Тема XVII

План

1. Основні напрямки дисидентського руху, русифікаторської по­літики в УРСР у 60-х - на початку 80-х рр.

2. Соціально-економічне становище в Україні в 1965-1985 роках. Наростання кризових явищ в розвитку радянського ладу.

3. Об'єктивна необхідність змін у всіх сферах суспільного життя. Особливості процесу "перебудови" в Україні. Етапи перебудо­ви.

4. Основні історичні події, що відбулися на шляху до незалежної України (1986-1990 рр.). Становлення багатопартійності.

Перше питання плану. Історія України XX ст. - це безперер­вна боротьба за утвердження української державності проти ім­перії, тоталітаризму.

Одним з етапів цієї боротьби став дисидентський рух. який започаткований в кінці 50-х рр. після короткого періоду "хрущовської відлиги". (Дисидент - той, хто має іншу думку (інако­мислячий), яка не збігається з офіційною правлячою системою і ідеологією). Його виразниками були підпільні групи, організації, окремі особи. Протягом 1954-1959 рр. в республіці було викрито 229 таких груп, притягнуто до відповідальності понад дві тисячі чоловік. Більшість їх діяла у західних областях України й ідеоло­гічно була близькою до ОУН-УПА, орієнтувалася на збройну бо­ротьбу за самостійну Україну.

Соціальна база дисидентського руху - інтелігенція (80%). Він був довготривалим у часі - понад 20 років і виношував у собі зародок альтернативного, демократичного суспільства, концент­рував опозиційні інтелектуальні сили, створював передумови для української суверенної держави.

В дисидентському русі 60-х - поч. 80-х рр. можна виділити п 'ять основних течій.

1. Самостійницька, яка мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави.

Ось деякі приклади:

- у Львові діяла підпільна організація - Український національ­ний комітет (ідеологічно близька до ОУН-УПА), яку каральні органи розкрили в грудні 1961 р. Керівників її - І.Коваля та Б.Грицуна - розстріляли, 16 осіб засудили до 10-15 років ув'язнення;

- у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робіт­ничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії ви­значила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів УРСС до тривалих строків ув'язнення;

- у 1964-1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), який очолював учитель з Івано-Франківської області Д.Квецько. До цієї організації належали представники різних професій з багатьох областей України. Вона випускала нелега­льно журнал "Воля і Батьківщина", брошури і листівки, поши­рювала й колишню оунівську літературу. Головна мета - згур­тування сил для майбутнього визволення України. Учасників організації засудили до максимальних термінів ув'язнення.

2. Національно-культурницька течія, яка рішуче виступала за розвиток української мови, культури, засуджувала шовінізм, ру­сифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів, їх на­ціональних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували "шістдесятники" -письменники, діячі культури Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Алла Горська та ін. Згодом на зміну цій генерації прийшли Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та ін. наприклад, 1 вересня 1965 року в київському кінотеатрі "Україна" під час презентації кінокартини С.Параджанова "Тіні забутих предків" було влаштовано маніфестацію проти репресій української інтелігенції. У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін. У грудні 1965 року І. Дзюба надіслав листа ЦК КПУ з проте­стом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу "Інтернаціоналізм чи русифіка­ція?"

У 1968-1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти визнаного лідера українських письменників О.Гончара за його роман "Собор". У Дніпропетровську поети І.Сокульський та М.Кульчицький, асистент металургійного ін­ституту В.Савченко підготували на ім'я ЦК КПУ "Листа творчої молоді Дніпропетровська" на захист роману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отри­мали по кілька років таборів суворого режиму. Таких ідеологіч­них переслідувань в УРСР інакодумців було чимало.

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав лю­дини, які були підписані СРСР у 1975 році. УГГ була утворена в листопаді 1976 року у м. Києві. Її очолив письменник-фронтовик М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба та ін. У меморандумі УГГ наголошува­лося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки політв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

На початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977-1985 рр. 27 були засуджені, шість позбавлені радянського громадянства, троє - В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин — загинули в таборах.

4. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фак­тичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за відроджен­ня національної релігії. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських Греко-католицької та Автокефальної Православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, И.Тереля та ін.

5. Соціальне-економічне дисидентство, рух за покращення соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії дисидентства були робітничі заворушення, страйки. Один з найбіль­ших виступів стався в Новочеркаську в червні 1962 р., коли робі­тники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або пока­рано тривалим ув'язненням. Заворушення меншого масштабу відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі, портових робітників у Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень 1972 р.), робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

Загалом у списку дисидентів 60-70-х років можна назвати майже тисячу осіб, які представляли усі регіони України.

На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів в СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українці становили від 25 до 75%.

Отже, протягом б0-х - першої половини 80-х років в Украї­ні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає поміт­ним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. У суспільстві, в якому домінували страх, апатія, пасивність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки зберігав і формував гуманістичні, демократичні, націо­нальні та суспільні ідеали, наближав час утвердження незалежної демократичної держави.

Все ж усім формам опору тоталітарній системі (діяльність шістдесятників, дисидентів тощо) була властива ще організацій­на слабкість, локальність дій в часі й у просторі, нечисленність учасників. Це давало змогу відповідним державним органам по­рівняно легко розправлятися, приховувати від українського на­роду і світової громадськості наявність опозиційних режимові сил.

Як уже вказувалось, нова хвиля русифікації в XX ст. почалась після короткої "відлиги" середини 50-х років (в 1958 р. компартія приймає постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям...", де акцентується увага на посиленні вивчення російської мови; в 1959 р. Верховна Рада УРСР затверджує шкільний Закон, який дає право батькам вибирати своїм дітям мову навчання). В 70-х роках, в період так званої маланчуківщини, освіта стає об'єктом форсованої русифікації. Саме в цей час української історії відбу­вається найпоширеніша русифікація. В чому вона проявилася?

1. В 1978 році прийнята партійна постанова «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (число учнів, які вивчали в шко­лах українську мову, зменшилось до 49%, в той час як українці в УРСР становили 73%; майже всі вузи республіки перейшли на викладання російською мовою).

Режим найбільшого сприяння російській мові завершений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 року "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення росій­ської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних респуб­лік" (вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок тощо).

2. Українська мова та її носії оголошувалися неперспективними. Вона витіснялася не лише з міст, а й з багатьох сіл, особливо розташованих довкола промислових центрів. З'явився новий термін - "народ України" і повністю зник - "український на­род".

3. Критичний стан склався і в таких сферах культури як театр, кіно, навчальна, наукова і художня література, періодичні ви­дання. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. В 1988 році в Україні видавалось українсь­кою мовою книг і брошур лише 21%.

4. Активно застосовувались асиміляція, змішування народів у "єдиний радянський народ". Ще в 1965 році Іван Дзюба наді­слав керівникам УРСР листа і свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з переконливим, теоретично і документально обґрунтованим аналізом русифікаторської політики. Ці проблеми не так легко вирішуються і в сьогоднішній Укра­їнській державі.

Друге питання плану. Аналізуючи соціально-економічне і політичне становище в Україні в 1965-1985 роках, можна виділи­ти такі основні тенденції в розвитку радянської системи:

1. Це був час ще однієї спроби реформувати тоталітарну систе­му, не чіпаючи її основ. У вересні 1965 року на партійному пленумі було проголошено економічну реформу; її суть поля­гала:

- у розширенні самостійності підприємств;

- у розгортанні прямих зв'язків між ними;

- у встановленні економічно обґрунтованих цін;

- в матеріальному стимулюванні трудових колективів залежної від результатів їх праці;

- в оцінці діяльності підприємств за такими "капіталістичними" показниками як рентабельність і прибуток. Період реформування (1966-1970 рр.) виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в і Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі - на 28%, наці­ональний дохід - на 38%; але після цього темпи економічного зростання почали уповільнюватись, досягнувши у 80-х рр., від'ємних значень. Як і попередні спроби, реформування закінчилось невдачею, бо було лише тактичним кроком брежнєвського керівництва,

2. Відбувається поступове повернення до неосталінських методів керівництва, зростання диктату центру, партії, ідеології, збільшення бюрократичного апарату, згортання гласності, свободи слова, підміна держави та її органів комуністичною партією, яка оголосила себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства".

