Культура та техніка в перспективі майбутнього людства

Особливості зв'язку техніки з культурою. Технічна скла­дова культури та культурна складова техніки.

Поняття техніки та її зв'язок із сутністю людини. Люди­на- світ — техніка.

План

4.1. Поняття техніки та її зв'язок із сутністю людини.

Техніка увірвалась в життя людства досить самовпевнено та наполегливо, підкоряючи собі одну ділянку людського життя за іншою. Врешті-решт, в сучасному суспільстві вона проникла бук­вально в усі його сфери та шпаринки, так що і сучасне суспіль­ство, і сучасна людина із повним правом можуть називатись "технічними". Відмахнутись від техніки неможливо, призупини­ти технічний поступ - також зайняти позицію сучасних левеллеріє (робітники, що знищували техніку) навряд чи розумно та вип­равдано. Отже, залишається одне: осмислити явище техніки хоча би для того, щоби займати відносно неї позицію, що личить людській гідності. При цьому одним із болючих постає питання про співвідношення техніки та культури. Оскільки культура роз-глядається як своєрідне дзеркало людської сутності, оскільки саме в культурі концентруються засади людськості, питання про куль­туру та техніку набуває характеру питання про сумісність тех­ніки та гуманістики, техніки та справжньої людськості.

Коли ми звертаємося до питання про співвідношення культури та техніки, воно набуває ще більшого загострення через вихід на перший план в цілому зрозумілого їх протистояння: в понятті культури відчутний наголос падає на творчість, унікальність, не­повторність людських проявів, в той час як техніка мимоволі орієнтує нас на механічне повторення певних дій або процедур. Віддатись владі техніки в цьому аспекті дорівнює тому, щоби віддатись стандартизації, дії неживої або нежиттєвої сили, зрек­тися справді людського. В уяві більшості людей техніка постає саме в аспекті бездушної механічної сили, а тому там, де почи- нається техніка, закінчується живе творче поривання. Це не зна­чить, що ми при цьому відмовляємо творцям техніки у творчих пориваннях; звичайно, це не так, але коли діє сама техніка, то в ній такого роду поривань вже немає.

Означене критичне і навіть негативне ставлення до техніки підсилюється також і деякими її проявами у сучасному суспільстві: мається на увазі її руйнівна дія у відношенні до при­роди та самої людини, її певні незаперечно негативні виявлення і як зброї знищення людини, і як фактору скалічення людини, ре­альної небезпеки її життю. Відомо, що разом із зручностями, підви­щенням ефективності людської діяльності та збільшенням людсь­ких можливостях в різних сферах життя, техніка принесла й біди: збільшила людську залежність від комфортних умов життя, привела до суттєвої стандартизації людини, до жахливого забруднення біосфери Землі, до небувалих масштабів загибелі людей в технокатастрофах, технізованих війнах та ін. На­приклад, відома загибель атлантичного лайнеру "Титанік" роз­глядається багатьма культурологами, політологами та науков­цями як "перший дзвоник" людині - натяк на смертельну небезпечність техніки та техніч­ної діяльності. Окрім просто приголомшую­чих масштабів загибелі людей у двох світо­вих війнах, варто згадати також Чорно­бильську катастрофу, численні падіння залізничні катастрофи, теракти ^{у США у 2000} Р., сумнозвісну Скнилівську

трагедію у м. Львові у 2003 р.

Вдивляючись в подібні явища та події, деякі сучасні мисли­телі, філософи, політологи, культурологи починають тлу­мачити техніку винятково негативно - як своєрідну кару сучасній людині за те, що вона впала у невиправдане культивування зай­вого, непотрібного, такого, що скоріше розбещує людину, ніж сприяє піднесенню її гідності, її творчих та духовних мож­ливостей. Займаючи таку позицію (її часто характеризують як "технофобію" - прояв жаху перед технікою), згадані мислителі закликають покласти край технічному прогресу, відмовитись від технічних здобутків та припинити орієнтацію сучасного людства на посилений роз­виток технічної діяльності.

Проте існує і прямо протилежна позиція - позиція технократизму ("влада техніки"), яка вважає техні­чний розвиток єдиною виправданою перспективою для людства. В техніці представники технократизму вбачають реальні вияв­лення надзвичайних здібностей людського інтелекту, бо саме технічні винаходи засвідчують здатність людини проникнути своїм розумом у приховані підвалини природно-космічних процесів, опанувати ними, вийти далеко за межі Землі як природної колис­ки людства і увійти у дійсний діалог із Всесвітом. Деякі прихиль­ники технічного поступу (наприклад, Ф. Дессауер) ведуть мову навіть про те, що саме завдяки своїми технічними винаходами людина зрівнюється із Богом, оскільки проникає в його задуми творення світу. Більш помірковані вчені вважають, що подаль­ший розвиток техніки та технологій зможе привести до докорін­ного зламу негативних тенденцій технічного прогресу; саме тех­ніка, на їх думку, зможе здолати свої ж негативні прояви.

