь-які втручання ззовні — неможливі.

Більшість послідовників Просвітництва висували позицію деїзму, згідно з якою Бог створив світ, але в подальше існування власного творива ніколи не втручався. Однак деякі найбільш радикально на­строєні просвітники (Ш. Мельє) навіть виступали з позицій атеїзму, заперечували Бога, а релігію вважали знаряддям правлячої еліти для пригноблення нижчих верств населення.

Основні ідеї Просвітництва:

1) концепція природних прав. Кожна людина має природні пра­ва, якими наділена від народження: право на життя, свободу і влас­ність;

2) теорія суспільного договору. Держава виникає не з Божої ласки, а внаслідок добровільної угоди людей між со­бою. Держава покликана виступати як посередник у відносинах між людьми, щоб запобігати конфліктам, які виникають у процесі реалізації природних прав різних людей;

3) соціально-економічна нерівність — найбільше суспільне ело. Вона є несподіваним наслідком суспільного договору, оскідьки основні зусилля держави та ідеї законів, що нею створюються, спрямовані на захист приватної власності. Таким чином, незначна природна нерів­ність людей у фізичних і розумових здібностях набуває гіперболізо­ваних, потворних форм;

4) учення про неуцтво і незнання як головне джерело лиха і нещастя людини. Саме незнання призводить до того, що, на думку Ж. Ж. Руссо, «людина народжується вільною, але всюди вона в око­вах»;,

5) теорія просвіти. Людина наділена розумом від природи, треба тільки навчитися правильно ним користуватися. Тільки просвічена людина зрозуміє несправедливість існуючого суспільного устрою і прагнутиме його змінити. До зміни суспільного устрою більшість просвітників мріяли прийти шляхом реформ, наприклад, скликання Установчих Зборів для укладення нового, справедливішого суспіль­ного договору;

6) історичний оптимізм, віра в матеріальний і духовний прогрес усього людства.

У деяких європейських країнах ідеї Просвітництва справдилися. Наприклад, розпочавши суспільні реформи в середині XVII ст., Ве­лика Британія перетворилася у XIX ст. на провідну державу світу. У самій Франції ідеї Просвітництва стали своєрідною ідейною підготовкою Великої Французької революції. Жертвами цієї революції стали багато з тих, хто брав участь у просвітницькому русі.

3. У творчості великого, німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1304) виділяють два періоди:

1) докритичний період. У цей час Кант перебував під впливом філософії Ляйбніца. Кант був переконаний, що розум здатен осягти закономірності природи. Сам він серйозно займався астрономією, створивши разом із П. Лапласом теорію походження Всесвіту з га­зоподібних туманностей;

2) критичний період.)! цей час були створені три знамениті «Крити­ки» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження». У них мислитель піддає критичному аналізу основні пізнавальні здібності людської душі. Учений формулює три основні питання, які відбивають духовні інтереси людини:

• що я можу знати? (на це відповідає метафізика, тобто філосо­фія);

• що я маю робити? (на це відповідає мораль);

• на що я можу сподіватись? (на це відповідає релігія). Філософську систему Канта часто називають трансцендентальним

ідеалізмом. Кант не стверджує, що ідеї діють, створюють світ, він лише підкреслює своєрідну природу наукових ідеалізацій.

Кантівську філософію називають також критичним ідеалізмом, оскільки, на думку мислителя, філософія є формою критики. Критика допомагає з'ясувати межі розуму, здатності судження, волі.

У «Критиці чистого розуму» І. Кант дійшов висновку, що наші знання узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальни­ми можливостями. Тому ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а в тому вигляді, в якому його пізнання доступно нашому розумові. І. Кант розмірковує приблизно так. Сам по собі чистий розум (абстрак­тне мислення) не здатен дійти остаточної думки щодо основополож­них ідей про Бога, світ, людську Душу — він неодмінно заплутається в антиноміях (протиріччях), наприклад, буде без кінця наводити аргументи «за» і «проти» безсмертя душі. Тому розум мусить звернутися по допомогу до органів чуття. Але чуттєве знання, у свою чергу, все одно має бути проаналізоване нашим розумом, точніше, нижнім його механізмом — здоровим глуздом. Однак проблема по­лягає втому, що просіювання цієї інформації здійснюватиметься крізь сито певних уроджених механізмів, які безпосередньо не виходять на чуття. Один з таких механізмів являють собою трансценденталь­ні форми апперцепції (сприйняття) — вроджені відчуття простору і часу. Отже, час і простір властиві не світові як об'єкту сприйняття, а людині як його суб'єктові.

У «Критиці практичного розуму» Кант стверджує, що від природи людина не є ані доброю, ані злою. Ступінь її моральних чеснот за­лежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму.