3. Продовжується дисидентський рух, мирна боротьба проти то­талітарної імперії, носієм якої найперше була інтелігенція. Дисидентство породжує ідеї альтернативного, нетоталітарного су­спільства, воно охоплює всі сфери суспільного і духовного і життя: правову, економічну, релігійну, культурну, національну.

Отже, в 70-х роках відбувається реанімація тоталітарної, командно-адміністративної системи.

Які конкретні напрямки і факти її прояву в соціально-економічній сфері?

1. Економіка розвивалась на екстенсивній, затратній основі, зро­стання обсягів досягається за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій техні­чній основі, нарощування капіталовкладень, розширення по­сівних площ, тобто за рахунок великих додаткових трудових і матеріальних коштів.

Наприклад, у 1966-1985 рр. основні виробничі фонди України зросли у чотири рази, кількість робітників і службовців - в 1,5 раза, капіталовкладення - у 2,5 раза, але ріст обсягу промислової продукції знизився з 50% у 1970 році до 19% у 1980 році, серед­ньорічний приріст продукції сільського господарства знизився з 3,2% до 0,5%, продуктивність праці зменшилась у 2,2 раза, націо­нальний дохід - у 2,5 раза, реальні доходи населення - у 2,6 раза.

2. Переважали не якісні, а кількісні показники, домінувала пла­нова соціалістична система, волюнтаристськи встановлені по­казники, поширилася практика коригування планів у бік зни­ження. Все це перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Не вистачало якісного металу, будівельних матеріа­лів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас вироблялося чимало нікому не потрібних ре­чей лише тому, що вони були включені в план.

Наслідком такої політики стало значне відставання від досяг­нень світового НТП. Середній вік устаткування на виробницт­ві становив 28 років, тільки 15% радянської техніки було на рівні світової, затрати на науку в чотири рази менші, ніж у США.

3. Погіршувалось становище на селі. Закупівля продовольства за кордоном стала нормою; з 1980 р. сільське господарство стало збитковим, в той час як виробництво зерна в країнах Заходу з 1950 по 1985 роки зросло втричі. Систематично підвищува­лись ціни на сільгосптехніку, транспорт, міндобрива, хоча за­лишались незмінними ціни на сільськогосподарську продук­цію. Відбувалось гальмування розвитку особистих підсобних господарств. Ручною працею у рослинництві було зайнято 71% колгоспників.

Такий перелік можна продовжити. 70-ті роки - першу поло­вину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни і всіх рес­публік у тяжку економічну кризу.

Деякі факти і цифри про Україну (УРСР) в 70-80-х роках

Територія УРСР становила 2,7% території СРСР; населення -18% населення СРСР; Україна виробляла в потенціалі СРСР:

25% - картоплі; 41% - кольорових телевізорів;

20% - пшениці; 45% - чавуну;

33% - овочів; 50% - залізної руди;

50% - соняшнику; 25% - вугілля;

60% - цукрових буряків; 96% - тепловозів.

На Україну припадає менше як 0,5% території і 1,4% насе­лення земної кулі, але вона давала 8-10% світового виробництва сталі, чавуну, тракторів, цукру, видобутку вугілля, природного газу.

Україна експортувала продукцію у 120 країн світу. Із 64 ви­дів експортної продукції СРСР Україна експортувала 46 на 30 млрд. доларів на рік, хоча в свій бюджет не одержувала майже нічого.

Щороку Україна виробляла на душу населення (в 1988 р.):

пшениці - 1000 кг (споживала 140 кг);

м'яса - 155 кг (споживала 68 кг);

цукру - 118 кг (споживала 49 кг).