Для того, щоби виправдано судити про те, наскільки проник­ливі чи справедливі ті чи інші позиції щодо техніки, слід перш за все прояснити саму сутність техніки та її зв'язок із людиною. Зрозуміло, що передусім слід звернутися до питання про приро­ду та сутність техніки.

У науці існує три підходи до розгляду цього питання, які умов­но можна позначити як розширений, нормативний та філо­софський.

-- 3а розширеного підходу до техніки відносять будь-які до­поміжні засоби діяльності, тобто знаряддя та засоби праці. На­приклад, в одному сучасному підручнику з філософії до техніки відносять будь-які людські вироби, які виникають на основі відтво­рення функцій людини та доповнення її можливостей (Голубин-цев В. О., Данцев А. А., Любченко В. С. Философия для піехничес-ких вузов. - Ростов-на-Дону, 2003. - С. 390-393). Відповідно, до техніки відносять й найпростіші підручні засоби діяльності. На­вряд чи такий підхід можна приймати як повною мірою виправ­даний, оскільки при цьому і гілку, використану як важіль, і тва­рину, запряжену у віз (оскільки людина її приручила та вигоду­вала), і камінь, кинутий в ціль, треба було би вважати технікою (зауважимо, що певний елемент "технічності" присутній в будь-яких діях із використанням допоміжних, особливо штучних за­собів діяльності; але про це - трохи пізніше).

-- У межах нормативного підходу техніку розглядають як су­купність технічних пристроїв і засобів, які постають результа­том матеріалізації знання і сприяють збільшенню ефективності людської діяльності. При цьому важливою ознакою техніки вва­жається складне сполучення її елементів, яке слугує перетворен­ню (зміні параметрів) та доцільному спрямуванню людської дії. Це переважно інженерно-технічний ракурс проблеми, важливий та необхідний для вирішення конкретних цільових завдань, але, безперечно, недостатній для вирішення глобального питання про місце та роль техніки в житті суспільства, про можливості й умо­ви свідомого регулювання науково-технічного розвитку. Винах­ідливість людського розуму, яка виявляє себе у створенні різно­манітних технічних засобів діяльності, є настільки різноплано­вою та різноманітною, що за нею тяжко побачити якісь загальні закономірності та проблеми. Хоча й при такому підході є місце для філософських роздумів: адже тут виникають проблеми зв'яз­ку людської діяльності з процесами природи, із пізнанням, питан­ня про умови ефективності людської діяльності та її критерії, пи­тання про зв'язок розуміння, контролювання та алгоритмізації людської діяльності з неусвідомленим, спонтанним, природним. Усі ці проблеми та питання перебувають у полі зору філософсь­ких досліджень.

-- За філософського підходу насамперед звертають увагу на те, що поняття "техніка" вживають у таких значеннях, що сягають далеко за межі фіксації засобів людської діяльності: ми кажемо про "техніку " швидкого читання, "техніку " акторської гри, "техніку" гри на музичних інструментах і навіть про "тех­ніку” інтелектуальної медитації. При такому вживанні поняття “техніки” вже не може бути застосованим лише для позначення технічних пристроїв, а фактично, може бути використане для характеристики майже всіх сфер та напрямів людської діяльності. А це свідчить про те, що технічна сторона є важливою і необхід­ною стороною людського буття, людського способу самоут­вердження у світі.

Ознайомимось із кількома показовими концепціями техніки в межах філософського її трактування. Всесвітньо відомий давньо­грецький філософ Аристотель вважав, що існує дві великі здат­ності людини: "епістема" (знання) та "техне" (реміснича вмілість, мистецькість). Тому й людський розум він розглядав в двох вимірах:

-- інструментальному - практичний розум, що спрямовувався на реальні справи;

-- споглядальному - теоретичний розум, що спрямовувався на всебічне та відсторонене від практичних інтересів бачення речей.

Обидва виміри розуму були важливими, необхідними, хоча Ари­стотель був схильний вважати, що саме теоретичний розум виріз­няє людину з-поміж інших істот. Аристотель поклав початок тра­диції філософських міркувань над технікою, яка пройшла через усю європейську філософію, набувши, нарешті, свого завершення в концепціях, що надавали великої ваги техніці та технічній діяль-ності. Передусім це концепція Б. Франкліна про те, що за своєю природою людина є істотою, "що виробляє знаряддя" ("tool-making апітаl). Цю концепцію підтримав, але дещо змінив марксизм, в якому вона отримала таке окреслення: існують закони природи, пізнаючи які, людина створює техніку як "оречевлення" знання, як систему засобів, за допомогою якої перетворює закони природи, дію природних чинників на елементи власної діяльності. Ця кон­цепція, підкріплена, здавалося б, незаперечними археологічними матеріалами, породжує багато запитань:

>Якщо техніка - це втілення знань, то чи можуть знання здо­буватися якось поза технікою?

