Російські вивіски поч. ХХ ст

В основі подальшого розвитку рекламних жанрів, поширених в Росії, тривалий час був рух від самодіяльності до професіоналізму. Однією з перших професійно виконаних афіш є літографія за малюнком художника В. Тімма, що запрошує передплатити журнал «Листок для світських людей». Вона з’явилась на петербурзьких вулицях в 1844 році. На афіші зображена група людей, що прагнуть придбати рекламоване видання. Серед них помітні портретні начерки помітних осіб того часу: артиста В. Каратиґіна, журналістів і літераторів Я. Грота, Ф. Булгаріна та інших. Супроводжував зображення текст, у якому повідомлялось про умови передплати.

Не менш прикметною була афіша художника А. Агіна, що відноситься до 1846 року. Вона інформувала про те, що з літографії незабаром буде випущена серія малюнків цього автора до «Мертвих душ» М. В. Гоголя. Бажаючі могли забезпечити собі їх придбання засобом передплати.

Поряд з такими художньо оформленими настінними рекламами (але ще не плакатного жанру) через все XIX століття, протягуючись в XX, побутують строгі театральні шрифтові афіші: чорний текст на білому тлі, як правило, з дуже докладним повідомленням про програму вистав і скрупульозним перерахуванням дійових осіб та їх виконавців. Відомо, наскільки пильно актори стежили за кеглем шрифту, яким були надруковані їх прізвища, які житейські баталії розігрувалися через нечітке дотримання передбачуваної субординації творчої значимості виконавців у відображенні рекламної величини букв. Основним виробником таких афіш була друкарня імператорських театрів. Однак з публікаціями в суворій професійній манері продовжували сусідити варіації лубочних прийомів. Вони залишалися невід’ємною частиною святкових балаганів. Тут мав місце розмах народної фантазії, відображений барвистими образами.

На рубежі XX століття балаган, райок, що їх невід’ємну частину становить лубок, відтісняються на периферію російської культури. Їх в першій половині 1910-х років намагаються відродити, зробити органічною частиною своєї творчості художники-примітивісти з групи «Бубновий валет» М. Ларіонов, Н. Гончарова, І. Машков. Вони зачаровуються майстерністю міських вивісочників.

Якщо в XVII – першій половині XIX століття в основі російських вивісок були лубочні пристрасті, то з другої половини століття ситуація змінюється. Тут також формується значний прошарок професіоналів своєї справи. Як пише в спогадах художник К. С. Петров-Водкін: «за XIX століття цех вивісочників розрісся по всій країні». І продовжує: «Вивісочнічество – це наступна за фарбувальником дахів, труб, вікон і дверей стадія. Зазвичай хлопчик в підмайстрах у маляра проходив складання колера, шпаклівку, розмальовку під дуб і горіх. Книжки знайомили його з картинами і підштовхували до заняття малюванням; такий хлопчик переходив до вивісочника. Працював у нього спочатку з шрифтом, а потім і в якості винахідника чаю, цукру, свічок і мила».

З цим процесом стикнувся і сам К. Петров-Водкін, І. Машков також мав досвід писання вивісок. До кінця XIX століття в Росії шрифтові вивіски помітно відтісняють лубочні. Найкрасивіші вивіски – прості написи по чорному ґрунту з накладними металевими випуклими буквами прикрашали багато лавок і майстерень.

Поступово на центральних вулицях столичних і губернських міст саме шрифтова вивіска займає центральне місце, розташовуючись ярусами по декількох поверхах і нерідко забираючись на дах. В міжвіконних просторах, однак, як і раніше розташовувалися пейзажі, пов’язані з випасом худоби наприклад, або етюди, що оповідають про кондитерської продукції, однак сповнені вже не в лубочній, а в спокійній реалістичній або новомодній експресивній модерніській манері.

Про майстерність створення вивісок оповідають навчальні посібники. Одне з них, наприклад, називається: «Живописець вивісок. Практичне керівництво з написання вивісок на стінах, полотні, дерев’яних щитах, залізі та інших матеріалах». Тут досвідчений майстровий детально розбирав прийоми створення вивісок: їх золочення, сріблення, бронзування.

Живописців початку століття захоплювала та непорушна переконливість і вагомість, якою володіли фігури або предмети на провінційних вивісках, нерухливі, але потужні у всій безапеляційності своєї демонстративної присутності на вивісочному щиті.

До 1913 року відбулася виставка групи «Бубновий валет», де один із залів був відведений творчості вивісочників. Чотири роботи тут належали пензлю грузинського майстра народної вивіски Ніко Піросманішвілі (Піросмані).

І все ж – при всій популярності фольклорних відгалужень вивісочного жанру, епоха закінчувалася. І це розуміли художники-авангардисти, які прагнули на певному етапі своєї еволюції реанімувати і культивувати фольклор. Давид Бурлюк писав у тому ж 1913 році: «Цивілізація, грамотність, друкування і фабричний станок зроблять свою справу. Помре, зникне з лиця землі «кустарне» мистецтво – і одне лише місце буде – музеї, де аромат і принадність національного... духу народного буде жити».

На рубежі століть визначну роль грали вже шрифтові вивіски, безумовно розраховані на грамотних людей. Довгий час позолоченими або бронзованими і металевими літерами або гігантським шрифтом на дерев’яно-фанерних підставах позначалися не предмети продажу, а на першому місці прізвища підприємців. Разом з подібного роду вивіскою в російський досвід входили на новому історичному витку поняття торгової марки і фірмового знака.

Дата добавления: 2014-11-06