Боротьба за возз'єднання української держави

(липень 1663 - вересень 1676 рр.)

Попри трагізм становища козацької України у 1660-70-ті роки, який полягав у різних зовнішньополітичних орієнтаціях урядів правобережного і лівобережного гетьманів і кошового Січі та жорстокій міжусобній політичній і дипломатичній боротьбі, більшість її учасників прагнули домогтися однієї мети – припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження за нею теритроріальної цілісності та максимуму суверенітету.

Правобережний гетьман П. Тетеря, прийшовши до влади, ставив першочерговим завданням відновлення соборності козацької держави і виведення країни з глибокої політичної кризи. Задля реалізації своєї мети він прагнув розв’язати дві проблеми: досягти взаєморозуміння з найвпливовішою старшиною Лівобережжя та віднайти союзника за межами України при нейтралізації потенційних недругів України. Перші кроки П. Тетері спрямовувались на консолідацію старшини, досягнення порозуміння з Я. Сомком, зміцнення прерогатив гетьманської влади. З метою пом’якшення соціальної напруги гетьман вже наприкінці січня 1663 р. відправив до Варшави посольство із завданням домагатися збереження „усіх вольностей” Війська Запорізького, проте польська сторона проігнорувала головні з вимог. П. Тетері вдалося багато зробити для згуртування навколо себе найвпливовіших представників еліти та зміцнення гетьманської влади. Проте, питанням соціально-економічного характеру він не приділяв достатньої уваги, що спричинило загострення суперечностей та поширення антигетьманських настроїв. У травні 1663 р. спалахнуло велике повстання у Паволочі на чолі з І. Попенком проти реанімації шляхетського землеволодіння й дореволюційних порядків. Оскільки його придушення не призвело до очікуваної гетьманом стабілізації на Правобережжі, то П. Тетеря вдається до інших заходів – намагається переконати Яна Казиміра в доцільності передачі староств, де проживали козаки, за певну платню у відання козацької адміністрації.

Підтримуючи наміри польського уряду розпочати воєнні дії проти Росії, П. Тетеря, сподівався на допомогу Польщі у поширенні своєї влади на Лівобережжі. Разом з військом Яна Казимира гетьман здійснив похід на Лівобережжя (1663—1664), намагаючись об’єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі 1664-1665 pp. вибухнуло повстання місцевого населення проти польської шляхти, яка завершилося перемогою повстанців. Спровокувавши своєю політикою козацьке повстання та зазнавши поразки від повстанців (1665), П. Тетеря зрікся гетьманства і виїхав до Польщі.

Сильними сторонами визвольної боротьби українського народу протягом першої половини 1664 - 1665 рр. були масова участь населення, самовідданість і героїзм повстанців, їх прагнення об’єднати козацьку Україну. Водночас існувало чимало проблем: другорядність державної ідеї у свідомості суспільства; неспроможність повстанців створити керівний центр та єдину армію; відмова від участі у боротьбі значної частини козацтва й старшини; загострення міжусобиць та проявів охлократичних настроїв. Стає традиційним втручання Запорожжя в політичне життя козацької держави.

Обраний у червні 1663 р. гетьманом Лівобережної України Іван Брюховецький, усвідомлюючизгубність для України міжусобної боротьби та розколу, проводить курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади. Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції. В умовах війни з Польщею, загострення соціальних конфліктів гетьман шукав підтримки у царського уряду, що знайшло свій конкретний вияв у Московських статтях 1665 р., складених під час перебування гетьмана у Москві у вересні.

Московські статті 1665 р. підтверджували права і привілеї козацької старшини, встановлені Березневими статтями 1654 р і Переяславськими статтями 1659 р., проте містили в собі зміни й доповнення, які суттєво обмежили автономні права України. Повноваження російських воєвод в Україні розширилися, вони отримали право втручатися в управлінські, військові та фінансові справи України. Передбачалась також більша підлеглість українського духовенства Московському патріархові та можливість надіслання митрополита з Москви, чим було дуже незадоволене українське духовенство. Отже, Московські статті різко обмежували політичну автономію Лівобережної України, посилюючи її адміністративну і фінансову залежність від Москви.