За рівнем середньої зарплати працюючих серед 15 республік Україна посідала 11 місце. Природний приріст населення ре­спубліки впав з 13,6 особи на тисячу жителів у 1960 р. до 1,7 -в 1989р.

Частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, у розвинутих кра­їнах цей показник становив 50-60%. Капіталовкладення із розра­хунку на одного жителя становили: в УРСР - 569 крб., у РРФСР - 938 крб., в СРСР - 761 крб.

Реальні темпи зростання доходів населення сповільнюва­лись: 1975 р. - 20%, 1980 р. - 17%, 1985 р. - 14%. Національний дохід відповідно: 28%, 21%, 16%. Виробництво сільгосппродук­ції: 13%, 9%, 6%. Якщо у місті диплом вищої школи мав кожен дев'ятий житель, то на селі - 36-й.

З карти України зникли сотні оголошених "не перспективни­ми" сіл, зокрема в 1972-1986 рр. - 1502. В 1961-1981 рр. міське населення зросло на 64%, а сільське зменшилось на 23%.

В Україні було розташовано 1000 шкідливих хімічних заво­дів, 93% продукції яких ішло на експорт. В 98 містах України вміст шкідливих речовин в атмосфері перевищував норму в 60 і більше разів.

На території України 13 атомних енергоблоків (40% союз­них), понад 90% електроенергії атомних станцій України йшло на експорт. Половина промислового будівництва в республіці -економічно шкідливі об'єкти. Такі сумні факти можна продовжу­вати. На жаль, в значній мірі корені тих бід і негараздів залиши­лися нам донині.

Слід підкреслити: якщо в соціально-економічній сфері ра­дянської системи в 70-х рр. були певні спроби її реформування, то в політиці та ідеології відбувався процес консерватизму, дог­матизму, повернення до неосталінізму.

По-перше: проходили партійні з'їзди, чимало пленумів ЦК з питань промисловості, сільського господарства, науково-техніч­ного прогресу, приймалися численні соціальні програми розвит­ку житла, охорони здоров'я, продовольча та ін., а в реальному житті зміни були мізерними, поступу вперед, по суті, не було. В ці роки з'являються "нові" теорії як творчий розвиток марксиз­му-ленінізму: "розвинутий соціалізм", "радянський соціалістич­ний спосіб життя", "комуністична праця" тощо.

По-друге: відбулась підміна справжнього народовладдя фор­мальним представництвом трудівників у радах. З одного боку, зростала кількість народних обранців у владних структурах (в 1958 р. до Верховної Ради УРСР обрано 457 депутатів, а в 1985 -650; до місцевих рад відповідно - 381 тис. в 1959 і 524 тис. - в 1980 р.), а з іншого, вибори проходили безальтернативно, на ос­нові завчасно підготовлених списків. Більшість депутатів вико­нували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Роль місцевих рад була мінімальною, вони відали підприємства­ми, які давали 3-4% продукції промислового виробництва.

В той же час щорічно апарат управління країни збільшувався на сотні тисячі осіб, досягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міні­стерств і відомств зросла на 20%.

Реальне відчуження між державним апаратом і народом зро­стало.

По-третє: відбулось фактичне перетворення КПРС на ядро державної структури, зосередження в її руках усієї повноти вла­ди, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх практичне одержавлення.

Комуністичну партію України у брежнєвський період очо­лювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку радян­ської республіки: П.Шелест (1963-1972) — автономізаційну, укра­їнського націонал-комунізму (за що був звільнений з посади), В.Щербицький (1972-1989) - нейтралістську, вірнопіддану центру (посилюється "зрощення" партійних і державних струк­тур).

Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС домінувала у кожній ланці суспіль­ного життя, в тому числі і за рахунок кількісного зростання пар­тійних лав (від 1964 до 1985 рр. КПУ виросла майже вдвічі, ко­жен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше перебував у компартії).

