Відсутність знеболювання

Усі ці завдання були дозволені в XІX в. У 1846 р. американський хімік Джексон і зубний лікар Мортон застосували вдихання пар ефіру при видаленні зуба. Хворий знепритомнів і болючу чутливість. Хірург Уоррен в 1846 р. вилучив пухлину шиї під ефірним наркозом. В 1847 р. англійської акушер Симпсон для наркозу застосував хлороформ і добився вимикання свідомості й втрати чутливості. Був покладений початок загальному знеболюванню - наркозу під час операції. Хоча операції проводилися безболісно, хворі гинули або від крововтрати й шоку, або від розвитку гнійних ускладнень. І отут своє слово сказала мікробіологія й учені цієї області. Л. Пастер (1822-1895 рр.) у результаті проведених досвідів довів, що висока температура й хімічні речовини знищують мікробів і виключають у такий спосіб процес гниття. Це відкриття Пастера вплинуло на розвиток науки, у тому числі на мікробіологію й хірургію. Англійський хірург Листер (1827-1912 рр.), ґрунтуючись на відкриттях Пастера, дійшов висновку, що мікроби в рану попадають із повітря. Для боротьби з мікробами стали розпорошувати в операційній карболову кислоту. Руки хірурга перед операцією й операційне поле також зрошували карболовою кислотою, а по закінченню операції рану накривали марлею, просоченою карболовою кислотою; так з'явився метод боротьби з інфекцією - антисептика. Ще до відкриття Пастером процесів гниття М. І. Пирогов (1810-1881 рр.) вважав, що гній може містити "прилипливу зразу" і застосовував антисептичні речовини. Виникло вчення про раневой інфекції. Використання антисептичного методу в хірургії привело до зменшення гнійних ускладнень ран і поліпшенню исходов операцій. У 1885 р. російський хірург М. С. Суботін для операційної робив стерилізацію перев'язного матеріалу, чим й поклав початок методу асептики. Надалі цьому розділу хірургії присвятили свої праці Є. Бергман, Н. М. І. Пирогов, М. В. Склифосовский і багато ін. З'явилися розробки методів боротьби із кровотечею при пораненнях і операціях. Ф. Эсмарх (1823-1908 рр.) запропонував кровоспинний джгут, який можна накладати на кінцівку як під час випадкової рани, так і під час ампутації. Боротьбі із кровотечею були присвячені праці М. І. Пирогова, особливо при вивченні хірургічної анатомії судин, вторинної кровотечі й ін. У 1901 р. Л. Ландштейнер відкрив групи крові. У 1907 р. Я. Янський розробив методику переливання крові. З тих пор і дотепер під час операції стало можливим відшкодовувати крововтрату. Тепер при підготовці хворих до операції, під час операції й у післяопераційному періоді вивчають фізіологічні функції хворих і вживають заходів до їхньої нормалізації. Фізіологічний напрямок у хірургії базується на наукових працях Н. М. І. Пирогова, Н. Ю. Введенского, І. М. Сєченова, І. П. Павлова й ін.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасокукоцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Більрота, Кохера, братів Мейо, Крайля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділян­ках хірургії.
І, хоча багато ще в питаннях і про­блемах сучасної хірургії вимагає подаль­шого удосконалення, всебічного ви­вчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і по­передники могли лише мріяти.
Чому завдячує хірургія останніх років свій бурхливий розвиток? Пе­редусім досягненням у галузі природо­знавства і техніки. У своєму рухові впе­ред вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, елект­роніки та інших наук.
Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, но­вої медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фарма­кології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

Розвиток хірургії в Україні

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос­новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти­сяч) з'явився попит на медичну допо­могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча­стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня­жих дворах, у великих містах практи­кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода­ми своїх країн і в свою чергу запозича­ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну­вала в Києві лікарні, а догляд за хво­рими доручила жінкам. Князь Володи­мир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право ліку­вати за монастирями.
За грецькими зразками при монас­тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш­товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Мономаха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич­ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус­пішно лікувала хворих з усього Києва.
Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї при­чини не входили. Називали їх "партача­ми" (приватниками). Між цими група­ми постійно велася боротьба.

Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населен­ню була зосереджена в земських упра­вах, де керівна роль належала поміщи­кам-дворянам. В Україні земство спо­чатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі.
Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони по­винні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сфор­мувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б.Козловський, Л.Малинівський.
Земська хірургія сприяла проник­ненню хірургічної допомоги у широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.
У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який від­крили в Харкові. До його складу вхо­див медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтич­но-хірургічні клініки.
У складі професорів медичного фа­культету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало ви­датних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежу­валися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретич­но. Ще у 1850-1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дис­циплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: "Лек­ція відбулася, але слухачів не було".
У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іме­нами таких відомих учених, як В. Гру­бе, В. Караваєв, Ю.Шимановський, М.Волкович та ін.
У 1865 р. відкрито університет в Одесі. Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри­то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворенного факультету. А найголовніше - провідні кафедри медичного факульте­ту очолили видатні вчені. Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ­ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв. У співдружності з В.Караваєвим пра­цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі­рургічну анатомію і оперативну хірургію. Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то­вариства. Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова­тор Аполінарій Підріз. Він був піоне­ром хірургії серця. А. Підріза слід вва­жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики. На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Лисенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.
Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про­філактичних закладів. Після закінчен­ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч­ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку­вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фрон­тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).
Було нагромаджено великий досвщ у різних галузях воєнної медицини.
Після війни в Україні сформувало­ся багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техні­ки, розширенню діапазону оператив­них втручань.
У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хі­рургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Киї­вському НДІ клінічної і експеримен­тальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інсти­туту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клі­ніці Донецького медінституту.
М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Укра­їні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру тора­кальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київсь­кого інституту вдосконалення лікарів.
У 50-х роках починається форму­вання анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіо­логічні центри. У 1957 р. кафедру то­ракальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і ане­стезіології Київського інституту вдо­сконалення лікарів, яку очолив про­фесор А.І. Трещинський.
Удосконалились за останні десяти­річчя діагностика та хірургічні мето­ди лікування захворювань органів че­ревної порожнини. Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експерименталь­ної і клінічної хірургії, очолюваний академіком О.О. Шалімовим.
У 1965 р. було організовано НДІ захворювання нирок і сечовивідних
шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.
Поліпшення нейрохірургічної до­помоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 р. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом О.І. Арутюновим, а пізніше — акаде­міком А.П. Ромодановим.
У останні десятиріччя набула роз­витку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та вер­хніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор О.І. Коломійченко та його школа.
Важливу роль у розвитку онко­логічної допомоги відіграє у пово­єнні роки Український рентгеноло­гічний інститут у Харкові і Київсь­кий науково-дослідний інститут он­кології та радіології. Велика заслуга в розвитку онко­логічної допомоги в Україні нале­жить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 р. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної онкології.

Професія хірурга ставить певні ви­моги до нього. У медичній літературі багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.
М. Бідлоо у своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анато­мічному театрі" так характеризує хі­рурга:
"Хірург повинен бути не надто мо­лодим або старим, добре вивчити тео­рію науки і мати досвід у своєму мис­тецтві. Він повинен мати розсудливий розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути зовніш­ньо безжалісним, не сердитим, твере­зим. Хірург не повинен бути примхли­вим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю необачністю не при­пиняти операцію на середині, не пови­нен сердитися на сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хво­рого, а прагнув, аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хво­рого перевищує небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не при­ступати до операції задля власної ко­ристі, а лікувати хворого за покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою або люди­ною, що обізнана з цим мистецтвом".

Основні завдання хірургічної служби в Україні

Організація медичної допомоги, у тому числі й хірургічної, громадянам України грунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни їх праві на без­коштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога - одна з найбільш масових форм медичної до­помоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних за­хворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислове розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливос­тями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксенопротезування) — з другого.
Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконува­них в Україні оперативних втручань з при­воду хвороб та травм на різних органах.
Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колиш­нього СРСР. Допомога ця була органі­зована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищо­му. Організація передбачає максималь­не наближення до місця проживання хворого медичної допомоги взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіаль­ними, медичними установами.

Організація хірургічної допомоги:

1. первинна ме­дична допомога - надається хворим на гострі хірургічні хво­роби та з травмами, здійснюється в ам­булаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікар­нях — у селах, а в містах та в прирівню­ваних до них населених пунктах — ліка­рями-хірургами поліклінік, лікарями травмопункгів та бригадами, переваж­но спеціалізованими, станцій "Швид­кої допомоги". Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або ос­танні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з го­стрими захворюваннями, які не потре­бують госпіталізації, первинна допомо­га, що подається на цих етапах, фак­тично є кваліфікованою і на них завер­шується.

Суть первинної медичної до­помоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером пе­ревищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов'язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі ліка­ря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворо­го в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визна­ченням транспорту, яким хворий по­винен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції "Швидкої допомоги".

