Приватне розміщення нових емісій

У США широко використовується приватне розміщення (private placement) корпоративних цінних паперів.

Відповідно до Закону Гласс-Стігала, прийнятому в 1933 р., комерційні банки не мають права займатися інвестиційною діяльністю. Приватним розміщенням займаються інвестиційні банки — андеррайтингові корпорації як гаранти розміщення. Банк-андеррайтер організує спеціальну систему для розміщення нових емісій. Насамперед, у цій системі виділяється головний банк (lead bank, managing investor banker) у якості головного організатора і гаранта. Звичайно це інвестиційний банк, що випускає власні цінні папери (issuing the particular security). Головний банк організує синдикат, у який входять інші інвестиційні банки, що бажають взяти участь у випуску. Головний банк і синдикат організують групу інвестиційних інститутів для розміщення (selling group). Потім визначаються брокери як кінцеві продавці цінних паперів широкій публіці. Кінцеві інвестори, що бажають купити цінні папери, повинні в обов'язковому порядку мати проспект емісії для укладання угоди.

На кожному з етапів установлюється ціна продажу, що зростає в міру руху цінного паперу від емітенту до інвестора. Учасники системи розподілу одержують спред — компенсацію за участь у процесі розміщення цінних паперів. Спред ділиться між ними в процесі розміщення, шляхом установлення цін продажу/покупки цінного папера.

Як показано на схемі, сума спреду при продажі цінного папера номіналом 20 дол. складає 1,5 дол.: покупка в емітенту за 20 дол., а продаж кінцевому інвестору — за 21,5 дол. Чим нижче знаходиться учасник у розподільному процесі, тим вище ціна акції. Інвестиційний банк, купляючи акції в емітенту за 20 дол., може її продати без посередництва інших учасників дилеру за 20,75 дол., що продасть її кінцевому інвестору за 21,5 дол. Таким чином, учасників процесу розподілу буде менше. Інвестиційний банк може продати акцію через свою власну розподільну систему, тоді він одержить спред 1,5 дол. цілком. При традиційному продажі ціна акції поступово зростає за рахунок розподілу спреду, тобто усі учасники одержують свою частку. У аналізованому прикладі спред становить 7% ціни пропозиції (1,5/21,5).

Розподіл спреду між учасниками розміщення акцій 1

Розмір спреду залежить від суми емісії і виду цінного папера. Звичайно він вище при випуску звичайних акцій і нижче при розміщенні облігацій. Спред по емісіях звичайних акцій на невеличкі суми (до 9 млн дол.) становить 9,7—11,5% від суми випуску, по великих емісіях (понад 50 млн дол.) — 2,5%, по емісіях облігацій — 7,2—7,4 і 0,8% відповідно2.

Корпорації можуть надати можливість інвестиційному банку купувати додаткову кількість нових цінних паперів по номіналу, минаючи розподільну мережу. Вперше таке право дала корпорація «Зелений черевик» своєму банку, тому в договір про андеррайтинг може бути включена застереження «зеленого черевика». Воно розглядається як своєрідна компенсація інвестиційному банку за його послуги. Наприклад, інвестиційний банк придбаває цінні папери за 100 дол., а продає її на відкритому ринку за 110 дол.3.

Інвестиційний банк надає своїм клієнтам різноманітні послуги. Він консультує корпорацію по усіх фінансових питаннях, що ставиться до випуску цінних паперів, визначенню структури капіталу, організації фінансової звітності й ін. Він також приймає на себе весь ризик, пов'язаний із розміщенням цінних паперів.

Індустрія інвестиційної справи в США швидко розвивається. У галузі посилюються конкуренція і глобалізація обігу цінних паперів. Одночасно обіг по цінних паперах концентрується в найбільш великих інституціональних інвесторів.

У літературі використовується коефіцієнт концентрації індустрії (industry concentration ratios). Він показує питому вагу в обігу індустрії найбільших трьох, п'ятьох і десятьох фірм. Три найбільші інвестиційних банки «Соломон Бразерс», «Ферст Бостон», «Голдмен Сахс» зосереджували в себе 42—43% обігу, п'ять інвестиційних банків, включаючи «Мерілл Лінч» і «Морган Стенлі» — до 60%, десять найбільших — до 90%1.

Дата добавления: 2014-11-06