Леонтьев Д.А. 1 страница

Л 478

План

План

План

План

План

План

План

1. Особливості і структура трудових ресурсів страхової компанії

3. Методи управління персоналом страхової компанії

4. Оцінка персоналу страхової компанії

1. Особливості і структура трудових ресурсів страхової компанії

Людський чинник багато в чому забезпечує успіх діяльності страхової компанії. Робота з кадрами в термінах і поняттях страхового менеджменту визначається як комплексна цілеспрямована дія на трудовий колектив і окремих страхових працівників, покликане забезпечити досягнення мети страхової компанії. Це ключова|джерельний| складова всієї страхової діяльності. Управління кадрами формує сприятливе середовище, в якому реалізується трудовий потенціал, розвиваються здібності; люди отримують задоволення від виконаної роботи і суспільне визнання своїх досягнень. Головний акцент робиться у бік довготривалого розвитку трудового потенціалу страхових працівників. Вкладення в людські ресурси і кадрову роботу стають довготривалим чинником конкурентоспроможності страхової компанії в умовах різких змін її зовнішнього середовища. Конкурентоспроможність має на увазі прямий зв'язок з якістю персоналу страхової компанії, формами його використання, ступені залученості у вироблення управлінських рішень.

Специфіка страхової діяльності зумовлює особливості персоналу страхової компанії. Це зв'язано, перш за все, з наявністю у страхових працівників певних професійних навиків|навичка| і знань, пов'язаних із загальними напрямами страхової діяльності. По функціональних обов'язках страхові працівники згруповані у відповідні лінійні і/або функціональні структурні підрозділи страхової компанії. Підвищення ефективності використання персоналу стає стратегічним завданням. Персонал страхової компанії розділяється на три крупні взаємозв'язані групи:

1) Фахівці які безпосередньо обслуговують страхувальників (фронт-офіс). З числа їх формуються агентства, представництва і філії страхової компанії.

2) Фахівці зайняті| питаннями формування страхового портфеля, розробкою тарифів, умов страхування, оцінкою писків, врегулювання збитків.

3) Фахівці що забезпечують роботу всіх підрозділів страхової компанії в цілому. Тут об'єднуються зусилля працівників з різних підрозділів: фінансового, інформаційних технологій, управління персоналом, господарського і ін. Цільові зусилля цих підрозділі носять комбінований характер і концентруються, в основному, навколо питань формування прибули, а також раціонального скорочення витрат на ведення справи.

Існує об'єктивний зв'язок процесів розвитку персоналу із стратегією страхової компанії. Розвиток не людського потенціалу (інтелектуального і соціального) перетворюється на статтю інвестицій страховика, а не витрат. У страховій компанії підвищується інтелектуалізація праці персоналу, виникає необхідність вдосконалення професійної майстерності і підвищення рівня підготовки персоналу. В зв'язку з цим зростає роль безперервного навчання|вчення| керівників і фахівців|спеціаліст| з урахуванням|з врахуванням| постійних умов роботи страхової компанії, що ускладнюються.

Трудовий колектив страхової компанії — це єдиний соціальний організм, який складається з окремих осіб, що реалізовують свій творчий потенціал в процесі спільної страхової діяльності. Проте проста сукупність фахівців, що працюють в одному місці, ще не є органічною системою, здатною до самоналаштування і саморозвитку. Об'єднуючим елементом тут виступає усвідомлення спільний| цілей, спонукаючих страхових працівників до узгодження і оптимізації сумісних|спільний| дій. Важливою умовою успішної роботи страхової компанії є створення команди однодумців. Це досягається через гармонізацію інтересів окремих страхових працівників і трудового колективу страхової компанії в цілому.

