Тема 3. Співвідношення культури та цивілізації

План

3.1. Зв'язок культури та цивілізації в генетичному плані.

3.2. Найбільш поширені підходи до визначення цивілізації. Вихідні ознаки цивілізації.

3.3. Структурні зв'язки культури та цивілізації. Причини і на­слідки можливих конфліктів між культурою та цивілізацією.

3.1. Зв'язок культури та цивілізації в генетичному плані

В мовному арсеналі сучасності, а не лише в гуманітарному та соціологічному знанні, терміни "культура" та "цивілізація" є од­ними із найбільш вживаних. Вони, а також похідні від них термі­ни, досить часто використовуються як синоніми: ми кажемо "куль­турність", але так само можемо сказати й "цивілізованість", "культурний" - "цивілізований" та ін.

Саме слововживання підказує нам, що ці явища дуже тісно пов'язані між собою.

Суспільство і людина можуть мати, але й можуть не мати таких

якостей, які позначаються даними термінами, а, відповідно, куль­туру та цивілізацію слід ♦ здобувати, ♦ зміцнювати, ♦ зберігати.

Отже, навіть при найпершому наближенні означені тер­міни багато в чому проявляються як споріднені, такі, що діють в тій самій сфері пізнання та оцінки дійсності.

Більш суттєва спорідненість культури та цивілізації прояв­ляється в генетичному плані, тобто тоді, коли ми розглядаємо їх історичне виникнення та формування. Ранні прояви культури, як ми вже знаємо, пов'язані із таким втручанням людини в природні процеси, при якому вона надає природному матеріалу нових форм, нового впорядкування, а також: функціонування в межах над-вітальних (таких, що виходять за межі простих життєвих) потреб людини, внаслідок чого вже за часів "сивої давнини" виникають "артефакти", що мають особливе призначення: вони створюють­ся зовсім не для задоволення фізіологічних потреб організму та забезпечення його простого виживання. До таких найдавніших артефактів відносять ♦ статуетки, ♦ різноманітні малюнки, ♦ позначки на кістках та камені, ♦ складні та витончені знаряд­дя праці з каменю та кістки, ♦ примітивні види житла, ♦ посуд з глини та ін. Проте до такого періоду історії, на якому вперше починали з'являтись та функціонувати такого роду артефакти, поняття цивілізації, як правило, не застосовується.

Сам термін "цивілізація" пов'язаний із латинським словом "civitas", що означає "місто", "міський". Проте вже за часів Римської імперії це слово позначало цілий спектр ситуацій та яко­стей, пов'язаних із громадянством та державністю. Це свідчить про те, що поняття цивілізації найбільш органічно пов'язане із проявами особливого типу організації колективного людського життя: цивілізація значно більшою мірою, ніж культура, перед­бачає та має своїм змістом соціальні, міжіндивідуальні дії та взає­модії високого рівня складності та організованості. Цей важли­вий момент із достатньою очевидністю засвідчується появою міст.

Спільне проживання великої кількості людей в містах вимагає принципово нового (у порівнянні із попередніми формами органі­зації життя) способу впорядкування та організації людської життєдіяльності, а саме:

–розвиненого розподілу праці, а також її кооперації, взаємно­го узгодження та доповнення;

– централізованого управління, оскільки велику кількість лю­дей треба було підпорядкувати якомусь встановленому для всіх однотипному порядку;

– довготривалого планування спільних людських дій;

– запровадження складних видів діяльності (наприклад, транс­портування, будівництво, водопостачання та ін.);

– запровадження різноманітних форм узгодження людських інтересів, забезпечення умов їх співжиття та ін., таких, як ♦ су­дочинство, ♦ навчання, ♦ медична допомога, ♦ встановлення норм успадкування майна та ін

Отже, в цілому йдеться про високий рівень організації спільного проживання людей, який врешті передбачає існу­вання держави. Відповідно, поняття цивілізації некорект­но застосовувати до тих спільностей людей, які були по­в'язані із первинними родинними зв'язками, займались одно­рідною діяльністю, переважно збиральницькою, жили в пе­черах - наданих самою природою оселях, вирішували питан­ня спільного життя на засадах авторитету старійшин роду та ін.

Отже, цивілізація базується на культурі та певних куль­турних надбаннях. Але, виникнувши, вона постає як актив­ний, важливий та в чомусь якісно інакший чинник культур­ної еволюції: цивілізація суттєво стабілізує процеси суспільного життя, надає суспільству більш надійних та жит­тєздатних форм існування, вищого рівня організованості та впорядкування всіх процесів суспільної життєдіяль­ності. В генетичному плані цивілізація постає дітищем куль­турного процесу та його підсилювачем.

Проте питання про генетичний зв'язок культури та цивілізації означеними аспектами не вичерпується. Більше того, цей зв'язок багато в чому постає проблематичним. Справа в тому, що сам процес виготовлення артефактів, таких, як ♦ знаряддя діяльності, ♦ посуд, ♦ житло, ♦ найперші вироби мистецької діяльності не при­водить автоматично до ускладнення форм людської взаємодії та вищих форм суспільної організації життя. Внаслідок того ціла низка культурологів вважає за потрібне шукати в історичних началах суспільства такі чинники, які були би чинниками прямої дії у відношенні до суспільної інфраструктури (кооперації праці, комунікації, обмін продуктами та навичками діяльності), а не опосередкованими, як от виробництво артефактів.