>Якщо людина в технічних засобах реалізує закони природи, то чому тоді техніка суперечить законам природи?

>Як пов'язані техніка та людська сутність у концепції "tool-making апітаl"?

Е Кант розглядав техніку як розв'язання суперечностей між: органами тіла та їх функціями з позиції "природної душі" люди­ни. На думку Е. Каппа, душа пов'язана з притаманним усій при­роді потягом до росту та розширення, і тому вона намагається перевищувати функції людських органів. Виникає певна супе­речність між необмеженими прагненнями душі та обмеженими в просторі і часі реальними характеристиками людини та її діяль­ності. Внаслідок прагнення розв'язати цю суперечність й почи­нається продукування техніки і технічних засобів. Ця концепція також знаходить емпіричне підтвердження і здатна пояснювати певні аспекти науково-технічного розвитку, але й тут залишаєть­ся багато невисвітлених проблем. Наприклад, чи можна вважати душу чимось "істинно" людським, а людську тілесність - тим, що гальмує душевні поривання та можливості?

Ф. Дессауер, як вже згадувалось, вважав, що у створенні тех­ніки людина наслідує божественному творенню світу. Він при­пускав, що, розробляючи технічні засоби, людина прилучається до так званого "четвертого царства", де поза світом і поза лю­диною у формі абсолютних ідей існують ідеальні розв'язання усіх технічних проблем. Створюючи техніку, люди лише роблять яв­ним те, що перебувало прихованим, і, отже, технічна творчість є проявом вищого творчого принципу. Цінним у концепції Ф. Дес-сауера, безперечно, є акцентування творчих моментів у технічній діяльності людини. Але ця концепція не може задовольнити лю­дей реалістичного та атеїстичного напряму думок.

Французький філософ А. Берґсон виводив техніку і технічну діяльність із принципової нездатності людини перебувати в цілісному злитті з буттям. Людина живе у вимірах частково­го, кінцевого, фрагментарного, а тому й у намаганні як збаг­нути буття, так і відтворити його створює механізми, схеми, штучні сполучення. Але жива тривалість буття завжди зали­шається поза цими штучними утвореннями. А. Берґсон підкрес­лює переважно негативні аспекти техніки і технічної діяльності, але він досить влучно виразив вихідні аспекти технічної діяль­ності, певне протистояння техніки та життя.

Відомий німецький філософ-екзистенціаліст М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав, що техніка пов'язана із принциповими особливостями людського існування у світі. Серцевина буття залишається для людини закритою і недо­сяжною унаслідок споживацького ставлення людини до світу. Людина намагається використовувати речі, а не осягати їх у їх автентичному буттєвому сенсі. Тому, залучаючи їх до сфери своєї потреби, вона намагається надати їм службового призначення, залучити до системи актів людського життєвлаштування. Живу­чи у сфері техніки, людина дедалі більше віддаляється від буття, тому що техніка в темпі прискорення стає засобом продукування, фабрикації. Темпи заміни речей зростають, і людина починає на­гадувати метелика, що ледве торкається квітів, пурхаючи над ними. На думку М. Хайдеггера, людина марно тішить себе надією, що це вона керує технікою - насправді техніка вимагає людини, підкорює собі й ніби несе її на хвилі свого розвитку.

Щоб покласти край хибному існуванню, треба докорінно зміни­ти спосіб мислення сучасної людини. У концепції М. Хайдеггера є цікаві пояснення цілої низки аспектів існування сучасної техні­ки, а головне - заклик до вдумливішого підходу до організації людської взаємодії із світом.

Сучасний французький дослідник техніки Ж. Еллюль вважає,, що техніка є наслідком загальної зростаючої раціоналізації жит­тя. Вона породжена панлогізмом (тотальним пануванням логіч­ного мислення), веде до стандартизації життя, перетворює засіб у мету, а мету - у засіб.

Своєрідну концепцію техніки розробив сучасний німецький дослідник X. Бек. Він визначив техніку як "зустріч людського духу із світом, причому людина формує і змінює органічну, неоргані­чну і власну (психічну і духовну) природу згідно з пізнаними нею законами природи, і власними цілями". X. Бек не розглядає підва- лин ані природи, ані людського духу; він лише констатує, що техніка не може ґрунтуватися або лише на законах природи, або лише на сутності духу. Накладаючи на природне свої форми та ідеї, дух створює техніку і водночас глибше усвідомлює себе самого. Концепція X. Бека може імпонувати багатьом, особливо тим, хто займається технічною творчістю.

