Шістдесятники

Дисидентський рух.

Політична опозиція в СРСР (60-80-і рр.).

У 60 – 70-х рр. XX ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції – дисиденство. Термін «дисидент» занесений з Заходу і означає інакодумців, які в тій чи іній мірі (формі) відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Головними центрами дисидентського руху в Україні були м. Київ та м. Львів.

«Відлига» породила таке явище суспільно-культурного життя як шістдесятництво. Шістдесятництво – це рух творчої молоді, яка сповідувала нові думки відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні. Свідомість цього покоління меншою мірою була отруєна радянським тоталітаризмом, воно стало свідком падіння культу особи Сталіна. Шістдесятники сповідували неприйнятний для радянської системи індивідуалізм, гуманізм, космополітизм тощо. На початку 60-х рр. ХХ ст. своєрідним осередком духовного життя у Києві став клуб творчої молоді «Супутник», який було засновано у 1959 р. Президентом клубу став Л. Танюк, активними його членами були І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, А. Горська, Л. Костенко. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Центральними осередками шістдесятників в Україні стали: Київ, Львів, Харків, Донецьк.

Згодом діяльність шістдесятників переважно у сфері культури стала важливим чинником пробудження громадської активності, своєрідним симптомом нової спроби національного відродження. У березні 1963 р М. Хрущов почав кампанію ідеологічного погрому шістдесятників, їх звинуватив в «космополітизмі», відході від марксизма-ленінізма. В результаті, частина шістдесятників відійшла від активної громадської діяльності і стала робити те, що від неї вимагав уряд, а інша частина нового покоління не відмовилася від своїх поглядів і пішла на відкриту конфронтацію з владою. Так було започатковано політичну течію у шістдесятництві, яка бажала вирішувати не тільки культурні, а й суспільно-політичні проблеми.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50 – на початку 60-х рр. на Західній Україні. Там було організовано кілька невеликих таємних груп, серед яких виділялася так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із СРСР. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук’яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка.

У 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. У 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник», через який інформували світ про подробиці переслідувань в СРСР. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Для боротьби з дисидентами в структурі КДБ починаючи з 1967 р. діяло спеціальне «п’яте управління».

Дисидентський рух мав три основні течії:

· Правозахисне, або демократичне дисиденство. Воно було представлене в Росії – А. Сахаровим, О. Солженіциним, в УРСР – Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінкських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник Микола Руденко. До складу входили – В.Стус, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Н. Світлична, П. Григоренко всього 37 чол. УГГ відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що ця група являла собою відкриту (легальну) громадську організацію, яка вважала, що має законне право на існування. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадських і національних прав. Завдання, які ставила перед собою УГГ: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення радянською владою прав людини, національних прав України. Доля УГГ: до 1980 р. майже три чверті УГГ отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

· Релігійне дисиденство, воно мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. Представники: Й.Тереля, В. Романюк, Г. Вінс. Релігійне дисиденство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної церков.

· Національно орієнтоване дисиденство. Представники: І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Мороз. Виступали за вирішення національного питання, проблем демократизації радянського суспільства. Засуджували шовінізм, форсовану русифікацію тощо. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем’єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

На початку 80-х рр. в Україні дисидентський рух було практично розгромлено. Отже, протягом 60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Поступово завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадській свідомості стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави.

В січні-травні 1972 р. в Україні, де П.Шелеста па посту першого секретаря ЦК КПУ змінив В. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стало створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Тихий, Н. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977–1978 рр. відбулися а і суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український Правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

5. Демократизація радянського суспільства (1985 – 1991 рр.)

У середині 80-х років ХХ століття стало цілком очевидним, що СРСР у кризовому стані. Збереження без змін існуючих у СРСР порядків стало неможливим, натомість відчувалась гостра необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників. У квітні 1985 року генеральним секретарем ЦК КПРС став М.С. Горбачов. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів:

І етап (квітень 1985 – січень 1987 р.) – визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типово революція «згори». У квітні 1985 р. було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті перетворень в економіці. Однак, уже на початку 1986 р. виявилася безперспективність такого підходу, тому реформаційні акценти почали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. ХХVІІ з’їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. М.Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія».

В Україні перебудові процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості:

· уповільнений темп розвитку;

· тривале збереження (до 1989р.) при владі старої брежнєвської еліти;

· низький рівень активності населення;

· Чорнобильська трагедія – яка з екологічного чинника суспільного життя перетворилося на політичний;

ІІ етап (січень 1987 – літо 1988р.) – кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. Стало зрозуміло, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних. Червень 1987 – реформа Рижкова Абалкіна 3С – самостійність, самоокупність, самофінансування. Тому на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом’якшення режими та розширення соціальної бази перебудови, яка проявилася в діяльності неформальних організацій.

ІІІ етап (літо 1988 – травень 1989р.) – зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС (червень – липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму. Вагоме місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою діяльність влітку 1987 році), яка взяла на себе роль лідера народної опозиції. УГС першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 року у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. 15 лютого 1989 року було завершено виведення радянських військ з Афганістану (введені 27 грудня 1979 року).

ІV етап (травень 1989 року – грудень 1990 року) – розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. Становлення багатопартійності. Цей етап починається І з’їздом Рад СРСР (травень – червень). Саме тоді заявили про себе народні фронти – перші масові незалежні організації, які найперше й найактивніше почали діяти в Прибалтійських країнах. У вересні 1989 року на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У В.Щербицького замінив В.Івашко. В Україні найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові. Восени 1988 року на засіданні Спілки письменників України було висунуто ідею створення «Народного руху України за перебудову». Установчий з’їзд Народного Руху України (НРУ) відбувся у вересні 1989 року. Його делегати репрезентували 280 тис. громадян України.

Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності:

· квітень 1989 року – створення на основі УГС Української республіканської партії;

· жовтень 1989 року – Українська національна партія;

· березень 1990 року – Демократична партія України;

· травень 1990 року – Соціал-демократична партія України;

· вересень 1990 року – Партія зелених України.

· відновила свою діяльність і ОУН – під проводом колишнього Президента УНР М. Плав’юка.

· близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

В жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р.

У березні 1990 року відбулися вибори народних депутатів до ВРУ та місцевих Рад народних депутатів. 111 місць – Демократичний блок. Вперше в історії України ВР 15 травня 1990 року почала працювати в парламентському режимі (сесія 60 робочих днів). Першим головою ВРУ було обрано В. Івашка. 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

V етап (грудень 1990 – серпень 1991 року) – кінець перебудови. На грудень 1990 року політична ситуація в СРСР вийшла з під контролю М.Горбачова. Причини цього: запізнення з реформуванням СРСР, втрата контролю за процесом перебудови, відсутність міцного центристського руху, політичні вагання М. Горбачова. 17 березня 1990 – референдум про збереження СРСРДо літа 1991 року ситуація в країні сильно ускладнилася. На 20 серпня 1991 року було назначено підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. Консервативні сили вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19 – 21 серпня 1991 року державний переворот. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників виступив Б. Єльцин. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

На захист демократії став президент Росії Б.Єльцин, у результаті 23 серпня 1991 року заколот було придушено. 24 серпня 1991 року ВРУ прийняла Акт про незалежність. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України». Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз.

Дата добавления: 2014-01-07