Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Сучасна світова філософія




Читайте также:
  1. PIE Multicom X.400–сучасна електронна пошта для всіх груп користувачів
  2. Антична філософія
  3. Вступ. Філософія, коло її проблем і роль в суспільстві
  4. Ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія.
  5. Давньогрецька антична філософія
  6. Де виникає філософія?
  7. Друга світова війна і Україна
  8. Європейська класична філософія (XVII-XVIII ст.).
  9. Загальні проблеми: інформаційні технології й сучасна освіта.
  10. Західноєвропейська філософія 17-18 ст.: наукова революція. Основні напрями філософування.
  11. ІІ. СУЧАСНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЗИТИВІЗМУ. НЕОПОЗИТИВІЗМ.
  12. Історичні передумови та сучасна ситуація

 

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т.ін.

Основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя, людини.

Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку ХХ ст.:

1. Людина – це істота, яка володіє даром створювати символи (Е.Кассірер).

2. Людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер).

3. Спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний вид (Е.Фромм).

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та шкіл з своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій життя.

Початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися “некласичні” форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії та філософії марксизму.

В момент найвищого розвитку класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

У перші десятиліття ХІХ ст. діалектичному вченню Г.-В.-Ф.Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер.

Артур Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, один із засновників посткласичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

1) Засновник волюнтаризму – ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, протиставляючи її розуму.

2) Вважає, що світ існує тільки для суб’єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. (“Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об’єктом по відношенню до суб’єкта, тільки для суб’єкта він існує. Світ є моїм уявленням”).

3) Відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види – фізичну, логічну, математичну і моральну.

4) Вважає, що розмежувати сон і реальність неможливо (Життя і сновидіння – це сторінки однієї й тієї ж книги).

5) Не заперечує існування іншого світу за “світом уявлення”. (“Світ уявлення” – це ілюзія, яка приховує справжній світ). Перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо.



6) Існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів – людина, сам суб’єкт. (Тіло дане суб’єкту двояким способом – в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об’єктом серед об’єктів (належить до “світу уявлення”), а у внутрішньому відчутті воно дане як вияв справжнього світу, а саме - як воля).

7) Тіло є нічим іншим, як об’єктивованою волею. (Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її уявлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності).

8) Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя – здоров’я, молодість і свобода.

9) Щастя – ілюзорне і тимчасове (таким є існування не тільки окремої людини, але й усього людства).

10) Виступає проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. (Це засвідчує песимізм філософії А.Шопенгауера).

11) Спасіння від світу суєти і печалі вбачав тільки в мистецтві й аскетизмі. (В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання волі. Тільки через аскезу (християнських святих, індійських йогів) людина стає вільною).

12) За кожним конкретним феноменом “світу уявлень” приховується його “ідея”, всезагальне.

Головна праця А.Шопенгуарера “Світ як воля і уявлення”.

Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. в Європі набула популярності “філософія життя”, представниками якої були Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон. Їх мало цікавив об’єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. Сама людина розглядається ними як земна біологічна істота – з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя – напрям у некласичній філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900) – німецький філософ і поет, світогляд якого формувався під впливом волюнтаризму А.Шопенгауера, дарвінізму, творчості І.В.Гете і музики Р.Вагнера.

Основні напрямки його філософії:

1) Основа життя – це воля. (Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у А.Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Життя тотожне інстинкту зростання, влади накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує).

2) Поняття “воля” - багатозначне і метафоричне. (Це – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного).

3) Оцінює волю вище ніж розум. (На відміну від песимізму А.Шопенгауера, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ф.Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, він виголошує “так!” життю в усіх його виявах).

4) Життя – постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція.

5) Людина – біологічно недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. (Тіло людини є значно більшим розумом ніж сам розум).

6) Розум – засіб, інструмент життя. (Життя і воля, яка складає його основу – вищи цінності, а все інше – засоби, підпорядковані цінності).

7) Воля – основна цінність. (Істина стає підпорядкованою цінністю. Процес пізнання – не пошук істини, а “схематизація”, спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Істині відводиться інструментальна роль. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертвувати життям).

8) Здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. (Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові “людина”, церква знищила).

9) Пристрасно виступав проти християнства. (Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини – погіршує чи поліпшує її. Християнство – це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу - воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих. “Бог помер”, тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу), втратили силу).

10) Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. (Мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини. “Слабкі і невдахи повинні загинути – перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому”, - проголошував він. Сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога).

11) Засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. (Вони культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм – прояв волі до влади посередності).

12) Надлюдина – не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина майбутнього: сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

Значення філософії Ф.Ніцше:

- переоцінюючи цінності, змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру зосторонь;

- одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою (нині очевидно, що культура, створивши “парникові умови”, загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб);

- крайній індивідуалізм Ф.Ніцше відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства;

- в образі надлюдини намагався стати на той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману Ф.Достоєвського “Злочин і кара”.

Основні праці філософа: “Воля до влади”, “Весела наука”, “Народження трагедії з духу музики”, “Генеалогія моралі” та ін.

Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ф.Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно відповісти на нього неможливо.

Філософ акцентував увагу на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлюдини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву.

Близькими до філософії життя були й ідеї Анрі Бергсона.

Анрі Бергсон (1859-1941 рр.) – найвидатніший французький мислитель, автор концепції “творчої еволюції”.

Основні напрямки його філософії:

1) Піддав критиці еволюційні концепції Ч.Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного.

2) Справжня еволюція, на думку А.Бергсона, - це творчість нових непередбачуваних форм (у цьому вона подібна до художньої творчості).

3) Все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони – пасивну, що тягне вниз, й активну, що відштовхуючись від пасивної прагне піднестись вгору. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). Тварини також роздвоюються на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються, мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства розрізняє нижчу, застиглу фразу – закрите суспільство і вищу, творчу – відкрите суспільство.

4) Основа цієї схеми – життєвий творчий порив, який долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. (Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визначає божественне начало. Заслуга – спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм).

5) Час – проста тривалість подій. Механістичні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Життя за своєю суттю - незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна відбудувати незворотний час.

6) “Творча еволюція” – недетермінований, позбавлений причинної зумовленості процес (“… де є повторюваність, там відсутнє життя”). Концепція творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільного), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.

7) В пізнанні людини розрізняв інтелект і інтуїцію. Мета інтелекту – оволодіння світом, а цього легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Сутність життя не охоплюється інтелектом, наукою. Його здатна схопити лише інтуїція, яка здатна проникнути в живе конкретне, активне життя.

8) Мистецтво ставить вище науки в пізнанні природи.

Погляди А.Бергсона справили вплив на розвиток прагматизму. Певним продовженням концепції творчої еволюції є вчення Тейяра де Шардена, філософські погляди українського вченого Володимира Вернадського, зокрема його концепція ноосфери.

Основні праці філософа: “Матерія і пам’ять”, “Творча еволюція” та ін.

Наприкінці ХІХ ст. у США виник прагматизм, який набув найбільшого впливу в першій чверті ХХ ст.

Прагматизм (грецьк. pragma – справа, дія) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Продовжуючи традиції англійського емпіризму, зокрема Юма і Берклі, він асимілював багато ідей позитивізму (Спенсера, Мілля, Авенаріуса) і філософії життя (А.Бергсона).

Основні представники прагматизму – американські вчені і філософи Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914), Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952).

Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914) – засновник прагматизму, який порвав з класичною традицією в гносеології.

Основні напрямки його філософії:

1) Розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності.

2) Пізнання трактує як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини.

3) Людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. (Віра в даному разі є не суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей).

4) Свідомість людини складається не з істин, а з вірувань, тобто зі звичок діяти певним чином за певних обставин. (Коли ж дія не дає бажаного результату, виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри).

5) Справжнім методом вважає науковий. (Тільки він придатний для формування спільних вірувань). Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція (метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти).

6) Зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності. (У цьому є раціональний сенс концепції).

7) Переосмислює проблему істини. (Істина фактично ототожнюється з практичною ефективністю знання, оскільки для філософа важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем). Істинне знання - працює на людину і внаслідок цього є корисним.

Відома його стаття “Як зробити наші ідеї ясними” (1878).

Вільям Джемс (1842-1910) – американський вчений, філософ, надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення.

Основні напрямки його філософії:

1) Істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. (Важлива не ідея Бога сама по собі, вважає він, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність).

2) Істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікуванні, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині.

3) Посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Ч.Пірса тільки намітився.

4) Прагматизм, на його думку, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. (Істина – це різновид блага, а не щось відмінне від нього).

5) Істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. Істина – синонім доцільності, корисності, успішності.

Однак, критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов’язково є таким для іншої, а це – суб’єктивізм.