Досвід страхових компаній дозволяє виділити нові типові підходи до управління персоналом:

• підвищення ефективності системи підбору, найму і розстановки|розставляння| співробітників;

• система мотивації і оплати праці справедлива по відношенню до страхових працівників, конкурентоздатна і добре керована;

• індивідуальні проблеми окремих страхових працівників вирішуються швидко, справедливо і ефективно;

• заробітна плата страхових працівників базується на результатах індивідуальної праці і ефективності роботи відповідного структурного підрозділу страхової компанії;

• розвиток, навчання, переміщення і підвищення в належне страхових працівників здійснюється відповідно до результатів їх праці, кваліфікації, здібностей, інтересів і потреб страхової компанії.

2. Методи управління персоналом страхової компанії

Принципи кадрової політики визначають співвідношення методів її реалізації. Методи управління персоналом страхової компанії є способи управлінської дії на колектив в цілому, окремі його групи і безпосередньо на працівників, що забезпечують реалізацію стратегію управління персоналом. Існує декілька класифікацій методів управління страховою компанією.

За типом дії розрізняють методи прямого і непрямою дії. Методи прямої дії є адресними і передбачають обов'язковість виконання. Методи непрямої дії направлені на досягнення певної мети, але за виконавцем зберігається свобода вибору поведінки.

За масштабом використання методи підрозділяються на загальні і приватні. Загальні методи застосовні при реалізації декількох напрямів діяльності керівника. Конкретні методи можуть бути використані при виконанні конкретних операцій.

По джерелу дії розрізняють методи централізованої і децентралізованої дії. Їх співвідношення визначається зовнішніми і внутрішніми умовами, в яких функціонує страхова компанія.

За тривалістю дії методи підрозділяються на довгострокові, середньострокові і оперативні.

За способом вироблення дії розрізняють одноосібні, колегіальні і колективні методи. Їх співвідношення визначається стилем управління в страховій компанії.

По механізму і характеру дії на персонал страхової компанії розрізняють адміністративні, економічні і соціально-психологічні методи. Адміністративні методи є необхідною базою, яка обумовлює можливість використання інших методів управління. Важелями їх реалізації є прямі вказівки керівництва. Непряму дію чинять економічні методи управління персоналом страхової компанії на основі грошового і негрошового стимулювання праці страхових працівників. Соціально-психологічні методи управління враховують способи і прийоми дії на міжособові відносини в трудовому колективі. Механізм їх дії будується на знанні психологічних характеристик страхового працівників, соціальних аспектах його поведінки.

Адміністративні методи управління персоналом страхової компанії передбачають наявність регламенту, що дозволяє керівникові оцінювати досягнення конкретного результату і координувати діяльність персоналу в загальній системі управління страховою компанією. Розрізняють наступні форми регламентації:

• положення загальнорганізаційного характеру, що встановлюють організаційну відособленість і порядок функціонування страхової компанії (статут страхової компанії, засновницький договір і ін.);

• положення що визначають склад елементів системи (організаційна структура страхової компанії, штатний розклад і ін.);

• посадова регламентація, що встановлює чіткі вимоги до діяльності певного посадовця (функції, завдання, обов'язки, форми зв'язку з іншими посадовцями, відповідальність за виконання покладених функцій, показники оцінки праці, порядок призначення, заміщення і зняття з посади, склад підзвітних посад);

• правила і посадові інструкції, що визначають напрями, порядок і загальні межі дій (правила страхування по певних видах, правила ведення касових операцій, правила внутрішнього розпорядку і т. д.).

Економічні методи управління персоналом страхової компанії є сукупністю способів управлінської дії на економічні інтереси персоналу, що забезпечують єдність цілей працедавця і найнятого робітника. Їх підрозділяють на дві основні групи: матеріальне стимулювання і економічну відповідальність.

