Умисел складається із двох моментів: інтелектуального і вольового

Для найбільш повного визначення такої об’єктивної ознаки співучасті, як участь двох і більше осіб у вчиненні злочину недостатньо. Є випадки, коли дії декількох осіб, приводять до злочинного результату, але вони не є співучастю. Наприклад, якщо особа намірилась проникнути на склад приватної фірми і викрасти майно, в процесі вилучення предметів із складу, почула кроки, втікає з місця вчинення злочину, а по вулиці проходила інша особа, яка, скориставшись зламаним замком доведе крадіжку до кінця, то визнати цих осіб співучасниками буде не правомірно. Тут має місце випадковий збіг злочинів, бовідсутній об’єктивний і суб’єктивний зв’язкок дій злочинців. Тому для розмежування співучасті від інших випадків збігу діяльності декількох осіб в здійсненні злочину необхідно визначити іншу об’єктивну ознаку співучасті – спільна діяльність осіб у злочині.

Із всіх елементів психологічної структури злочинного діяння найповнішу інформацію про психологію злочинця дає суб'єктивна сторона, а в ній — характеристика мотивів злочину. У зв'язку з цим доцільно глибше розкрити психологічну суть мотиваційної сфери особистості. Під мотивацією поведінки розуміється кількість спону­кань людської діяльності, які визначають поведінку людини в ціло­му.Вирішальну роль відіграє ієрархія мотивів. Мотивація злочинної поведінки за своїм місцем і роллю є клю­човою інтегральною проблемою, в якій реалізується принцип ком­плексності психологічного дослідження злочинної поведінки. Механізм відображення об'єктивних причин у мотивації зло­чинної поведінки може бути представлений таким чином

Психологічна структура злочинного діяння

Психологічний аналіз злочинного діяння пов' язаний з аналізом психологічного змісту структури злочинного діяння. Психологічна структура злочину формується з компонентів, що передують злочинному прояву. Це при аналізі злочинної діяльності дає змогу простежити і виявити джерела її становлення, а також причини, що породжують подібні явища.

Основними еле­ментами структури злочинного діяння є:

- мотивація і мотиви злочинної дії;

- формування мети злочинної дії;

- прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії;

- спрямованість і зміст злочинного заміру;

- способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;

- досягнення результату і ставлення суб'єкта до цього резуль­тату.

Мотивація злочинної поведінки може бути:

а)ситуативною, малотривалою, заздалегідь не підготованою, яка визначається психологічним станом особистості, нестійка;

б)навмисною, відносно тривалою, наперед підготованою, більш чи менш продуманною у можливих деталях, яка відображає домінуючі орієнтації суб'єкта, і тому вона більш стійка.

Мотивація виконує такі функції:

- причинно-відображальну (у взаємодії соціального середовища і особистості);

- спонукальну (штовхає людину до активності);

- смислоутворювальну (має для індивіда особистіше значення);

- регулятивну (спрямовує дії людини відповідно до актуальних бажань);

- контрольну (виступає як еталон складової у процесі зіставлення індивідом бажаних і тих, що досягаються, результатів своїх дій).

Таким чином, мотивація злочинної поведінки, з одного боку - внутрішній стрижень її походження, а з друго­го —результативна взаємодія особистості правопорушника із со­ціальним криміногенним середовищем.

Серед особливостей мотивів злочинної поведінки треба виділити:

їх відносну антисоціальність, що проявляється у:

- вузькоособистісних спонуканнях, які протиставлені суспіль­ним інтересам;

- переважання матеріальних спонукань над духовними;

- домінування спонукань типу потягів, а не обов'язку;

- панування найближчих цілей, а не з життєво важливих перспектив;

- низький рівень спонукань в ієрархічній системі соціальних цін­ностей.

На стадії мотивації злочинного діяння може виявитися розбіж­ність між метою дії та її небажаними наслідками, що призводить до внутрішнього конфлікту. Наприклад, можуть зі­ткнутися такі несумісні між собою спонукання, як негідні почуття і доводи розуму, корисливий інтерес і посадовий обов'язок, ревнощі і кохання тощо.

Серед усіх елементів складу злочину мотиви є суб'єктивною сто­роною злочину і в ході розслідування поряд із іншими елементами підлягають обов'язковому виявленню і доведенню, через них можна визначити ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння і самого злочинця, міру покарання.

Етап мотивації завершується прийняттям особою рішення про ско­єння злочину чи відмову від нього. Прийняття рішення про скоєння злочину може здійснюватися у різних формах:

а) воно може виділятися у свідомості індивіда як особлива фаза — у цьому випадку рішення зводиться до усвідомлення мети злочину;

6) воно може наступити у стадії боротьби мотивів саме собою —
у цьому разі рішення є результатом розв'язання цієї боротьби.

