Новітня українська філософія

Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку ХХ ст.

- Київська екзистенціально-філософська школа (М.Бердяєв, Л.Шестов, В.Зеньковський та ін.);

- Леся Українка;

- Михайло Коцюбинський;

- Володимир Винниченко.

Їх характерні риси:

Поширення, “наступ” об’єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається представниками київської школи як джерело зростаючого трагізму й абсурдності буття. Наука, за Л.Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі “повторюваність” і “закономірність” явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими.

Микола Бердяєв твердить, що “перше одкровення” Бога-отця (Старий Заповіт) і “друге одкровення” Бога-сина (Новий Заповіт) ще залишали бога трансцендентним людині. Тому потрібне “третє одкровення” – “антроподицея” (виправдання людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття. “Третього одкровення” не можна чекати, його має здійснити сама людина.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач – Лесі Українки. Міфологічно-атеїстична ідея органічної “зрощеності” людини з природою, антропологічної “наповненості” природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів “Лісової пісні”.

Глибоко екзистенціальною є творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою-землею, природою. (Людина-завойовник “одягає землю в камінь й залізо… бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить повітря пилом та димом”).

Вихід – в поверненні до природи.

М.Коцюбинського цікавить людська особистість; не “зовнішні” (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме “внутрішні”.

Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880-1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризувати як “націонал-комуніста”).

Поступово В.Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Він виробляє своєрідну світоглядну позицію конкордизму (від французького concorde - згода). Людина, згідно з цією позицією, має жити в згоді сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут - коріння одного з провідних принципів його етики – “чесності з собою”. В останні роки життя Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, конвергенції) капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства; у творах вічувається екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації.

Оптимістичним гімном радості єднання людини з природою – з цілим космосом безпосередньо прилучення людини до сонячної енергії – звучить роман “Сонячна машина”.

Культурно-філософський підйом 20-х років (“розстріляне відродження”).

У цей період створюється така атмосфера, яку назвали культурним феноменом, українським відродженням 20-х років. Це була спроба зберегти, творчо розвинути українську національну культуру (Євген Плужник (1898-1936), Микола Куліш (1892-1937), Григорій Косинка (1899-1934), Володимир Юринець (1891-1937) та ін.).

Слід звернути увагу на оригінальність, буйне суцвіття талантів, гострий інтерес до філософських проблем, виразну спрямованість на світоглядно-філософську тематику.

Українізація відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культури.

За короткий період існування незалежної України (1917-1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій. У 1918 р. урочисто відкрито перший Державний Український університет у м. Києві, у Полтаві почав працювати історико-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва і т.ін.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури.

На довгі роки в історії української філософії запанувала догматична схоластика сталінізму. Ті, хто не був згодний з порядком, стали “ворогами народу”. У 1936 році на сторінках всесоюзного журналу “Під прапором марксизму” в статті “До витоків боротьби на філософському фронті України” виступив заступник директора інституту філософії М.Шовкопляс. Він підкреслив, що Я.Білик, П.Демчук, Т.Овчарова та ін. – націоналістичні фашисти; Я.Блудова, О.Андреянова, Д.Ігнатюк та ін. – контрреволюційна група меншовицько-зінов’євських елементів і т.ін.

І все ж паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар “асфальту” офіційно-державної “класики” марксизму-ленінізму.

В інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів: М.Омельяновський, В.Шинкарук, А.Петрусенко, Б.Лобовик та ін.

Філософія українських “шостдесятників” (“друге відродження”).

Позитивні зрушення в українській філософії призвели до її другого її відродження (60-ті роки). Багато в чому українська філософія доби “другого відродження” завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському генію Павла Копніна (1922-1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Згодом у 1959 р., П.Копнін очолив кафедру філософії Київського університету, в 1964 р. став директором Інституту філософії Української академії наук.

Акцент філософських міркувань переносився з невблаганних “об’єктивних законів” розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності. Для вивчення реалій все ширше використовується методологічний арсенал діалектики, йде пошук ідей; дослідження П.Копніна та його учнів назвали “червоним позитивізмом”, який був ефективним духовним стимулятором.

П.Копнін заснував відділ логіки наукового дослідження на посту директора Інституту філософії (у 1965 році видає книгу “Логіка наукового дослідження”). До авторського колективу книги входять П.Копнін, І.Бичко, Е.Жариков, С.Кримський, В.Косолапов та ін. Акордом, що завершує книгу, стало співвідношення наукової картини світу зі світоглядом.

“Пізнання і воля” (Бичко І.В. – М., 1969 р.) – книга де прослідковується дітище шістдесятників – “червоний екзистенціалізм”. Відгуки на цю публікацію свідчать, що зерно, засіяне П.Копніним, починає давати сходи. “Пізнання” та “воля” розглядаються як творення світу належного буття.

