Утворення Української гетьманської держави: передумови, політико-адміністративний устрій, органи влади і управління, особливості внутрішньої політики

З перших днів війни козацька старшина та українська шляхта взялися за розбудову української державності, основою якої стала створена на Запоріжжі військова організація, в якій формувались підвалини республіканської державності, нові принципи судочинства та нові джерела права.

Фундатором та творцем Української держави виступила не традиційна для тогочасного європейського суспільства політична еліта (князі, магнати і шляхта), а не визнана де-юре у Речі Посполитій спільнота дрібних лицірів- землеробів – козацтво. Утвердження незалежного державного організму відбувалось не пристосуванням до політичного розвитку України державних інститутів Речі Посполитої, а шляхом їх революційного зламу.

Формування незалежної Української держави розпочалося в умовах відсутності власних управлінських структур та неоформленості національної державної ідеї, у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу усе суспільство, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, якій не була підпорядкована лише церква.

В обстановці війни належних умов для розвитку цивільних установ, вироблення конституційних основ, понять, норм не було. Оскільки інститут влади створювався на основі організаційно-політичного устрою козацької спільноти, то новоутворена у 1648-1650 рр. Українська держава отримала офіційну назву „ Військо Запорізьке ”. Політичну організацію, що склалася на території України, сучасники вважали Українською козацькою державою, її називали також Хмельниччиною, Гетьманщиною, а з часом закріплюється назва „ Україна ”. Створення української національної держави вперше отримало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б. Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Принагідно зазначимо, що темпи державотворення випереджали інтенсивність процесів становлення власне українського суспільства й формування державної ідеї. Держава постала не на всьому ареалі етнічних українських земель, а лише на його частині. Деструктивну роль у її функціонуванні відігравав геополітичний чинник.

Козацька держава гетьмана Б. Хмельницького, мала наступні ознаки: наявність органів публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територія, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало; існування фінансової, податкової та нормативно-правової систем тощо. У цей час відбувалося також становлення державної символіки.

Адміністративно-територіальна організація. Відповідно до Зборівського договору 1649 р., територія України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. За основу державного територіального устрою була взята полково-сотенна організація війська, тому полково-сотенний устрій є характерною ознакою виключно української козацької державності. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. На час укладання українсько-російського договору 1654 р. Україна була незалежною державою, яка мала свою територію, юридично затвердженою Березневими статтями 1654 року.

Органи влади та управління. На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького, до компетенції якої входило вирішення найважливіших державних питань (як воєнних, так і політичних): обрання гетьмана і генерального уряду та право їхнього усунення, вирішення усіх питань зовнішньої політики, здійснення правосуддя. Право на участь у ній мали всі козаки. Починаючи з 1649 р. роль Військової ради зводиться нанівець, проте зростає значення старшинської ради - дорадчого органу при гетьмані, рішення якого були обов’язковими для нього.

Система управління у Війську Запорізькому складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним постійно діючим органом управління, який обирався Військовою радою. Генеральний уряд - вищий розпорядчий, виконавчий та судовий орган держави - очолював гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий і законодавець (оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України). Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Генеральний писар здійснював керівництво зовнішніми відносинами та канцелярією; генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витіснила Військову раду.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, а також виборні особи в містах і селах. Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. За таким же принципом будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник, якому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман. Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани – козаками.

Головна особливість інституту влади в козацькій Україні полягала у тому, що всі основні його складові (суб’єкт, об’єкт, ресурси) переживали стадію свого формування, а відтак відзначалися недовершеністю своїх внутрішніх структур і неусталеністю системи взаємодії.

Правова система. Реалії революційних змін у суспільстві, за умов відсутності кодифікованого права, спонукали владу визнати козацьке звичаєве право і судочинство чинним на території всієї Гетьманщини, а не лише у Запоріжжі й традиційному козацькому регіоні. Звичаєве козацьке право регулювало широкий спектр відносин, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства тощо. З часом набувають важливого значення й інші джерела права, зокрема – гетьманські універсали – розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов’язковий характер для усього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, переважно з сусідніми державами.