Сучасні німецькі дослідники X. Ленк та Г. Рополь виділили 9 характерних елементів техніки:

1) прикладне природознавство;

2) продукування надлишків продукції, ефективність;

3) розкриття глибин упорядкування природи;

4) самозабезпечення людського існування;

5) втілення ідей та задумів людини;

6) воля до влади над природою;

7) комплекс інструментів та засобів;

8) вивільнення людини з-під влади природи;

9) предметне втілення схем людської діяльності.

Усі ці елементи випливають із широкого розуміння техніки, кон­кретизуючи його. Можна також погодитися з американським філософом X. Сколімовськи, що техніка пов'язана з вихідними по­няттями європейської цивілізації, а саме з поняттями природа, ра­ціональність, ефективність, поступ.

Кожна з окреслених концепцій демонструє нам щось справді суттєве й цікаве у феномені техніки. Завдяки ознайомленню з ними ми отримаємо його об'ємне зображення. Спробуймо зроби­ти деякі висновки та узагальнення. Майже всі, хто розглядає тех­ніку в філософському аспекті, наполягають на тому, що вона вкорінена в сам фундамент людського існування і є проявом особ­ливостей людської взаємодії із світом (а). Техніка, пов'язана із суттєвими особливостями людського пізнання та інтелекту (б). Нарешті, техніка незаперечно пов'язана з намаганням людини за допомогою кінцевого оволодіти нескінченним, за допомогою рац­іонального - позараціональним, функціонального та цілеспря­мованого - самодостатнім, за допомогою ефективно нарощува­ного опанувати спонтанно самопродукуючим (в).

Можемо зазначити, що через техніку людське буття постає як певний полюс буття взагалі, як полюс, на якому утверджується виділене, кінцеве, раціоналізоване, регламентоване, іде­алізоване, визначене, складне, перервне. Водночас саме завдяки тому, що з являється та окреслюється такий полюс, в бутті виявляються й протилежні перерахованому властивості: цілісне, нескінченне, самобутнє, спонтанне, безмежне, начене, самодостатнє, безперервне.

Увага!

Технічна ж творчість постає як

намагання через перше, тобто через продукування

кінцевого, регламентованого, досягнути другого, тобто

нескінченного та самодостатнього.

Але зробимо висновки щодо сутності техніки та її зв'язку із суттєвими особливостями людини. Філософський підхід до яви­ща техніки дозволяє виявити недоліки її занадто розширеного та нормативного тлумачення. Інженерно-технічні вироби постають історично змінними, але незмінним залишається те, що техніка (та технічна діяльність людини) зумовлені певними особливостя­ми людського становища в світі. У світі матеріально-фізичних процесів людина постає істотою, обмеженою в просторі, часі, потужності, проникливості та ін. З іншого боку, завдяки своїй розумності людина здатна проникати у приховані закономірності та властивості світу, вибудовувати логічно послідовні, пов'язані між собою та контрольовані мережі інтелектуальних актів, а та­кож інтелектуальні утворення. Саме означене розходження між інтелектуальними та матеріально-фізичними властивостями лю­дини зумовлює та робить не лише можливим, а й до певної міри неминучим появу техніки та технічної діяльності. Цікаво зазна­чити, що в деяких релігіях техніка принижується саме через її частковість, кінцевість, матеріальність. Як правило, цим характеристикам техніки адепти такого роду релігій протистав­ляють внутрішню єдність та цілісність духовного, різного роду медитації, містичні зосередження та ін. А проте, вони не замис­люються над тим, що при цьому самі пропонують певну техніку здійснення таких процедур, певні алгоритми духовної діяльності, в яких очевидно наявний технічний елемент. Фактично, перед людиною стоїть альтернатива: або злитися із природою і втрати­ти людський спосіб буття (в тому числі та перш за все - свою розумність), або бути людиною, тобто перебувати на певній дистанції щодо природно-космічного процесу, але тоді заповнюва­ти ту дистанцію певними соціально-культурними посередника­ми, до яких належить явище техніки.

4.2. Особливості зв'язку техніки з культурою. Технічна складова культури та культурна складова техніки

У сучасній філософії техніка постає в таких її характеристи­ках, як об'єкт, знання, діяльність та волевиявлення люди­ни. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її:

*природний вимір (об'єкт);

*людський вимір (психологічні, етичні та інші характеристики);

*соціальний вимір (економічні, правові, політичні, історичні та ін.).