Соціально-психологічні методи управління персоналом страхової компанії є способи і прийоми дії на міжособові відносини, і соціальні процеси протікають усередині трудового колективу. Їх дія спрямована на розвиток і повніше використання кадрового потенціалу страхової компанії. У страхових працівників формується відчуття гордості за свою своєї справу і страхову компанію, де вони працюють. З'являється прагнення до самоудосконалення, саморозвитку і творчого відношення до дорученої ділянки роботи. Дані методи управління персоналом спираються на знання особових, індивідуально-типологічних характеристиках страхових працівників. На основі вивчення особистих характеристик кожного працівника розробляється його «особистий профіль».

3. Оцінка персоналу страхової компанії

У системі управління страховою компанією оцінка персоналу є інформаційною основою ухвалення цілого комплексу стратегічних рішень. Оцінка трудової діяльності персоналу страхової компанії є процесом визначення внескустрахового працівника або їх групи в досягнення мети діяльності компанії, що забезпечує отримання інформації для ухвалення рішень і проведення коректувань, необхідних для оптимізації функціонування трудового колективу.

Відповідно до змісту завдань, які вирішуються за допомогою оцінки персоналу, можна виділити комплексну оцінку і оцінку, що проводиться по окремих напрямах. Розрізняють також постійну та періодичну оцінку. На основі матеріалів періодичної оцінки приймається ряд адміністративних кадрових рішень. Типова форма періодичної оцінки — атестації персоналу. Час атестації конкретного страхового працівника визначається найчастіше стажем його роботи в страховій компанії. Ця оцінка проводиться атестаційною комісією, що спеціально призначається. Робота комісії виходить з певної мети, предмету, критеріїв і об'єкту оцінки.

На практиці повинні бути реалізовані основні етапи процедури оцінки: функція — сфера відповідальності – показники. Підбір показників оцінки здійснюється експертною групою, що складається з працівників відділу кадрів і фахівців страхової компанії, що володіють в повному об'ємі інформацією про специфіку праці на тих або інших посадах. Перелік показників і їх співвідношення в умовних балах визначається у кожному конкретному випадку.

Органічним продовженням дій за оцінкою персоналу є заходи по його розвитку.

Розвиток персоналу — комплекс заходів, що включають перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів, а також планування кар'єри персоналу організації. Мета розвитку персоналу – забезпечення організації добре підготовленими працівниками у відповідність з її цілями і стратегією розвитку.

Професійна підготовка потрібна в тих випадках, коли в компанії з'являється новий працівник, коли якого-небудь співробітника переводять на нову посаду або доручають йому нову роботу, коли у співробітника не вистачає навичків для виконання своєї роботи, а також коли відбуваються серйозні зміни в економіці організації або в зовнішньому середовищі|середа|

Підготовка кваліфікованих кадрів зачіпає безліч компонентів соціальної ефективності. Підвищення професійної майстерності персоналу позитивно відбивається на:

• гарантії (збереженні) робочого місця

• можливості професійного і кар'єрного зростання в організації

• підвищенні рівня доходів співробітника

• відчутті власної гідності і можливостях її реалізації.

Метою організації професійного навчання кадрів в компанії повинне стати створення системи безперервного розвитку персоналу на основі оптимального поєднання різних форм підготовки нових співробітників, перепідготовки і навчання «старих» співробітників додатковим професіям, підвищення їх кваліфікації і рівня знань з урахуванням динамічних змін в технології продажів страхових продуктів, організації страхової діяльності, аналітичній роботі і т.д.

Тема 6. ВРЕГУЛЮВАННЯ СТРАХОВИХ ПРЕТЕНЗІЙ

1. Служба врегулювання претензій, її завдання та місце в страховій компанії

2. Спеціальні види врегулювання страхових претензій

2.1. Врегулювання страхових претензій з пєрестрахоеиками

2.2. Врегулювання страхових претензій за договорами, які передбачають асистанс-допомогу

1. Служба врегулювання претензій, її завдання та місце в страховій компанії

Під виникненням страхової претензії слід розуміти си­туацію, за якої страхова компанія отримала повідомлення від страхувальника про настання страхового випадку, ор­ієнтовну суму збитку та обставини події, що сталися. Окрім цього обов'язковим с встановлення факту вимоги страхувальника заплатити страхове відшкодування.