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набувало антидемократичного, тоталітарного характеру, наростало відчу­ження партійної верхівки від основної маси комуністів і партії:

від народу, посилювався ідеологічний диктат. Така політика не вирішувала назрілих проблем, а навпаки, продовжувала і стимулювала поглиблення кризових явищ.

Третє питання плану. В середині 80-х років СРСР опинився на грані економічної, соціальної і політичної кризи. Адміністративно-командна система виявила свою нездатність вивести краї­ну з застою. Саме життя об'єктивно вимагало радикальних змін в управлінні економікою, в сфері соціального життя, політичного ладу.

З квітня 1985 р. нове партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим оголосило про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики. Був узятий курс на так звану перебудову всіх сфер | суспільного життя. Приступаючи до чергових реформ, керівництво держави вважало, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи, і "соціалізм з людським обличчям" матиме майбутнє,

Проте перебудова (як і "хрущовська відлига", косигінські | реформи 60-х років) була приречена на поразку,

Перебудова намагалась поєднати непоєднуване:

- ринок з централізованим плануванням;

- політичний плюралізм з керівною роллю КПРС;

- суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Як "революція згори", перебудова не досягла поставлених цілей, а навпаки, стимулювала революційний процес "знизу": на­род пробудився, гласність і демократизація вийшли за рамки до­зволеного, появилась легальна опозиція системі.

Перебудова в Україні мала свої особливості:

1. Сильна протидія консервативних сил перебудові. В їх руках залишалася вся вдала в Києві і на місцях.

2. Компартія України постійно відставала від ходу перебудови. Нова політика вимагала нових людей.

3. Радянська Україна залишалася "заповідником застою" без елементарного суверенітету і незалежності від центру.

Однак час перебудови не можна недооцінювати, вона від­крила останній рубіж боротьби на шляху до державності, полег­шила, скоротила, прискорила цей шлях. Чи була б незалежність України без перебудови 1985-1991 рр.? Відповідь однозначна -так, але шлях до неї був би довшим, важчим і ще більш жертов­ним.

Варто зазначити, що соціально-політичне становище в Укра­їні в роки перебудови з кожним роком погіршувалося. Які ж при­чини привели до кризового стану в Україні?

1. Основна причина - кризовий стан, в якому знаходилася вся економіка України, породжений самою тоталітарною систе­мою.

2. Не завжди в роки перебудови приймались обгрунтовані і зва­жені рішення як союзних, так і республіканських органів.

3. Відсутність чіткої системи управління економікою. Стара еко­номічна система була демонтована (вона базувалася на адміні­стративно-командних методах), а нова не була створена. Від­сутність чіткої науковообгрунтованої програми соціально-економічного розвитку країни.

4. Ослаблення влади, її параліч. Ради ще не опанували мистецтва політичного керівництва.

5. Втрата ідеалів, втрата віри в подальший розвиток країни на шляху до прогресу.

Слід відмітити, що процес перебудови пройшов декілька етапів з квітня 1985 по серпень 1991 року:

І етап - квітень 1985 - січень 1987 року, час визрівання по­літичної лінії перебудови; курс на прискорення соціально- еко­номічного розвитку, зміцнення трудової та технологічної дисци­пліни та ін. Перші результати були досить обнадійливими: в 1985-1986 рр. темпи приросту промислової продукції України становили 4,3%, в сільському господарстві - 3,5% (в попередні роки відповідно 3,5% і 0,5%). Позитивні зміни відбулися у зов­нішній політиці - "нове мислення", розгортання і зміцнення гла­сності.

Але поряд з цим появилися нові утопічні програми: житлова і з її вирішенням до 2000 року, антиалкогольна кампанія тощо.

