Філософія та ситуація постмодерну

Позитивізм та його різновиди

Філософія екзистенціалізму

Філософія марксизму

Психоаналітична філософія 3. Фройда

План.

Лекція 4. Світовий філософський процес.

1. Як лікар-психіатр, Зіґмунд Фройд (1856-1939) досліджував причини і методи лікування неврозів, психічних розладів, для чого й розробив метод психоаналізу. Однак зрештою цей метод привів його до досить широких філософських узагальнень.

3. Фройд першим в історії західної філософії обґрунтував учення про те, що людська свідомість, яка доти вважалася цілісною єдністю, що панує над усіма іншими людськими якостями, насправді є складним, багаторівневим явищем, де власне свідомості відводиться далеко не перше місце.

Згідно з фройдівською концепцією, у структурі особистості виді­ляються три елементи:

—Воно — неусвідомлена («передсвідома») сфера психіки; —Я — її свідомий рівень;

—над-Я — внутрішній «цензор», який формується під впливом вимог суспільства до людини (ці вимоги обмежують або забороняють її інстинктивні потяги та бажання).

Латинськими відповідниками цих термінів є і id (Воно), еgо (Я), sирег-еgо (над-Я).

Головним і визначальним інстинктивним потягом людини Фройд вважав сексуальний (лібідо). Пізніше дослідник розвинув учення про два протилежні потяги — до життя (Ерос) і до смерті (Танатос). Ерос спонукає нас до творення, Танатос — до руйнування. Однак під дією вимог і заборон з боку над-Я більшість цих потягів не допускаються у свідомість, а витісняються у сферу несвідомого (це називається механізмом витіснення). Проте вони не зникають, а «заміщують­ся» — проявляють себе у сновидіннях, несвідомих діях (обмовки, помилки у письмі тощо), а також стають причиною неврозів, спричи­няючи реальні психологічні проблеми.

На думку Фройда, існують два способи врегулювати конфлікт між Я та Воно:

1) сублімація — перенесення негативної енергії нереалізованого бажання, на більш прийнятні різновиди діяльності. Найчастіше таким «порятунком» стає творчість. Цей механізм діє в людській свідомості автоматично. Наприклад, Леонардо да Вінчі, який у дитинстві був позбавлений рідної матері, свою тугу виразив у посмішці

Джоконди;

2) психоаналіз. Під час психоаналітичного сеансу пацієнт, зручно вмостившись на ліжку, провадив невимушені розмови з лікарем-психо-аналітиком. Завдання останнього полягало у тому, щоб у тих образах, до яких у своїй оповіді вдавався пацієнт, розпізнати його нереалізоване бажання і потім дати пацієнтові усвідомити неприйнятність цього по­тягу з суспільної точки зори, себто, sирег-еgо (над-Я).

Свої погляди 3. Фройд з успіхом застосовував для пояснення со­ціальної психології і культурно-історичних явищ. Як різновид колек­тивного неврозу він розглядав релігію.

Його послідовники — фройдисти і неофройдисти К. Ґ. Юнг, А. Адяер, 0. Ранк, В. Райх, Е. Фромм, К. Хорні, Г. Салліван, Г. Маркузе — вносили істотні корективи до теорії свого вчителя.

Карл Ґустав Юнґ (1875-1961) розробив учення про колективне несвідоме, яке становить глибший рівень психіки, ніж індивідуаль­не несвідоме. У колективному несвідомому зберігаються архетипи — першообрази, які склалися ще в архаїчний період становлення людської культури.

Еріх Фромм (1900 -1980) досліджував взаємодію між психічними та соціальними чинниками, пропонував методи «соціальної терапії» для оздоровлення суспільства.

Як у самого З. Фройда, так і в його послідовників спостерігається тенденція до психологізації людської сутності і відповідне тракту­вання співвідношення психологічного та соціального.

Може здатися, що Фройд пробачив людству більше гріхів, аніж усі релігії разом узяті за всю їх історію. Однак сам 3. Фройд справедливо вважав свою діяльність ошляхетненням людства: «Там, де було Воно, мусить постати Я».

Основні роботи 3. Фройда — «Тлумачення сновидінь», «Лекції з психоаналізу», «Тотем і табу», «Я і Воно».

