Концепція самоактуалізації А. Маслоу

Як ми відзначали вище, уявлення про самореалізацію складалося в основному в рамках гуманістичного напряму з опорою на філософські переконання. Нами вже згадувалася концепція А. Маслоу, що базується на холистико-динамічній позиції (К. Гольдштейн, А.Анг`ял) і дістала широкий резонанс серед психологів, завдяки оптимістичному підходу до людини і його можливостей. Поза сумнівом, що вона заслуговує докладнішого розгляду.

А. Маслоу відзначає, що людина володіє природженими потребами, здібностями. Деякі із них індивідуально унікальні. Здоровий, нормальний і бажаний розвиток полягає в актуалізації цієї природи, в реалізації цих можливостей. Внутрішня природа, на його думку, „слабка, крихка, тонка, легко долається звичкою, тиском культури, неправильним до неї відношенням. Але... вона навряд чи зникає у здорової людини — а мабуть, і у хворого. Навіть відкидаючись, вона продовжує підпільне існування, вічно прагнучи до актуалізації” [87, с. 68].

По А. Маслоу, самоактуалізуюча людина здатна прийняти життєвий виклик і створити гідне життя, повне сенсу. А. Маслоу особливо відзначав творчість, як універсальну характеристику самоактуалізуючої людини, ведучу до всіх форм самовираження.

А. Маслоу розглядає людину як „бажаючу істоту”. Людина мотивована на пошук особистих цілей, що робить його життя значним і осмисленим. При задоволенні однієї потреби актуалізується інша і т.д. Згідно концепції А. Маслоу потреби людини природжені і мають ієрархічну структуру. Ієрархія потреб в порядку їх домінування включає потреби: фізіологічні, безпеки і захисту, приналежності і любові, самоповаги, самоактуалізації. А. Маслоу розрізняє базові потреби і метапотреби. Базові потреби знаходяться на нижньому і середньому рівнях ієрархії. Метапотреби, на відміну від базових, не мають ієрархії, вони можуть взаємозаміщуватися. Коли не задовольняються метапотреби, людина вважає своє життя безглуздим, він захворює, випробовуючи відчуженість, апатію, цинізм і т. п: А. Маслоу це називав мета патологією [19, с.95].

А. Маслоу виділяє дефіцитарні мотиви і мотиви зростання. До дефіцитарних мотивів він відносить перш за все низькорівневі потреби, особливо фізіологічні вимоги і вимоги в безпеці. Дефіцитарні мотиви виникають при спробах змінити існуючі умови, що сприймаються як фрустрація, що викликають напругу. Мотиви зростання мають віддаленіші цілі і покликані реалізувати метапотребами. Задоволення дефіцитарних потреб веде до зменшення напруги, метапотреб — до збільшення напруги. На думку автора, дефіцитарне життя (Д-цінність) характеризується відмовою відноситися до чогось серйозно, прагненням займатися речами нескладними, але приємними, рутинною. Битійність або метажиття (Б- цінність) А. Маслоу визначає як зусилля, ривок у використанні своїх здібностей в максимальному ступені. Досягнення Б-цінностей викликає щасливі моменти буття — моменти вищої зрілості, індивідуальності і наповненості, що хвилюють. Людина досягає вершинних (пікових) переживань. Втрачається відчуття часу і місця. Людина вважає, що відбулося щось дуже значне і цінне. А. Маслоу приводить наступні характеристики самоактуалізованих людей: ефективніше сприйняття реальності, ухвалення себе, інших і природи, безпосередність, простота і природність, центрована на проблемі, незалежність, потреба в самоті, автономія, свіжість сприйняття, вершинні переживання, суспільний інтерес, глибокі міжособистісні відносини, демократичний характер, розмежування засобів і цілей, філософське відчуття гумору, креативності. В цілому, теорія А. Маслоу ввібрала в себе безліч позитивних підходів, характерних для розглянутих вище концепцій.

Таким чином, ми розглянули уявлення про самореалізацію особистості в зарубіжних психологічних теоріях (А. Адлер, К. Роджерс, Е. Фромм, К. Гольдштейн, А. Анг'ял, А. Маслоу), які більшою мірою носять описовий (феноменологічний) характер і грунтуються на гуманістичному підході. Підкреслимо, що вони спираються на філософські уявлення про самореалізацію і не позначають власне психологічну суть уявлень про самореалізацію, характерних для рівня сучасної психологічної науки. У них відсутні психологічні категоріальні побудови, оскільки не ставилося завдання створення коректніших теоретико-методологічних розробок. Всім їм властиве розуміння самореалізації (самоактуалізації) як природженої властивості людини. Поза сумнівом, що глибинна суть людської природи неоднозначна в своїх проявах, при цьому орієнтація на ідеї розвитку особистості її потенціалів безумовно живить психологічну науку[5, с.90].

3. Дослідження саморозвитку та потенціалу особистості у вітчизняних психологічних теоріях.

У вітчизняній психологічній літературі термін „самореалізація” не уживався аж до кінця 1990-х років. Перші згадки терміну „самореалізація”, що базується на філософських підходах, зустрічаються в статтях Б. Д. Паригіна, присвячених науково-технічному прогресу і самореалізації особистості [46, с. 12], а також в роботі київських авторів (філософів, соціологів і соціальних психологів) під редакцією Л. В. Сохань [45, с.87]. Більш того, не дивлячись на те, що термін "самореалізація" починає уживатися в назвах дисертацій по соціальній психології [34, с.127], дефініція його у вітчизняній психологічній літературі не приводилася. Проблема самореалізації особистості раніше не виділялася як окрема психологічна проблема.