Фактично зводячи нанівець державність України, царський уряд намагався компенсувати урізання політичних прав козацькій старшині наданням їй станових привілеїв. Так, у винагороду за національну зраду гетьман І. Брюховецький дістав звання боярина і підтвердження рангового володіння Гадячем з усіма околицями, а на правах особистого довічного володіння за ним була закріплена Шептаківська волость з містами і селами. Верхівка козацької старшини також отримала нові маєтки і дворянські звання. Козаки говорили про боярство Брюховецького: „ …У нас раніш бояр не бувало, через нього у нас всі вольності відходять…”.

У відповідь на посилення гніту з боку козацької старшини і царських воєвод у 1666 році на Лівобережній Україні почалися нові народні заворушення. Проти Брюховецького піднімалося загальне обурення, він повністю втрачав довіру суспільства. Не зважаючи на придушення гетьманом І. Брюховецьим спільно з царськими воєводами народних повстань, значення цих акцій соціальної непокори полягає в тому, що боротьба рядового козацтва і посполитих проти гніту старшини і наступу царизму затримувала юридичне оформлення кріпацтва і звуження політичної автономії України.

Непереборними труднощами на шляху консолідації українських земель у межах національної держави стали зовнішньополітичні події. Так, згідно укладеного між Росією і Польщею 30 січня 1667 року Андрусівського договору про перемир’я, Лівобережна Україна, а також Київ з околицями. Запорожжя знаходилося у спільному володінні Росії і Польщі, але фактично – під владою Росії. Землі Правобережжя України залишалися за Польщею. По суті, договір юридично оформив фактичний розкол Гетьманщини, поділивши територію України по Дніпру між двома сусідніми державами. Цим актом царизм, грубо нехтуючи інтересами України, фактично перекреслював свої зобов’язання, передбачені Переяславською угодою та Березневими статтями. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, культури тощо.

Упродовж 1665-1667 рр. І. Брюховецький зазнав серйозної еволюції політичних поглядів: з гарячого прихильника московської орієнтації він стає її противником. Проте невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, він навіть оголосив про розрив з Москвою і пішов на зближення з П. Дорошенком задля звільнення Лівобережної України від московського уряду. Під час об’єднання військ Правобережної та Лівобережної України біля Диканьки 7 (18) червня 1668 р. лівобережні козаки вбили Брюховецького.

Не зважаючи на глибокі суспільно-політичні суперечності в середовищі еліти з її орієнтацію на різні зовнішні сили та постійне втручання останніх у внутрішнє життя України, обидва її регіони зв’язувалися в єдиний державний організм політичною, етнокультурною, конфесійною та економічною спорідненістю. Ще існувала надія і цілком реальні можливості об’єднання козацької України.

Поглиблення територіального розколу України на Правобережну та Лівобережну, затяжна криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Обраний у серпні 1665 року гетьманом Правобережної України (1665-1676) Петро Дорошенко став лідером цих патріотичних сил, провідником ідеї сильної і соборної держави. Діяльність П. Дорошенка розпочиналась в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Окрім того, що держава була практично розчленована на три частини (Правобережя, Лівобережжя, Запорожжя), вона виявилася ще й надзвичайно спустошеною.

Соціально-економічна політика гетьмана була спрямована на утвердження в державі козацького типу господарства і недопущення до маєтків панів і урядовців. П. Дорошенко підтримував також заходи у справі створення окремого Українського патріархату, вбачаючи в ньому політичний чинник утвердження самостійності козацької України. Гетьман рішуче протидіяв заходам польського уряду, спрямованим на розкол козацтва, протиславлення запорожців городовому козацтву тощо. Зовнішня політика П. Дорошенка була орієнтована на зміцнення міжнародного становища козацької України. Щоб уникнути нового спалаху міжусобної боротьби, він намагався порозумітися з Д. Многогрішним, переконуючи того у необхідності спільної взаємодії та наголошуючи на трагічних наслідках для українського суспільства розподілу держави. У листах до лівобережного гетьмана й старшини він закликає їх бути „в дружбі і в єдності”. З метою консолідації національно-патріотичних сил П. Дорошенко чимало зусиль докладає для досягнення взаєморозуміння із Запоріжжям та І. Брюховецьким. Так, гетьмани досяли згоди щодо підготовки повстання проти російських залог, щоб розірвати Московський договір 1665 р. і прийняти протекцію Порти. П. Дорошенко не відкидав можливості порозумітися з Росією чи Річчю Посполитою. Основною вимогою при цьому висувалося визнання ними цілісності України та її широкої державної автономії.