Слід поставити та вирішити питання: одне лише продукуван­ня культурних артефактів саме по собі може спонукати до уск­ладнення форм суспільного життя чи не може? Це питання, спро­воковане увагою до вивчення соціальних процесів сивої давнини та спрямоване, відтак, у минуле, має тим не менше й суто сучас­ний наголос. Справа у тому, що сучасне суспільство переважно є суспільством технізованим, навіть - технократичним (таким, в якому панують інтереси нарощування технічної потужності сус­пільства). У ньому на першому плані перебувають питання техн­ічних новацій, технології, інженерного прогресу та ін. Сучасна гуманітарна інтелігенція дуже занепокоєна якраз тим, що на тлі технічного прогресу спостерігається не просто гальмування ду­ховного сходження сучасного людства, а й навпаки, певний за­непад, перманентна криза духовності.

Серйозне занепокоєння станом духовності, як і станом куль­тури, за умов стрімкого технічного прогресування сучасного сус­пільства висловлювалося такими визнаними філософськими ав­торитетами XX ст., як М.Бердяєв, Е.Гуссерль, М.Хайдеггер, А.Бергсон, Х.Ортега-і-Гасет, М.Шелер, Р.Гвардіні та ін. Все це свідчить про те, що між технічними завданнями культуротворення та прогресом в галузі людських взаємин та людської духов­ності не існує не лише ідентичності, а й прямого чи автоматично­го зв'язку. Цей суттєво важливий при обговоренні співвідношен­ня культури та цивілізації момент в наш час опиняється в епі­центрі даної теми: людство досить інтенсивно рухається в на­прямі нарощування зручностей життя, облаштування побуту, оптимізації витрати життєвих зусиль на забезпечення різних видів життєдіяльності, проте питання духовного пошуку та вдоскона­лення, питання виявлення та задіяння потенціалу людської ду­ховності залишаються на периферії цивілізаційного процесу, в своєрідному резерві, "так, про всяк випадок".

Серед різних негативних наслідків сучасних способів життя найбільше філософів непокоїть зникнення моральності як основи міжлюдських стосунків. Метафізична суперечність необхідності та свободи отримала в сучасному суспільстві наступну конк­ретну форму: оскільки економічна, науково-технічна, інформаційно-комунікативна системи, ию раніше виконували службові функції, стали автономними, остільки сон/альт рішення прий­маються виходячи іі внутрішньої логіки розвитку даних систем, а не із інтересів людей, що проживають спільно. Людська повед­інка все далі відходить від системи норм, сформованих на мо­ральних засадах,. і все сильніше інтегрована в саморегульовані системи тину "людина машина".

Марков Б. В.

Розходження між культурою та цивілізацією в генетичному плані в історії людства взагалі проявляється в тому, що спостер­ігається й розходження у фазах історичного коливання в розвит­ку культури та цивілізаційних форм суспільного життя. Куль­турний злет може спостерігатись за умов занепаду політики, пра­ва, соціального порядку, за умов дестабілізації життя, як і на­впаки - соціальна організація життя, форми організації праці можуть бути на високому рівні, але при тому культурне життя, духовні здобутки можуть бути незначними.

Отже, генезис цивілізованих форм життя, напевне, зумовлений не лише культурним розвитком, а й іншими та інакшими соціаль­ними потребами, зокрема потребами:

♦ створенні стабільних форм людських взаємин;

♦ в узгодженні інтересів великої кількості людей, їх потреб і прагнень;

♦ у винайденні та запровадженні оптимальних форм людсько­го співжиття, які б надавали можливість якомога більшій кількості людей досягати реалізації своїх життєвих цілей за умов спільної життєдіяльності.

В культурних здобутках знаходять вияв ті людські душевні прозрівання, які врешті приводять до перетворення людини із ча­стини живої природи на особливе єство із особливими, в тому числі та переважно духовними потребами.

Культуротворчість врешті-решт постає формою самовиявлен­ня, самореалізації людини незалежно до того, чи буде це прино­сити будь-яку прагматичну користь, чи ні.

Культура - це прагнення людини прояснити таємницю свого буття, дати суто людську відповідь на виклик само­го факту людського свідомого існування.

Цивілізація ж більше стурбована суспільними умовами та результатами такого існування, вона опікується ефектив­ністю використання людської життєвої енергії, пошуками форм, що забезпечували би стабільність та виправданість прийнятих форм людського співжиття, опікується прибут­ками, надлишками, здобутками.

Творці культури та духовності, як відомо, часто схильні задо­вольнятися в житті дуже скромними умовами, полюбляють жити й творити на самоті, в той час як в цілому людська соціальна життєдіяльність може бути тільки суспільною. Та й здобутки творців можуть бути оціненими лише в людських спільнотах.

Отже, культура і цивілізація постають двома сторона­ми людського реального буття: людина шукає опори для своїх душевних актів в тому, що здатне відгукнутись на душевні поривання, але людина не може жити поза наявністю умов для її фізичного існування. Ясно, що десь та якось прагнення культури та цивілізації перехрещуються, накладаються одні на одних, підсилюють та знесилюють одне одного, але це є відмінні прагнення, відмінні, проте - невіддільні. В цьому про­являється одна із драм людського буття взагалі та культур­но-історичного процесу людства зокрема.