2. Карл Маркс (1818-1883) — німецький філософ, видатний еконо­міст, радикальний громадсько-політичний діяч. Він створив філософську систему, побудовану на матеріалістичних засадах. Значну частину своєї системи К. Маркс розробив у співавторстві з Фрідріхом Енгельсом.

Основним для К. Маркса є твердження про соціальну сутність лю­дини,, яке виявлялося відвертим протиставленням поширеним від часів Просвітництва уявленням про людину як на «природний автомат».

Погляди К. Маркса на людину і працю:

1) природа — неорганічне тіло людини. Хоч людина й народжується у природі, живе у ній, використовує її, біологічне існування не вичерпує людських прагнень;

2) предметно-практично діяльність є справжньою сутністю людини. Тварина щось робить (мураха будує мурашник), аби задовольнити свої природні потреби, без усякої вищої мети. Людина здатна працювати просто так, для самозадоволення, або орієнтуючись на певні цілі, які не мають наочної господарської мети;

3) саме праця зробила з мавпи людину. Спершу випадково, потім дедалі більш усвідомлено на певному етапі еволюції мавпа працюва­ла, розвинула таким чином мовлення, прямоходїння, абстрактне мис­лення — зробилася людиною у справжньому розумінні слова. Тепер людина — знову ж таки за допомогою праці — може виходити за межі власної природи, створювати «другу природу» — культуру. «. Маркс пропонує таке співвідношення: практика — теорія — практика (спер­шу — стихійна діяльність у напрямку пізнання й перетворення світу; з часом ця практична діяльність дістає певний теоретичний підмурівок; але будь-яка теорія не повинна залишатися абстракцією, а має неодмінно втілюватись у практику, підвищувати її ефективність);

4) у капіталістичному суспільстві вповні реалізувати себе у праці людині заважає феномен відчуження. Що означає відчуження праців­ника від результатів його праці? Вироблений продукт не є власністю найманого робітника — він мусить віддати його роботодавцеві в обмін на платню, тобто на можливість вижити. Отже, коли людина, працює не задля втіхи, а щоб заробити собі на хліб, вона не може реалізувати своєї істинної сутності.

Маркс досліджував історичний розвиток суспільства, прагнучи від­крити основні закони, які цим розвитком керують. Знаючи ці закони, вважав учений, можна правильно обрати стратегію перетворення капіталістичного суспільства, утвердити такий суспільний лад в якому людина вже не буде відчужена від свого єства.

Погляди К. Маркса на суспільство:

1) суспільство складається з базису та надбудови. Надбудова - полі­тичний лад і соціальний устрій суспільства, а також сукупність усіх форм його культурного життя. Базис — економічна основа суспільства. Базис, за Марксом, — це спосіб виробництва матеріальних благ, що панує у пев­ний історичний період У базисі К. Маркс виділяв виробничі сили (власне людей, що працюють) та виробничі відносини, які склалися при розподілі виробленого продукту.

2) базис визначає надбудову, а суспільне буття — суспільну сві­домість. Отже, матеріальні чинники, згідно з Марксом, є первинними, а духовні — вторинними, похідними;

2) суспільство розвивається завдяки соціальним революціям. У міру прогресу техніки зростає продуктивність праці та рівень кваліфікації тих, хто працює (виробничих сил). Виробничі сили починають вимагати від власників засобів виробництва дедалі більшої частки від заробленого. Зрештою це призводить до соціальної революції, передусім в економіч­них відносинах. Оскільки базис визначає надбудову, така економічна революція спричиняється до змін у суспільному ладі.

Маркс є автором теорії формацій, згідно з якою він виділяв три ос­новні історичні типи суспільства:

• докласове (архаїчне);

• класове;

• комуністичне..

Згодом Йосип Сталін канонізував цю формаційну теорію у «Корот­кому курсі історії ВКП(б)». Теорія формацій стала загальноприйнятою у радянській філософії і набула такого вигляду:

а) первісне суспільство;

б) рабовласницьке суспільство;,

в) феодальне суспільство;

г) капіталістичне суспільство;

д) соціалістичне суспільство.

