Лекції

ПЛАН ТА ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА

ВИХОВНІ ЦІЛІ

НАВЧАЛЬНІ ЦІЛІ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ

Всього лекцій: 1

Останні досягнення медицини, зокрема хірургії, вимагають від медичних працівників напруженої відповідальної роботи. Успіх лікування хірургічного захворювання, як і будь-якої операції, великою мірою залежить від роботи медичної сестри, вся увага якої повинна бути засереджена на конкретному хворому з особливостями перебігу його захворювання.

У 1990році Міністерство охорони здоров'я УРСР розробило та прийняло до виконання Програму реформи медичної освіти Української РСР. У цьому плані було намічено нові кроки з підготовки фельдшерів на базі середньої освіти.

Студент повинен

ознайомитись із: (β =1)

1. Хірургією як розділом медицини.

2. Історію розвитку хірургії.

3. Відкриттям асептики й антисептики, знеболювання та груп крові.

засвоїти: (β =2)

4. Організацію та структуру хірургічної служби України.

5. Поняття про хворобу та етапи її розвитку.

1. Формувати у студентів почуття гордості до своєї майбутньої професії.

2. Виховувати у студентів почуття відповідальності до функціональних обов’язків, які вони повинні виконувати.

3. Сприяти розвитку почуття поваги до хворої людини, терпіння, співчуття.

4. Примушувати постійно замислюватися про дотримання етичних та деонтологічних норм в професійному спілкуванні з хворою людиною.

5. Вимагати підвищення інтелектуального та професійного рівня студентів під час вивчення предмету.

№п/п	Основні етапи лекції та їх зміст	Цілі в рівн	Тип лекції. Засоби активації студентів. Матеріали методичного забезпечення.	Розподіл часу
1.   2.	Підготовчий етап Організаційні заходи.   Визначення актуальності теми, навчальних цілей лекції та мотивації.		Дивись п.1 та 2.	3 хв.     10 хв.
3.	Основний етап Викладання лекційного матеріалу за планом: 1. Хірургія як розділ медицини. 2. Історія розвитку хірургії в світі й на Україні. 3. Організація та структура хірургічної служби України. 4. Поняття про хворобу та етапи її розвитку.	b=1 b=1     b=2     b=2	Тематична лекція.     Таблиці.	75 хв.
4.     5.     6.	Заключний етап Резюме лекції, загальні висновки.   Відповіді на можливі запитання.   Завдання для самопідготовки студентів.		Заключне слово викладача. Висновки по особливо важливим питанням.   Орієнтовна карта для самостійної роботи студентів з літературою.	1-2 хв.     3-5 хв.

6. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОГО МАТЕРІАЛУ.

Розгорнутий конспект змісту теми:

Історичний нарис розвитку хірургії

Розвиток хірургії у світі

Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів – «cheir», що означає "рука", і «ergon» - "дія". У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вва­жаючи її ремеслом. З роками вона роз­вивалася, удосконалювалася і перетво­рилася на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медич­них дисциплін. Ще у стародавньому ма­нускрипті Сушрути вказується,

що "хірургія перша! найкраща зі всіх медич­них наук, дорогоцінний дарунок неба і вічне джерело слави".
У своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному театрі", яка побачила світ близько трьох сторіч тому (1710), професор і незмінний ке­рівник Московської медико-хірургічної школи (1707—1735) М.Бідлоо вказує, що хірургія — це "предмет, створений досвідом на основі пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його, що досягається прикладан­ням рук ззовні, застосуванням ліків усе­редину, а також інструментів".
На його думку, хірургія поділяється на дві частини: теорію і практику. Тео­рія — є

"викладання хірургічне, ви­кладання історичне про всі хвороби людського тіла, аби пізнати, що таке хвороба, її суть, різноманітність про­явів і перебіг. Практика — коли те, що ми говоримо, пояснюємо і розуміємо теоретично, робимо руками і інструмен­тами, і всіма способами, що придатні для вилікування будь-якої хвороби".