3.2. Найбільш поширені підходи до визначення цивілізації. Вихідні ознаки цивілізації

Із розглянутого генетичного зв'язку культури та цивілізації, здавалося б, випливає однозначний висновок: ♦ вони є явищами одного порядку, ♦ спорідненими, такими, що ♦ повинні взаємно стимулювати одне одного. Такий висновок тим не менше був підданий сумніву. Поступово науковці з'ясували, що зв'язок куль­тури та цивілізації є досить суперечливим. Для того, щоби про­яснити докладніше, в чому полягають відмінності між культу­рою та цивілізацією, чому вони можуть вступати не лише в зла­годжені, айв напружені та конфліктні стосунки, звернемось до поняття "цивілізації".

Як вже зазначалось, цивілізація передбачає досить високий рівень організації суспільного життя. Проте цим значенням не вичерпується використання даного поняття в соціальному пізнанні. В одному сучасному підручнику з культурології пода­но такий перелік його використання.

Наведені значення можна звести до трьох основних:

1) цивілізація становить якісно високий стан суспільно-істо­ричного процесу;

2) цивілізація постає характеристикою особливостей впоряд­кованого та організованого суспільного життя;

3) цивілізація постає перш за все та переважно явищем тех­нологічним та прагматичним, на відміну від культури як явища духовно-творчого.

В наш час, у зв'язку із виходом людства на новий рівень міжна­родної інтеграції, із поширенням тенденцій до глобалізації со­ціальних явищ та процесів питання про сутність цивілізації, її оз­наки, її вплив на суспільство та людину постає особливо акту­альним. Це зумовлене ще й тим, що людство очевидно дедалі більше технологізується, активно втягується в інформаційні спо­соби організації своєї життєдіяльності та технологічну револю­цію. А це значить, що цивілізаційні процеси так чи інакше почи­нають домінувати в сучасному суспільстві.

Що готує людству такий поворот історії? Чи можна передбачити його найважливіші наслідки та за можливості уникнути найбільш небезпечних? Для відповіді на ці питання необхідно звернутись до з'ясування суттєвих рис цивілізації як явища людської історії.

Самий термін "civitas", як вже зазначалось, має латинське по­ходження; він широко вживався в давні часи. Проте похідне від нього слово "civilisation" набуло того значення, яке ми сьогодні вкладаємо в нього, лише в XVII - XVIII ст. Відомий сучасний німецький соціолог Н.Еліас, дослідивши історію входження тер­міну "civilisation" в громадську європейську думку та науковий обіг, дійшов висновку, що воно початково (із часу виходу в світ у 1530 р. твору Еразма Ротердамського "Про пристойність ди­тячої поведінки", де термін "civitas" набув значення "пристой­ності"; французький аналог - слово "політес") застосовувалось для позначення належної в культурному людському середовищі поведінки. Саме в значенні належної поведінки, гідної людини та людського середовища, цей термін фігурував у XVIII ст. в тво­рах просвітників. Наприклад, П. Гольбах в праці "Соціальна сис­тема" (1774) писав: "Людський розум ще недостатньо розвину­тий, цивілізація народів ще не завершилася; нескінченні перепони донині заважали прогресу корисних знань..."

У 1774 р. у "Словнику" Рейналя цей термін вже подавався як досить поширений. Н. Еліас, підсумовуючи свій історичний екс­курс у функціонування термінів "цивілізація" та "цивілізо­ваність", робить висновок: "У понятті "civilisation" ніби сплав­лені два уявлення. З його допомогою відбувається протиставлення себе іншій сходинці розвитку суспільства, стану "варварства"... Проте у буржуазії та прихильників реформ ці уявлення розши­рюються до ідеї про те, як із наявного суспільства створити суспільство цивілізоване, тобто цивілізувати державу, консти­туцію, виховання, а тим самим і широкі верстви населення... Ци­вілізованість - це не стан, а процес, який необхідно вести далі. В цьому й полягала новизна поняття "civilisation".

В історії дослідження цивілізації фігурує досить багато імен видатних мислителів Франції, Німеччини, Англії, Росії. Навряд чи можна в розділі навчального посібника розглянути хоча б по­казові позиції. Відправимо читача до таких, наприклад, спеціаль­них оглядових досліджень, як: Ерасов Б. С. Цивилизация: Универсалии и самобытность. - М.: Наука, 2002; Февр Л. Цивилиза­ция: зволюция слова и группы идей // Февр Л. Бои за историю -М.: Наука, 1991; Ломбер г-Карловски К., Саблов Дж. Древние цивилизации. Ближний Восток и Мезоамерика. - М.: Наука, 1992.

В той же час зазначимо, що позиції деяких авторів обминути не можна внаслідок того, що їх ідеї перебувають в основі сучас­них поглядів та підходів. До них належить, перш за все, фран­цузький історик XIX ст. Франсуа Гізо, який прочитав у Сорбоні у 1828 та 1829 роках лекції із красномовними назвами: "Цивіліза­ція в Європі" та "Цивілізація у Франції". Гізо висловлює думки, згідно з якими, саме цивілізація постає одним із найперших вияв­лень реальної історії, а тому її слід досліджувати. Існують окремі народи, а, відповідно, окремі цивілізації, проте існує і єдина циві­лізація як вияв єдності людської історії.

Згідно з Гізо, цивілізація включає у свій зміст два основні еле­менти:

♦ певний рівень соціального розвитку;

♦ певний інтелектуальний рівень.

Поєднання цих елементів дає "матеріальне благополуччя, доб­ру організацію соціальних відносин, більш справедливий розподіл між людьми як прав, так і благ, створюваних колективами".

Приблизно в цей же час з'являються праці, присвячені цивілі­зації і в Англії: у 1857 —1861 рр. Г. Бокль видав працю "Історія цивілізації в Англії".