Психологічні умови, в яких людина приймає рішення про скоєн­ня злочину, також можуть бути різні:

1) умови без стресів і сильного збудження, при достатній кількос­ті часу на його обдумування,. В цьому разі - розважлива поведінка злочинця;

2) умови у вигляді сильного збудження, недостатній часу на обдумування. Рішен­ня, яке приймається при цьому, викликає необдуману поведінку, яка ґрунтується на запалі, а не на точному розрахунку.

Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії є складовими по­няття "злочинний задум", у характеристиці якого виділяють:

- спрямованість задуму (майбутній результат діяння);

- зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин, які пов'язані з досягненням мети злочинного діяння).

До здійснення дій задум залишається внутрішнім психічним утво­ренням. Тому суб'єкт несе відповідальність не за задум, а за скоєння (за підготування) злочину. Наступним елементом у психологічній структурі злочинного діян­ня є способи, засоби і умови його скоєння. Важливість аналізу цього елементу визначається тим, що межі дії залежать від умов дій, від ви­користовуваних знарядь і засобів. Наявні засоби впливають на спо­соби дії та на динаміку задуму. Спосіб скоєння злочину свідчить про психофізіологічні особливості людини, його знання, навики, вміння, звички тощо. Злочин набуває специфічної конкретності через спосіб його скоєння, через ті знаряддя і засоби, які використані злочинця­ми. Спосіб скоєння злочину вказує, в тому числі, і на ступінь його со­ціальної небезпеки.

На дачі в підвалі вони організували камеру тортур, де мали "пере­конувати " одиноких квартировласників "добровільно " віддати їм свою житлову площу. Різноманітним садистським пристосуванням, напев­но, могли б позаздрити навіть середньовічні інквізитори. Так, першій жертві вони розтрощили кувалдою пальці на лівій руці, підсмажили на вугіллях ступні обох ніг і дали повисіти на "дибі" доти, доки полоне­ний не виконав усі їхні вимоги. А після "оформлення" угоди своїм нота­ріусом його зарізали… На цьому прикладі очевидна попередня усвідомлена підготовка до дій, відбір знарядь і засобів, тобто злочинці передбачали розви­ток подій.

Отже, злочинний задум об'єктивується в способах і результатах йо­го реалізації, а спосіб зумовлений метою і мотивами злочинного діян­ня, психофізіологічними і психічними особливостями діючої особи.

Здебільшого скоєння злочину пов'язане з досягненням наперед планованого злочинного результату, який оцінюється злочинцем із позиції вихідних спонукань і намірів. Цей результат може викликати у нього задоволення (в цьому разі образ здійснених дій і злочинної поведінки закріплюється і полегшує його повторення у майбутньо­му) чи негативне ставлення.

3. Психологія співучасті у злочині.

Ст. 19 КК України дає таке визначення співучасті. “Співучастю визнається умиснаспільна діяльність двох або більше осіб у вчиненні злочину”. В даномувизначенні вказується на три обов’язкові ознаки:

1 ) кількісна -участь в одному й тому ж злочині двох або більше осіб;

2 ) якісна - їх спільна діяльність;

3 ) суб’єктивна -умисний характер їх діяльності.

Розуміння об’єктивних ознак співучасті випливає безпосередньо із етимологічного розуміння (співучасть - бути учасником чи пособником). В кримінальному праві особа – це індивід, який згідно КК досягув віку кримінальної відповідальності, осудний і здатний нести кримінальну відповідальність - суб’єкт злочину. Особи, які не мають цих ознак, не можуть виступати в якості співучасника злочину.

Характерною ознакою спільності є спільність дій співучасників, їх спілкування. Спілкування характеризується трьома аспектами:

а) обмін інформацією між індивідами, що спілкуються;

б)організація взаємодій між ними, тобто обмін діями;

в)сприйняття один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Це положення надзвичайноважливе для соціально-психологічного пояснення спільної злочинної діяльності, в порівнянні з індивідуальною. У конфлікт з суспільством втягується декілька осіб, чим обтяжуються моральна шкода співучасті. КК передбачає спільне вчинення суспільно небезпечного діяння як обтяжуючу обставину.

Наступною ознакою співучасті є спільність злочинного результату для всіх співучасників. З точки зору соціальної психології, злочинний результат – це продукт спільної діяльності, заради одержанняя якого вступають в зв’язок один з одним декілька індивідів.