Фіксація страхової претензії має бути здійснена в письмово­му вигляді, який початково має містити заяву страхувальника про страховий випадок. В заяві обов'язково вказуються обста­вини страхового випадку та об'єкт, що постраждав.

Прийняття такої заяви страховиком не означає автоматично­го проведення страхової виплати. Це лише початкова стадія вре­гулювання страхової претензії. Остаточною стадією є або про­ведення страхової виплати або обгрунтована відмова в такому проведенні.

В великих (а інколи і в середніх) страхових компаніях існують спеціальні служби врегулювання страхових претензій. Метою створення таких служб є проведення якісних розслідувань обста­вин настання страхових випадків, визначення винних осіб, вста­новлення величини отриманих збитків. Відповідно завданнями таких служб є:

Ø перевірка заяв страхувальників про настання страхових ви­падків;

Ø оцінка причин настання страхового випадку і достовірності поданих фактів (у випадку виникнення підозри про фальсифіка­цію страхового випадку справа страхувальника передається до служби безпеки страхової компанії);

Ø вивчення страхових актів (сертифікатів) щодо правиль­ності їх формального заповнення, опитування свідків страхових випадків і фіксація результатів такого опитування у відповід­них документах;

Ø оцінка завданих страховим випадком збитків (це завдання може виконуватися безпосередньо експертами страховика або сторонніми особами, широко використовуються при цьому служ­би аварійного комісаріату);

Ø співпраця з державними органами щодо обставин настан­ня страхового випадку;

Ø визначення частки майна, яке не постраждало від страхо­вого випадку і оцінка можливостей його реалізації;

Ø встановлення винних осіб у настанні страхового випадку і якщо це є можливим оформлення регресних позовів (за принци­пом суброгації).

До страхової служби,можуть входити експерти за різними на­прямками страхування, особи, які мають право проводити робо­ту з оцінки збитків, сертифіковані аварійні комісари, юристи.

За результатами проведеної роботи у вказаних напрямках служба врегулювання страхових претензій формує висновок про доцільність (недоцільність) проведення страхової виплати стра­ховиком. Рішення про відмову у виплаті подається у письмово­му вигляді страхувальнику і може бути оскаржено ним у судо­вому порядку.

Служба врегулювання страхових претензій компанії має підпо­рядковуватися вищому керівництву і звітувати за результата­ми своєї роботи. Уся діяльність страхової компанії з врегулю­вання страхових претензій має документуватися. До складу ос­новних документів з розслідування страхових претензій мають входити:

> заява страхувальника про настання страхового випадку (до заяви має додаватися опис отриманих втрат, обставини на­стання страхового випадку, можуть додаватися матеріали фото або відео зйомки з місця пригоди);

> договір страхування (важливим є те, щоб договір діяв на момент події, що призвела до виникнення втрат);

> аварійний акт (сертифікат), складений представником страховика або аварійним комісаром, що перебуває у трудових відносинах зі страховою компанією (документ має містити інформацію про обставини страхового випадку і очікувану суму збитку, але вже з погляду не потерпілого, а з погляду представ­ника страхової компанії);

> матеріали з оцінки втрат (до таких матеріалів належать довідки, видані медичними органами про шкоду, нанесену здоров'ю, працездатності третьої особи, оцінка майнових втрат, видана професійними оцінювачами);

> інші допоміжні матеріали (відео- та фотозйомка, прове­дені представниками страхової компанії, інформація надана свідками пригоди, довідки державних органів у випадку потре­би, інші матеріали).