Основні праці філософа: “Принципи психології” (1890), “Різноманіття релігійного досвіду” (1902), “Прагматизм” (1907).

Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї (1859-1952) представник інструменталізму.

Основні напрямки його філософії:

1) Розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища.

2) Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану.

3) Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панувала нечіткість і сумніви.

4) Значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації на його думку, ідеї – це проект рішень у проблемній ситуації).

5) Розум носить операціональний (спрямований на розв’язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер.

6) Практика – єдиний визначник цінності ідей.

7) Ідеї – інструменти, засоби розв’язування проблем.

Його вчення іноді називають інструменталізмом.

Основні праці філософа: “Школа та суспільство”, “Демократія та виховання”, “Реконструкція в філософії”, “Логіка, теорія дослідження”.

Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. На його основі сформувався операціоналізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі Вілямс Бріджмен (1882-1961) зводив значення наукових понять до здійснюваних вченим процедур (операцій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхевіоризмі – течії в психології, яка зводить свідомість людини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.

Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя ХХ ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.

Це суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, який більш “приземлено” і “практично” підходить до людини, виходячи із того, що:

- вся попередня філософія - відірвана від життя, дуже абстрактна;

- необхідно пов’язати філософію з життям, спрямувати її на вирішення людських проблем.

Завдання людини – найкращим чином влаштуватись у світі, який швидко змінюється.

Завдання філософії – ефективно допомогти людині у цьому і в першоутворенні світу.

При цьому істинно не те, що відповідає суб’єктивної дійсності, а те що практично корисне людині, “що краще працює на нас”.

Однією з провідних течій філософії Західної Європи ХХ ст. вважають екзистенціалізм.

Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Хайдеггера “Буття і час”).

Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лат. existentia - існування) – суб’єктивістьке вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів С.К’єркегора і Ф.Ніцше.

Поняття “екзистенція” було впроваджено у філософію Сьореном К’єркегоомр (1813-1855) датським філософом і теологом.

Основні напрямки його філософії:

- різко протиставив суб’єктивне, унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об’єктивному існуванню речей світу (“внутрішнє” буття, на його думку, поступово переходить у зовнішнє);

- виступає проти всякої спроби обпертися на зовнішній світ;

- не довіряє відповідальному перед самим собою “внутрішньому”, тобто “естетичному”, і пропонує індивіду цілком віддати себе волі Бога (для нього - це життя в “релігійному”, “парадоксальному”);

- заперечує офіційне християнство, яке зрадило вимоги істинного християнства (жити згідно до абсолютного, бути відданим християнській істині, навіть коли це загрожує тяжким покаранням);

- з його ім’ям пов’язані поняття діалектичної теології екзистенціалізму.

Основні праці філософа: “Насолода та борг”, “Бідолашний”.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий у соціальних катаклізмах ХХ ст. – в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування.

Екзистенціалізм – це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного, з її погляду, світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ф.Ніцше, він працював на формування сильної, вільної та відповідальної особи, що починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в ХХ ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом ХХ ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель, Альберт Камю.

Ранній М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр і А.Камю намагалися розв’язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній М.Хайдеггер, К.Ясперс і Г.Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв’язку з ідеєю Бога.

Мартін Хайдеггер (1889-1976) – один із засновників і головний представник німецького екзистенціалізму.

Основні напрямки його філософі:

1) Всупереч гносеологічному підходу, коли людина розглядається як суб’єкт, що протистоїть сущому як об’єкту, М.Хайдеггер, разом з іншими представниками цього напрямку, запропонував новий, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі. Ця єдність людського існування (екзистенція) і буття світу передує гносеологічному розколу на суб’єкт і об’єкт, в основі якого - прагнення пізнати світ і оволодіти ним.

2) Стверджує, разом із прихильниками цього напрямку, що перш ніж пізнавати (бути суб’єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.

3) Людину трактує як свідому істоту.

4) Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. (Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об’єктивістською наукою).

5) Екзистенція є трансценденцією (М.Хайдеггер тлумачить екзистенцію як “буття у світі”, тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у світі – первинна визначеність людини, а бути суб’єктом пізнання – похідна, вторинна).

6) Екзистенція – це постійна можливість бути іншим. (Людина сама вільно визначає себе в своїх діях).

7) Кожна екзистенція - унікальна і неповторна.