Звідси випливає, що людина, пізнання і техніка нерозривно по­в'язані між собою, що в певному аспекті пізнання (завдяки якому продукуються знання) є нічим іншим, як технікою інтелектуаль­ного прояснення буття (принаймні - наукове пізнання): йдеться про те, що в пізнанні людина за допомогою фіксованих та осмис­лених інтелектуальних дій, кінцевих та визначених за змістом та функціями (такі інтелектуальні дії називають дискурсивним мис­ленням) намагається засвоїти космічне, природне, безмежне, цілісне. Певна річ, що культура і наука виникають і розвива­ються у зв'язку із розвитком техніки. Але водночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки, техн­іки та культури. Техніка, як підкреслювалось, знаменує собою існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цьо­го полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для того різні форми, тоб­то технічна сторона є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також у різних видах пізнання наголос може падати переважно або на технічну, або на цілісно-образну його сторону. Відповідно і зв'язок пізнання з розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо з достатньою мірою достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання вимушено пов'я­зана з технічною діяльністю. Вихідним актом і технічної діяль­ності, і пізнання є закладення у бутті, що протистоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функцію точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ поставав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця, здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльності.

Отже, поза технікою (у філософському її розумінні) не­можливе людське відношення до дійсності, діалог людини із світом, переведення характеристик природно-космічної дійсності у форми розумового осмислення та, врешті, куль­турного творення.

Відповідно, навряд чи можна відірвати людську духовність від техніки та радикально протиставити її технічним вмінням та технічній діяльності. З іншого боку, буде великою помилкою їх ототожнювати: духовність - не лише складне явище, що перед­бачає єдність інтелекту із почуттями, емоціями, цінностя­ми та ідеалами, а й дещо принципово цілісне, самоконцент-роване, самодостатнє. Техніка, як зазначалося, є явищем ком­плексним, таким, що передбачає певні схеми поєднання багатьох елементів. Вона завжди і принципово є фрагментарною, кінце­вою. Внаслідок того суперечливо окреслюється її відношення до культури: тою мірою, якою культура постає явищем матеріаль­но-тілесним, явищем, що підпорядковане законам природного бут­тя, властивостям природних матеріалів, із яких виготовляються артефакти, вона пов'язана із технікою, технічною та майстер­ною діяльністю, вимагає вмінь, певних фіксованих технологій (на­приклад, фарбування тканин, виготовлення художніх фарб, ке­рамічних виробів, музичних інструментів та ін.). Більше того, Певні суттєві зрушення в галузі технологій можуть також суттє­во впливати й на стан культурної творчості. Наприклад, поява нових інженерних рішень суттєво позначається на успіхах архі­тектури, кінематограф взагалі зобов'язаний своїм народженням технічному прогресу, а сучасна музика просто неможлива без технічних засобів запису та відтворення звуку.

Ще одна сторона співвідношення техніки та культури полягає в тому, що культурі притаманні не лише і не просто результати виразу душевних станів та поривань у фізичному матеріалі, а й обов'язково доведення форм такого виразу до максимально мож­ливої, найвищої досконалості, що, очевидно, вимагає розвитку та вдосконалення техніки в усіх значеннях цього терміну. Звідси випливає висновок про те, що існує більш глибокий зв'язок техн­іки та культури, оскільки прагнення досконалості очевидно по­в'язане із певними духовними виявленнями людини. Придивимось до цього моменту більш уважно.