Витоки уявлень про самореалізацію особистості у вітчизняних психологічних теоріях можна угледіти, починаючи з введення поняття "особистість" і вивчення рушійних сил її розвитку, а також із спроб відповісти на пов'язані з цим поняттям ключові питання.

До поняття потенціалу людини зверталися В. Н. Мясищев, Б. Г. Ананьєв, Б. Ф. Ломов.

В. Н. Мясищев, підкреслюючи, що поняття потенціалу є одним з ключових в психології, відзначав, що ядро особистості складає система відносин людини до зовнішнього світу і до самого себе. Концепція В.Н. Мясищева спиралася на переконання про психологічну реальність (ендопсихіка, екзопсихіка) учня В. М. Бехтерєва А. Ф. Лазурського.

Б. Г. Ананьєв, слідуючи традиції В. М. Бехтерєва і розвиваючи комплексний системний підхід до людини, виділяв ієрархічні, підрядні рівні психічної організації людини (індивід, особистість, індивідуальність). У поняття потенціалу Б.Г. Ананьєв включав розвиток людини як особистості і як суб'єкта діяльності, відзначаючи, що у взаємозв'язках їх особливостей, обумовлених природними властивостями індивіда, і складається індивідуальність („глибина” особистості) [43, с. 68]. Дослідження життєвого шляху особистості, її самовизначення, інтелектуального потенціалу, на необхідність вивчення яких указував Б. Р. Ананьєв, здійснювалося такими, що продовжують його учення (Е. Ф. Рибалко, В. А. Ганзен, Л. А. Головей і ін.). Згідно концепції Б. Г. Ананьєва потенціал людини криється і у взаємозв'язках системокомплексів властивостей різних рівнів організації людини — цей напрям отримало своє віддзеркалення в роботах Т. П. Зінченко [23, с. 59], Е. И. Степанової [33, с.40] і інших дослідників.

На думку Б. Ф. Ломова, потенціал людини представлений його здібностями, системою знань, умінь і навичок. Дані погляди Б. Ф. Ломова успішно розвивалися в працях його послідовників — В. А. Барабанщикова, Д. Н. Завалішиної, В. А. Пономаренко і ін.

Як випливає з психологічних теорій, в яких уживається поняття самореалізації, питання мотивації є їх серцевиною. У руслі уявлень про самореалізацію в психологічних ученнях знаходить ключове значення вплив мотиваційно-потребнісної сфери особистості, її сенс життєвих і ціннісних орієнтації. Відомий вираз В. Франкла „якщо потреби нас штовхають, то цінності притягають” указує на провідну роль мотиваційно-потребнісної сфери і ціннісних орієнтації особистості. К. Клакхон [45, с.70] відзначає, що якщо спонукальна сила потреб залежить від обставин, ситуативно мінлива, то цінності стабільні.

Аналізуючи уявлення про самореалізацію особистості, наявні в психологічній літературі, доцільно відзначити таке коло питань, що піднімаються соціальними психологами, філософами і соціологами [13, с. 27], як світоглядна природа самореалізації особистості, культурологічні моделі життєвого шляху і життєві перспективи особистості. При розгляді даних питань основне місце відводиться життєвому шляху, життєвому вибору, сенсу життя, життєтворчості і долі, просторово-часовим моделям життєвого шляху, представленим в культурологічному аспекті і з використанням принципу гетерохронності функцій людини в онтогенезі. Основна частина питань, що стосуються самореалізації особистості, може бути віднесена до вивчення смисложиттєвих і ціннісних орієнтації, розвитку самосвідомості особистості. Цікавим, на наш погляд, є розгляд авторами внутрішньої психологічної суперечності як регулятора життя особистості. З використанням уявлень про самореалізацію стосовно життєвого шляху особистості, в названій роботі ставляться акценти на необхідності вивчення смисложиттєвих рефлексії, її динаміки, взаємозв'язків з особовими властивостями. Поза сумнівом, що сенс життя є самим узагальненим, провідним смисловим утворенням особистості, невід`ємним від її самореалізації [21, с. 56].

Л.С. Виготський, вперше у вітчизняній психології що поставив проблему сенсу, відзначав наявність динамічних смислових систем. А. Н. Леонтьєв розвинув поняття сенсу стосовно діяльності (життєвий сенс) і до особистості (особовий сенс), здійснивши таким чином перенесення проблеми сенсу з площини свідомості в площину реальних життєвих відносин суб'єкта і його діяльності. Звернувши увагу на зв'язаність сенсу і мотиву, А. Н. Леонтьєв ввів поняття сенс утворюючого мотиву, назвавши такими мотивами мотиви, що спонукаючі до діяльності і додають їй особистісний сенс. Згодом Б.С.Братусь і Б. А. Сосновский вивчав мотиваційно-смислові утворення, їх місце і роль в психологічній структурі особистості і діяльності. Таким чином, мотиваційно-смисловий аспект, зважаючи на його істотну значущість, повинен бути взятий до уваги при розгляді уявлень про самореалізацію особистості.

В цілому, приведений аналіз уявлень про самореалізацію особистості в психологічних теоріях свідчить про те, що витоки уявлень про самореалізацію як би були присутні в контексті інших психологічних проблем, і в той же час очевидний, що самореалізація не була предметом спеціального вивчення і не виділялася для аналізу як самостійна психологічна проблема. Все це дозволяє не тільки позначити самореалізацію як психологічну проблему, що вимагає окремого наукового вивчення, але і просунутися в розумінні власне психологічної суті самореалізації як предмету дослідження.

Дата добавления: 2014-01-07