У 1873 р. у "Словнику", виданому у Франції Літтре, зазнача­лося: "Цивілізація є станом того, що цивілізоване, тобто сукуп­ністю поглядів та звичаїв, що встановлюється в результаті взає­модії та взаємних впливів виробничої діяльності, релігії, мистецтв та наук".

♦ Отже, цивілізованість постала певною соціальною які­стю, протиставленою варварству та зумовленою суспіль­ним розвитком та взаємодією внутрішніх елементів сус­пільства.

Певні теоретичні міркування саме під таке розуміння цивілізо­ваності підвів американський соціолог та культуролог Л. Морган в праці "Первісне суспільство. Дослідження прогресу люд­ства із дикого стану у варварський та із варварського до цивілізації (1877).

Намагаючись окреслити ознаки саме цивілізованого життя, Л. Морган зазначав, що використання письма постає найпершою та найпевнішою ознакою цивілізації, хоча до її проявів він також зараховував й інші ознаки. Слід сказати також і те, що Л. Мор­ган намагався відрізняти давні (перші) цивілізації від сучасної цивілізації, яка ♦ базується на наукових знаннях та технічних досягненнях, ♦ передбачає високий рівень культури, релігійної сво­боди, демократичних прав, правового регулювання міжнародних відносин.

Сучасна наука визнає далеко не всі твердження Л. Моргана. На думку багатьох сучасних дослідників, особливо тих, хто має справу із археологічними дослідженнями, твердження Л. Морга­на не підтверджені безперечними фактами, а постають свого роду дещо спрощеними ідеалізаціями реальних історичних процесів. В той же час його поділ давньої історії на епохи ♦ дикунства, ♦ вар­варства та ♦ цивілізації, хоча й з певними критичними зауважен­нями, широко використовується, так само, як і його окреслення ознак цивілізації.

Інтерес до цивілізації як явища та до виявлення змісту її як по­няття особливо зростає у XX ст. Найбільш відомими в цей час стають концепції О. Шпенглера, А. Крьобера, А. Тойнбі та П. Сорокіна. Досить резонансною та багато в чому пророчою по­стала книга Освальда Шпенглера "Занепад Європи", в якій циві­лізація розглядалась як трагічна, але неминуча сторінка в роз­витку будь-якої автентичної культури: вичерпавши внутрішні потенції до самовиявлення, творчості, незацікавлених духовних прагнень, культура починає консервуватись, втрачати гнучкість та динамізм, прагнути вже не самовиявлення, а ефекту, масовості. Все це і постає симптомами цивілізації, яка, врешті, і позначає занепад та загибель культури.

Дещо несподівано (хоча О. Шпенглер мав своїх попередників) прозвучали ці тези про винятково негативний характер цивілізації. Американський антрополог культури Альфред Крьобер в своїй праці "Конфігурація культурного росту" (1944) розглядав цивілі­зації як "природно дані в історії одиниці". А. Крьобер розробив вчення про цивілізацію на основі створення теорії її моделі.

Така методологія дослідження надала можливість застосову­вати до аналізу цивілізацій методи кількісних оцінок, що, врешті, дозволило побачити в різних елементах цивілізації різні характе­ристики динаміки, стану та ін. Найбільш важливим є те, що підхід А. Крьобера дозволив поєднати теоретичні побудови із емпірич­ними дослідженнями. Сам автор віддавав перевагу останнім, вва­жаючи, що будь-які теоретичні пояснення ґрунтуються лише на описуванні культурних моделей.

Досить авторитетними та фундаментальними постали дослідження ходу історії та її складових англійським дослідником Арнольдом Тойнбі. Він також виходив із положення про те, що саме цивілізації постають основними одиницями історичного процесу. На відміну від О. Шпенглера, який приймав до уваги лише 8 цивілізацій, А. Тойнбі нараховував їх 21. Кожну цивілізацію він розглядав в якості досить складного, але внутрішньо органічно єдиного утво­рення, яке виникає і функціонує на основі "відповіді" людської спільності на "виклик" природного та історичного середовища.

А. Тойнбі, розглядаючи внутрішню будову цивілізації, зробив два важливі висновки:

♦ консолідація всіх елементів суспільного життя в цивтзаційне утворення відбувається на основі певної релігії; в цьому сенсі виник­нення світових релігій постає умовою кращої консолідації людства;

♦ всі цивілізації мають схожу за вихідними елементами будо­ву, а тому саме поняття цивілізації дає нам можливість зрозум­іти історію як єдиний закономірний процес.

Американський соціолог російського походження II. Сорокін є одним із найбільш відомих та продуктивних соціологів XX ст. Його основна увага була зосереджена на понятті культури, а цивілізацію він вважав свого роду конгломератом різних куль­турних надбань або ж мегасистемою культури. Перш за все, П. Сорокін повстав проти поширення на суспільні процеси біоло­гічних циклів народження та вмирання.

Суспільство існує як культура, а в культурі па першому плані перебувають значення, норми та цінності, які не можна пере­вести на мову біологічних процесів.

П. Сорокін

Криза сучасної цивілізації, на думку П. Сорокіна, зумовлена не тим, що культура перетворилась на цивілізацію, а принципо­вою зміною засад культурного процесу. В історії людства він виділяє три провідні надсистеми культури: ♦ чуттєву, ♦ ідеаційну та ♦ ідеалістичну.