Неможливозалишити поза увагою і таку ознаку спільності як причинний зв’язок між діями кожного із співучасників і спільно спричиненими злочинними наслідками. Злочинні наслідки викликаються спільними зусиллями всіх спільно діючих співучасників. При цьому дії окремого співучасника, без врахування їх спільності, не викликають спричинення загальної шкоди. Дії кожного прицьому є складові спільної причини

Основним в питанні про причинний зв’язок при вчиненні злочину у співучасті є те, що кожний із співучасників вносить свій внесок в справу досягнення спільного злочинного результату. В цьому і полягає відмінність співучасті за своїми об’єктивними ознаками від простого збігу обставин в злочинній діяльності декількох осіб. Тобто, дії кожного співучасника, з однієї сторони, являються необхідною умовою для дій інших учасників, з другого боку – причиною злочинного результату, досягнутогоспільними діями.

З суб’єктивної сторони умисел співучасників наділений загальними ознаками умислу, відображеного в ст. 8 КК України. Але разом з тим, якщо по своїй структурі умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин в одиночку, то по змісту така відмінність є. Тут накладає відбиток взаємообумовленість злочинних дій співучасників, вчинення злочину взаємодоповнюючим, спільними зусиллями.Тому умисел співучасника, включає в себе:

а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних дій (бездіяння), а також суспільно небезпечного характеру діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника;

б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного наслідку (для злочинів з матеріальним складом);

в) бажання (чи допущення) настання спільного злочинного наслідку.

Звідси і випливає нова якість умислу при співучасті, його спільність.

Перший – це обсяг знань, уявлень суб’єкта про вчинене діяння,

другий – ставлення суб’єкта до обставин, подій, дій, знання що є змістом інтелектуального моменту.. При цьому свідомість і воля кожного учасника тісно переплітаються: виконавець, підмовник і пособник які діють умисно, усвідомлюють підтримку один одному та сприяють злочину.

Для визнання умислу спільним, окрім інформованості, потрібна ще одна важлива суб’єктивна ознака – узгодженість дій. Умовою такої узгодженості є взаємна інформованість. Без інформованості кожний із учасників злочину діє і несе відповідальність лише в межах вчиненого ним особисто. Умисел співучасників відвиконавця до пособника передбачає, що вони всі діють разом, спільно, узгоджено.

Отже, знання основних властивостей об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони складу злочину є підставою вини при співучасті. При цьому співучасть – це лише та спільна діяльність, яка здійснюється умисно двома чи більше особами, коли між співучасниками існує узгодженість дій чи змова. Змова може бути попередньою чи під час вчинення злочину на місці його здійснення. Умисел на спільне вчинення злочину повинен при всіх умовах передувати його реалізації.

Питання про зміст вольового моменту умислу співучасників в літературі не одержало однозначного трактування. Не можна змішувати емоції суб’єкта з його волею. Співучасник може осуджувати чи навпаки підбадьорювати виконавця, але коли він свідомо допомагає його злочинній діяльності, то робить це з прямим умислом. Усі емоції лежать за межами умислу. Неможливо собі уявити співучасника, який спонукав би кого-небудь на вчинення злочину і при цьому байдуже ставився до того, що в результаті його діяльності у виконавця вистачить рішучісті вчинити злочин. Саме по собі спонукання і є вольовий процес, у результаті якоговідбувається вплив на психіку суб’єкта з метою викликати в нього намір вчинити злочин. А це і є прямий умисел. Непрямий умисел при співучасті не може мати місця.

Наступною суб’єктивною ознакою є наявність суб’єктивного зв’язку між співучасниками. Обов’язковою умовою співучасті є усвідомлення кожного співучасника, що він діє не в одиночку, аразом з ким-небудь. В учасників виникає усвідомлення взаємної допомоги, єдності злочинного результату, а також усвідомлення спільної відповідальності. Діючи з метою реалізації спільного злочинного наміру, кожний співучасник повинен свідомо розраховувати на умисне сприяння хоча б одного із співучасників. Судова практика України не визнає співучасті у вчиненні необережного злочину. Підводячи підсумки, щостосуються ознак співучасті, зазначимо, що співучасть з об’єктивного боку є нещо інше, як спільне вчинення декількома особами одного і того ж суспільно небезпечного діяння спільно, коли дії кожного і з співучасників являються необхідною умовою для виконавця чи інших співучасників і знаходяться (для матеріальних злочинів) у причинному зв’язку і з злочинним наслідком.

З суб’єктивного боку співучасть характеризується умисною формою вини у вигляді прямого умислу, інтелектуальним моментом являється усвідомлення злочинного характеру дій; взаємна інформованість співучасників про злочинні наміри і дії, а змістом вольового моменту є погодженість чи змова зприводу вчинення спільного конкретного злочину і саме бажання брати участь вузгодженому суспільно небезпечному діянні.

Дата добавления: 2014-01-07