8) Буття в світі означає розуміння світу (екзистенція людини – не розум, що витає за хмарами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існування). Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку М.Хайдеггер вважає вихідною філософською дисципліною.

9) Існування можливе лише через усвідомлення своєї конечності (смертності). (Перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і неповторність свого існування).

10) Техніка є рухомою силою новоєвропейської історії.

Основні праці філософа: “Буття і час”, “Кант і проблема метафізики”, “Вступ до метафізики”.

Карл Ясперс (1883-1869) – німецький філософ, світогляд якого сформувався під впливом поглядів Платона, М.Кузанського, Б.Спінози, І.Канта, Ф.Шеллінга, С.К’єркегора, Ф.Ніцше та інших філософів.

Основні напрямки його філософії:

1) Рішуче виступив проти раціоналістичної філософії Р. Декарта, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, обґрунтовуючи нове розуміння філософії та її призначення. (Для нього філософія постає як орієнтири для поведінки людини в світі, а її призначення полягає в тому, щоб висвітлювати екзистенцію, наближати людину до трансценденції, “здійснювати стрибок до безумовного буття”).

2) Дійсна філософія - це сам процес філософствування, який, на відміну від наукового пізнання, неможливо обмежити яким-небудь певним предметом чи методом. (В її центрі лежать не поняття, не розсудок, а фантазія. Філософія як така не пізнає буття, вона лише переконує нас в його існуванні. Щоб виконувати свої функції філософія повинна пройти три етапи трансцендування: орієнтацію в світі, пояснення екзистенції, прочитання шифрів трансценденції).

3) Філософствування повинне відмовитися від будь-яких систем, бо кожне явище в історії філософії - унікальне і неповторне. (істинною є філософія, яка комунікативна, і мірою комунікативності визначається критерій переваги тієї чи іншої філософської системи).

4) Спрямованість філософії не на активне втручання в процеси зміни світу, а на внутрішню дію, етичне забарвлення філософії, зміщення акценту в бік суб’єкта.

5) У розумінні історії дотримувався точки зору М.Вебера, критично ставився до раціонального витлумачення історії К.Марксом, заперечуючи можливість наукового передбачення майбутнього і наявність об’єктивних законів історичного розвитку, визначаючи лише каузальні зв’язки.

6) Основу його власної історичної концепції складає ідея “ваги світового часу”. (Історією він ділив на “зрізи” (4). Останній “зріз” розглядає як “вагу світового часу”, етап, на якому виникає сучасна людина, відбувається становлення історії людства, тоді як до цієї “ваги часу” були тільки локальні історії).

Основні праці філософа: “Розум та екзистенція”, “Філософія”, “Атомна бомба і майбутнє людини”.

У розвитку екзистенціалістичної філософії чільне місце займають погляди Альберта Камю (1913-1960) французького філософа, письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури 1957 р.

Основні напрямки його філософії:

1) Доходить висновку про суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе “сторонньою” і лише на порозі смерті постає вільною і щасливою.

2) Основне питання філософії – питання самогубства. (А.Камю вбачає своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Не випадково одну з основних праць А. Камю “Міф про Сізіфа” називають гуманістичним маніфестом. Його гуманізм спрямований не на те щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобонів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій).

3) Свободу і права людини шукає в бунті – справжній людській інформованості, володінні свідомістю своїх прав.

4) Красота і свобода, вважає філософ, здатні вивести людей з ізоляції, зробити їх багатими духовно, морально, чуттєво, інтелектуально, допомогти встановити соціальну справедливість.

У формуванні екзистенціалізму та його поширенні значну роль відіграла творчість Жана Поля Сартра (1905-1980), французького філософа, письменника.

Основні напрямки його філософії:

1) Основою його досліджень стали проблеми суверенності свідомості, смислу, структури людського існування та онтологічного статусу особи, специфічність людського існування як принципової “неповторності” і самосвідомості випадковості буття, відкритості “3-бутійністю” історії і світу, безумовності свободи, авторства і відповідальності індивіда. (Ж.-П.Сартр проаналізував три форми прояву людської реальності: “буття в собі”, “буття – для - себе”, “буття – для - іншого”. “Буття – для - себе” - це безпосереднє життя самосвідомості, воно виступає як “ніщо” щодо “буття в собі”. “Буття – для - іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин).

2) Стверджував свідомий характер вибору і дії, заперечуючи фрейдівську теорію несвідомого.