Хоча система марксизму мала однобічний характер і приділяла над­мірну увагу матеріальному, у видозміненому вигляді погляди К. Маркса на матеріальну і особливо соціальну сферу визнаються всіма напрямами сучасної філософської думки.

3. Екзистенціалізм (буквально — «філософія існування») — про­відний напрям філософської думки XX ст., який осмислює проблему людини, її сутності й існування, буття у світі, можливостей і перспектив свободи та відповідальності.

Причини виникнення і поширення екзистенціалізму. Цей напрям став породженням складного і трагічного XX століття з його гострими протиріччями і конфліктами, катастрофічними війнами, широкомас­штабним насильством над людьми, нестримним науково-технічним прогресом, який виявився не тільки благом, але й джерелом великих небезпек. У XX ст. було підірвано віру класичної філософії у «світовий розум» і розумний сенс історії, у прогрес, у традиційні моральні цін­ності, що зумовило потребу нової системи світоглядних координат.

Відомі дві великі «хвилі» екзистенціалізму, в одній з яких провідну роль відіграли німці (М. Гайдеґґер, К. Ясперс), а в другій — фран­цузи (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Ґ.нМарсель). Іноді виділяють релігійний екзистенціалізм, який визнає Бога,як основу буття світу та людини, та атеїстичний екзистенціалізм, який Бога у своїх теоретичних конс­трукціях не враховує.

Ідейними попередниками екзистенціалізму були данський фі­лософ і теолог С. К'єркегор (1813-1855), представники «філософії життя» (А; Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммельт, А. Берґсон), засновник феноменології Е. Гуссерль. Серед більш віддалених по­передників екзистенціалізму можна назвати ранньохристиянського богослова і філософа Аврелія Авґустина (354-430), а також фран­цузького мислителя Блеза Паскаля (1623-1662).

Основні ідеї екзистенційноїфілософії:

1) існування (екзистенція) передує сутності. На відміну від будь-якої матеріальної речі, виготовленої людськими руками за певним за­здалегідь визначеним проектом, людина «закинута» у світ: вона народжується, лише потім усвідомлює своє внутрішнє «Я» і до кінця свого життя переживає й сама творить своє справжнє,

індивідуальне, єдине і неповторне існування;

2) людина відповідає не тільки за себе, але й за всіх людей. Свобода вибору не означає, на думку екзистенціалістів, довільності людських дій і вчинків. Навпаки: кожен нібито вільний крок людини може мати досить масштабні наслідки. Тому, творячи себе, людина повинна усві­домлювати свою відповідальність перед іншими. Наприклад, одружую­чись, людина має усвідомлювати, що її шлюб підтримує інститут звичай­ного моногамного шлюбу між чоловіком і жінкою. Якщо ж, приміром, дедалі більше людей почнуть віддавати перевагу альтернативним одностатевим шлюбам, то зрештою свобода їх особистісного вибору обернеться радикальною реформою родинних стосунків у світі;

3) людина приречена бути вільною. Немає нічого й нікого, що могло б виправдати людину чи виправити її помилки. Не годяться тут ані посилання на Бога, ані на зовнішні обставини, ані навіть на інтриги власної підсвідомості.

Таким чином, екзистенціалізм, з одного боку, доводить до логічно­го завершення розпочатий просвітниками рух до звільнення людини, а з іншого — демонструє, що свобода людини завжди буде не абсо­лютною, а відносною.

Французький письменник-екзистенціаліст, лауреат Нобелівської премії Альбер Камю наводить приклад Сізіфа. Герой приречений на безглузду працю — тягти на гору каменюку, яка все одно скотиться донизу, оскільки таким є присуд богів. Насправді, то не була помста богів, але виправдане усім попереднім Життям Сизіфа покарання. Отже, і в цій, найабсурднішій ситуації, яку собі можна тільки уявити, Сизіф продовжує сам творити свою долю, сповна відчуваючи тягар відпові­дальності, більше того, уважати себе від цього щасливим!

4. У кінці XIX ст. впливовим став позитивістський напрям філософії з його орієнтацією на точне знання. Поширення позитивізму віддзер­калювало бурхливий розвиток західної цивілізації на індустріальному шляху, де без таких знань не можна було ступити і кроку.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька ета­пів. " '

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках XIX ст. Його заснов­никами були 6. Конт (1798-1857), який і запровадив термін «пози­тивізм», Г. Спенсер (1820-1903), Дж. Ст. Мілль (1806-1873) та ін.