Чуттєвий тип панує там, де емпіричним та практичним ціннос­тям надається провідного значення. Ідеаційний тип - це панування надприродних цінностей та істин. Нарешті, ідеалістичний нама­гається збалансовувати знання та віру. Чуттєвий тип культури, що був характерним для Західного світу в епоху Нового часу, себе вже вичерпав, що й спричинило сучасну цивілізаційну кризу. Оскільки в соціальних взаємодіях на першому плані перебувають когнітивні (свідомі, засновані на знаннях) дії, то слід так само, свідо­мо, працювати на утвердження нових інтегральних цінностей, пра­цювати в напрямі розвитку та поширення знань, освіти, мистецт­ва, спрямованих до утвердження істини, добра та краси.

♦ Отже, в найбільш показових для XX ст. концепціях циві­лізації остання подається в якості соціально-історичного та культурного утворення, хоча співвідношення цивілізації із культурою та історією окреслюються складними, про­блематичними та неоднозначними.

У зв'язку із тим, що наприкінці XX ст. кількість праць, а разом із тим і кількість нових трактувань цивілізації суттєво зросла, інколи робиться в цілому виправданий висновок про те, що по­няття цивілізації в сучасній науці ще не набуло достатньої виз­наченості та певного статусу Деякі видання намагаються уза­гальнити існуючі підходи та виділити дещо усталене в сучасних трактуваннях поняття "цивілізації". Отже, звернемось до таких видань. Відомий англійський словник Вебстера нараховує сім основ­них значень терміну цивілізація:

♦ ідеальний стан людської культури, що характеризується відсутністю варварства, оптимальним використанням людсь­ких фізичних, духовних та моральних ресурсів;

♦ певний стан або ж стадія у розвитку культури;

♦ ступінь культурного розвитку, пов'язаний із писемністю та технологіями;

♦ насильницьке запровадження особливого типу культури се­ред народів, які вважаються такими, що не відповідають крите­ріям культурності;

♦ нормативна поведінка або нормативне мислення;

♦ територія із високим рівнем культури;

♦ міський комфорт.

У словнику "Соціальна філософія" в контексті тих підходів, які ми вже розглянули, дається таке визначення: "Цивілізація - по­няття, що склалося наприкінці XVIII ст. в Західній Європі та на даний час набуло статусу способу ідентифікації сучасного люд­ства в його багатовимірному відношенні до природи, соціуму, культурі та духовному розвитку людини". В цьому словнику подаються чотири типи визначень цивілізації: ♦ історичний (як сходинка у суспільному розвитку), ♦ соціально-політичний

(певний тип суспільного порядку), ♦ етнокультурний (як синонім культури) та ♦ аксіологічний (як сукупність цінностей). Проте, слід зазначити, що визначення, подане у словнику, не підпадає під жодний із виділених типів, оскільки воно постає суто функці­ональним, тобто таким, що передбачає конкретизацію в процесі використання. До такого ж, функціонального, визначення, мож­на віднести і наступне: "Цивілізація - міжетнічна, культурно-історична спільність людей, засади та критерії виділення якої, як правило, відрізняються в залежності від контексту та цілей застосування цього терміну".

Спробою зведення численних підходів до осмислення феноме­ну цивілізації можна вважати працю російського культуролога Єрасова Б. С. "Цивилизация: Универсалии и самобьітность".

Напевне, тут представлені далеко не всі можливі значення тер­міну цивілізація. Зокрема, можна виділити ще й таке: цивілізація - це особливе соціальне утворення, що постає виявленням цілісності та організаційної оптимальності суспільного життя людини на певному етапі історії. Проте важливо зазначити інше: спроби перерахувати існуючі значення даного терміну спрямо­вані на виявлення та фіксацію розбіжностей у його тлумаченні, в той час як не менш важливим та продуктивним постає завдан­ня виявлення того, в чому різноманітні підходи співпадають. Лише в такому разі ми можемо отримати більш-менш виправда­ний критерій для оцінки: чогось саме в якості цивілізації. На наш погляд, до тих ознак, що не викликають сумнівів у більшості дос­лідників цивілізації, можна віднести:

♦ цивілізацією постає певний тип організації та впорядкуван­ня суспільного життя, носієм якого постають певні етнічні спільності, що живуть і діють в межах певних територій;

♦ цивілізація передбачає існування достатньо високого рівня культури, розвинену спеціалізацію суспільних видів діяльності, існування єдиної та ієрархізованої системи ціннісних орієнтацій членів суспільства;

♦ цивілізація базується на складних технологіях продуктив­ної діяльності, передбачає існування розвиненої сукупності над-вітальних потреб, зокрема таких, як духовні потреби, потреби в ефективності діяльності, дозвіллі, комфорті;

♦ нарешті, цивілізації притаманні виправдані досвідом форми збереження, нарощування та передавання історичного досвіду соціальної життєдіяльності.

Якщо ми придивимося уважно до наведених характеристик цивілізації, то можемо зробити висновок, що більшість із розгля­нутих вище ознак та підходів в них так чи інакше присутня.

Ще одне питання, що виявилося при дослідженні явища цивілі­зації, полягає в тому, як слід вживати цей термін: в однині чи в множині.