Сучасні психологія та епістемологія стверджують, що для нор­мального функціонування людської свідомості в ній повинні ут­ворюватись певні еталонні, ідеалізовані виміри дійсності, що відіграють роль первинних систем відліку та оцінок для дій свідо­мості. Якщо людська свідомість в чомусь не володіє остаточни­ми визначеннями, в ній все набуває характеру невизначеності. Саме еталонні виміри дійсності штовхають людину прагнути дос­коналості, оскільки ці виміри свідомості протистоять реальній (недосконалій) дійсності та перевершують її (наприклад, ідеаль­не коло, по-перше, є справжнім колом, а, по-друге, таким, що у відношенні до реальних кіл постає недосяжним ідеалом). Отже, саме духовна складова людини зумовлює те, що і в технічних діях процесу культуротворення людина отримує можливість по­рівнювати свої ідеалізовані еталони із реальним станом справ та прагне максимальної досконалості. Звідси випливає, що техніч­на діяльність сама по собі не є серцевиною, осереддям культури, а виконує у відношенні до неї допоміжну роль. Йдучи за Аристо-телем, ми можемо стверджувати, що є сенс розрізняти інстру­ментальний розум, що спрямований на відкриття механізмів дії тих чи інших природних законів, на пошуки оптимальних шляхів втілення отриманих знань у технічні засоби, на пошуки оптималь­них умов використання такого роду засобів, та людську ро­зумність, що максимально зближена із духовністю. Адже духов­ному началу людини притаманні характеристики, не інструмен­тальні за своєю сутністю, такі, як внутрішня цілісність, єдність, самототожність, саморефлексія. Розумове (духовне) сприйняття дійсності людиною зумовлює певну трансформацію, зміну реаль­ності, введення будь-яких характеристик реальності у порівняння із духовними еталонами, прагнення вдосконалювати дійсність, переводити її із наявного стану у належний, підпорядкування оц­інок дійсності духовним ідеалам. Самоспостереження людського розуму приводить до того, що він усвідомлює свої переваги над будь-яким реально виявленим сущим, прагне реалізувати те, чого він не знаходить у дійсності в готовому вигляді, тобто - прагне творити. Отже, культуротворчість розгортається через супе­речливе поєднання інструментального (технічного) розуму та людської духовності (розумності). Слід сказати, що Аристотель був правий і в тому, що не інструментальний розум надає людсь­кому інтелекту його найперших якісних особливостей, адже пев­ну "технічну" винахідливість проявляють і тварини. Саме ро­зумність як єдність внутрішньої цілісності та саморефлексивності людської свідомості виводить її за межі тваринного інтелекту, ос­кільки вона протиставляє реальним характеристикам сущого іде­алізовані, еталонні, завершені і досконалі окреслення дійсності. Це значить, що свідомість спрямована до буттєвої повноти, заверше­ності, самодостатності, тож не дивно, що всі справжні творці вид­іляють такого роду прагнення як один із найпотужніших чинників творчості. В цьому ж можна побачити й імпульс до технічного про­гресу, до нескінченного вдосконалення техніки.

Отже, техніка не вирішує завдання культурної твор­чості, а лише забезпечує її засобами здійснення. Більше того, сама техніка черпає стимули свого розвитку в людській ду­ховності, яка складає найперші засади культуротворчого процесу.

Іншими словами, не культура виростає із технічного процесу, а навпаки, технічний процес набуває стимулів здійснення, виправдання та осмисленого спрямування в культурі та завдяки культурі.

Оскільки інструментальний розум не покриває всієї людської розумності, він не лише не збігається із нею, а й може протистоя­ти їй. Винахідливість заради винахідливості, ефективність "без меж", продуктивність будь-якою ціною, - все це є прояви деформації технічної діяльності, розриву її проявів із її ж сутні­стю, що негативно позначається й на стані культури. Наприк­лад, технократичні схильності сучасного суспільства західного типу приводять до того, що культура починає набувати вигляду деякого роду екзотики, предмету туристичного бізнесу та ін. Ще більш очевидним негативним впливом росту техніки та технокра­тизму на культуру постає спроба перетворити культурну творчість із виявлення людської духовності на різновид технічної винахідли­вості (наприклад, в графіці, скульптурі); при цьому відбувається певна механізація не лише форми, а й змісту культури, її стандар­тизація, шаблонізація, обездуховлення. Оскільки в культурній творчості знаходять найбільш яскравий та повний прояв прихо­вані потенційні можливості людської сутності, культура завжди є ширшою від технічної діяльності, більш об'ємною, багатоманіт­ною, багатогранно пов'язаною із екзистенціальними началами людини. Відповідно, культуротворчість включає в процеси свого здійснення дуже різні людські здібності й можливості, в той час як технічна творчість, при всій повазі до неї, вимагає перш за все ком­бінаторних та математичних вмінь і навичок. Ось чому деякі тра­диційні культури Сходу протиставляють шлях духовного пошу­ку та духовного людського самовдосконалення шляху технічного прогресу, в який залучається лише незначна частина населення і який передбачає не стільки внутрішній розвиток людини, скільки посилення таких її інтелектуальних здібностей, які підпорядковані матеріально-фізичним характеристикам дійсності.

