Реалізм як основний напрям живопису другої половини ХІХ - початку ХХ ст

З другої половини ХVІ ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта, дружини турецького султана «Роксолани» (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш та багатьох львівських міщан – діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини ХVІІ ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку ХVІІ ст. пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині.

Одним з найраніших зразків багатоповерхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П’ятниці у Львові.

У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична акуратність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством.

В образах Святодухівського іконостасу ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті ХVІІ ст. але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостасу – Христос – активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека.

На жаль, про розвиток іконопису та живопису на інших українських землях у період кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. судити досить важко. Внаслідок постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов’язана саме з Галичиною. Але, оскільки східні простори України саме в цей період посилено освоювалися переважна вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою.

У другій половині ХVІ ст. у зв’язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке мало два основні центри:Львів та Острог. Граверство змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів з поширенням друкарства. Перші друковані видання І. Федоровича оздоблювалися здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства – дереворит «Ісус Христос» у Євангелії ХVІ ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з «Євангелія учительного» (Крилос, 1606).З початку ХVІІ ст. виникає новий граверський жанр – так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко («Чистота яко дівиця…», «Смерть на блідом коні», «Ліствиця райська» та ін..) Якщо київські народні гравюри були чорно-білими, то львівські часто виготовлялися з метою в подальшому розфарбувати їх різними кольорами і обвести народним різнокольоровим орнаментом. Деякі з уцілілих розфарбованих народних гравюр мають неабияку мистецьку цінність.

3. Образотворче мистецтво України у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Іконопис доби бароко.

У живописі українська культура даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Стиль бароко в українському живописі позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів. Українські художники продовжили традиції візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису і тому стримано ставились до пишних та динамічних форм європейського барокового смаку.

Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже в двох портретах 1652 р. дітей Б. Хмельницького, Тимофія і Розанди, але системного характеру він набуває за гетьманування І. Мазепи. Водночас стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшість народних портретів (парсун) козацьких полковників, що уціліли, написані у реалістичній манері місцевими майстрами, які вміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин. Про реалістичну майстерність козацьких живописців писав уже згадуваний Павло Алепський в середині ХVІІ ст. До нашого часу дійшла, на жаль, лише незначна частка зі створеного майстрами ХVІІ - ХVІІІ ст.

Монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов’язана з дерев’яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев’яних храмах представлений пам’ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті).

Друга група – це монументальні розписи в мурованих спорудах. З них у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. можна виділити дві групи пам’яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

У другій половині ХVІІ ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври, для якої на роль наставників було закликано італійських майстрів. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким притаманні м’яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній, що налаштовують глядачів на замирювальний, дещо меланхолічний настрій, намагаються підтримати життєрадісність світосприймання. Водночас драматичні сюжети, такі як «Вигнання торговців з храму» та особливо сцени страстей виконані з передачею відповідного неспокійній добі войовничого напруження. Зображувані на фресках постаті дихали тілесним і душевим здоров’ям, їх рухи втратили будь-яку скутість і в цілому підкреслювали піднесеність настрою. Витворені Києво-Печерською мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх куточках України та на інших православних землях.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою – титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І (зрозуміло, що це далеко не всі ктитори, а лише ті, чиїм опікунством Лавра особливо пишалася). Вони зображені на повен зріст, причому малярська фактура портретів була пристосована до сану, що його займали портретовані в житті та історії. Непорушними зображені старші церковні достойники, але чим ближчою до того періоду була історична особа, тим живішими ставали портрети, більше виразу й індивідуальності віддзеркалювалося в обличчях.

В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці ХVІІ ст. – І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку, крім багатьох київських церков, є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині у Галичині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Апостола у Великих Сорочинцах (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. ст. є Богородчанський (Манявський) іконостас, який виконано у 1698-1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди.