Ставлячи своїм головним завданням визволення та об’єднання всіх українських земель в одній незалежній державі, П. Дорошенко все життя безуспішно шукав надійного союзника. Спочатку він визнавав залежність від Польщі, потім встановив союз з кримським ханом, а навесні 1666 р. – дружні стосунки з турецьким султаном. Дізнавшись про умови російсько-польського Андрусівського миру, Дорошенко вжив низку заходів для зміцнення Правобережної Гетьманщини.

Він намагався якомога швидше визволити правобережні землі від польської шляхти і тим сам поставити уряди обох країн перед фактом існування незалежної від них території. Прагнучи укріпити свої внутрішні позиції, гетьман здійснив кілька реформаційних кроків, систематично скликав військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створив постійне наймане військо (так звані сердюцькі полки), забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні провів нову митну лінію, розпочав випускати власну монету, сприяв заселяню спустошених окраїн Правобережжя тощо.

Практично всі стани й соціальні групи підтримували програму П. Дорошенка і він розпочав підготовку до визвольного походу у Західноукраїнський регіон. Незважаючи на поразку у Підгаєцькій компанії, невдале закінчення війни проти Польщі та укладення 19 жовтня 1667 р. договору, що передбачав визнання підданства королю та дозвіл шляхті повертатись до маєтків, популярність гетьмана А. Дорошенка в Україні була високою. Це спонукало й російський уряд в грудні 1667 р. зав’язати з гетьманом Павобережної України дипломатичні стосунки.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання, а до середини липня 1668 р. підрозділи Дорошенка звільнили Лівобережну Україну від московського уряду. У червні, прийнявши посольство від І. Брюховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію і Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російської армії. Гетьман Правобережжя П. Дорошенко намагався використати події на Лівобережжі для об’єднання України, прагнучи стати її гетьманом. В результаті політичних і дипломатичних інтриг П. Дорошенку вдалося усунути І. Брюховецького і домогтися гетьманства у возз’єднаній козацькій Україні через обрання його Козацькою радою. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

Отже, влітку 1668 року вся Україна, писав М. Грушевський, „опинилась в руках Дорошенка. Послужила йому фортуна…Його план забезпечення автономії України під зверхністю Москви і під протекцією Польщи й Туреччини був близький до свого здійснення”[4]. Проте завершити задумане гетьману не вдалося. Владні кола Московії, Речі Посполитої та Криму єдиним фронтом виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідуючи егоїстичні цілі, спираючись на зовнішню допомогу, розпочала боротьбу за владу.

Через наступ польських військ на Брацлавщину, П. Дорошенко змушений був повернутися на Правобережжя, залишивши в Лівобережній Україні наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного, якого у березні 1669 року військова рада в присутності царських послів обрала гетьманом Лівобережної України. Українська держава знову розпалася на два гетьманства.

Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і позиція Д. Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки при укладанні Глухівських статей (березень 1669 р.), які вносили деякі зміни в порядок управління Лівобережною Україною. В головних рисах Глухівські статтті повторювали Березневі статті 1654 р., але зі значним обмеженням автономії Гетьманщини. В цілому, Глухівські статті були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом.