Техніка та технічна діяльність постають, відтак, внутрішнім явищем культури. Вони підпорядковані культурному розвитку за джерелами, сутністю та смисловим спрямуванням. Супереч­ності між ними та культурою виникають тоді, коли вони відри­ваються від своїх культурно-історичних коренів. З іншого боку, розвиток технічної діяльності породжує ще одну специфічну су­перечність: техніка та технологія працюють на основі алгорит-мізованих, стандартних та о днозначних механізмів. Вони ви­магають точності, суворості, акуратності в діяльності людини, озброєної технікою. Людина ж, як відомо, супротивиться стан­дартизації та механізації; культурна творчість передбачає сво­боду, оригінальність, унікальність, неповторність. В цьо­му плані та особливо на тлі чіткості дій механічних засобів куль­турна діяльність постає спонтанною, н ерегламентованою, довільною, такою, що відхиляється від заздалегідь заданих канонів, норм, шаблонів. Виходить, що людина технічної цивілі- зації опиняється в ситуації конфлікту між вимогами технічної дисципліни та екзистенціальними засадами культурної творчості. Саме відхилення від стандартів (так звана "девіантна" поведін­ка) починає розглядатись як ознаки творчої оригінальності. Хоча насправді поза дискурсивною роботою людського розуму не можна отримати уявлення про протилежність порядку та хаосу, про належне, правильне та неправильне. Тому в реальному фун­кціонуванні людської життєдіяльності спостерігається складне поєднання стандартного, унормованого та довільного, неперед-бачуваного.

Технічна цивілізація лише загострює та ставить дещо по-ново­му одну із глибинних суперечностей людського способу буття -суперечність між порядком та хаосом, між розумним та нерозум­ним, між нормою та патологією, між довільним та стандартизо­ваним, між необхідністю та свободою. Техніка збільшує ступінь свободи людини, проте вона надає проявам людської свободи жорстко регламентованого характеру. Тому можна вважати, що означена фундаментальна суперечність людського буття постає також одним із джерел культуротворення. Виходячи в процесах культуротворення на нові горизонти освоєння дійсності, людина закріплює свої досягнення в технологіях, правилах та рецептах майстерності, проте в подальшому вона неминуче долає ці пра­вила, - і все повторюється спочатку. Тому навряд чи можна вва­жати виправданими ті судження, які виносять техніку за межі культури, протиставляють її культурі, наполягають на тому, що техніка та культура є несумісними.

Отже, технічна діяльність з огляду на загальні особли­вості людського становища в світі постає органічною скла­довою культурного творення, проте імпульси для свого роз­гортання і свого смислового виправдання вона може отри­мати лише тоді, коли вона не буде протистояти людській духовності та сутності культури. Технічна діяльність є умовою перетворення природних явищ та процесів у куль­турні, але вона, своєю чергою, черпає свої стратегічні зав­дання, екзистенціальні та гуманістичні виміри лише в куль­турних ідеалах та цінностях.

4.3. Культура та техніка в перспективі майбутнього людства

Інтуїція творців культури в більшості випадків змальовує таку картину майбутнього людства, в якій технічне озброєння життя стає майже тотальним, всемогутнім, всюдисущим, безмежним як за масштабами, так і за можливостями, а людина при цьому стає все більш примітивною, грубою, вульгарною, оповитою дикими пристрастями. Чому це так? Напевне тому, що в наш час успіхи технічного прогресу відбуваються за рахунок певних людських особистісно-екзистенціальних втрат. Так, наприклад, освіта в абсолютній більшості країн так званого Західного світу явно зо­рієнтована на технічне знання; такого роду деформацію чудово демонструють бюджети таких країн. Серед представників інтел­ігенції в цих країнах абсолютну більшість складають представ­ники технічної інтелігенції. В результаті й шкала потреб насе­лення в цих країнах зміщена в напрямі технізації життя та побу­ту: більшість сімей будуть скоріше думати про придбання побу­тової техніки, меблів, прикрас, ніж книжок чи творів мистецтва. Бюджет вільного часу зсунутий в бік пасивного споживання: це туризм, пасивний відпочинок в престижних місцях планети, перегляд телевізійних передач, фонове прослуховування лег­кої музики та ін. Всі такого роду явища очевидно пов'язані із куль­тивуванням техніки та технізацією життя. В результаті склала­ся ситуація, коли в жертву технічній діяльності приносяться людські почуття, інтелектуальні здібності, дозвілля, ба­гатогранність людини та людських потреб, суттєво збільшуєть­ся ступінь залежності людини від техніки та ін. Якщо цю ситуа­цію дещо ідеалізувати й перенести у майбутнє, загостривши та збільшивши її масштаби, ми й отримаємо страхітливу картину можливого майбутнього людства, картину, яка, звичайно ж, нас аж ніяк не радує і не надихає. Наскільки реальною є така перс­пектива людства? Зрозуміло, що якоїсь однозначної відповіді на це питання немає; тут можна робити тільки більш-менш виправ­дані прогнози та обгрунтовані припущення.