Відносно ж прав особистості, які охоронялись Українською державою, слід відзначити права та вольності козацької верстви і державних селян. Зокрема, Україною було укладено багато міжнародних угод з Польщею та Росією на захист старовинних прав та вольностей запорізького козацтва.

Оскільки молода політична еліта Гетьманщини прагнула правового врегулюваня відносин у новому суспільстві, що формувалося, то виробляючі нові нормативи суспільної поведінки, вона спиралась і на традиційні збірки права Литви і Польщі, що не втратили своєї чинності на теренах козацької України. Підкреслимо, що в даний період простежується поступовий перехід від норм звичаєвого права до норм, створених державою, що було безпосередньо пов’язано з формуванням державності.

Податки та фінанси. З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави, її фінансова політика набула суверенного характеру, а з часом було створено життєздатну фінансову систему Української держави. Починаючи з 1648 р., усі податки з селян та міських жителів, що проживали на українських землях, направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм.

У цей час повністю сформувалася українська “народна” мова, а також продовжувався процес формування української літературної мови. Українською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, видаються гетьманські універсали, ведеться офіційне листування тощо. Фактично, в ході формування державності українська мова стає державною мовою.

Українська держава доби Національної революції 1648-1654 рр., на думку істориків, мала свої особливості [9]. По-перше, на відміну від інших європейських країн, провідну роль у створенні держави та її функціонуванні відігравала не традиційна для тогочасного суспільства еліта, а козаки, які не експлуатували інші суспільні стани, а існували за рахунок власної праці. По-друге, сформована у роки революції модель соціальної структури суспільства докорінним чином відрізнялась від пануючих у Європі і не мала аналогів. По-третє, в силу об’єктивних обставин винятково важливу роль у політичному житті держави відігравав мілітарний чинник. З огляду на те, що військові обіймали всі керівні посади в державі, це негативним чином позначилось на суспільно-політичному житті. При цьому маємо вказати на те, що в Україні була сформована добре організована армія, одна з найбільш боєздатних в Європі. По-четверте, незавершеність процесу становлення політичної еліти стала чинником слабкої внутрішньої консолідації, гострих протиріч між різними угрупуваннями та жорстокої міжусобної боротьби за владу. По-п ’ яте, відсутність досвіду державного будівництва і незначна роль в політичному житті інтелектуальної еліти обумовили явну недооцінку значущості розробки правових актів, які б юридично легалізували зміни, що відбулись у суспільних відносинах, формах власності тощо. По-шосте, Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя – демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, а з часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців набирають силу авторитарні начала. По-сьоме, відмінною рисою політичного процесу (починаючи з 1663 року) став поліцентризм політичної влади, обумовлений наявністю трьох державних утворень (Правобережжя, Лівобережжя, Запорожжя), які часто різнилися за своїми зовнішньополітичними орієнтаціями, проте були складовими єдиної політичної системи козацької України. Безперечно, це впливало на ефективність виконання державою своїх внутрішніх та функцій.

Особливості внутрішньої політики. Надаючи великого значення консолідації українського суспільства в умовах збройного конфлікту з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький від самого початку Національної революції обрав гнучку та виважену лінію ведення соціально-економічної політики. Її фундаментальні основи були закладені у перші місяці революції, а впродовж наступного часу вони зазнавали певних змін і трансформацій, але суть полягала у тому, що ця політика виявилася життєздатною і мала принципово довгостроковий характер. Її втілення відбувалось в умовах розгортання збройного повстання та масштабного народного протесту, тому гетьманові часто доводилося йти на певні поступки певним верстам і категоріям суспільства з метою унеможливлення ескалації конфліктів у повстанському середовищі.

Становлення нової соціальної основи політичної системи проходило одночасно із формуванням якісно відмінної від існуючої у Речі Посполитій моделі політичних відносин державної влади із соціальними спільнотами. Козацтво зі стану гнаного і переслідуваного перетворилося на провідну суспільну верству, через яку, по суті, трансформувались основні тенденції політичного, господарського та етнокультурного розвитку України. Відповідні зміни відбувались і у станах міщан, духовенства і шляхти.