Хірургія стара, як і людство. З най­давніших часів людина мусила давати собі раду у разі пошкоджень, які виникали в неї у боротьбі з супротивником або ди­кими звірами, повинна була вміти за­гоювати і зашивати рани, видаляти з них стріли чи кінці списів, управляти ви­вихи і лікувати переломи. У музеях мож­на побачити черепи з кам'яної епохи, знайдені під час розкопок у Єгипті, Південно-Західній Европі, Сканди­навії, Перу, Полінезії зі слідами тре­панації, які свідчать про те, що від опе­рації до смерті минув тривалий час.
У той же час, на думку деяких філо­софів та істориків (Жан-Жак Руссо, Ріхтер та ін.), людині первіснообщин­ного ладу не потрібна була медична до­помога. На їх думку, життя первісної людини проходило в повному єднанні з природою, щедрими дарами якої вона користувалася безтурботно, мала добре здоров'я, не знала хвороб і страждань.
Але наукою доведено, що ніякого "зо­лотого віку" позаду нас не було, і пер­вісна людина жила важко, повсякчас боролася із ворожими силами природи.
Важкі умови життя, добування їжі спричиняли у первісної людини різні за­хворювання. На скелетах людей, які жи­ли в сиву давнину, виявляють ознаки пе­ренесених хвороб та хірургічних втручань.
Рабовласницький лад характеризу­вався інтенсивним розвитком виробни­чих відносин порівняно з первіснооб­щинним. При цьому з'явилися можли­вості для розподілу праці і її спеціалі­зації, виникли різні ремесла, в сус­пільстві виділилися ремісники-профе­сіонали, у тому числі й лікарі. З'яв­ляється писемність (клинопис, ієрог­ліфи), що сприяє появі медичних текстів, творів.
Початкові основи хірургії були за­кладені лікарями Стародавньої Індії, Єгипту, Китаю, Греції, Риму.

У Ста­родавній Індії були університети і практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в Індії користувалися розпеченим залізом для припікання нориць. Кровотечі зу­пиняли за допомогою тугої пов'язки. Індійський метод пластики носа не втра­тив свого значення й до сьогодні. У Стародавній Індії працювали професі­онали-хірурги, які добре знали анато­мію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів, вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і волосся, уміли зашивати рани кишечника. Суш-рута використовував для цього чорних мурашок, які схоплювали своїми кліщами край рани, після чого він відрізу­вав їх тулуби. Метод цей використову­вали до XI сторіччя.
У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також тварин. Лікарі відточували свою хірургічну май­стерність на дошках, вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах.
Стародавні євреї вважали за великий гріх навіть торкатися трупа. На жаль, про єврейську медицину того часу суди­ти важко, бо стародавні євреї не зали­шили по собі жодної медичної книги.
Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну порож­нину і проводити інші складні втручан­ня, застосовуючи при цьому для знеболення настій кореня мандрагори чи індійських конопель.
Не меншого розвитку досягла хірур­гія у Стародавньому Китаї. Низка по­ложень китайської медицини зберігала­ся тривалий час, а методи голковколю­вання і досі не втратили значення.
Стародавні асирійці, вавілонці відзначалися високим рівнем культури, медицини, в тому числі й хірургії.
Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконання яких вони отримували високу вина­городу. Щоправда, за негативні на­слідки їх вони каралися. У папірусах того часу писалося:

"Якщо лікар вико­нуючи кому-небудь серйозну операцію бронзовим ножем, спричинить хворо­му смерть, якщо він, знімаючи у кого-небудь катаракту, пошкодить око, то він карається відрізуванням руки".
Солідні наукові праці з медицини (в тому числі й хірургічні) знайдено в Ста­родавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх країнах світу протягом багатьох сторіч.
Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а та­кож через відразу), хірургія у Греції до­сягла великого розвитку.
Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати відо­мого лікаря того часу Гіппократа. Не маючи точних відомостей про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові основи наукової хірургії. Він розробив раціональні для того часу методи ліку­вання ран, переломів, описав правець, виділив сепсис, вправляв вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів скрупу­льозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Підчас проведен­ня оперативних втручань він застосову­вав переварену і профільтровану воду, чисте полотно, губки, сухе листя, вино, галун і солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин, витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час греки не знали.
Наскільки серйозно ставився Гіппо­крат до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: "Vita brevis, ars longa, tempus praeceps, experimentum periculosum, judicium difficile" ("Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке").
Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво ко­ротке, а життя довге, є велика різни­ця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за 6 міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали "ослами Тессалуса".
Після завоювання Греції римляна­ми починається занепад грецької куль­тури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов'язаний з іменами Цельса (25 р. до н.е.- 50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.). Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев'язування судин, визначення чо­тирьох ознак запалення

