Предмет та науково-дослідні методи загальної психології

(6 год.)

Основні питання:

1. Зміна предмету психології в процесі її розвитку як науки.

2. Классификація методів сучасної психології (за Б.Г. Ананьевім).

1. Уявлення про предмет психології вельми розпливчаті. Часто психологи просто указують на психічні процеси (мислення, пам'ять, відчуття і т.д.) як на предмет свого вивчення. У інших випадках мовиться про людину, про особу як предмет психології. Але і перший, і другою підходи до предмету психології явно незадовільні, оскільки все вище назване вивчається не тільки психологією, але і багатьма іншими науками. Потрібний чіткий критерій, щоб ясно розрізняти, що підлягає веденню психології, а що лежить поза її сферою. Це дозволить краще розуміти завдання, які може і повинен вирішувати психолог.

Без чіткого уявлення про предмет скрутними стають експериментальні дослідження. Для успішної практичної роботи психологів також необхідне розуміння предмету психології. Інакше неможливо зрозуміти, що істотне інше роблять психологи в порівнянні з іншими фахівцями: медиками, педагогами і т.д.

Питання про предмет важливе і для вивчення механізмів психічних явищ. Одні дослідники шукають ці механізми у фізіології мозку. Інші вивчають закони, керівники відносинами між об'єктами.

Якщо допустити правильність такої орієнтації психологічних досліджень, то це означатиме, що психічні явища не мають власне психологічних механізмів і що психологія обмежена одними "явищами". Але тоді зникає предмет психології і її домагання на самостійну сферу людського знання.

Через вищевикладений представляється украй важливим визначити власне предмет психології.

У історії психології склалися різні уявлення про її предмет.

Душа як предмет вивчення. Душа як предмет психології визнавалася всіма дослідниками до початку XVIII століття, до того, як склалися основні уявлення, а потім і перша система психології сучасного типу. Душа вважалася причиною всіх процесів в тілі, включаючи і власне "душевні рухи". Уявлення про душу були і ідеалістичними і матеріалістичними. Найцікавішою роботою цього напряму є трактат Р. Декарта "Страсті душі".

Явища свідомості як предмет психології. У XVIII столітті місце душі зайняли явища свідомості, тобто явища, які людина фактично спостерігає, знаходить в "собі", оглядаючись на свою "внутрішню душевну діяльність". Це думки, бажання, відчуття, спогади, відомі кожному по особистому досвіду. Основоположником такого розуміння можна вважати Джона Локка, який вважав, що, на відміну від душі, явища свідомості суть не щось передбачуване, а фактично дане, і в цьому сенсі такі ж безперечні факти внутрішнього досвіду, якими є факти зовнішнього досвіду, що вивчаються іншими науками. На початку XVIII століття все душевне життя спочатку в пізнавальній сфері, а потім і в сферах відчуттів і волі була представлена як процес освіти і зміни (по законах асоціацій) все більш складних образів і їх поєднань з діями. В середині XVIII століття склалася перша наукоподібна форма психології – англійська емпірична ассоцианістска психологія (Д. Гартлі). Особливого розквіту асоціативна психологія досягає в середині XIX століття. До цього часу відносяться роботи Дж. Ст. Мілля, А. Бена, Р. Спенсера.

Дж.Ст.Милль розглядає свідомість крізь призму ассоционістской схеми, але указує на його залежність в конкретному психологічному функціонуванні від логіки. На думку Дж. Ст. Мілля, існують закони розуму, відмінні від законів матерії, але схожі з ними відносно одноманітності, повторюваності, необхідності проходження одного явища за іншим. Ці явища можуть бути відкриті за допомогою досвідчених методів – спостереження і експерименту. Таким чином, " психічну послідовність" ( феномени свідомості) необхідно вивчати саму по собі. Основним методом є інтроспективна.

Олександр Бен переносить акцент з внутрішніх станів свідомості на рухову, об'єктивно спостережувану активність організму. Принцип відбору рухових відповідей, адекватних зовнішнім умовам, стає у Бена загальним пояснювальним принципом всіх психічних явищ. Побудова адекватних відповідей здійснюється за допомогою механізму "конструктивної асоціації" на основі проб і помилок. Таким чином, використовується імовірнісний принцип "проб і помилок", затверджений в біології, і тим самим діяльність свідомості зближується з діяльністю організму.