ІІ етап - січень 1987 - літо 1988 рр. - усвідомлення основ­них завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. На січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС було покладено початок новому етапові перебудови, на перший план висунуто вже не прискорення, а завдання демократизації суспільного жит­тя. В цей період відбувається перебудова в кадровій політиці (звільняються перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів КПУ та ін.); визначено стратегі­чні завдання перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий пленум ЦК КПРС); демократи­зація усієї політичної структури. Саме в цей час активно форму­ється соціальна база перебудови - виникають та набувають авто­ритету в суспільстві неформальні організації.

ІІІ етап - літо 1988 - травень 1989 рр. - переміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.

Вперше за роки радянської влади було поставлено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи, створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади.

В економічній сфері спостерігається посилення самостійнос­ті приватного сектора. Появляється масове вільнодумство, фор­муються нові політичні структури, започатковується процес ста­новлення багатопартійності в Україні.

IV етап - травень 1989 - лютий 1990 рр. - розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкри­те протистояння. У цей час набирає сили інтенсивне формування народних фронтів - перших незалежних організацій, які мали ма­совий характер [виникає Народний рух України за перебудову (вересень 1989 р.), незалежний масовий робітничий рух (липень 1989р.)].

Монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. В лютому 1990 р. пленум ЦК КПРС від­міняє 6-у статтю Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи.

V етап - лютий - грудень 1990 р. - поступовий відхід полі­тичного керівництва СРСР від формальних, "революційних" пе­ретворень і одночасно радикалізація народних мас.220

У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Спад в економіці став реальністю. У 1990 році в Україні валовий суспі­льний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; національ­ний дохід відповідно зменшився на 3,6%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 0,1%, сільського господарства - 3,7%.

"Революція згори" (так планували перебудову) дедалі більше набувала рис хаотичного, неконтрольованого процесу, в якому поштовхи "знизу" ставали все сильнішими і нерідко випереджали реакцію "ініціаторів перебудови" на хід подій.

Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови від­значалося активністю та інтенсивністю, а кризовий стан в КПУ все більше наростав. Так, якщо за 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25%, то за 1990 р. - на 10%.

VI етап - грудень 1990 - серпень 1991 рр. - загострення еко­номічної і політичної кризи в СРСР, намагання консервативних сил врятувати СРСР; кінець перебудові, перемога демократичних сил.

Спад виробництва катастрофічне наростав, у 1991 р. валовий суспільний продукт в Україні був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р.; національний дохід зменшився на 11,2%, падіння проми­словості становило 4,8%, сільського господарства- 13,2%.

Важливою віхою цього етапу став березневий (1991 р.) рефе­рендум, суттю якого було питання про збереження існуючого СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, си­лою взяти реванш знайшла своє втілення у здійсненні 19-21 сер­пня 1991 р. державного перевороту. Але демократичним силам вдалося не тільки вистояти, а й перемогти путчистів, і 24 серпня 1991 р. український парламент прийняв Акт про незалежність України.

Четверте питання плану: основні історичні події, що відбу­лися на шляху до незалежності України (1986-1990 рр.). Трагічним поштовхом до пробудження українського суспільс­тва стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. Вона поставила питання: хто головний вину­ватець катастрофи?

• 13 листопада 1988 року в Києві відбувся перший не санкціоно­ваний владою мітинг. У ньому взяло участь понад 20 тис. осіб, основна ідея: хто повинен нести відповідальність за трагедію і її замовчування?

• Восени 1987 року у Києві засновано Український культуроло­гічний клуб, у Львові - культурологічне товариство Лева, в Івано-Франківську - молодіжне товариство Рух - з метою від­родження української культури, мови, історії.

• 1989 р. - виникають осередки "неформальних" (тобто не під­порядкованих КПРС) об'єднань: "Меморіал", Товариство української мови ім. Т.Шевченка, Студентське братство, "Спа­дщина", "Зелений світ" та ін.

• У вересні 1989 року в м. Києві було проведено установчий з'їзд Народного Руху України. Учасники з'їзду репрезентували майже 280 тис. членів НРУ. Головою Руху обрано Івана Драча.