Д. Многогрішний разом з нечисленною старшиною послідовно й наполегливо обстоював широку автономію України в складі Російської держави; зробив чимало для зміцнення своєї влади; рішуче придушував прояви свавілля і непослуху з боку старшин і козацтва; домігся прилучення до Лівобережжя Києва з округою; домагався проходження кордону з Литвою по р. Сож; не приховував обурення діями Москви у справі її зближення з Польщею. Він різко протестував проти наміру царя віддати Київ полякам, висловлював незадоволення Андрусівським перемир’ям і небажанням Росії допомогти визволити всі свої землі від польської шляхти. Гетьман вимагав надійного захисту України від ворожих вторгнень. Після тривалого ігнорування Малоросійським приказом його звернень, почав діяти всупереч офіційній політиці російського уряду. У своїх діях гетьману довелося переборювати сильний опір частини козацької старшини, яка не бажала загострення відносин з царським урядом. Невдоволені його діями старшини у березні 1672 р. змістили його і в червні лівобережним гетьманом обирається І. Самойлович.

Польський уряд не приховував свого прагнення усунути від гетьманства П. Дорошенка. Різними обіцянками він розколов правобережне козацтво і домігся обрання гетьманом Правобережної України уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали Уманський, Паволоцький, Корсунський та Кальницький полки. Таким чином, восени 1669 р. Правобережна Україна розкололася на два гетьманати.

Восени 1670 року в Острозі почалися переговори між представниками Польщі і гетьманом П. Дорошенком, на яких останній вимагав поширення статусу козацького самоуправління на Полісся, Волинь і Поділля, визнання церковної влади київського митрополита „на всіх руських землях”, знищення унії та інші умови, які б розширили повноваження України. Однак висунуті П. Дорошенком умови польські емісари відхилили, залучивши до переговорів М. Ханенка, який після недовгих вагань у Острозі 2 вересня 1670 р. підписав угоду з польським урядом, за якою вся Україна мала перейти під зверхність Речі Посполитої.

Отже, майже одночасно – 1669 р. і в 1670 р. – козацькі старшини Правобережної і Лівобережної України уклали три угоди: з Росією (Многогрішний), Туреччиною (Дорошенко) і Польщею (Ханенко), які визначили статус України в межах кожної з цих держав.

На відміну від Острозьких статей, у Глухівській угоді державницька ідея простежується менш чітко, що свідчить про те, що російський уряд визнавав за Гетьманщиною значно скромніший статус, аніж Річ Посполита. Порівняння Острозької і Глухівської угод свідчить про те, що на 1670 рік в Україні в цілому існували два підходи до вирішення питання про майбутнє Гетьманщини. Перший – має чіткий державницький характер, згідно з яким українська старшина мала намір будувати незалежну державу (П. Дорошенко) або українську автономію (М. Ханенко) за схемою Гадяцького трактату у формі князівста Руського. Другий підхід має станово-автономістський характер (Д. Многогрішний), який характеризується намаганням української старшини Лівобережжя зберегти козацькі вольності та привілеї, спираючись на станову традицію українського козацтва.[5] Така ситуація дає нам підстави говорити про кризу державницької ідеї у 60-х – на початку 70-х рр. на Лівобережній Гетьманщині, і тимчасове її переміщення на територію Правобережжя. Лише з другої половини 70-х рр. у період гетьманування Самойловича, і особливо Мазепи, знову відроджується (й на деякий час втілюється в життя) державницька ідея об’єднаної Гетьманщини.

Влітку 1672 р. Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, оскільки Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі. Змушений виступати на турецькому боці, П. Дорошенко від перемоги Туреччини майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору, укладеного 18 жовтня 1672 р., Подільське воєводство відходило до Туреччини, а Правобережжя залишалось під владою гетьмана П. Дорошенка і протекцією турецького султана; передбачалося визнання Польщею (вперше від початку Національної революції) Української держави „у давніх кордонах”; з її території мали бути виведені польські залоги.

Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення тощо. Зрозуміло, що П. Дорошенко був незадоволений результатами Бучацької угоди.

Насильства турків і татар в Україні під час їхнього походу викликали гнів народу і нарікання на гетьмана. Суспільство не зрозуміло його хитань від одного союзника до іншого, звинувачувало у всіх бідах і нещастях, що їх принесли з собою в Україну „бусурмани”. „Ніякі жертви в ім’я національної ідеї та щасливого майбутнього вже не влаштовували людей, котрі не мали нормальних умов для існування, до кінця виснажились в постійному балансуванні між життям і смертю” – зазначає В.Й. Борисенко[6].

