Типологія політичних партій

За наявності спільних для всіх партій ознак, котрі визначають їхню сутність та відбиваються у визначеннях, партії відрізняються за власною соціальною основою, організаційною побудовою, характером членства, ідеологією, їхнім місцем у системі влади, цілями, методами та засобами діяльності тощо. Типологія політичних партій є одним з найважливіших питань політології. Вона допомагає розкрити сутність та структуру партій, їхнє місце в політичній системі суспільства.

Оскільки партії завжди виражають соціальні інтереси і прагнення, то найбільш загальною основою їх типології є соціальна основа, тобто та соціальна спільність, інтереси якої виражає партія. Відповідно до основних груп соціальних спільностей розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. Так, у більшості країн світу є робітничі партії — комуністичні, соціалістичні і соціал-демократичні. Є політичні партії дрібних/середніх/великих власників засобів виробництва — дрібнобуржуазні і буржуазні. Це здебільш ліберальні/консервативні партії. Є також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних верств населення, зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі.

Практика показала, що в сучасному суспільстві партія не може досягти впливу, спираючись лише на якийсь один суспільний клас чи на його частину. У боротьбі за виборця кожна із партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких (власність, праця, демократія, свобода, рівність, справедливість чи солідарність) є загальнолюдськими та приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і верств. У тому разі, коли партія не має більше-менше чіткої соціальної бази, вона виступає як інтеркласова, або партія виборців. Отже, за класовою ознакою розрізняють: робітничі, дрібнобуржуазні, буржуазні, поміщицькі та інтеркласові партії. Такий поділ притаманний в основному марксистській традиції в політології.

У багатьох країнах світу є суто жіночі партії, причому не стільки по соціальній орієнтації, скільки за складом. За характером діяльності вони часто наближаються щодо відповідних громадських організацій. Є молодіжні партії, проте здебільшого об'єднання молоді діють як громадські організації. Кожна із більш-менш впливових партій, приділяючи велику увагу залученню молоді до своїх лав, створює молодіжні партійні осередки або організації при партії. Існують регіональні партії, тобто такі, що діють не в загальнонаціональному, а в регіональному, тому відбивають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії і суб'єкта федерації. В діяльності партій часто проявляються націоналістичні й сепаратистські тенденції. Нарешті, є так звані гротескні партії, котрі не мають більш-менш певної соціальної бази, об'єднують прихильників якого-небудь роду занять чи захоплення, наприклад «шанувальників пива».

Ідейно-політичні партії – партії чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, ісламські або християнські тощо. Прагматичні — це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії виборців.

Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика й діють як групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

Ідеологічна спрямованість партій значною мірою визначає їх основні, загальні цілі, характер діяльності, за якими партії поділяють на революційні, реформістські й консервативні. Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад й прагнуть замінити його іншим. Реформістські партії орієнтуються на значні перетворення існуючого ладу, зі збереженням основ. Революційними проявили себе комуністичні партії, а реформістськими — соціал-демократичні. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни.

Існує поділ партій на ліві, центристські й праві. Нагадаємо, що цей поділ був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч — радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані ж займали місця в центрі зали — між консерваторами та радикалами. Відтоді правими стали називати прихильників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) — власники. Проте звичайно, такий поділ відносний. Основні цінності й орієнтації правих і лівих, особливо в останні десятиліття, перетинаються. Так у 80-ті рр. соціал-демократичні партії багато запозичили в лібералів, наприклад орієнтацію на приватну власність та ринкове регулювання економіки. Зі свого боку, ліберали й навіть консерватори за прикладом соціал-демократів стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.

Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові та масові. Кадрові партії об'єднують у власних лавах невелику кількість впливових професійних політиків, і теж спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Французький політолог М. Дюверже, який ще в 50-х роках запропонував таку (бінарну) класифікацію політичних партій, назвав кадрові партії «партіями нотаблів» — людей, чиє становище в суспільстві забезпечує їм авторитет. Кадрові партії є децентралізованими об'єднаннями. Вони, як правило, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян тільки у період виборчої кампанії. Такими є консервативні й ліберальні партії Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США.

Масові партії орієнтуються на залучення щодо своїх лав якнайбільшого числа членів із метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру та порівняно значну кількість членів, поміж якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з ідеологічною орієнтацією, беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій. Масовими можуть бути і фашистські партії. Кадрові й масові партії розрізняють іще за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менше, аніж 10 відсотків виборців, а масові — більш як 10 відсотків.

М. Дюверже згодом доповнив свою бінарну класифікацію, виокремивши поряд з кадровими й масовими третій тип політичних партій — непрямі партії. Це є такі партії, належність до яких визначається членством в іншій організації. Наприклад, у Великобританії член профспілки, котра входить щодо Британського конгресу тред-юніонів, автоматично стає (якщо не відмовляється) членом Лейбористської партії.

За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони розподіляються на: неподільно пануючі в системі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів; правлячі, тобто такі, котрі самостійно або в коаліції із іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу; опозиційні — котрі не є правлячими і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу.

На відміну від таких партій, котрі легально діють у політичній системі, в країні можуть бути й нелегальні партії — законодавчо заборонені або такі, котрі через переслідування діють у підпіллі. Заборона всіх або ж майже всіх політичних партій притаманна диктаторським режимам. У окремих країнах заборонені є комуністичні партії як такі, що прагнуть до зміни суспільного ладу неконституційним шляхом.

За парламентською основою є парламентські (парламентсько-електоральні) та непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне використання форм та методів діяльності у межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, котрі самі й формують за результатами виборів. Як зазначає М. Дюверже, для таких політичних партій завоювання місць у представницьких органах є сутністю життя, причиною існування й вищою метою, а парламентська фракція виступає головною ланкою, іноді — керівним та організаційним центром. Рисами непарламентських партій, за М. Дюверже, є доктринальна програмна єдність, а теж централізм у структурі. Парламентська та виборча діяльність задля них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей.

Дата добавления: 2014-01-07