• 15 березня 1990 року вперше на державній установі (міськви­конкомі) в м. Стрию Львівської області було піднято націона­льний прапор; 3 квітня ~ над Львівською ратушею; 24 липня національний прапор, освячений на площі біля Софіївського собору, замайорів на щоглі біля будинку Київської міської ра­ди.

• На початку літа 1988 року активізує свою діяльність Українсь­ка Гельсінська спілка, вона першою в республіці заявляє про необхідність побудови самостійної української держави.

• Першою формально задекларованою політичною партією ста­ла створена у жовтні 1989 року у м. Львові Українська націо­нальна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком.

• У березні-травні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ра­ди УРСР. Демократичний блок одержав 111 місць (із 442). В п'яти областях України (Львівській, Івано-Франківській, Тер­нопільській, Волинській і Київській) перемогли кандидати від Руху. Вперше в трьох областях України (Львівська, Тернопіль­ська, Івано-Франківська) компартія програла вибори до місце­вих рад і змушена була перейти в опозицію.

• 3 весни 1990 року почався новий етап боротьби за українську державність - її центром стала

трибуна Верховної Ради, де розгорнулись гострі дискусії і протистояння між комуністичною

"групою 239" і демократичним блоком, об'єднаним в На­родну раду.

Гостра боротьба в парламенті і суспільстві завершилась при­йняттям 16 липня 1990 року "Декларації про державний сувере­нітет України", яка проголосила:

- верховенство влади республіки на своїй території;

- від імені народу могла виступати тільки Верховна Рада;

- територія України є неподільною і недоторканною;

- право республіки на власну економічну політику;

- вільне національно-культурне відродження;

- право на власні збройні сили;

- дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї;

- зовнішня політика України передбачалась як нейтральна, пер­шочерговим її завданням визначалося забезпечення націона­льних інтересів держави.

Декларація проголошувала основні ознаки суверенної держа­ви, але вона не мала сили закону і реалізувалась дуже повільно. Вона стала першим документом, який відкрив Україні шлях до незалежності в 90-х рр. XX ст. (Див.: Декларація про державний суверенітет України. - К., 1991.)

- Осінь 1990 року - боротьба загострилась: відбуваються полі­тичні страйки шахтарів, студентів, з 2 по 17 жовтня тривало політичне голодування студентів у Києві. Наступ консервати­вних політичних сил проявився в провокації з депутатом С.Хмарою, в зруйнуванні пам'ятників Є.Коновальцю, С.Бандері в Галичині, спаленні могили В.Стуса в Києві.

- В кінці 1989 року - на початку 1990 року на базі "неформаль­них" організацій і Руху почали утворюватися політичні пар­ тії, опозиційні до КПРС. З березня 1990 року стаття в Консти­туції СРСР про "керівну і спрямовуючу" роль КПРС перестала діяти.

Отже, багатопартійність в Україні виникла в роки перебу­дови, коли було взято курс на демократизацію суспільства. Основні причини, що привели до багатопартійності:

- розширення демократизації суспільного життя, гласність;

- виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність КПРС виконувати функцію керівної ролі в суспільстві (яку вона собі привласнила);

- історичне коріння багатопартійності в Україні.

Взагалі багатопартійність стала реакцією на критичний стан радянського суспільства, пошуком виходу з політичної та економічної кризи.

29-30 квітня 1990 року в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії, яка виникла на базі Української Гельсінської спілки. Головна мета програми УРП - створення Української незалежної держави. Головою партії обрано Л.Лук'яненка.

В 1989-1993 рр. були утворені: Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" та інші, програми яких характеризувалися непримиренним антикомунізмом і радикальним націоналізмом.

У червні 1990 року відбувся установчий з'їзд Української се­лянсько-демократичної партії, лідером якої став письменник С.Плачинда.

У березні 1990 року організовано ініціативний комітет для створення Демократичної партії України, перший з'їзд якої від­бувся у грудні 1990 року. Головною метою партії проголошува­лося: "... досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства". Головою партії обрано Ю. Бадзя.

