Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника

ХХ ст. Модернізм, його складові.

Реалізм як основний напрям живопису другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Образотворче мистецтво України у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Іконопис доби бароко.

Розвиток образотворчого мистецтва в ХІV - першій пол. ХVІІ ст.

Витоки вітчизняного образотворчого мистецтва. Іконопис як вид живопису.

Український живопис

ЛЕКЦІЯ 8.

Немає сюжетів і тем, які були б недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним – це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.

Основні технічні різновиди живопису – масляний (олійний) живопис,живопис водяними фарбами по штукатурці – сирій (фреска) і сухій (а секко), темпера, клейовий живопис, емаль, живопис силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж, акварель, гуаш, пастель, туш тощо. Найвідоміші техніки: темпера, олійні фарби, гуаш, пастель, акварель, фреска та мозаїка.

Відповідно до призначення живопис поділяється на наступні види:

· Монументальне мистецтво - вид образотворчого мистецтва, розрахований на масове сприйняття в ансамблі з архітектурою або ландшафтним середовищем. Об’єднує архітектурні та скульптурні монументи та пам’ятники на площах та вулицях, настінний розпис в екстер’єрах та інтер’єрах.

· Станкове мистецтво - термін, яким визначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер. У живописі - картина, у скульптурі - статуя, погруддя. В добу Київської Русі - ікони.

· Декоративно-прикладне мистецтво - галузь в художній творчості, мета якої художньо-естетичне формування середовища людини. Зразки декоративно-прикладного мистецтва кваліфікують за призначенням (різноманітні предмети домашнього побуту, меблі, тканини тощо), матеріалу (кераміка, фарфор, фаянс), за технікою виконання (художнє різьблення, декоративний розпис, вишивка, гончарне виробництво тощо). Складова частина декоративно-прикладного мистецтва - елементи декору.

· Театрально-декоративне та кінодекораційне мистецтво - вид образотворчого мистецтва, що відтворює просторово-предметне середовище у спектаклях, кіно- та телефільмах.

· Мініатюра - твір образотворчого мистецтва невеликого розміру, що потребує витонченої техніки виконання. До мініатюр відносять книжкові ілюстрації та невеликі портретні зображення, виконані емаллю, гуашшю, аквареллю на папері, кістці, металі, фарфорі.

Відповідно до тематики розрізняють наступні жанри живопису:

· Побутовий, який відображає повсякденне громадське або особисте життя. Як самостійний жанр сформувався у ХVII ст.

· Історичний, присвячений зображенню подій історичного минулого та видатних явищ сучасності. Як самостійний жанр визначився в епоху Відродження.

· Портретний - зображення конкретної людини або груп людей. За призначенням, специфікою форми та характером виконання розрізняють портрети станкові (картина, бюст, графічний лист) та монументальні (монумент, фреска, мозаїка); парадні й інтимні, сатиричні (шаржі); портретні рельєфи на меморіальних дошках, медалях, монетах; портретні мініатюри; автопортрет. Зародився у ХVI ст. і досяг високого розвитку у ХVIIІ - ХІХ ст.

· Пейзажний, в якому об’єктом зображення є природа. В європейському мистецтві почав формуватися у ХVI - ХVII ст., подальший розвиток отримав у ХІХ - на початку ХХ ст.

· Натюрморт - живописне зображення неістот, як правило - предметів домашнього посуду, плодів, квітів тощо.

· Міфологічний - запозичує сюжети з міфології. Початок бере з первісного мистецтва та античності. Широко використовувався митцями Відродження, бароко т класицизму.

· Релігійний - це передусім іконопис, а також світський живопис на релігійні сюжети.

· Анімалістичний - це зображення тварин. Відомий з часів пізнього палеоліту. Як самостійний жанр сформувався у ХVII ст.

1. Витоки вітчизняного образотворчого мистецтва. Іконопис як вид живопису.

Монументальне мистецтво в Давньоруській державі з’являється з проникненням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами.

У ХІ - Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис.Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово «мозаїка» також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей – кольору і блиску.

Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.