Використання терміну ''цивілізація'" в множині ніби то зближує ці поняття: існують очевидно різні культури, але також і різні цивілізації. Як же вирішити питання про використання терміну "цивілізація" в кількісному вимірі? На наш погляд, слід мати на увазі контексти вживання даного терміну: коли ми ведемо мову про цивілізацію як етап історичного розвитку, тут ми маємо право вважати, що для всіх цивілізованих народів повинні існувати деякі єдині ознаки їхньої цивілізованості, тобто в такому контексті цивілізація є чимось єдиним. Коли ж ми ставимо питання про те, яким саме є те чи інше цивілізоване суспільство, як і на чому воно побудоване, на перший план виходять особливі, оригінальні риси певної конкретної цивілізації. Тобто, ми можемо, слідом за Ф. Гізо, стверджувати, що існує цивілізація як певна історична форма та історична доля людства, та існують цивілізації як істо­ричні обличчя різних людських суспільств. Тобто, цілком виправданим постає висновок про те, що людським спільнотам варто було би прагнути цивілізованості, варто було би працювати на її зміцнення, покращення, поглиблення. Проте, як вже зазначало­ся, дещо несподівано поняття цивілізації набуло в громадській думці XX ст. негативного значення.

3.3. Структурні зв'язки культури та цивілізації.

Причини і наслідки можливих конфліктів між

культурою та цивілізацією

Розвиваючи тему співвідношення культури та цивілізації, не­обхідно також торкнутися питання про їх структурне співвідно­шення. Мається на увазі поставити та прояснити перш за все пи­тання про аспекти тотожності та нетотожності цих найваж­ливіших характеристик та складових соціальної історії. Якщо вважати, що ці явища просто тотожні, то зникає сенс досліджу­вати їх співвідношення. Але так само, якщо припустити, що між ними немає нічого спільного, умови їх порівняння будуть знищені.

Відзначимо, що в сучасній філософській та культурологічній думці існує ціла низка досить авторитетних дослідників, які праг­нуть довести тотожність культури та цивілізації; до них нале­жить, наприклад, згадуваний раніше С. Хантінгтон.

...Цивілізація позначає культурну цілісність усюди, окрім Німеччини, Німецькі мислителі XIX ст. провели чітку грань між поняттями "цивілізація", яке включало в себе техніку, техноло­гію і матеріальні фактори, і "культура", яке мало змістом цінності, ідеали і вищі інтелектуальні, художні та моральні якості суспільства. Цей поділ досі прийнятий у Німеччині, але більше ніде.

С. Хантінгтон

* Перш за все зазначимо, що насправді розведення культури та цивілізації простежується не лише в Німеччині, а й, наприк­лад, в Росії, Польщі, Іспанії.

* По-друге, якщо міркувати так, стає зовсім незрозумілим, чому ці терміни мають різну історичну траєкторію свого виявлення: термін "культура" так чи інакше використовувався з часів римсь­кої філософії (в працях М. Т. Ціцерона), а термін цивілізація, як засвідчує історичний екскурс, з'являється значно пізніше і в дещо відмінному від терміну "культура" значенні.

* По-третє, цікаво зазначити, що й сам С. Хантінгтон вважає за потрібне вводити деякі нюанси у співставлення даних термінів, що мимоволі засвідчує доцільність їх розрізняння. Так, він пише: "...цивілізація означає культурну цілісність..."; "...цивілізація -це явно виражена культура...". Придивимось до цих нюансів. Термін "культура" не включає автоматично в свій зміст значен­ня "культура даного суспільства", в той час як "цивілізація" бе­зумовно передбачає саме суспільство.

Коли ми кажемо про культуру, ми так чи інакше уявляємо твор­чого індивіда, хоча й чудово усвідомлюємо, що таким, тобто здат­ним творити культурні цінності, індивід може бути лише в суспільстві, в певній людській спільності. Саме людський індивід є єдино можливим джерелом продукування предметів культури, при цьому, як засвідчує історія культури, такий індивід-творець може бути анахоретом, може свідомо протиставляти себе сусп­ільству, традиції, навіть здобутому вже досвіду культуротвор-чої діяльності.

Все перераховане постає абсолютно неможливим тоді, коли ми ведемо мову про цивілізацію: її не можна творити наодинці, у протиставленні окремої людини спільності людей, у протистав­ленні цивілізаційної діяльності попередньому досвіду людства.

* Нарешті, по-четверте, яке суспільне значення можуть мати ті чи інші духовні та творчі прориви певних індивідів, залежить не тільки від їх натхнення і навіть не тільки від характеру їх творів, а від стану суспільства, його організації, динаміки, мобільності та ін. Саме в цьому, мабуть, полягає характерна обмовка С. Хантінгтона: "цивілізація - це явно виражена культура"; тоб­то передбачається, що може бути культура Й виражена неявно, непевно, невиразно.

Окрім того, навряд чи можна заперечувати значення прогресу знань та технологій на процеси культуротворення, проте навряд чи хтось може взяти на себе сміливість стверджувати, що саме ними визначаються духовний стан суспільства, його відданість вищим моральним цінностям, ідеалам творчої самовіддачі, праг­ненню творчої самореалізації безвідносно до соціального стану та престижу. В той же час цивілізація безсумнівно передбачає: складні та високі технології, ефективні методи продукування, збережен­ня та передавання знань, певне культивування зручностей та комфорту. Знову-таки, звернемо увагу на те, що певна кореляція між названими сторонами реальної людської суспільної життє­діяльності незаперечна, але тут немає прямої тотожності.

Врешті-решт, можна стверджувати, що культура передбачає максимальне виявлення духовного потенціалу людини незалежно від будь-якого заздалегідь встановленого масштабу, а тому і незалежно від того, чи буде це збільшувати зручності та ком­фортність масового життя. Якоюсь мірою річ тут у протилежно­му: творці культури досить часто постають людьми занепокоє­ними, готовими ризикувати собою, престижем, зручностями жит­тя. Тому навряд чи більшість із них поставить знак рівності між життєвим комфортом, ефективністю діяльності та творчістю, творчою самовіддачею.