У ХVІІІ ст. монументальний живопис поширився і на декорування католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Розписували переважно плафони. На їхній стиль вплинули традиції європейського пізньобарокового монументального живопису. Монументальний плафоновий розпис Львівського кармелітського костелу виконав у 1732 р.італійський майстер Педретті.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо, що пов’язано з активним використанням учнями лаврської мистецької майстерні в ролі зразків малюнків батьків французького рококо Ватто і Буше, представлених в учнівських альбомних збірниках. Доба рококо вносить і в парсунний портрет більшу легкість і галантність, додає характеристичні дрібні деталі, з’являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрескового живопису, для якого характерною була домінантність легких пастельних тонів з особливою любов’ю до рожевого і блакитного, є розписи Андріївської церкви у Києві, виконані О. Андроповим і Г. Левицьким.

Необхідно сказати, що до кінця ХVІІІ ст. іконопис помірно занепадає.

Основоположниками української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасович (1640-1727), який здобувши початкову освіту в Україні, удосконалював майстерність в Аугсбурзі (Баварія) в майстерні граверів Кіліанів. На межі ХVІІ – ХVІІІ ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

До Київської граверської школи належали такі визначні майстри граверської справи, як брати Леонтій та Олександр Тарасовичі, Іван Мирський, Д. Голяховський, А. Козачківський та ін. На зміну деревориту у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит, тобто гравюра на міді, що дозволяє значно покращити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у щільному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною та російськими можновладцями. Разом з тим серед робіт братів Тарасовичів та їх пізніших колег можна знайти не тільки розкішні алегоричні композиції світського та релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.

У гравюрі, як і в малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувались архітектурні деталі, що втілювались в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалась ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини ХVІІІ ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму.

Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця ХVІ - ХVІІ ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.

В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував її характер, вдачу, якості. Особливістю наддніпрянського портрета є часте вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису у ХVІІІ ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825). Вони спочатку навчалися в Україні, потім, за звичайною тоді практикою, мали перебиратися до Петербурга. Їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемно- та герботворчість українського бароко ґрунтувалися на пошуку предметів – асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об’єднань.

У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб слугували руків’я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання релігійних або світських діячів. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки ХVІІ ст. – першому десятилітті ХVІІІ ст. у період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.

1753 р. імператриця Єлизавета віддала указ: трьох українських хлопців з придворної капели які втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (прізвище деформували в Саблуков) і Антон Лосенко. Кожен з них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми портретами А. Лосенко, який писав також великі полотна («Володимир і Рогніда», «Принесення в жертву Ісака»). К. Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І. Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі під назвою додаткових класів справжню високохудожню майстерню класицистичного живопису, з якої за 30 років вийшло чимало талановитих портретистів, доки в 1798 р. цю майстерню не ліквідували.

У ХVІІ ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця ХVІІІ ст. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці ХVІІІ ст. в Україні з’явилося чимало світських творів, у яких пейзаж та побут зайняли основне місце, оформившись у самостійний жанровий напрям.

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники образотворчого мистецтва. Так, зокрема художник Карл Брюллов(1799-1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Завдяки К. Брюллову з кріпацтва було викуплено Т. Шевченка. Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберг (1818-1845). Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальовничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберг познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового «Кобзаря» віг зробив гравюру «Кобзар з поводирем».

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 рр. був Тарас Шевченко, що мав свою неповторну манеру малюнка, що давалося взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Всеобіймаюча творчість Шевченка - поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину а між тім саме за художній талант молодого кріпака викупали з неволі російські та українські діячі культури. Контрастне поєднання м’яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг створити тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архітектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архітектура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються, або смиренно несуть важкий хрест долі. Як не дивно, але протестна тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко («Смерть гладіатора»), хоча значна кількість створених художником образів викликають діяльне співчуття.

Талант Т. Шевченка як художника виявися в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі. Особливе визнання мали його офорти. За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840), «Циганки»(1841) та ін.

Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису «Катерина» (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в Картині «Селянська родина» (1843).

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою «живописна Україна». Художник-патріот задумав представити Європі свою батьківщину з її самобутньою історією, культурою й побутом. Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти «Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир» ( з’явилися у Петербурзі у 1844 р.), що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою.

«Притча про блудного сина» (1856) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві.