До складу служби з врегулювання страхових претензій ма­ють входити:

Ø спеціалісти, що фіксують заяви про настання страхового випадку і планують подальшу роботу з врегулювання страхових претензій;

Ø особи, що виконують функції аварійних комісарів (можуть бути і сертифіковані аварійні комісари), які за отриманням по­відомлення про страховий випадок мають провести початкове розслідування його обставин, зібрати необхідну інформацію для подальшого більш глибокого розслідування, орієнтовно визначи­ти суму збитку;

Ø юристи - в багатьох випадках вже на початковій стадії розслідування страхової претензії виникають спори між стра­ховиком і страхувальником щодо віднесення тієї чи іншої події до страхового випадку, отже, наявність кваліфікованого юрис­та є обов'язковою;

Ø спеціалісти з інформаційних технологій - розслідування страхової претензії неможливе без використання сучасних інфор­маційних технологій. Окрім цього обов 'язковим є накопичення ма­сиву інформації з претензійної роботи і формування внутрішніх пошукових систем.

Служба врегулювання страхових претензій повинна співпра­цювати зі структурними підрозділами страхової компанії, які займаються управлінням грошима. Так, при отриманні інформації про настання страхового випадку від служби врегулювання стра­хових претензій фінансові служби повинні зарезервувати гроші для страхових виплат в обсязі не меншому за страхову суму, вказану в договорі страхування.

Процес врегулювання страхової претензії розпочинається з отримання страховиком заяви про настання страхового випад­ку, після чого обов'язком страховика є встановлення причини настання страхового випадку, винних осіб, обсяги збитків, тобто постає необхідність у проведенні якісного і усебічного розсліду­вання.

Страхова компанія може проводити розслідування власними силами, а у випадку потреби може залучати осіб зі сторони (ава­рійних комісарів, професійних оцінювачів, спеціалізованих юристів тощо).

Законодавство зазначає, що в разі необхідності страховик (а також Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ) може робити запити про відомості, пов'язані зі страховим випад­ком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ та організацій, що володіють інфор­мацією про обставини страхового випадку, а також можуть само­стійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку.

Підприємства, установи та організації зобов'язані надсилати відповіді страховикам і МТСБУ на запити про відомості, пов'язані зі страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому страховик і МТСБУ несуть відповідаль­ність за їх розголошення в будь-якій формі, за винятком випад­ків, передбачених законодавством України.

Розслідуючи страховий випадок, фахівці страхової компанії передусім мають переконатися в тому, що:

Ø на момент страхової події договір страхування був чинним; особа, яка подає заяву про виплату, справді є страхуваль­ником або його представником;

Ø зазначений об'єкт був дійсно застрахований; подія, що трапилася, входить до переліку страхових випад­ків за договором;

Ø страхувальник вжив розумних та доцільних заходів, спря­мованих на зменшення збитків;

Ø за цим страховим випадком відсутня можливість засто­сувати обумовлені договором страхування винятки та обме­ження (наприклад, що у складі застрахованого майна немає пред­метів, які залишилися неуиікодженими або є ушкодженими лише частково та таких, на які не поширюється страхове покриття);

Ø місце перебування застрахованого об'єкта відповідає міс­цю, зазначеному у договорі страхування;

Ø страхувальник виконав умову щодо неприпустимості змі­нювати картину збитків;

Ø страхувальник своєчасно повідомив про страховий випадок компетентні органи (міліцію, службу пожежного нагляду, орга­ни метрологічної служби тощо), і вони підтверджують факт настаппя такого випадку;

Ø при поводженні із застрахованим об'єктом страхувальник (його персонал; члени родини) дотримувався встановлених за­здалегідь правил техніки безпеки;

Ø не існує осіб, зацікавлених у страхуванні цього об'єкта з метою отримання страхового відшкодування, або осіб, винних у заподіянні збитків, до яких можна застосувати право страхо­вика на суброгацію.