Культура та цивілізація розводяться на основі відмінностей: суб'єктах їх продукування;

джерелах та прагненнях культуротворчої та цивілізацій-ної діяльності;

-- у відношенні культури та цивілізації до знання, технології, інформації.

Духовні знахідки, озаріння, самоодкровення - все це є найпер­шою та неодмінною умовою творення культури. Ясно, що зміст таких знахідок так чи інакше пов'язаний із дійсністю, реальними, чуттєво наявними формами життя людини, суспільства, приро­да, космосу, але витоки - тільки і тільки в духовних пориваннях. Проте людина живе не лише духовними інтересами - вона є ре­альна матеріально-фізична річ серед інших речей. Вона є жи­вим організмом, має матеріальні, фізичні, вітальні потреби, потреби у дозвіллі, відпочинку, гігієні, екологічних умовах жит­тя та ін. Все це не є прямим та першим предметом прагнень творців культури, проте поза цим нормальне життя людини неможливе, а отже, навряд чи буде можливою і нормальна культу-ротворча діяльність. Знову наголосимо: останнє міркування не повинно підштовхувати нас до ототожнення культуротворення із створенням нррмальних (чи оптимальних) умов соціального співжиття людей, хоча ці явища і процеси впливають одне на одного, перехрещуються, взаємодіють. Соціальний простір людсь­кої життєдіяльності створюються цивілізаційними процесами, творчі спалахи людського духу втілюються у культуру.

Власне, саме в цьому пункті з'ясування співвідношення куль­тури та цивілізації виникає питання про те, що і чому додається до спалахів культурного творення тоді, коли виникають цивілі­заційні процеси.

Всі зазначені моменти, необхідні для фіксації присутності цивілі-заційних форм життя, безумовно, не існують від перших кроків людського спільного життя. А це свідчить про те, що цивілізаційні форми, а відповідно також і "явно виражена культура" постають продуктом деякого попереднього культурно-історичного процесу.

Ознаки цивілізаційного життя, названі вище, за даними сучасних досліджень, проявляються вперше на Близькому Сході в процесі та як результат "неолітичної революції' (приблизно за 7 - 5 тис. рр. до Н.Х.).

Що спонукало людей перейти до міського життя? Які чинники піднесли на новий рівень духовні потреби суспільства? Чому відбувся перехід від примітивних магій та ритуалів до відправ­лень яскраво виражених та складних релігійних культів? На всі ці питання сьогодні не існує чітких та певних відповідей, а вони могли би пролити світло на те, що додає цивілізаційний процес до процесів функціонування культурних артефактів, і що саме та як постає в якості провідних чинників появи цивілізації.

Але зазначимо, що саме із названими вище ознаками сучасні дослідники пов'язують явище цивілізації. Якщо належною мірою осмислити окреслені вище ознаки появи цивілізації, то необхідно буде визнати: цивілізація знаменувала собою дуже вагомий та важливий крок людства на шляху свого розвитку. Адже саме цивілізоване життя сприяло появі таких потреб, які далеко ви­ходили за межі не лише окремих індивідуальних потреб, але й потреб окремих родів. Це були потреби:

-- у спеціалізації за видами діяльності;

-- у створенні громадських та державних органів та приміщень;

-- у гарантуванні безпеки осілого суспільства;

-- у накопиченні, збереженні та історичній трансляції соціаль­них знань та соціального досвіду;

-- у зацікавленні вдосконаленням усіх форм соціальної життє­діяльності;

-- у виробленні форм духовної консолідації суспільства та ін.

Соціальні форми, норми, стандарти, максимальне забезпечен­ня оптимального режиму функціонування матеріально-фізичних, органічних та соціальних складових людської життєдіяльності -ось найперші спрямування та історичні завдання цивілізаційного процесу. Враховуючи вже окреслені вище реалії людського бут­тя, навряд чи можна заперечувати те, що саме цивілізоване жит­тя є справді гідним людини і що прагнення утверджувати й роз­вивати цивілізовані форми є одним із найперших завдань соціаль­ної організації суспільства.

Проте, як це не дивно, негативна оцінка цивілізації та критичне до неї ставлення вже давно почалося простежуватись в євро­пейській громадській та науковій думці. Ще в міркуваннях анг­лійського схоласта XIII ст. Іоанна Дунса Скота зустрічається свідо­ме протиставлення двох видів моральності: моральність пока­зова, так би мовити, "на людях", у відповідь на вимоги загалу, та моральність справжня, істинна, яка сповідується за душевним покликанням, а не за примусом та страхом покарання.

Пізніше ця тема обговорювалась просвітниками, в тому числі та переважно - французькими. Так Ж.-Ж. Руссо стверджував, що прогрес науки та техніки сам собою не лише не приводить до покращення морального стану суспільства, а, навпаки, сприяє його занепаду.

Наші душі розбещувалися по мірі того, як вдос коналювалися наука та мистецтво. Вони обвивають гірляндами квітів кайда­ни, що накладаються на людей, заглушають природне почуття свободи.

Ж.-Ж. Руссо

Ф. Вольтер вважав, що саме суспільні умови життя спотворю­ють первинні чисті й невинні прагнення людської душі. Протис­тавлення цивілізованості справжній культурності вже із викори­станням даних термінів наголошувалося німецькою філософсь­кою та громадською думкою.