Для Г.Спенсера предметом психології є взаємодія організму з середовищем. Але при цьому об'єктивна психологія повинна запозичувати свої дані у суб'єктивної психології, знаряддя якої – свідомість, що "заглядає всередину себе". Пріоритетним методом дослідження залишається інтроспективна.

Стрижнем ассоционістской концепції з'явився закон частоти, що свідчив, що зміцнення зв'язку є функція її повторення. Це багато в чому визначило погляди І. П. Павлова, І. М. Сеченова, Э. Торндайка, У. Джеймса.

Безпосередній досвід як предмет психології. Найбільший успіх побудови психології як самостійної досвідченої науки мала спочатку програма, розроблена В.Вундтом. Унікальним предметом психології по Вундту є безпосередній досвід суб'єкта, що осягається шляхом самоспостереження, інтроспективної. Вундт прагнув упорядкувати процес інтроспективної. Він вважав, що досвід фізіологічний, тобто об'єктивний, дозволяє розчленувати досвід безпосередній, тобто суб'єктивний, і тим самим реконструювати в наукових поняттях архітектоніку свідомості індивіда. Це ідея лежала в основі його задуму створити досвідчену (фізіологічну) психологію. Ідеї Вундта заклали фундамент структурної школи в психології.

Інтенциональниє акти свідомості як предмет психології. Ф. Брентано кладе в основу свого учення такі якості свідомості, як активність і об'єктивність. Психологія повинна вивчати не самі по собі відчуття і уявлення, а ті акти "дії", які проводить суб'єкт (акти передставлення, думки і емоційної оцінки), коли він перетворює ніщо на об'єкт усвідомлення. Поза актом об'єкт не існує.

Акт, у свою чергу, з необхідністю припускає "спрямованість на", так звану, интенцию. Брентано стояв біля витоків напряму, названого пізніше функционалізмом.

Походження психічних деятельностей як предмет психології. І.М.Сеченов прийняв постулат про спорідненість психічного і фізіологічного "за способом походження", тобто по механізму здійснення. Основною думкою Сеченов вважав розуміння психічного акту як процесу, руху, що має певний початок, течію і кінець. Предметом психологічного дослідження як такого повинні стати процес, що розгортається не в свідомості (або у сфері несвідомого), а в об'єктивній системі відносин, процес поведінки.

Поведінка як предмет психології.

Початок XX століття ознаменований появою і розвитком бихевиоризма як реакції на невдалі експериментальні дослідження "фізіологічної психології". Предмет бихевиоризма, або "поведінковій психології", – поведінка. На думку бихевиористов, знаючи силу подразників, що діють, і враховуючи минулий досвід "випробовуваного", можна досліджувати процеси навчення, утворення нових форм поведінки, не вникаючи в його фізіологічні механізми.

Американський психолог Дж. Уотсон на підставі досліджень І. П. Павлова зробив висновок, що свідомість не грає ніякої ролі в навченні. Йому немає місця в психології. Нові форми поведінки слід розглядати як умовні рефлекси. У основі їх лежить декілька природжених, або безумовних, рефлексів. Уотсон і його співробітники запропонували теорію навчення за допомогою проб і помилок. Надалі стало очевидне, що в проміжку між дією стимулу і поведінковими реакціями відбувається якась активна переробка інформації, що поступає, що це процеси, без урахування яких не вдається пояснити реакцію тварини або людини на наявні стимули. Так виникає необихевіоризм з його найважливішим поняттям "привходящих, або проміжних, змінних".

Несвідоме як предмет психології.

Згідно ученню З. Фрейда, дії людини управляються глибинними спонуками, що вислизають від ясної свідомості. Ці глибинні спонуки і повинні бути предметом психологічної науки. Фрейд створив метод психоаналізу, за допомогою якого можна досліджувати глибинні спонуки людини і управляти ними. Основою психоаналітичного методу є аналіз вільних асоціацій, сновидінь, описок, обмовок і т.д. Коріння поведінки людини – в його дитинстві. Основоположна роль в процесі формування, розвитку людини відводиться сексуальним інстинктам і вабленням.

Учень Фрейда А. Адлер вважав, що в основі поведінки кожної особи лежать не сексуальні ваблення, а дуже сильне відчуття неповноцінності, що виникає в дитинстві, коли сильна залежність дитини від батьків, від оточення.

У неофрейдистской концепції До. Хорні поведінка визначається внутрішньо властивою кожній людині "основним неспокоєм" (або "базальною тривогою"), лежачим в основі внутрішньоособових конфліктів. Особлива увага Хорні обертає на суперечність між потребами окремої людини і можливостями їх задоволення в існуючій культурі.