За підсумками цього розслідування (воно може проводитися за різними напрямами залежно від виду страхування) страховик вирішує питання щодо здійснення страхової виплати

При проведенні роботи з врегулювання страхових претензій необхідно враховувати, що така робота часто може бути склад­ною, потребує значних витрат коштів і часу. У зв'язку з цим існує практика встановлення лімітів на суми виплат. Встановлення ліміту передбачає непроведення детального розслідування у ви­падку, якщо заявлена сума відшкодування не перевищує суми ліміту. Встановлення таких лімітів дозволяє суттєво економити кошти, хоча певною мірою і сприяє поширенню такого явища як шахрайство в незначних обсягах (наприклад, використовуючи принцип ліміту виплати, громадянин Великобританії, сфальсифі­кувавши більше ста дрібних страхових випадків, отримав загаль­ну суму страхового відшкодування 1,6 млн. фунтів стерлінгів, за що і отримав 4,5 років тюремного ув'язнення).

Після врегулювання страхової претензії, проведення усіх не­обхідних дій, здійснюється страхова виплата. Вона може бути здійснена одноразово (в переважній більшості випадків), або в декілька етапів (якщо йдеться про великі страхові суми і в розра­хунках приймають участь перестрахові компанії).

Відносини сторін в процесі здійснення страхової виплати знач­ною мірою унормовані Законом України "Про страхування". Законом, зокрема, визначено терміни "страхова виплата", "стра­хове відшкодування", "страхова виплата за договором страху­вання життя"; встановлено взаємозалежність між страховою ви­платою й страховою сумою за договором; визначено порядок ви­плат у разі «подвійного» страхування; причини відмови у виплаті та ін.. Але попри законодавче врегулювання, спірних питань при проведенні роботи з врегулювання страхових претензій ви­никає достатньо багато, в ряді випадків можуть виникати ситу­ації, коли страхове законодавство є неузгодженим з іншими за­конодавчими і нормативними актами.

2. Спеціальні види врегулювання страхових

претензій

2.1. Врегулювання страхових претензій з пєрестраховиками

Перестрахування було і залишається найбільш важливим інструментом забезпечення фінансової надійності страхової ком­панії. Зараз і в майбутньому жодна страхова компанія (навіть найбільша) не може проводити свої операції без перестрахуван­ня, оскільки без механізму перестрахування не можна досягти достатнього розсіювання ризику. Оскільки перестрахова компа­нія є учасником страхових відносин і матеріально зацікавленою стороною, то вона не може залишатися осторонь процесу врегу­лювання збитків (так само як і при оцінці ризиків при прийнятті їх на страхування)

Основними учасниками процесу перестрахування є цедент - компанія, що віддає ризик в перестрахування, і цесіопарій - ком­панія. яка приймає ризик у перестрахування.

З точки зору врегулювання страхових збитків, цедент очікує від цесіонарія:

Ø оперативності і злагодженості процесу врегулювання збит­ків, за можливістю мінімальних термінів, в яких перестраховик виплачує перестрахувальнику свою частину збитків. Це питан­ня є достатньо важливіш, зважаючи на те, що в більшості до­говорів перестрахування передбачається процедура, за якої пря­мий страховик проводить розслідування і здійснює страхову виплату сам, після чого передає матеріали до перестрахової ком­панії і за результатами їх оцінки отримує компенсацію. Через такий механізм часто виникає касовий розрив (між здійсненою страховою виплатою і очікуваною компенсацією від перестра- ховика). Якщо сума страхової виплати є великою, то така си­туація потребуватиме додаткового фінансування;

Ø використання механізму касового збитку, тобто встанов­леного розміру збитку, за перевищення якого перестраховик зо­бов'язаний сплатити свою частку страхового відшкодування пе­рестрахувальнику раніше, ніж той виплатить страхове відшко­дування. Така практика є скоріше винятком, ніж правилом, оскільки це невигідно перестраховику. Але в ряді випадків укла­дення угод такого типу є можливим (особливо якщо перестра­ховується більша частка ризику)

Етапи та основні дії перестрахувальника і перестраховика при врегулюванні страхової претензії можна представити таким чи­ном (табл. 6.1).