Практичний розум у Канта керує всіма діями людини, у тому числі й моральними. Людська воля, автономна, вона сама продукує закони своєї діяльності. Воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі Кант ви­будовував свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі було новим для філософії. До Канта філософи намагалися пояснити мораль Божою волею, настановами суспільстві, вродженим чуттям, прагненням до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, що базуються на волі. Тільки коли вони узгоджені з веліннями розу­му — імперативами, людина чинить доброчесно. Існує лише один категоричний імператив (обов'язковий для виконання за будь-яких умов) як вищий закон моралі: не роби іншому того, чого не бажаєш собі.

У «Критиціздатності судження» І. Кант спробував з'ясувати, що таке краса. Він вирішив, що об'єктивного критерій краси не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване.

Хоч у цьому твердженні І. Канту цілому мав рацію, слід пам'ятати, що кожна епоха, кожне суспільство виховує в людини підсвідому при­хильність до якихось певних стандартів краси.

4. Філософська система Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831) — найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходя­чи з єдиного принципу, Ґ. Регель зробив спробу пояснити і природу, і суспільство, і людське мислення. Геґель написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Ен­циклопедію філософських наук».

Філософська система Ґ. Геґеля дістала назву абсолютного ідеаліз­му. Вона була ідеалістичною, адже вихідне начало в Геґеля — розум — є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям.

Спершу сама по собі Абсолютна ідея — це лише невизначена інтуїтивна думка: усе розумне — дійсне; все дійсне — розумне. Ця думка потребує подальшого пояснення і обґрунтування. Починається самопізнання Абсолютної ідеї, яке здійснюється у три етапи:

— етап логіки;

— етап філософії природи;

— етап філософії духу.

Логіка. Зазвичай логіка визначається як наука про форми і прийо­ми людського мислення, необхідна людині, щоб навчитись послідовно мислити і тим самим обернути мислення на науковий метод пізнання дійсності. Для Геґеля логіка — це система визначень мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Вона збігається з метафізикою як розділом філософського знання про буття. Напри­клад, початкове поняття «пес» — не пустопорожня фікція мислення, а зародок існування цілого класу живих істот, наділених матеріальним тілом. "

Філософія природи. Пізнаючи себе у природі, Абсолютна ідея з'являється у вигляді скінченних, чуттєвих і тілесних речей, відходячи при цьому від своєї початкової ідеальної сутності, точніше, вдягаючись у зовнішню, матеріальну оболонку або форму. На етапі філософії природи можна спостерігати, як перебігає у природі процес еволюції, пе­рехід від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом розуму істоти. Етапи еволюції при­роди якраз і потрібні, щоб зрозуміти, що ті абстрактні поняття, які ста­новлять зміст нашого мислення та нашої мови, — не вигадки розуму, а найефективніший спосіб осмислення усього розмаїття реального світу.

Філософія духу. Абсолютний дух — це та сама ідея, але втілена у різних формах інтелектуальної діяльності людей, починаючи від нижчих її різновидів (на зразок сновидінь) і закінчуючи абсолютним знанням, у якому досягається адекватне ви­раження Абсолютної ідеї в наукових поняттях і сформованих логічних категоріях. Іншими словами, Абсолютний дух — це Абсолютна ідея, яка пізнала себе й повернулася до самої себе. Завершує цей процес самопізнання Абсолютна ідея за допомогою людського духу, який оперує абстрактними поняттями й логічними категоріями. Отже, ще раз підкреслює Геґель, ці поняття і категорії насправді відображають сутність існуючих у Природі речей.

Дуже приблизно (приклад Геґеля) Абсолютну ідею і Абсолютний дух можна порівняти з дитиною і дідусем відповідно. Дитина хоч і уявляє собі цілісність і взаємозв'язок навколишнього світу, це уявлення ще є неясним; вона не усвідомлює масштабів світу, його багатогранності і досконалості тією мірою, якою це доступне старо­му, за плечима якого — власний життєвий досвід і сукупний культур­ний досвід всього дюдства.

Зміни та рух Абсолютної ідеї відбуваються згідно із законами діа­лектики, при цьому внутрішні суперечності ідеї служать поштовхом до ЇЇ розвитку. Людина як така мало цікавить Геґеля — людина у нього постає лише стадією у процесі розвитку (самопізнання та самоусві­домлення) Світового Розуму.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Геґеля є тріада: теза — антитеза — синтез. Думка (теза) у своєму розвитку переходить у свою протилежність (антитезу), що на наступному етапі, у свою чергу, змінюється своєю протилежністю, завдяки чому об'єднує в собі два попередні етапи (синтез). Наприклад, зернина (теза) вмирає, проростаючи паростком (антитеза), а з паростка знову визріває колос повний зерен (синтез).