Гуманістично-світоглядна переорієнтація філософії здійснюється в 1968-1969 р. В.Шинкаруком. Інститут філософії АН України, очолюваний В. Шинкаруком, видає роботи: “Людина та світ людини” (К., 1977 р.) і т.ін. До авторського колективу входять В.Іванова, М.Тарасенко, О.Яценко, В.Табачковський, І.Молчанова та ін.

Для 60-х характерний критичний перегляд тоталітарних світоглядних та філософських стереотипів.

Тут вимальовується риса антропологічної орієнтації філософії, зв’язок з Г.С.Сковородою та П.Юркевичем.

В.Шинкарук, І.Бичко, М.Булатов, Г.Заїченко та інші українські філософи відомі в різних регіонах світу.

Світове визнання має Харківська соціалістична школа О. Якуби.

У вітчизняній філософії протягом останнього тридцятиріччя існувало фактично дві філософії:

- одна – “офіціоз”, відображенням якої були партійно-ідеалістичні вказівки;

- друга – реальна дослідна діяльність, яка не відповідала канонам офіціозу.

Мислителі української діаспори

Поразка української національної революції 1917-1918 років викликала хвилю еміграції української інтелігенції за кордон: В.Винниченко (1850-1851), В. Липинський (1882-1931), Д.Донцов (1883-1901), Д.Чижевський (1894-1977).

В.Липинський – представник української аристократії, прихильник монархічного ладу. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що могла спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну повести за собою пасивну більшість нації, месіанізм, свого роду віра в наперед визначене (“вищими силами”) призначення українського народу здійснювати високу місію в історії людства.

Центральною фігурою в українській державі за В.Липинським, мав бути, “політичний” (а не “етичний”) українець, тобто громадянин України, незалежно від його етичної приналежності.

Дмитро Донцов – відомий ідеолог українського націоналізму, був учнем родоначальника українського націоналізму Миколи Міхновського, який заявив: “Ми не хочемо зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас є горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”. (Із брошури “Самостійна Україна”).

Д.Донцов розглядав націоналізм як світогляд українського народу Центральний пункт теорії Д.Донцова - принцип волі, тлумаченної ірраціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, “ґрунтом” національної ідеї він вважав волю нації до життя, влади, експансії.

Дмитро Чижевський, на відміну від В.Липинського і Д.Донцова, активної участі у політичному житті не брав. Він був мислителем “академічного” типу, захоплювався ідеями “філософії серця”, велику увагу приділяв німецькій філософії.

У 1921 р. Д.Чижевський емігрував до Німеччини, де в Гадельберзькому університеті слухав лекції К.Ясперса, у Райбурзі - лекції Е.Гуссерля та М.Хайдеггера. Захопившись ще в Києві екзистенціальною “філософією серця”, Д.Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представників європейського (німецького) екзистенціалізму. З 1924 р. Д.Чижевський працював у Празькому українському університеті (з 1927 р. – професор цього університету). Надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем історії української та російської філософії, історії, літератури (“Нариси з історії на Україні”, “Філософія Сковороди”, “Історія української літератури від початків до доби реалізму”). Велику дослідницьку роботу провів Чижевський, включаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну (праця “Гегель у Росії”, 1939 р.). Багато і плідно працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку ХХ ст.

Рекомендована література

1. Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1994.

2. Велесова книга. – К., 1994. – 315 с.

3. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х т. – К., 1990. – Т.1.

4. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К.: Наукова думка, 1996.

5. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С. 14-32.

6. Зеров М. Від Куліша до Винниченка //Твори: В 2-х т. Т.2. – К., 1990. –– 392 с.

7. Історія філософії України: Підручник. – К., 1994. – С.3-407.

8. Костомаров М. Книга буття українського народу /Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. Т.1. – К., 1990. –– С. 131; 162-164; 167-169.

9. Надольний І.Ф. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 1998.

10. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVI – начала XVII в. – К., 1978.

11. Ничик В.М., Литвинов В.Д. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні XVI - початок XVII ст. – К., 1990. – С.18-241.

12. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.Н. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

13. Робинсон А.Н. Литература Древней Руси в литературном процессе Средневековья XI - XIII вв. - М., 1980. - С. 149-150.

14. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. – К., 1973.

15. Українка Л. Твори: У 2-х т. – К., 1986. – Т.1. – С. 16-115. – Т.2. – С. 42-228.

16. Франко И. Мысли об эволюции в истории человечества. - К., 1958. - Т.19.

17. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1981.

18. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – К., 1992. – С. 17-88.

19. Шевченко Т.Г. Твори: У 5-и т. Т.5. – К., 1978-1979. –– С.12-68.

20. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990. – С.7-58.

Дата добавления: 2014-01-06