Зазначимо, що перспективу майбутнього стану людства та культури, пов'язану із технічним процесом, окреслюють по-різному в різних світоглядних та культурологічних підходах. При спо­відуванні окресленого вище песимістичного підходу вважають, що технічний поступ однозначно є згубним для людства, життя на планеті та, відповідно, для культури. Техніка при такому підході розглядається як дещо однозначно вороже як природно-космічному процесу, так і людській духовності. Спосіб запро­вадження технічних винаходів в процеси людської життєдіяль­ності оцінюється при цьому винятково як механічний, зовнішній, насильницький. Вважається, що результатом впливу техніки на людську духовність постає страшне спрощення останньої, пере­творення живої людської душі на середовище комбінаторно-об­числювальної діяльності. Живі людські поривання, щирість, при­страсність, чутливість поступово вмирають; їх місце заступа­ють розрахунок, моральна байдужість, взаємна людська відчу­женість.

Окреслюючи сучасну негативну оцінку техніки, цікаво зазна­чити, як за умов технічного прогресу виявляється суперечливість підходів до людини: за часів давніх цивілізацій, в традиційному суспільстві і навіть в Новий час вважалося, що людина повинна протиставити стихіям природних процесів порядок, чіткість та доцільність, засновані на її розумності. Але, як вже зазначалось, у вік технічного прогресу, коли саме техніка почала імперативно вимагати від людини дисципліни, чіткості, виміряного ритму діяльності, підвищеної уваги, точності та ін., людина почала оц­інюватись прямо протилежним чином: як істота погано контро­льована, стихійна, непередбачувана.

Отже, спочатку переваги розумного життя вбачались у порядку, а пізніше порядок постав уособленням бездуш­ності. Саме техніці почали приписуватись характеристи­ки механічної бездушності.

Дійсно, та техніка, якою користується сучасна цивілізація, переважно заснована на зовнішньому втручанні людської діяль­ності в процеси природи, на втручанні, що порушує природну рівновагу, вносить в природу руйнування, навіть певне її спот­ворення. Але даний факт не може слугувати підставою для вис­новку, що ніякою іншою техніка бути не може. З іншого боку, руйнування, порушення рівноваги є характеристикою не лише технічної діяльності, а й самих природних процесів: зіткнення космічних тіл, землетруси, вулканічна діяльність, засухи, буревії, пожежі, повені та ін., - все це є прикладами дест­рукцій та руйнувань в самій природі. Щоправда, в такого роду подіях природа не виходить за свої власні межі, а в людській технічній діяльності ми нав'язуємо природі те, що їй в її власних стихійних процесах не є властивим. Проте такого роду події свідчать про надзвичайно високий рівень пластичності природ­них сфер нашої планети, і ми можемо сподіватись на те, що ре­зерви такої пластичності ще не вичерпані. Принаймні, ще не пізно зробити революційний поворот у самій сутності техніки. Такого роду поворот прихильники оптимістичного підходу до техніки вбачають у розгортанні так званої технологічної революції, яка повинна перенести наголос в людській технічній діяльності:

-- по-перше, із продукування технічних пристроїв та засобів на продукування виправданих та безпечних технологій (такі тех­нології передбачають запровадження оптимальних умов вико­ристання техніки);

-- по-друге, докорінно змінити інтелектуальні засади самої тех­нічної діяльності: на місце фізико-математичних принципів ство­рення техніки повинні прийти принципи генетики, біотехнологій, інформаційних технологій та ін.

Принципова відмінність останніх від перших зумовлена тим, що в них йдеться про діяльність на засадах самоорганізації, сис­темної цілісності та доцільності. В результаті запровадження такого роду технологій людська технічна діяльність повинна ево­люціонувати від зовнішнього втручання в хід природних явищ та процесів на стимулювання та регулювання останніх зсереди­ни них самих. Тобто йдеться про більш гнучку та більш органіч­но пов'язану із сутністю природи техніку.

Перше: при тому, що точно передбачити хід розвитку культури неможливо, варто не ставитись легковажно до такої її глибинної закономірності, як розвиток на основі наслідування та традицій. Успіхи культурного процесу неможливі без збереження попередніх культурних надбань, без знань та пропаганди культурно-історич­ної спадщини людства, без духовного заглиблення у підвалини культуротворчих натхнень та інтенцій. Без належного шанування проявів та здобутків культури неможливе уважне ставлення до людини, а без останнього - нормальний хід історії, що здатний виводити людину на нові обрії її творчого самовиявлення.

Друге: ніякі здійснення та повороти в історії культури просто неможливі поза чиїмись зусиллями, натхненнями, самопожертва­ми, поривами творчого генію. Але для того, щоби все це з'яви­лось та проявилось, потрібно в суспільстві створювати умови для прилучення людей до культури, культивування в них інтере­су до гуманістики, до творчості, уваги до всього того, що підно­сить, звеличує людину та сприяє нарощенню позитивного потен­ціалу в її життєдіяльності. При наявності доброї волі до створен­ня таких умов можна буде сподіватись на світле майбутнє су­часного людства.

Дата добавления: 2014-01-07