Отже, Геґель показав, що пізнання — процес історичний. Недолі­ком діалектичної логіки Геґеля є те, що вона будь-якому предметові накидає схему загальних понять. Геґель абсолютизував логіку (пан­логізм). Концепція Геґеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.

5. Для знаменитого німецького філософа Фрідріха Ніцше (1844-1900) першочергове значення має не абстрактне надіндивідуальне буття, а саме життя — як потік невловних Для розуму миттєвостей існування. Звідси походить назва його філософії.

Замолоду Ніцше дуже захоплювався глибоким і песимістичним ученням видатного мислителя Артура Шопенгауера (1786-1861). Це вчення про сліпе панування ірраціональної світової волі, про вроджену порочність людини. З роками, коли Ніцше сформувався як самостійний філософ, він багато в чому заперечив Шопенгауера, але багато хто вважає, що насправді Ніцше так і залишився учнем Шопенгауера, хай і надзвичайно талановитим.

Ніцше стверджував, що сучасна йому європейська цивілізація пе­ребуває у ситуації «смерті Бога». Люди дедалі менше орієнтуються на цінності, проголошені християнською релігією, більше не вірять у те, що світом правлять істина, добро і краса, «Убивцею Бога» ста­ла сама людина, яка прилюдно демонструє прихильність до релігії, відвідує Церкву і не забуває принагідно молитися, а в житті майже завжди поводиться аморально. Ф. Ніцше бачив завдання європейської культури якраз у тому, щоби покласти край цьому лицемірству. Для цього потрібна переоцінка цінностей. Дороговказом на цьому шляху має стати генеалогія моралі — дослідження витоків європейських моральних критеріїв.

Генеалогія моралі, розроблена Ф. Ніцше, приводить його до вра­жаючих висновків. Виявляється, у дохристиянські часи найвищою цінністю вважалися сила, воля, мужність, притаманні тодішній арис­тократії як військово-політичній еліті. Усталена формула, згідно з якою «блаженними» проголошуються вбогі духом, народжується разом із християнством, яке таким чином здійснило «революцію рабів у мо­ралі». Здобувши привілейоване становище, колишні раби вжили усіх заходів, аби позбутися «моралі панів» і офіційно накинути всім свої, рабські цінності. Ф. Ніцше позиціонував свою переоцінку цінностей як повернення до ієрархії справжніх, природних цінностей, колись спотвореної християнством.

Місце цінностей християнства мають посісти цінності життя. Найвищою цінністю тут, певна річ, стає саме життя.

Найбільше поціновується фізична сила та сила волі, тобто ті якості, які сприяють виживанню та повноцінному облаштуванню в житті.

Природно, що носії цінностей життя мають запанувати у суспільстві, підкоривши собі простих людей із слабким духом. Ці владарі уособ­люватимуть новий тип людини — Надлюдину.

Ф. Ніцше писав, що Надлюдина настільки ж вища за звичайну лю­дину, наскільки людина вища за мавпу. Слід пам'ятати, що «надлюдськість» по-ніцшевському слід розуміти не як наділеність надприродними можливостями, а як здатність піднестися над обставинами власного життя. Перш ніж перемогти інших, треба навчитися перемагати себе. Приклад Надлюдини для Ф. Ніцше вимальовується в його творі «Так казав Заратустра». Це образ канатохідця: для глядачів він — усього-на-всього блазень, створений, щоб їх розважати; але насправді саме він більше за них усіх знає про життя і його цінність, оскільки щодня ним ризикує.

Таким чином, Ф. Ніцше здійснив справжній переворот у євро­пейському світогляді: на місце Бога він ставить людину. Ніцше хотів створити елітарну філософію, він зневажав популярність, але тим не менш його роботи створили величезний ажіотаж у європейській культурі. За підрахунками дослідників, саме він став автором, якого найчастіше Цитували у XX сторіччі. Ніцше наслідували, його обожню­вали й ненавиділи. Про нього сперечалися: хто він — філософ, поет чи... божевільний?

Ф. Ніцше й справді закінчив своє життя у психіатричній лікарні: його розум потьмарився після апоплексичного удару. Дехто й досі вва­жає його пророком фашизму — це був улюблений філософ Адольфа Гітлера. Але Ніцше тільки висловив певні тенденції в духовному житті Європи, які через кілька десятиліть стали очевидними для всіх.

Найвідоміші твори Фрідріха Ніцше — «По той бік добра і зла», «Так казав Заратустра», «Антихрист», «Генеалогія моралі».

Дата добавления: 2014-01-07