До К.Юнг рахував, що психіка формується не тільки під впливом конфліктів раннього дитинства, але успадковує також образи предків, що прийшли з глибини століть. Тому необхідно при дослідженні психіки враховувати також поняття "Колективного несвідомого".

Процеси переробки інформації і результати цих процесів як предмет психології. Теорії когнітивного напряму акцентують увагу на тому, що знання людини не зводяться до простій сумі інформації, що отримується мозком із зовнішнього середовища або наявною в нім з моменту народження.

Гештальт-психологія підкреслює початкову запрограмированность певних внутрішніх структур і їх вплив на перцептивні і когнітивні процеси.

Конструктивісти вважають, що спадково детерминирован-ные інтелектуальні функції створюють можливість для поступової побудови інтелекту в результаті активних дій людини на середовище.

Власне когнітивна психологія намагається з'ясувати способи вдосконалення розумових процесів і інших процесів переробки інформації.

Особистий досвід людини як предмет психології.

Гуманістична психологія відходить від наукової психології, відводячи головну роль особистому досвіду людини. Людина, на думку гуманістичних психологів, здібна до самооцінки і може самостійно знаходити шлях до розвитку своєї особи (самоактуалізації). Суб'єктивність цього підходу утрудняє встановлення різниці між думкою людини про себе і тим, що він є насправді. Ідеї цього підходу виявилися корисними для психологічної практики, але нічого не внесли до теорії психології. Більш того, предмет дослідження в рамках цього напряму майже зник.

Розвиток поглядів на предмет психології вітчизняних авторів.

У початковий період становлення радянської психології питання про її предмет не привертало особливої уваги. Після 1 Всесоюзного з'їзду по вивченню поведінки людини (1930г.) в радянській психології встановилося роз'яснення предмету психології у вигляді вказівки на добре знайомі кожній людині по його власному досвіду " наші відчуття, відчуття, уявлення, думки".

На думку П. Я. Гальперіна, предметом психології є орієнтовна діяльність. При цьому в дане поняття включаються не тільки пізнавальні форми психічної діяльності, але і потреби, відчуття, воля. " Предмет психології повинен бути рішуче обмежений. Психологія не може і не повинна вивчати всю психічну діяльність і всі сторони кожній з її форм. Інші науки не менше психології мають право на їх вивчення. Претензії психології виправдані лише в тому сенсі, що процес орієнтування складає головну сторону кожної форми психічної діяльності і всього психічного життя в цілому: що саме ця функція виправдовує всі інші її сторони, які тому практично підпорядковані цій функції".

Д.Д. Платонов вважає предметом психології психічні явища. Це дуже загальне визначення предмету психології при його конкретизації не противоречит вище вказаному підходу.

Аналізуючи розвиток поглядів на предмет психології, можна зробити наступні висновки:

- У кожному з виникаючих напрямів підкреслювався який-небудь один з необхідних аспектів дослідження. Тому можна стверджувати, що всі школи, напрями психології внесли свій внесок до формування її предмету.

- В даний час представляється доцільним еклектичне об'єднання "раціональних зерен", що містяться в різних теоретичних напрямах, і їх узагальнення.

- У результаті можна вважати, що предметом психології є психічні процеси, властивості, стани людини і закономірності його поведінки. Істотним моментом при цьому виявляється розгляд породження свідомості, його функціонування, розвитку і зв'язку з поведінкою і діяльністю.

2. Класифікація методів науково-психологічного дослідження по Б.Г.Ананьеву.

Систематизуючи всі використовувані в сучасній психології методи дослідження, Б.Г.Ананьев розділив їх на 4 основних групи, в залежності від тієї ролі, яку вони здійснюють в процесі дослідження.

До першої групи методів відносяться організаційні методи, основне завдання яких - визначення стратегії психологічного дослідження. Ці методи визначаються основними завданнями і цілями дослідження, і у свою чергу вони визначають вибір емпіричних (дослідженнях) методів, за допомогою яких ми отримуємо факти, в яких відображена та, що вивчається нами психічна реальність. Вони регулюють взаємодію всіх інших методів, що вводяться в той або інший момент дослідження. До цієї групи методів відносяться:

· Порівняльний метод

· Лонгитюдінальний (лонгитюдний) метод

· Комплексний метод

Вони діють впродовж всього дослідження, і їх ефективність визначається по кінцевих результатах дослідження (теоретичним - у вигляді концепцій, практичним - у вигляді певних рекомендацій до вдосконалення або створення нового засобу навчання, діагностики і лікування, управління і т.п.)