3) В розробці проблем він спирався на ідеї Р.Декарта, С.К’єркегора, З.Фрейда, С.Гуссерля, М.Хайдеггера, К.Маркса.

4) Приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід’ємною складовою людського існування (свобода – це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений вибір).

5) В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина може вибрати смерть, і в цьому - вияв її свободи. Свобода не тільки властива людині, а й складає її основу.

6) Вибравши життя, людина повинна нести всю відповідальність, яка впливає з цього вибору.

7) Абсолютизація свободи Ж.П.Сартра поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми (якщо свобода конкретної особистості – це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми), набуває негативного значення. Прийняти зовнішню моральну норму означає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції).

8) Людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. Вона приречена діяти на свій страх і ризик. (Звідси відчуття тривоги і відчаю. Людина самотня, покинута в світі, тривога і відчай – це плата за свободу).

9) У розумінні моралі фактично переходить на позицію Ф.Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. (Ми завжди обираємо благо, а благо, для нас є благом для всіх).

10) Поняття “трансцендентне” розглядається як “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. (Неоднозначне тлумачення трансцентентного дає змогу виділяти два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.П. Сартр, А. Камю)).

11) Людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі, а лише потім вона визначається.

12) Екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування (немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною).

13) Людина відповідальна за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Основні праці філософа: “Трансцендентність Його”, “Уявлення”, “Буття і ніщо”, “Критика діалектичного розуму”.

Витоки екзистенціалізму слід шукати не лише в теоретичних побудовах західноєвропейської філософії. Екзистенціалістські проблеми є таким самим необхідним елементом філософської культури, як і феноменологічні. Їх прояви мають традицію в російській та українській філософії (М. Гоголь, А. Толстой, Ф. Достоєвський, Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Соловйов). Найбільш повно вони відобразилася в творчості М. Бердяєва і Л. Шестова, яких не без підстав вважають першопрохідниками і натхненниками європейського екзистенціалізму, зокрема французького.

 

Рекомендована література

 

1. Асмус В.П. Иммануил Кант. – М., 1973.

2. Бекон Ф. Новый Органон //Соч.: В 2 т. Т.2.– М., 1972. –

3. Беркли Дж. Практик о принципах человеческого познания //Соч. – М., 1978.

4. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994.

5. Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991.

6. Гельвеций К.А. Об уме //Соч. Т.1. – М., 1973.

7. Гоббс Т. Левиафан //Соч. Т.1. - М., 1991.

8. Гольбах П. Система природы /Избранные произведения. Т.1. – М., 1966.

9. Декарт Р. Рассуждение о методе /Избранные философские произведения. Т.1. – М., 1991.

10. Джемс В. Прагматизм. –К.: Україна, 1995.

11. Камю Н. Бунтующий человек. – М., 1990.

12. Кант И. Критика чистого разума //Соч.: В 6-ти т. Т.3. – М., 1966.

13. Конт О. Курс положительной философии //Мир философии: в 2-х т. Ч.1.- М., 1991.

14. Кохановский В.П. Философия: Учебник для вузов. - Ростов-н-Д: Феникс, 1996.

15. Ламетри Ж. Человек – Машина. – М., 1977.

16. Локк Дж. Опыты о законе природы //Соч. Т.1. - М., 1989.

17. Макиавелли Н. Государь – М., 1989.

18. Мангейм К. Диагноз нашего времени. – М., 1994.

19. Маркс К. К критике человеческой философии права. Введение //Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т.1.

20. Маркс К. Тезисы о Фейербахе //Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т.3.

21. Марксистская философия в ХIХ веке: В 2 кн. Кн.1. – М., 1979. - С. 341-357.

22. Монтескье Ш. О духе законов. – М., 1990.

23. Надольний І.Ф. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 1998. – С. 67-172.

24. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. – К., 1993.

25. Парсонс Г. Человек в современном мире. – М., 1985.

26. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видатний центр “Академія”, 2001.

27. Руссо Ж.-.Ж.. Об общественном договоре //Антология мировой философии. Т.2. – М., 1970.

28. Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм //Сумерки богов. – М., 1989.

29. Спиноза Б. Этика //Избранные произведения. В 2-х томах. – М., 1984. –Т.2.

30. Фролов И.П. Введение в философию: Учебник для вузов: в 2-х т. Т. 1 – М.: Политиздат, 1989.

31. Фром Э. Психоанализ и этика. – М., 1993.

32. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.





Дата добавления: 2014-01-06; Просмотров: 2824; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.024 сек.