Головним досягненням цього періоду є розроблений 0. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

-—теологічна стадія, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ;

—- метафізична стадія, коли панує філософія і оперує абстракт­ними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, які релігійні пояснення;

— позитивна, наукова стадія; яка, на думку перших позитивістів, тільки-но розпочалася.

Наука має бути позитивним знанням, яке спирається на дані до­свіду. Справа науки — констатувати, описувати, класифікувати факти, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання глибинної сут­ності явищ, субстанції, причиновості, оскільки результати таких спроб пізнання — «метафізичні», тобто ненаукові.

Другий позитивізм (емпіріокритицизм) набув певного поширен­ня в кінці XIX — на початку XX ст. Його засновниками були австрій­ський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896).

На перший план було висунуто проблеми теорії пізнання. Розв'язати ці проблеми, на думку теоретиків другого позитивізму, можливо на підставі закону зайвої витрати пізнавальних зусиль та «критики чис­того досвіду». Замість того, щоб вигадувати якісь абстрактні сутності, справжнє пізнання має використовувати тільки ті поняття, що вкорінені в досвіді, мають матеріальний еквівалент. Наприклад, можна міркувати над рухом атомів, над взаємодією між ними, але не треба говорити про «матерію як об'єктивну реальність».

Третій позитивізм, або неопозитивізм (представники — М. Шлік, Р. Карнап, Л. Вітгенштайн, Б. Рассел, А. Тарський) відрізнявся від по­передніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систему знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються спостереженню.

Отже, всі можливі постулати (висловлювання) поділялися на:

а) безглузді («Місяць примножує трикутно»), які не підлягають верифікації;

б) осмислені, але такі, що не піддаються зіставленню з чуттєвим досвідом, отже, «метафізичні» («Бог існує», «душа безсмертна»); вони теж не можуть бути верифіковані;

в) висловлювання, які безпосередньо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними, отже, верифікувати.

Четвертий позитивізм пов'язаний з іменами К. Поппера і Томаса Куна. Він набув поширення від 50-60-х роках XX ст. Замість процедури верифікації К. Поппер запропонував принцип фальсифікаціонізму. Згідно з останнім, для розвитку теорії треба намагатися її фальси­фікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Відсутність спростовних фактів іще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питання про таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичного знання здійснюється шляхом повсякчасного висування нових гіпотез та їх спростування. Парадокс Поппера: якщо теорія взагалі не піддається намаганням її спростувати, то вона не є науковою.

Позитивісти зробили багато цікавих спостережень і висновків сто­совно закономірностей розвитку науки, зокрема наукових революцій. Зазначені вище дослідники увели в науковий обіг поняття парадигми. Парадигма — це прийнята модель, система координат, зразок поста­новки і розв'язання наукових проблем. Зміна парадигм означає наукову революцію (наприклад, зміною парадигми був перехід від геоцентриз­му до геліоцентризму).

5. Концепція та проект модерну (буквально з латини — «сучасність») бере свій початок у філософії Просвітництва. Модерн означав для європейського людства необхідність докласти свідомих цілеспрямованих зусиль задля при­скорення розвитку науки і техніки, зростання матеріального виробництва, вдосконалення образу людини. Щоб стати «сучасним», суспільству необхідно було відповідати тим ідеалам, які підказував людині розум. Цілями модерного суспільства було загальне подолання бідності, вдосконалення медицини, ос­віти, соціальної сфери, звільнення від надмірних форм державного примусу й експлуатації людини людиною.

Понад два сторіччя в європейській цивілізації здійснювалася доволі послідовна реалізація проекту модерну. Суспільство зрозуміло: концепція модерну багато в чому є обмеженою, хибує на ідеалізацію раціонального начала, на сліпу віру у прогрес. Трагічна історія XX століття показала всю однобічність таких уявлень. Унаслідок цього в останній чверті XX ст.. світ опиняється в ситуації постмодерну.