При врегулюванні страхових претензій між цедентом і цесіо- нарієм можуть виникати спірні ситуації. Найбільш вразливим при цьому є цедент, оскільки він зобов'язаний зробити страхову ви­плату навіть у випадках, коли цесіонарій не згоден визначати подію страховим випадком, або затягує (навмисно чи не навмис­но) розгляд наданих йому документів і розрахунків.

В українській і закордонній практиці виникали ситуації, за яких цедент не зміг самостійно провести виплату (як правило, у ви­падках, коли неправильно обрахована сума власного утриман­ня). В таких ситуаціях можливим є проведення декількох фінан­сових операцій:

Ø залучення коштів від акціонерів;

Ø отримання банківського кредиту;

Ø переуступка права страхової виплати іншому страховику (з відповідною передачею усіх документів, що підтверджують вимогу до цесіонарія).

Таблиця 6.1

Етапи і основні дії перестрахувальника та перестраховика при врегулюванні страхової претензії

Етапи врегулювання страхової претензії	Основні дії
перестрахувальника	перестраховика
1. Інформація про настання страхового випадку	Інформування перестра- ховиків. Залучення пере- страховиків до врегулю­вання, узгодження дій 3 аварійним комісаріатом. Передача перестрахови- кам усіх необхідних до­кументів, що інфор­мують про страховий ви­падок, суму очікуваного збитку	Підтвердження отриман­ня повідомлення про страховий випадок. Ви­вчення наданих доку­ментів про обставини страхового випадку. Прий­няття рішення про участь в процесі врегулювання або відмова від такого
2. Виставлення рахунків та узгодженого пакету документів	Визначення суми кін­цевого збитку та його розподіл між перестра- ховиком і перестраху­вальником. Формування пакету документів для перестраховиків. Узгодження порядку і термінів оплати збитків. Підтвердження закінче­ння процесу врегулюва­ння.	Перевірка правильності розрахунків та повноти представленого пакету документів. Врегулювання спірних і сумнівних моментів. Прий­няття рішення про ви­плату або відмову у виплаті. Представлення перестрахувальнику усіх необхідних документів.
3. Коригування суми збитку	Узгодження додаткових витрат. Надання інфор­мації про регресні випла­ти за суброгацією. Пере­рахунок суми збитку за часткою перестраховиків	Підтвердження (або не- підтвердження) згоди про участь у додаткових витратах. Контроль за претензійним процесом. Підтвердження вірності проведених розрахунків

Останній випадок є найбільш цікавим, оскільки представляє нестандартну ситуацію - компанія компенсує збиток, який ви­ник не за її договорами. Зацікавленість третьої сторони можна пояснити тим, що, погодившись здійснити страхову виплату, вона отримує за це винагороду (може бути виражена у грошовій формі, або у формі переуступки страхових контрактів). Угода укла­дається у випадках, коли через певний час третя сторона споді­вається отримати від цесіонарія суму передбаченої в договорі компенсації (існує висока імовірність того, що цесіонарій розра­хується, але через певний час). Угода такого типу була застосо­вана після масштабної аварії українського літака в Ірані в 2003 р. (першим страховиком виступала компанія "Авіоніка", перестраховиком - російська група "ІНГО"а третьою стороною - ком­панія " Кредо-класик").

Переважна більшість експертів зі страхування вказують на те, що основною проблемою у відносинах між перестрахуваль­никами і перестраховиками є неврегульованість питання про термін виплати перестраховиком за наявності усіх необхідних доказів наданих перестрахувальником про усі обставини стра­хового випадку і величину збитку. Саме це головне питання має бути прописане законодавчо (більшість експертів сходяться на необхідності прийняття Закону України "Про перестрахування"). Оптимальним у відносинах перестрахування вважається термін у розмірі 30 днів з подачі усіх необхідних документів.

Дата добавления: 2014-11-07