До організаційних методів, що найбільш склалися і перевіреним на досвіді, відноситься порівняльний метод, видоизменяющийся в різних психологічних дисциплінах. Суть порівняльного методу: порівняння психологічних особливостей “вибірок”, що вичленували по різних критеріях, тобто груп випробовуваних. У еволюційній біопсихології, що носить також назву порівняльною, де вперше був запропонований даний метод, дослідження організовується зіставленням (одночасним і послідовним) різних ступенів еволюції або різних рівнів розвитку по певних параметрах. Спочатку порівняльний метод застосовувався в цілях вивчення філогенезу поведінки і психічної діяльності, але потім був спеціально застосований для вивчення онтогенетичної еволюції, наприклад у приматів. Порівняльний метод як загальний в організації дослідження, хід, що направляє його, і регулюючий взаємодії всіх методик, широко застосовується в загальній психології (як зіставлення різних контингентів випробовуваних або “вибірок”), в спеціальній психології (різних типів малих груп, демографічних, професійних, етнографічних і інших контингентів), в патопсихології і психодефектології (порівняння людей з дефектами: сенсорними, моторними, інтелектуальними, із здоровими, такими, що нормально бачать, чують і т.д.).

Порівняльний метод до середини 60-х років був головним і найбільш поширеним для організації всього дослідницького циклу у віковій психології. Паралельно з ним у віковій або генетичній психології став розроблятися і застосовуватися лонгитюдинальний метод. ( Р.Заззо) Лонгитюдінальний метод точніший у визначенні можливостей розвитку, і його перевага перед порівняльним методом при вирішенні двох проблем: 1) передбачення подальшого ходу психічної еволюції, наукового обгрунтування психологічного прогнозу; 2) визначення генетичних зв'язків між фазами психічного розвитку. Лонгитюдінальний метод усуває такий серйозний недолік порівняльного, як рівняння всіх індивідів даного віку і даної популяції, які насправді не можуть опинятися в одній і тій же точці онтогенетичної еволюції, оскільки здійснюють свій розвиток з різною швидкістю і різним шляхом. Лонгитюдінальний метод складніший за порівняльний метод, він більш індивідуалізований і тому застосовний в організації дослідження в області вікової і генетичної психології.

Шлях безперервного дослідження ходу психічного розвитку наперед визначений програмою, розрахованою на ряд років; на короткі дистанції застосування його неефективно. Тривале спостереження і постійне відтворення тих або інших функціональних проб (тестів), зіставних по певних критеріях експериментальних завдань, при одночасному використанні інших методів (біографічного, аналізу продуктів діяльності і т.д.) - все це характеризує полиоперациональный склад лонгитюдинального методу як способу організації багаторічного дослідницького циклу.

Комплексний метод направлений на побудову такого дослідницького циклу, який забезпечував би в майбутньому побудову концепції цілісності феноменів, що вивчалися. Комплексний метод припускає використання в дослідженні конкретного феномена методів різних наукових дисциплін. Програма комплексного міждисциплінарного дослідження визначається спільністю об'єкту, що вивчається, і розділенням функцій між окремими дисциплінами, періодичним зіставленням даних і їх узагальненням, що головним чином стосуються зв'язків і взаємозв'язків між явищами різного роду (наприклад, фізичного і психічного розвитку, соціального статусу особи і її характерологічних властивостей, економічних показників продуктивності праці і індивідуального стилю трудової діяльності і т.д.). Комплексні дослідження пред'являють особливі вимоги до побудови оптимальних режимів дослідження, оперативного управління різнорідним складом методик, за допомогою яких здобувається і обробляється (особливо статистично) великий матеріал, на підставі якого робляться висновки про вдосконалення тих або інших областей практики.

Другу, найширшу групу методів, складають емпіричні способи добування наукових даних, утворення фактів. У свою чергу ця група методів може бути розділена на дві великі підгрупи, залежно від особливостей отримуваних фактів. Основні методи - це методи що дозволяють отримувати ще невідомі науці дані про психічну реальність, вони дозволяють розкривати загальні закони і закономірності, механізми і особливості психічних явищ. Допоміжні методи - це методи, які дозволяють виявити прояв загальних законів, закономірностей і механізмів в індивідуальній психіці і поведінці конкретної людини, визначити індивідуальні особливості його психіки.

Дата добавления: 2014-10-15