Партійні системи. Типологія

В літературі даються різні визначення поняття «партійна система». Система взагалі — це сукупність елементів, що перебувають у відносинах та зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єдність. По аналогії партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними. Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники вважають, ніби до складу партійної системи в ходять не всі наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють легально. Інші наголошують, що партійну систему складають ті партії, що прагнуть щодо влади, беруть участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчутний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, найбільш прийнятному, ґрунтується типологія партійних систем.

Отже, партійна система — це сукупність діючих у країні політичних партій й відносин поміж ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними із найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром.

Дж. Сарторі розрізняє 7 типів партійних систем: 1) однопартійна; 2) з партією-гегемоном; 3) з домінуючою партією; 4) двопартійна; 5) поміркованого плюралізму; 6) поляризованого плюралізму; 7) атомізована. В основу даної типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічна, атомізована — ідейно різнорідна. Поміж цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку та варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта 5 систем.

Є. Вятр поділив системи на альтернативні і неальтернативні. Альтернативна є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді партії або партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у цей момент. У системі можуть бути: 1. система багатопартійної роздрібненості, де жодна партія/група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом (Естонія, Латвія або Словенія); двоблокова система, де існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу (Чехія, Польща чи ФРН); двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями (Велика Британія, США).

В неальтернативній системі конституційні принципи та співвідношення сил приводять до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. Різновидами цієї системи можуть бути: система кооперації партій, котра характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції; система партій національної згоди (або же домінуючої партії), в котрій існують численні політичні партії й ведеться боротьба за владу на виборах, та одна партія постійно домінує над усією системою й неподільно здійснює владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену, локалізовану базу впливу (Азербайджан, Росія); обмежені партійні системи, в котрих існують різні політичні партії й між ними здійснюється суперництво за політичний вплив, а влада перебуває в руках однієї політичної сили — найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна від партій і стоїть над ними; однопартійна система, котра виключає існування інших політичних партій, крім правлячої.

В західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: двопартійна система (біпартизм), багатопартійна система та «система двох з половиною партій». Розглянемо докладніше окремі типи партійних систем.

Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів. Різновидами Дж. Сарторі вважає системи поміркованого і поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему. Для системи поміркованого плюралізму характерні представництво в парламенті тільки декількох партій, відсутність позасистемної парламентської опозиції, тобто партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної та політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від поділу поміж ними місць у парламенті. Партійні коаліції можуть бути як стабільними, так і нестабільними, від чого залежить стабільність уряду. Прикладом стабільних постає Швейцарія, нестабільних — Бельгія, Італія, Нідерланди. В парламентарних країнах з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Систему поляризованого плюралізму визначають присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної — зліва та справа — опозиції. Стабільність урядів та ефективність функціонування заданої системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, аніж система поміркованого плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох, у тому числі позасистемних, політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Бона неефективна й найменш стабільна серед інших й з часом еволюціонує, як правило, до системи поляризованого плюралізму.

Багатопартійна система може функціонувати на державному рівні як більше-менше стійка коаліція двох й більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але і в опозиції. Задана багатопартійна система визначається як двоблокова.

Двопартійною вважаєтьсясистема, в якій визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які суперничають у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії. Типовий приклад двопартійної системи — США, де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії — Демократична й Республіканська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії.

У деяких країнах основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду. Така партійна система дістала назву трипартійної, або «системи двох з половиною партій». Вона функціонувала, наприклад, у ФРН, де поряд з основними партіями — Соціал-демократичною і блоком Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз (фактично це одна партія) — в парламенті діяла нечисленна третя партія — Вільна демократична, коаліція з якою забезпечувала одній з основних партій парламентську більшість і право формування уряду. Після об'єднання Німеччини роль такої третьої партії перейшла до партії зелених.

Однопартійна система у прямому розумінні цього слова — це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була, наприклад, Комуністична партія Радянського Союзу.

Проте однопартійна система не виключає існування й декількох партій. Головне, що тільки за однією з них постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої партії. Існують фактично однопартійні системи, замасковані під багатопартійність. У таких системах правляча партія-гегемон визначає розвиток усього суспільного життя, регламентує діяльність інших партій. Фактично однопартійними були, наприклад, партійні системи в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, де, крім правлячих комуністичних партій, існували й інші, але вони не справляли відчутного впливу на політику.

Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох Незалежних одна від одної партій при владі постійно або Майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути партійна система Японії, де Ліберально-демократична партія була правлячою майже 40 років (до 1993 p.). Протягом Десятиліть у Швеції була правлячою Соціал-демократична робітнича партія.

Для системи з домінуючою партією, крім відносно довготривалого переважання однієї партії над іншими, характерні також відсутність урядових коаліцій та існування Малоефективної опозиції з боку тих партій, які не беруть Участі у формуванні уряду. Оскільки в такій системі Домінування однієї партії є результатом згоди більшості виборців щодо здійснюваного партією курсу, то систему з домінуючою партією називають іще системою партій національної згоди.

Дата добавления: 2014-01-07