Відлік постмодерну починається з моменту появи і розповсюдження американської контркультури, філософського постструктуралізму, впровад­ження нових форм мас-медіа. Статус філософського поняття постмодер­нізм здобуває у 80-ті роки XX ст., перш за все завдяки ідеям французького мислителя Ж. Ліотара (нар. 1924). Найвідоміші представники цього напря­му — французькі мислителі Ж. Дерріда. Ж. Бодріяр, американський до­слідник Р. Рорті.

Філософи-постмодерністи досить своєрідно трактують сучасну соціокультурну ситуацію 8 західному світі і на підставі цього аналізу роблять досить несподівані висновки щодо ролі та місця філософії в культурі.

Постмодерні уявлення про сучасну соціокультурну ситуацію:

1) розвінчання науково-технічного прогресу. У добу модерну людина надміру покладалася на науково-технічний прогрес (НТП). Це зрештою призвело до того, що процес вийшов з-під раціонального контролю. Нау­ково-технічний розвиток триває, але людина більше не в змозі встигнути за його досягненнями; у міру прогресу наше життя не стільки полегшуєть­ся, скільки ускладнюється. Тому науково-технічний прогрес більше не є ідеалом епохи;

2) практика індивідуальної свободи. Звільнившись від ідеалу науко­во-технічного прогресу, людина знаходить собі інший орієнтир: практику індивідуальної свободи.¹ Людний постмодерну відмовляється сповідувати усталені цінності, вона виступає за необмеженість творчої самореалізації в усіх можливих сферах. Наприкінці XIX ст. Ф. Ніцше проголосив смерть Бога — наприкінці XX ст. людина сама вирішила стати для себе Богом. Вона наважується брати на свої рамена весь тягар відповідальності за < У ті цінності, ідеали, норми, згідно з якими живе. Проблема полягає в тому, що не завжди людина спроможна цей тягар нести;

3) усталені, спільні для всіх цінності поступаються місцем цінностям індивідуальним. Це є логічним продовженням практики індивідуальної свобо­ди. Людина постмодерну більше не вірить в абстрактні ідеали добра, істини, досконалості: надто вже вони недосяжні, це їх дискредитує:. Сьогодні кожна людина встановлює для себе свої власні цінності й сама їх сповідує;

4) ігровий характер життя і культури. Індивідуальні цінності всіх людей надто численні і надто відносні, щоб можна було проголошувати їх серйозно. Серйозність у постмодерні — поганий тон. Людина постмодерну втілює в житті свої проекти у формі гри, при цьому процес виявляється значно цікавішим і важливішим від кінцевого результату.

Наочною ілюстрацією типової ситуації постмодерну є нескінченне переми­кання телевізійних каналів за допомогою пульта дистанційного управління:

• картинки калейдоскопічно змінюються перед нашими очима;

• ми знаємо, що це всього-на-всього гра, тобто все це — «не насправж­ки»;

• ми вільні в перемиканні каналів, але все одно не побачимо те, чого шукаємо.

Постмодерні уявлення про статус філософії:

1) постмодерн у філософії виникає з радикального сумніву в іі можливос­тях. Філософія, на думку посткодерністів, довела свою неспроможність як єдина світоглядно-теоретична і жанрова система. Притаманним класичній філософській традиції спробам створити всеохопну філософську систему протиставляється деконструкція наявного філософського здобутку, що ро­зуміється як розклад його на певні смислові блоки та їх нове сполучення у нестандартних комбінаціях; «

2) метою пізнавальної діяльності проголошується не. здобуття абсо­лютного достовірного знання про світ, а визначення умов, можливостей і меж застосування тих чи інших значень;

3) відбувається розпад суб'єкта як центру системи уявлень. Як наслідок, на місце категорії «суб'єктивність» приходять «потоки свідомості», «імпер­сональні швидкості»;

4) процес філософування стає утвердженням культурних значень, які запроваджує той, хто філософує. Той, хто філософує, визначає і жанрові межі (вони, до речі, можуть бути досить умовними), в яких здійснює своє «дослідження»;

5) постмодерн руйнує межі між видами, родами, формами культурної діяльності. В еклектичній єдності постають наука і мистецтво, філософія і релігія.

Дата добавления: 2014-01-07