З часом творчість Шевченка - художника здобула визнання не лише в Росії, а й у світі. Вона стала доповненням його поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про його прагнення засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу.

У живописі другої половини ХІХ ст. сюжети на українські теми знайшли втіленя в полотнах Костянтина Олександровича Рутовського (1826-1893). Він відомий своїми ілюстраціями до творів М. Гоголя, Т, Шевченка, Марко Вовчок. В 1875 р. художник завершив роботу над картиною «Кобзар над Дніпром».

Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Художники ніби намагаються стерти кордон між класицизмом і романтизмом, досягаючи при цьому значних успіхів у торуванні шляхів до цілком реалістичного живопису. Український національний колорит, національна вдача українців сприяли цьому найбільшою мірою. Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка (1862-1912). Найбільш відомі його роботи - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», Сінокіс», «Проводи рекрутів».

Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю слід, мабуть визнати колишнього кріпака В. Тропініна, якого ще в 1824 р. обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. У своїй творчості він одним з перших у Російській імперії звернувся до образу простолюдина-трудівника. Художник створив узагальнений образ представника українського народу («Українець», припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків («Українка», «Молодий український селянин», «Пряля» та ін.). справжнім шедевром портретного мистецтва є його «Дівчина з Поділля». Цей та інші твори засвідчують непересічний талант Тропініна як витонченого, майстерного рисувальника, колориста і тонкого психолога. Розширення меж тематичного арсеналу портретного живопису вже у другій половині ХІХ ст. сприймалося як традиційне і знайшло яскравий та плідний розвиток у творчості багатьох талановитих українських художників, таких як В. Маковський, М. Рачков та багато ін.

У другій половині ХІХ ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьблені інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам’яні Броди на Житомирщині (фаянс).

Розвиткові живопису в Україні ХІХ ст. сприяло виникнення низки спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір’я, виразні портрети простих людей, в яких митці намагаються передати психологічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов (справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина «Дівчата ворожать уночі поти Івана Купала» з двома центрами освітлення – маленьким каганцем і яскравим повним місяцем). Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих мариністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів («Чумацька валка», «Комиші на Дніпрі» та ін.) На західноукраїнських землях одним із найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт («Приборкання дикого коня», «Пісня перемоги», цикл акварелей «Козаки» та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух передвижників – Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт («Майська ніч», «Сорочинський ярмарок», «Танок кріпачок перед поміщиком», «Дівчата біля криниці», «Вибілювання полотна» та ін.).

До передвижників належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: «Христос перед Пілатом», «Розп ’ яття»),Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії «Стрілецький бунт», «Сокольничий»),Микола Ярошенко (портрети та «ідейні» полотна «Крізь життя», «В’язень»),Ілля Рєпін (картини з історії «козацької вольниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі тили», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Бокша»), Микола Бондаревський та інші.

У творчості І. Рєпіна українська тематика не була лише даниною преклоніння перед яскравими типажами та подіями давнини. На уславленому полотні «Запорожці пишуть листа…» художник зобразив кількох своїх друзів-українофілів (так, для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував художнику український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник Дмитро Яворницький; кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Іванович Драгомиров), а на картині «Не чекали» (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота (національна заангажованість картини розкривається через художню деталь: портрети Т. Шевченка і П. Куліша обабіч весільної фотографії на стіні).

Наприкінці ХІХ ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. У 80-90-х роках провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису. На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя», «Свято»), О. Сластьон («Проводи на Січ», «Запорожець»). Своє обдарування в пейзажному живописі проявив Сергій Васильківський (1854-1917). Його полотна «Отара в степу», «ранок». «Козача левада», «Степ на Україні»,»В запорізькому степу», «На Харківщині» - це своєрідний гімн українській природі.

З’являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі – імпресіонізм та символізм. Їх представниками були О. Мурашко («Благая вість», «У кав’ярні»), О. Новаківський («Коляда», натюрморти), Ф. Кричевський («Наречена»), М. Самокиш («Трійка»), І. Труш («Гуцулка з дівчинкою», «Кипариси»), К. Констанді («Бузок», «В люди») та ін.

Дата добавления: 2014-01-07