2. кваліфікована - кваліфіковані кадри хірургів-викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг спеціалізова­ної допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центра­ми спеціалізованої хірургічної допомо­ги (хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози; хірургії шлунка та кишечнику; хірургічного лікування кро­вотеч; хірургії легень; хірургії ендокрин­них залоз, хірургії прямої та товстої ки­шок, хірургії стравоходу тощо).

3. спе­ціалізована хірургічна допомога – цей вид допомоги громадя­нам України незалежно від місця їх про­живання надають науково-дослідні інститути хірургічного профілю, які є науково-методичними та організацій­ними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікуван­ня та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок.

Серед них Київський науково-дослід­ний інститут експериментальної та клінічної хірургії АМН України, Хар­ківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДЇ нейрохірургії ім. А.П.Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ отоларингології, Київський НДЇ ендо­кринології та обміну речовин АМН Ук­раїни, Одеський інститут офтальмології ім. В.П.Філатова, Дніпропетровський НДЇ гастроентерології, Київський НДЇ гематології та переливання крові, Київ­ський НДЇ туберкульозу та легеневої хірургії та ін. Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих республіканського рівня центрів з деяких галузей хірургії (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитовидної залози тощо).
У останні два десятиріччя в Україні в містах-мегаполісах та великих промис­лових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) ство­рено спеціалізовані лікарні невідклад­ної хірургічної допомоги, в структурі яких є відділення головних напрямків хірургії (нейрохірургічне, судинне, гастроентерологічне, відділення політравми та ін.), діяльність яких забезпе­чує ефективну спеціалізовану допомо­гу хворим з різними гострими захво­рюваннями та станами (шлункові кровотечі, перфоративна виразка, гострий панкреатит). Завдяки ство­ренню лікарень невідкладної допомо­ги, концентрації в них великої кіль­кості хірургів різних фахів (як вузько­го, так і широкого профілю) зменши­лися негативні наслідки вузької спе­ціалізації хірургів. Спеціалізовану травматологічну (травма кісток та суглобів) та ортопедич­ну допомогу забезпечують травмопункти у містах, а також відповідні відділення центральних районних, міських та облас­них лікарень, такі науково-методичні центри, як науково-дослідні інститути травматології та ортопедії (Київський, Харківський, Донецький). Онкологічну допомогу хворим нада­ють онкологічні міські та обласні дис­пансери та онкоцентри разом із кафед­рами онкології медичних університетів та академій, що розташовані на базах цих диспансерів, а також науково-дослідні інститути онкології, зокрема Київський радіо-рентгеноонкологічний з його численними багатопрофільними клініками (торакальною, гастроентеро­логічною, гінекологічною, проктоло­гічною, щелепно-лицевою, клінікою пухлин молочної залози тощо).

· швидка, чи невідкладна, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкод­женнями.

Величезну роль у розвитку невід­кладної хірургічної допомоги та в досяг­ненні значних успіхів у цій галузі відігра­ють міські, обласні, республіканські станції "Швидкої допомоги" (ці станції склались унаслідок об'єднання станцій "Швидкої та невідкладної служби") та утворення в них спеціалізованих бригад з тих чи тих галузей невідкладної хірургії (шокових, тромбоемболічних, опікових тощо).
Завдяки цьому медична допомога по­терпілим подається швидко та кваліфі­ковано уже з місця виникнення травми чи захворювання.

· планова, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.

Поняття про хворобу

Медицина – це система наукових знань і практичних дій, що об’єднані єдиною метою розпізнати, або діагностувати захворювання.

Центральними поняттями медицини є здоров’я та хвороба. Це дві форми життєдіяльності організму в навколишньому середовищі: матеріальному або фізичному, духовному або моральному і соціальному, що взаємно виключають один одного, але є нерозривно пов’язаними.

Що ми розуміємо під здоров’ям? Перш за все:

а) цілісність в широкому розумінні відсутності ушкоджень анатомічних і функціональних;

б) достатню пристосованість, адаптацію, до навколишнього середовища і тут уже існують кількісні показники і вони визначають міцне чи слабке здоров’я людини, залежно від резервів окремих органів і систем та організму в цілому і стану його гомеостазу;

в) хороше самопочуття. Однак хороше самопочуття не завжди ознака здоров’я. Наприклад: ейфорія не ознака здоров’я, а ознака хвороби при маніакально-депресивному психозі.

Дата добавления: 2014-01-07