Безперечно, мозаїка «Нерушимої стіни» в виконані місцевими київськими майстрами, мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього.

Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії. Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили проводити години дозвілля.

Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб відзначали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходив схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записам ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставлення до релігійних заборон. На Софійських графіті збереглося викарбуване ним самим ім’я легендарного співця Бояна, згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту (27 літер) на основі алфавіту грецького (23 літери) із суто слов’янськими літерами Б, Ш, Щ, Ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадків кимось із місцевих консервативно налаштованих киян.

Поширення писемності та поява книг привели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри. Цей вид живопису був прикрасою вже перших відомих давньоруських книг: «Остромирова Євангелія» (1057), Ізборника Святослава (1073) і так званої «Трірської Псалтирі», яка зберігається у Німеччині. У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов’язковим елементом, виконуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Художні смаки наших предків проявилися і в декоративно-ужитковому мистецтві, особливо в мистецтві різьблення. Цей вид мистецтва мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохристиянських часів. Однак, на відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих. Тому різьблення, спочатку дерев’яне, а згодом і кам’яне виконувало функції орнаментального оздоблення, у застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослин мотиви.

З Візантії спочатку завозилися й ікони. Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері. Її типове зображення у канонічній позі Оранти (Благаючої) – з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави.

Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами. Усі відомі візантійські Оранти Богоматері (на Кіпрі, в Константинополі, в Нікеї) поступаються Київській. Біля неї немає ні архангелів, ні князів. Вона стоїть одна, непохитна у вічності з піднесеними руками в глибокій молитві за Київ та Руську землю.

Краси і високого мистецького рівня мозаїк Софійського собору досягнуто завдяки високій культурі малюнка, колористичній вишуканості, досконалому смаку київських майстрів. Основних тонів смальти небагато. Але ефект сприйняття досягається через застосування близько 177 найрізноманітніших тональних відтінків. Зокрема, смальти червоного кольору вжито 19 відтінків, синього – 21, зеленого - 23.

Важливим елементом художнього оформлення храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу.

Якщо мозаїки і фрески знаменували тріумф християнства, то іконам поклонялись і молились. Спочатку ікони завозили з Візантії. Так, відому тепер ікону під назвою Володимирської Божої Матері, копію давнішої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. потім, у 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським. Незважаючи на те, що на церковні розписи та ікони, на будівлі того часу чималий вплив мала візантійська культура, поступово склався новий своєрідний стиль українського живопису й архітектури. Так, на межі ХІІ – ХІІІ ст. змінюється давньоруська живописна традиція, іконопис набуває власної художньої мови: образи святих наділяються поетичністю, людяністю. З’являються ікони із зображенням перших руських «святих» («Борис і Гліб», «Свенська Богоматір» на якій зображено Антонія й Феодосія – засновників Києво-Печерського монастиря).

Вже з другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча за тих часів живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до на дійшли імена руських іконописців. В середині ХІ ст. почали працювати руські художники як учні візантійських майстрів, а з кінця ХІ ст. – самостійно. Наприкінці ХІ ст. склалася Київська школа іконопису. Видатним іконописцем та засновником її був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій Печерський. Знаним майстром часів Київської Русі – Григорій, теж чернець Києво-Печерського монастиря.

Найдавніші ікони Галичини, що збереглися, відносяться до ХІІІ ст. Безцінною пам’яткою є ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ – ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині знаходиться в Києві). Видатними пам’ятками образотворчого мистецтва ХІV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях» створена в Сторонна. Для них характерні пластичність форм, почуття простору, нахил до асиметричної побудови композицій, багата кольорова гама.

Значний слід залишила давньоукраїнська малярська школа в оздобленні рукописів, які прикрашалися мініатюрами, заставками, орнаментами. Високий розвиток книжкової мініатюри виявився, зокрема в оформленні «Остромирового Євангелія», «Ізборника» 1073 р. та 1076 р. тощо.

Давньоруські майстри відносно рано оволоділи технікою виготовлення скла, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього спорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою.

Дата добавления: 2014-01-07