В умовах формування нового соціуму соціальна політика новоствореної держави буа спрямована на те, щоб, по-перше, запобігти спалаху громадянської війни у суспільстві, а, по-друге, визнати і затвердити соціально-економічні завоювання народних мас у роки Селянської війни. Б. Хмельницький, вважаючи козацтво привілейованим станом, а селянство потенційно „піданським”, все ж не допустив їхнього правового розмежування і не „закрив” привілейований стан від інших станів і груп. Економічна політика держави спрямовувалась на урегулювання поземельних відносин, проведення виваженої податкової політики, організацію фінансової системи тощо[10]. Зокрема, підтримуючи процес поновлення шляхетського землеволодіння й підданства селян панам, Б. Хмельницький діяв достатньо обережно. Так, він не допускав відродження великих земельних володінь І. Вишневецького, М. Потоцького, А. Конєцпольського та інших магнатів. Попри грізний тон універсалів, гетьман з середини 1650 року уникав масових репресій проти бунтівників. Більш того, очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався запобігти етнічним чисткам і масовому винищенню іновірців.

Однак не слід ідеалізувати всі заходи молодої політичної еліти у роз’вязанні нагальних соціальних проблем. Так, роблячи ставку на селянство, як найбільш масовий та водночас знедолений суспільний прошарок, і закликаючи хліборобів до боротьби, Б. Хмельницький спочатку мало переймався їхніми соціальними інтересами. Він розглядав селянство не як рівноправного союзника, а лише як підпору козацтва. Така позиція була неоднозначною і таїла у собі певні загрози: з одного боку, необхідно було контролювати дії повсталого суспільства, з іншого – розв’язувати постійно виникаючі конфліктні ситуації. Власне, численні історичні факти стримування селянських повстань та проведення репресивних заходів щодо їх ватажків є свідченням недостатньо конструктивного підходу до розв’язання основного питання Селянської війни.

Зауважимо, що засадничі принципи урядової політики в селянському питанні були зумовлені не лише власними соціальними поглядами Б. Хмельницького й старшини, а безпосередньо залежали від характеру відносин із Річчю Посполитою та позиції її еліти. Задля унеможливлення порушення існуючих домовленостей і умов Зборівського договору та недопущення воєнних дій у несприятливий для козацької держави час, гетьман мусив демонструвати якщо не щиру, то показову лояльність справі забезпечення інтересів шляхти у боротьбі з бунтівним суспільством.

Важливе місце у внутрішній політиці відводилось заходам щодо врегулювання культурно-духовного життя. Вперше за декілька останніх сторіч української історії держава стрияла розбудові православних церков і монастирів, що послужило поштовхом для розвитку архітектури, іконописання, малярства. Хоча слід вказати на те, що політика центральної влади щодо релігійних спільнот була також неоднозначною. З одного боку, усебічно підтримувалася православна церква (де-факто православ’я у козацькій Україні відігравало роль державної релігії), особливо після виборення Україною незалежності. З іншого, не підтримувалося, хоча й не заборонялося функціонування у Гетьманщині католицької спільноти. Богдан Хмельницький був переконаний, що „є один Бог і одна християнська віра”, і дотримувався принципу „хто і як хоче, хай вірить”.

Чільне місце у соціальній політиці новоствореної держави приділялося підвищенню освітнього рівня населення. Навіть скупі джерельні свідчення промовляють про сприяння владних структур розвитку освіти. Кількісне збільшення освічених людей в роки гетьманування Б. Хмельницького відзначали навіть сучасники. Значне місце приділялося владою захисту найбільш обездолених (у кожному місті і селі будувались для бідняків і сиріт спеціальні притулки), боротьбі з кримінальною злочинністю.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі.

В конкретних історичних умовах новостворений державно-політичний лад у своїй основі був козацько - республіканським. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ свідчать про те, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління, яка зумовила сутність правової системи України, в основу якої було покладено звичаєве право та гетьманські універсали. Республіканська форма правління, що передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань, забезпечила політичну активність і мобільність Козацької держави. З часом, під впливом обставин у суспільному житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію у формі спадкового гетьманату.

Дата добавления: 2014-01-07