Правобережне населення почало масово переселятися на відносно політично стабільні Лівобережжя та Слобожанщину. Жорстокі розправи гетьмана з непокірними, спроби силою втримати їх на місцях нічого не давали. Аналізуючи перебіг подій цього часу, сучасний український письменник та історик В. Шевчук з болем пише: “Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють”. Дорошенка залишали навіть найближчі однодумці. Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку суспільства.

Підписання Бучацького договору змінило міжнародну ситуацію в Східній Європі. Оскільки польський уряд відмовився від претензій на козацьку Україну, Росія могла тепер, не порушуючи угоди з Польщею, відновити боротьбу за поширення своєї влади на Правобережжя. На початку 1673 року російський уряд доручив І. Самойловичу розпочати відповідні переговори з П. Дорошенком.

Слід зазначити, що лівобережний гетьман також розглядав Україну як єдину державно-політичну структуру і проводив курс на створення аристократичної з міцною гетьманською владою держави. І. Самойлович рішуче протидіяв спробам Запорожжя здобути політичну самостійність, прагнув схилити під свою булаву Правобережну Україну, не забуваючи при цьому про західноукраїнський регіон. Зважаючи на волевияв українського народу, гетьман мав намір за участю російського війська добитися возз’єднання „під одним регіментом” Правобережної України та Гетьманщини

Одним із перших міжнародних документів, підписаних І. Самойловичем після обрання його гетьманом, були Конотопські статті, укладеніміж гетьманським урядом і царською адміністрацією 17 червня 1772 р. Вони проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та Московським царством і в основному повторювали Глухівські статті 1669 р. Однак, політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики, були суттєво урізані. За Конотопськими статтями гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Скасувавши компанійські полки як реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті створили передумови для посилення впливу московського уряду на Гетьманщині.

Розчарований політикою Туреччини в Україні, П. Дорошенко знову намагається вести переговори з Росією про об’єднання Правобережної України з Лівобережною „під високою государевою рукою” і домагається від неї возз’єднання козацької України на чолі з єдиним гетьманом; збереження всіх прав і вольностей Війська Запорізького; встановлення кордону між Річчю Посполитою та Україною; виведеня з Києва залоги; направлення на допомогу українцям з турками сильної армії. Москва відхилила висунуті вимоги і заявила, що готова прийняти Правобережну Україну на умовах, які має Лівобережна Гетьманщина при наявності на кожному березі свого гетьману.

У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора – сердюцькі збройні формування. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями, перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. складає гетьманські повноваження і присягає на вірність цареві. Ця подія стала останнім політичним актом Національної революції, що завершилася поразкою.

Отже, 1676 рік став рубіжною датою в Національній революції, засвідчивши, що українському народові так і не вдалося створити власну державу, яка б об’єднувала у своїх межах всі етнічні території. На останньому етапі Української національної революції (червень 1663 – вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства.

Гетьманство П. Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі характеризувались неспроможністю національної еліти консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань, нездатністю створити і захистити незалежну соборну Україну. Міжусобна боротьба за владу та намагання гетьманів будь-яку ціною її втримати, самоусунення від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини послаблювали суспільний потенціал у виборенні незалежності. Залучення іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем, переважання регіональних політичних інтересів над державними унеможливлювали возз’єднання українських земель у складі соборної козацької України.

У цих умовах послідовним захисником національних інтересів козацької України залишався лише П. Дорошенко, який прагнув відновити територіальну єдність і повноцінну державність. Однак через постійні міжусобні чвари козацької верхівки та їхню боротьбу за булаву, зради союзників, складне геополітичне становище та іноземне втручання у внутрішні справи України, втрату суспільної підтримки гетьману не вдається об’єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Припинення функціонування у вересні 1676 року інститутів Правобережної Гетьманщини стало останнім акордом Української національної революції, що фактично означало її поразку для української нації.

Дата добавления: 2014-01-07