("Notae veraeinflammationis sunt quatuor: rubor et tumor, cum cabole et dolore"): є чотири ознаки справжнього запалення — по­червоніння та опух з жаром і болем.
Гален зупиняв кровотечу за допомо­гою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив ме­ханізм утворення кісткового мозоля.
Галенові належать анатомічні атла­си, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них бага­то неточностей.
Недостатній розвиток у цей час ана­томії часто пояснюють ворожим став­ленням церкви до розтину трупів лю­дей. Однак це не відповідає історичній правді. Професор Московського уні­верситету Л.Мороховіц у своїй праці "Історія і співвідношення медичних знань" писав: "Заборона робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не забороняли виконувати секції, на що вказують ста­тути багатьох університетів".
Мікеланджело Буонарроті у монас­тирі св. Духу у Флоренції з дозволу на­стоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.
У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.
Середні віки в Європі характеризу­ються занепадом науки. У той час най­більшого розвитку здобула арабська ме­дицина. На жаль, релігійні забобони арабів заважали розвиткові оператив­ної хірургії. Багато досягнень стародав­ньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.
Видатними представниками арабсь­кої школи були Абулькасем (початок XII ст.) і Ібн-Сіна (980-1037), що відо­мий у Європі як Авіценна. Перший наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував примітив­ний "мурашиний" шов кишок; як кро­воспинний засіб застосовував розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.
Ібн-Сіна написав багато праць з ме­дицини, серед яких найбільшою попу­лярністю користувався його "Канон лікарської науки". Він залишив чис­ленні праці з різних галузей знань: філософії, математики, фізики, астро­номії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути по­ставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.
У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кро­ком щодо цього було відкриття універ­ситетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кра­кові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).
У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія в більшості універ­ситетів не викладалася. Лікарі, які за­кінчували навчання, повинні були при­сягти, що не будуть займатися хірур­гією. Нею займалися цирульники і пра­цівники лазень без будь-якої спеціаль­ної підготовки.

Хірургія в Середні століття (XVІ-XVІІІ вв.) стала деградувати. Операції, пов'язані із кровотечею, заборонялися. Талановиті самородки передових ідей висловлюватися не могли, не давали приводу до обвинувачення в єресі, тому що це могло привести на багаття інквізиції. Саме в цьому був обвинувачений анатом Везалий (1514-1564 рр.), відсторонений від кафедри й відправлений у Палестину "замолювати гріхи". У дорозі він загинув від голоду. Університетська медицина була схоластичной і потрапила в руки ремісників і цирюльников. З 2 - ої половини XV в. почалася епоха Відродження (Ренесансу). Це був час найбільшого підйому науки й техніки, відкриття морських шляхів, розвитку торгівлі, промисловості, природничих наук, медицини й хірургії в тому числі. Почався рух проти гніту релігії. Прагнули до того, щоб медицина будувалася на основі клінічних спостережень у постелі хворого й проведення наукових досвідів. Представниками цього періоду хірургії були Амбруаз Паре й Парацельс. Амбруаз Паре (1517-1590 рр.) - знаменитий французький хірург, що заклав нову хірургію. Про вогнепальну рану він писав як про забиту рану, замінив техніку ампутації й перев'язку великих cосудов. В акушерстві розробив метод повороту на ніжку для витягу плода. Парацельс (1493-1541 рр.) -- швейцарський лікар і натураліст. Розробив методику застосування в'язких засобів для поліпшення загального стану поранених. Гарвей (1578-1657 рр.) - відкрив закони кровообігу, визначив роль серця як насоса, переконливо пояснив, що артерії й вени є 1 коло кровообігу. В 1667 р. французький учений Жан Дені вперше зробив переливання крові людині.

XІX в. - століття великих відкриттів і успіхів у хірургії. У цім столітті одержала розвиток топографічна анатомія й оперативна хірургія. М. І. Пирогов високий перетин сечового міхура робив за 2 хв, а ампутацію гомілки - за 8 хв. Такої техніки досяглися багато хірургів того часу. Відомий хірург Ларрей за одну добу зробив 200 ампутацій.

Але 3 обставини перешкоджали розвитку хірургії:

1. відсутність профілактики зараження операційних ран;

2. відсутність методу боротьби із кровотечами;

Дата добавления: 2014-01-07