Політичний розвиток України

Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. Але державотворчі процеси надзвичайно ускладнювалися тривалою відсутністю нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки й прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Законом від 17 вересня 1991 р. назва «Українська Радянська Соціалістична Республіка» була змінена на споконвічну назву держави – «Україна». Законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України» визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього. У листопаді 1991 р. прийнято закон «Про державний кордон України», яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони й перетину.

1 листопада 1991 р. була прийнята «Декларація прав національностей України», у якій підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні й культурні права.

Наступним важливим документом став закон «Про національні меншини в Україні». Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Будівництво власних Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 року воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без’ядерному позаблоковому статусі України, принципі розумної достатності й відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.

Було створено правоохоронний орган – Служба безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки.

У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М. Вербицького до національного гімну «Ще не вмерла Україна»).

Створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа. Складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990–1994) всіляко намагалася обмежити вплив Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної ради на фоні загальної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про довгострокове припинення їх повноважень.

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (1994–1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) перемогу здобув Л. Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

У березні 1998 р. відбулися чергові Вибори до верховної Ради. Вони вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах узяли участь 30 політичних партій та виборних блоків. Лише 8 із них подолали необхідний чотиривідсотковий бар’єр і отримали певну частку депутатських місць. Серед них Комуністична партія України, Народний Рух, Народно-демократична партія, «Громада», Партія зелених, Соціал-демократична партія (об’єднана), Аграрна й Прогресивна соціалістична партія. 33,3% депутатських мандатів отримали позапартійні. Головою Верховної Ради 14-го скликання було обрано О. Ткаченка.

Вибори Президента відбулися у жовтні–листопаді 1999 р. Із 13 кандидатів на посаду Президента у другий тур вийшли діючий президент Л. Кучма і лідер КПУ П. Симоненко. У другому турі переконливу перемогу отримав Л. Кучма, набравши 56,25% голосів виборців. За П. Симоненка проголосувало 37,8% виборців. Л. Кучма переміг у більшості регіонів України й отримав на 1,5 млн. голосів більше, ніж на виборах 1994 р.

Одним з наслідків президентських виборів стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури – парламентської більшості. Координаційну раду більшості очолив Л.М. Кравчук. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, а головне – прийняли рішення про відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника. А 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали нове керівництво парламенту: головою – І. Плюща, його першим заступником – В. Медведчука, заступником – С. Гавриша.

Після президентських виборів 1999 р. в Україні склалася якісно нова політична ситуація. Уже тоді відбулося розмежування партій і політичних сил: одні підтримали Президента Л. Кучму та його курс, а деякі фактично перейшли в опозицію. Тобто утворилася, хоч і не оформлена, але реальна опозиція, яка діяла в межах загальноприйнятих демократичних норм.

Президентські вибори 2004 р. («Помаранчева революція»)

Основні події 2004 р. – Конституційний Суд України визнав, що Л. Кучма має право балотуватися на посаду Президента України. Відмова Л. Кучми висувати свою кандидатуру. Провладним кандидатом став Прем’єр-міністр України В. Янукович.

На посаду Президента висунуто 26 кандидатів (більшість – так звані «технологічні», які мали відтягти на себе частину голосів опозиції). 31 жовтня 2004 р. – І тур виборів: В. Ющенко здобув 39,26 %• В. Янукович – 39,11 % голосів виборців. Результати виборів оприлюднені через 10 днів, комп’ютерна мережа Центральної виборчої комісії (ЦВК), яку очолював С. Ківалов, зазнала зовнішнього втручання.

Про підтримку опозиційного кандидата В. Ющенка в II турі заяви­ли А. Кінах, О. Мороз; про підтримку В. Януковича – Н. Вітренко. 21 листопада 2004 р. відбувається II тур виборів, що проходив з масовими фальсифікаціями. ЦВК оголосила переможцем В. Януковича, що суттєво суперечило даним екзитполів, які засвідчили перемогу В. Ющенка. Увечері того ж дня на майдані Незалежності м. Києва зібрався мітинг, який переріс у масову мирну акцію протесту – «Помаранчеву революцію» (за кольором блоку «Наша Україна» та кандидата В. Ющенка). Кількість протестуючих на майдані сягала 1,5 млн. чоловік. 24 листопада 2004 р. ЦВК оголосила офіційні результати ви­борів і підтвердила перемогу В. Януковича. Рішення, прийняте ЦВК, опозиція оскаржила у Верховному суді. Опозиція заявила про створення Комітету національного порятун­ку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. Почалася розбудова наметових містечок у Києві та інших містах України. До Києва з’їхалися і прибічники В. Януковича. 26 листопада 2004 р. почалися переговори іноземних лідерів з кан­дидатами у Президенти України: Генерального секретаря ОБСЄ Я. Кубіша, президента Литви В. Адамкуса, представника Євросоюзу X. Солани, спікера Держдуми Росії Б. Гризлова. Остаточне рі­шення «круглого столу» – не допустити силовий варіант розвитку подій, а також порушень територіальної цілісності України.

27 листопада 2004 р. Верховна Рада України прийняла по­станову про політичну кризу, визнала фальсифікацію виборів, висловила недовіру ЦВК, вказала на неприпустимість силового варіанту розвитку подій. 28 листопада 2004 р. у Сєвєродонецьку відбувся з’їзд депутатів, на якому лідери Харківської, Донецької, Луганської областей за­кликали до проголошення Південно-Східної Автономної Респуб­ліки – фактично було взято курс на сепаратизм.

8 грудня 2004 р. Верховний Суд виніс рішення про переголосування II туру президентських виборів. 8 грудня 2005 р. Верховна Рада прийняла пакет документів:

- зміни внесені до закону «Про вибори Президента України», з метою запобігання фальсифікаціям;

- політична реформа, яка набирала чинності з вересня 2005 р. або січня 2006 p.;

- переобрання складу ЦВК, яку очолив Я. Давидович.

26 грудня 2004 р. – відбувається переголосування II туру. В. Ющенко набрав 51,99 % голосів, В. Янукович – 44,21 %. 23 січня 2005 р. – інавгурація нового Президента України В. Ющенка.

Дата добавления: 2014-01-07