Завдяки мистецтву та науці ми у вищій мірі культивувались. Ми занадто цивілізувались в сенсі усілякої ввічливості та чем-ності у спілкуванні. Хоча ідея моральності відноситься до культури, застосування цієї ідеї, шано вона зводиться лише до по-дібноеші чемності через честолюбство та любов до зовнішньої пристойності, створює лише цивілізованність.

Кант

Як вже неодноразово зазначалось, найбільшу гостроту даній проблемі надав О. Шпенглер. Його думки по-своєму проінтерп-ретував М. О. Бердяєв, зберігши основний пафос; цивілізація та культура несумісні, розвиток цивілізації спотворює та губить культуру.

Наскільки виправдане таке різке, радикальне та очевидно при­страсне протиставлення культури та цивілізації?

З одного боку, слід сказати, що воно не є вигаданим, як вважає С. Хантінгтон. Як ми вже пересвідчились, існують реальні відмінності між культурою та цивілізацією за суб'єктами їх творення, джерелами та чинниками їх формування, праг­неннями, спрямуваннями та носіями, їх відношенням до знань, технологій. Ці відмінності не прирікають культуру та цивілі­зацію на неминучий конфлікт, проте вони й не забезпечують авто­матично їх узгодження.

У кожній культурі після розквіту, ускладнення та витончен-ності починається вичерпування творчих сил. віддалення та зга­сання творчого духу. Змінюється усе спрямування культури. Воно спрямовується до практичного.здійснення могутності, до практичної організації життя в напрямі все більшого її розши­рення по поверхні землі. Цвітіння "наук та мистецтв", поглиб-лення та витончення думки, виші злети художньої творчості, споглядання святих та геніїв, - все це вже не відчувається як істинне, реальне життя, все це вже не надихає. Народжуєть­ся напружена воля до, самого життя, до практики життя, до могутності життя, до насолоди життям, до панування над життям. І ця занадто напружена воля до життя губить куль­туру, несе за собою смерть культура... Існує ніби проти-лежність між культурою та життям. Усі досягнення культу­ри символічні, а не реалістичні. Цивілізація ж намагається здійснити життя... Культура пов*язана із культом, вона із ре-лігійного культу розвивається, є результатом диференціації культу, розгортанням його змісту... Цивілізація є переходом від культури, від споглядання, від творення цінностей до само­го життя, шукання життя, віддання себе його стрімкому по­токові, організації життя зачарування життям...

М. Бердяєв

Врешті, ситуація залежить від конкретного стану справ, від особ­ливостей історичного розвитку тих чи інших регіонів людства.

Слід сказати, що занепокоєння станом відношення між куль­турою та цивілізацією в Європі не були вигаданими, що засвід­чили, зокрема, події двох світових воєн. Саме в Європі в Першу світову війну досягнення науки і техніки вперше очевидно були обернені проти людини. Ще жахливішим був досвід Другої світо­вої війни, в ході подій якої фашистські офіцери, які отримали кла­сичну освіту, які нерідко були випускниками уславлених євро­пейських університетів, знали філософію, орієнтувались у світо­вому мистецтві, могли не лише спостерігати за нелюдськими дія­ми катів, а й самі брали в них участь.

Досвід діяльності США у сфері культури також зовсім не без-підставно викликає занепокоєння європейської громадськості. Ступінь цинізму в американському ставленні до культури зас­відчує фраза одного із високопосадових чиновників адміністрації США: "Культура Сполучених Штатів, можливо, не є найбільш духовною, проте вона є найбільш прибутковою". Цей вираз яск­раво засвідчує те, що цей посадовець не вникав у тонкощі відно­шення між культурою та цивілізацією та дещо переплутав їхні соціальні функції.

Якщо культуру оцінювати критерієм прибутковості, тоді вона однозначно буде приречена обслуговувати потреби цивілізова­ного життя, а не відкривати нові горизонти людської духовності та суб'єктивності. Виходячи із завдань цивілізації, можна одно­значно стверджувати: підпорядкування культури цивілізаційним потребам означає підпорядкування духовних поривань матері­альним потребам у зручностях, ефективності, комфорті.

* Отже, реальні відмінності між культурою та цивіліза­цією зумовлюють неоднозначність та складність їх взаємодії. Найбільш виправданий підхід до регулювання такої взаємодії передбачає врахування особливої сутності як того, так і іншого, а також пошуки форм і способів їх узгодження, взає­много стимулювання, максимального виявлення своїх мож­ливостей у процесах людської життєдіяльності.

Навпаки, нехтування їх особливостями загрожує деформація­ми як культурного, так і цивілізаційного процесів. Наприклад, в наш час переважна частина творів так званої "масової культу­ри" очевидно пристосовується до примітивних смаків публіки, маючи на меті перш за все грошові прибутки. Те ж саме спостер­ігається в галузі кіномистецтва, драматургії, літературі. Части­ми є явища, коли внаслідок нещадної експлуатації таланту митців прирікають на знесилення, спустошення, а то й ранню смерть. Все це є проявами негативного впливу цивілізації на культуру. Звичайно, можна навести й прямо протилежні приклади, бо ж саме завдяки цивілізаційним досягненням культурні шедеври краще зберігаються, велика кількість людей отримує можливість при­лучитися до їх вивчення, сприйняття, можливість включитися у процеси творення культури та ін.

ТЕМА 4. ТЕХНІКА, КУЛЬТУРА, ПРИРОДА ЛЮДИНИ

Дата добавления: 2014-01-07