У вересні 1990 року відбувся установчий з'їзд Партії зелених України. Її метою проголошувалося: "... відродження та захисті природного довкілля і людини від згубних техногенних та інших руйнівних факторів, побудова вільної, суверенної, демократичної

держави - Республіки Україна". Головою партії став письменник Ю.Щербак.

Крім названих, протягом 90-х років було утворено: ПДВУ ППУ, СПУ, Селянську ПУ, ПДПУ, УНКП, УПС, ПЕВ Криму, КУН, КДПУ, ТКУ, КПУ, ОУН в Україні, СДПУ, СНПУ, ХЛС, НРУ та багато інших політичних партій.

Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було за­реєстровано чотири партії, то в грудні 1993 року - 27, в березні 1997 року - близько 40; в березні 1998 року - понад 50, в 1999 році - понад 70; в березні 2002 року - 128.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для пар­тій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фак­тично належать до трьох класичних політичних напрямків: ліво­го, правого та центристського.

1. Велика кількість політичних партій, які часто утворюються внаслідок розколу, суперечок, боротьби за лідерство.

2. Малочисельність їх рядів. Навіть найбільша Комуністична партія налічує до 150 тис. осіб, найвпливовіша права - Народ­ний Рух України - 55 тис. Більша половина партій налічують у своїх рядах від тисячі до кількох тисяч членів, тобто члени де­яких партій становлять 1-2% усіх виборців України. Чимало існуючих партій можна назвати "клубами за інтересами", "партіями-фірмами", в які об'єднуються не стільки для того, щоб відображати інтереси певного прошарку населення, скіль­ки з метою забезпечення власних інтересів.

3. Невизначеність соціальної бази, незрозуміле, виразниками ін­тересів яких груп населення вони є, їхні програми апелюють до всього народу, але жодна політична сила не має абсолютно­го впливу на більшість населення. Серед політичних лідерів мало яскравих і впливових особистостей.

4. Локальність партійного впливу, недостатня поширеність пар­тійних структур у провінції, їх слабкість і аморфність в органі­заційному відношенні.

5. Велика кількість партій, блоків, об'єднань створюються під чергові парламентські або президентські вибори тощо.

Слід відзначити, що формування кількох потужних політич­них партій, які б відображали інтереси більшості населення України, сприятиме в перспективі уникненню суспільних потря­сінь, мирному перерозподілу влади між різними суспільними си­лами. Уже нині сформувалось ядро багатопартійної системи близько 10 політичних партій, які мають організаційно-ідеоло­гічну структуру, розгалужену мережу низових організацій та осе­редків, певну соціальну базу.

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Охарактеризуйте зміст адміністративно-командних методів керівництва господарством. Чому вони привели до глибокої економічної та соціальної кризи радянського ладу?

2. Чому соціалізм у СРСР не зумів пристосуватися до умов НТР та використати її досягнення для добробуту всього суспільст­ва?

3. Розкрийте особливості процесу "перебудови" в Україні. Чому вона не принесла Україні достатніх результатів?

4. З чого почалася демократизація суспільного життя в Україні? Які її наслідки?

5. Дайте коротку характеристику (аналіз) основних положень "Декларації про державний суверенітет України".

6. За якими критеріями поділяють українські партії на відповідні групи?

7. Назвіть особливості ідеологічних засад найвпливовіших украї­нських партій.

8. Які партії і завдяки чому перемогли на парламентських вибо­рах 2002 р.?

9. Охарактеризуйте основні проблеми української багатопартій­ності.

Україна - незалежна, суверенна держава

Мета і завдання

Розкрити процеси розпаду радянської тоталітарної системи та становлення незалежної держави (1990-1991 рр.). Висвітлити основні проблеми внутрішньої та зовнішньої політики України на сучасному етапі, причини кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті. Дати історичну оцінку пар­ламентам, президентам, урядам України (1990-2007 рр.). Вказати на перспективи розвитку України.

Дата добавления: 2014-10-15