Тема XIII

План

1. Політичне життя в Україні в 20-ті роки:

а) встановлення тоталітарного режиму. Репресії проти про­гресивних громадських організацій, української інтелігенції;

б) курс на ліквідацію державності України. Правда і фальси­фікація про утворення СРСР.

2. Україна в період нової економічної політики (неп).

3. Досягнення і складнощі українізації:

а) причини і суть українізації;

б) згортання українізації, початок репресій проти інтеліген­ції.

Перше питання. На початку 20-х років в Україні в економіч­ній сфері тоталітаризм проявив себе в політиці "воєнного комуні­зму", коли була націоналізована вся промисловість, у сільському господарстві впроваджувалась продрозкладка, мілітаризація праці, ліквідовувалась торгівля і вводився прямий продуктообмін.

У політичній сфері тоталітаризм проявився в усуненні з по­літичної арени всіх існуючих (за винятком РКП(б) партій, наса­дженні марксистсько-ленінської ідеології. Обґрунтовувалась така:

політика необхідністю боротьби з націоналізмом, шовінізмом,

антисемітизмом, сіонізмом, монархізмом тощо; все робилось з розрахунком на підтримку широких мас населення. Цьому повинні були послужити і судові процеси, які набули показового ха­рактеру. Перший показовий політичний процес було проведено в 1921 р. над представниками УПСР, що була однією з найчисленніших і найбільш впливових партій серед українського населен­ня, особливо серед селянства. Керівним ядром цієї партії (соціалістів-революціонерів) була українська інтелігенція.

В такому ж плані пройшли і судові процеси (в масштабі всієї країни) над іншими українськими партіями. Навіть українські комуністичні партії [УКП (боротьбистів), УКП], які стояли на тих самих соціально-економічних платформах, що й Російська

комуністична партія (більшовиків), але відстоювали незалежність України, змушені були саморознуститися, ліквідуватися. Покінчивши з іншими політичними партіями, більшовицьке керівницт­во провело боротьбу всередині власної партії проти троцькізму, троцькістсько-зінов'євського блоку, групи Бухаріна.

Отже, на практиці послідовно здійснювалася політика не лише на ідеологічну одноманітність суспільства, але й проти будь-яких відхилень від офіційної точки зору на методи побудо­ви соціалізму. Реалізація ідеї супроводжувалась репресіями про­ти інакомислячих і в першу чергу проти інтелігенції. (Див.: Ста­лінізм і українська інтелігенція. - К., 1991, с. 37-40). Встановлювався всеохоплюючий контроль над духовним життям населення. В 1920 році в Наркомпросі УСРР було утворено головполітпросвіту, у функції якої входила цензура друку; створено цензуру за театральними, цирковими видовищами, кінематогра­фічними сеансами, художніми виставками, доповідями, лекціями тощо. Особливих гонінь зазнали "Просвіта", Українська Автоке­фальна Церква, які в кінці 20-х років припинили свою діяльність.

В першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, йде процес прискорення інтеграції радянських республік. 1 черв­ня 1919 р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально не­залежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Наслідком його стало об'єднання п'яти найважливіших наркоматів - військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінан­сів та праці, якими тепер фактично керували з Москви, тобто ре­спубліки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною (28 грудня 1920 р.). Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не п'ять, а сім народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошти і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металооб­робною промисловістю; на територію України поширено Земе­льний, Цивільний та інші кодекси РСФСР тощо.

Слід наголосити, що головним противником ідей сувереніте­ту України та інших республік був нарком з національностей Й.Сталін, який у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республі­ками", за яким усі неросійські республіки мали увійти до складу Росії на засадах автономії. Керівництво України відкинуло цей проект. Це змусило Леніна втрутитись і запропонувати певний компроміс - план федеративної перебудови майбутньої союзної держави (схвалений в жовтні 1922 р. ЦК РКП(б). Все ж було утворено п'ять злитих (загальносоюзних) наркоматів (які теж підпорядковувалися Москві). З Москви здійснювалося керівницт­во Держбанком, Верховним Судом тощо. Україні (республікам) надавалась самостійність лише у справах: землеробства, освіти, охорони здоров'я,

внутрішніх, соціального забезпечення,.юстиції.

30 грудня І Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив Декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Бі­лорусії і Закавказької Федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану).

Отже, СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, уніта­рної правлячої партії РКП(б) був лише назвою. Будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало обов'язковий характер для кож­ної республіки.

24 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР, що юридичне оформив Радянський Союз. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. То­му, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавче оформлявся як жорстко централізована дер­жава.

Слід відмітити, що утворення Союзу РСР не було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Сюзний договір 1922 р. так і не було укладено. Замість нього підписано внутрішньодер­жавний акт - Конституцію СРСР. Відповідно до неї декрети й постанови РНК СРСР ставали обов'язковими для виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас РНК СРСР вправі була розглядати декрети й постанови урядів союзних республік.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР. Українська СРР, як і інші радянські національні республіки, втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на звичайні адміністративні оди­ниці унітарної держави.

Друге питання плану слід розпочати з розкриття причин за­провадження нової економічної політики (неп):

1. Економічна розруха, викликана як безперервною 7-річною війною, так і політикою "воєнного комунізму".

2. Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилилось у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало радянську си­стему піти на тактичний відступ.

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнювалося внаслідок голоду 1921-1923 рр. на Півдні України, який був породжений кількома чинниками:

- згубної для сільського господарства України політики "воєн­ного комунізму";

- залежності республіки від московського центру, який в умовах посухи на Півдні України діяв не в інтересах українського на­селення;

- в цілому розрухи в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;

- посухи 1921 р. в основних аграрних районах України.

У 1921 р. в УСРР було зібрано 27,7% від урожаю 1916 р. Не­зважаючи на це, Москва вимагала збільшити вивезення хліба, в тому числі з уражених посухою південних губерній. 13,5 млн. пудів українського зерна у 1922 р. було продано за кордон. Фор­мування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн. осіб (25% населення республіки), в тому числі 2 млн. дітей.

Необхідно сказати, що в ці трагічні роки в Україні було впе­рше запроваджено терор голодом, який не тільки позначився на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття украї­нського народу, але й спричинив відчутні політичні наслідки.

Для розуміння суті непу, усвідомлення того, що було нового в новій економічній політиці, найкраще розглянути її в логічному послідовному порівнянні з попередньою політикою "воєнного комунізму".

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, фінансовій сферах. Її розви­ток відбувся у три етапи:

1. Зміна продрозкладки продподатком. Відповідно у селян уже не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здачі. Так, продподаток з уро­жаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки(73%). У той же час по всій країні продподаток становив приблизно 56% (існувала завищеність для України норм продподатку порівняно з іншими територія­ми).

2. Запровадження вільної приватної торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продук­тів у селян, проблемами з її реалізацією. Із запровадженням ві­льної торгівлі змінилися розподільчі відносини - картки замі­нив ринок.

3. Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можли­востей для створення приватних та функціонування оренди підприємств. У руках держави залишились великі підприємст­ва, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. Так, в Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей про­мисловості.

Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилось в 1,5 раза (за рахунок поміщицьких, церковних земель, а також земель замож­ного селянства). Загалом у користування селянам було передано понад 31 млн. десятин землі (92% земельного фонду України).

Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі зали­шався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, збе­рігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику час­тину середньої промисловості, транспорт, зберігався нееквіва­лентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому неп мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, ін­фляція, фінансова криза). Все-таки позитивні економічні зрушен­ня були домінуючими. Тільки в 1928-1929 рр. в Україні виробле­но електроенергії на 138% більше, ніж 1913 р., кам'яного вугілля - на 119%, сталі - на 117%; сільське господарство республіки та­кож перевищило рівень довоєнного виробництва.

Крім цього, неп сприяв поліпшенню у суспільно-політичному житті: припинилися масові розстріли, оголошено амністію повстанцям, політичним емігрантам гарантувалося ві­льне повернення в Україну, в країні наступила політична стабі­льність.

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. відмовилось від неп(у). Чому?

1. Курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресур­сів.

2. Економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралі­зму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї.

3. Наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному режимові, який перебував у процесі форму­вання, тощо.

Отже, перехід до непу був зумовлений об'єктивними обста­винами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відпові­дав стратегічним намірам комуністичної партії. Тому вона, ви­гравши час, заспокоївши маси (особливо село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього в кінці 20-х рр.

У третьому питанні плану, насамперед, необхідно з'ясувати причини політики коренізаиії ("українізації") в Україні. Серед них головними є:

- формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто гарантовано вільний розвиток національних меншин;

- потреба досягнення своєрідного компромісу з селянством (ос­новною масою населення національних республік було селян­ство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації на­ціональних відносин;

- намагання комуністичної партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республі­кою представників неросійських народів [у 1920 р. у КП(б)У українці становили лише 19%, тоді як вони становили 80% на­селення УСРР, і лише 11 % комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%];

- намагання радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження республіки, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування;

- потребою зміцнення новоутвореного державного утворення - СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету, тощо.

Важливо проаналізувати практичне здійснення "україніза­ції" в Україні, виділивши такі наслідки:

1. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партій­них працівників організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити поса­ду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну докумен­тацію переведено на українську мову].

2. Зростає кількість українців у партійному і державному апара­тах. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927 р. -52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні змі­ни. Однією з них була поява нової державно-політичної, гос­подарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

3. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток націо­нальної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням у країні так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні поча­ли впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%).

4. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Одним з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, деякі фа­культети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею викладачів, підручни­ків, нерозвиненістю української наукової термінології, особ­ливо з природничих дисциплін.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. во­на становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на тай час кіностудію поширюються різні літературні угрупування. Різнопланова культурно-освітня робота прово­дилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

7. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський наці­ональні райони, а також 954 сільські ради національних мен­шин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татар­ською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

На початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпо­чинається боротьба з так званим буржуазним націоналізмом. Так, у 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" так званої "Спіл­ки визволення України" (СВУ). Під репресії потрапили академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, О.Черняхівський та інші. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського націоналістич­ного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський.

Репресії не обминули і творчу інтелігенцію. Із 250 українсь­ких письменників було репресовано понад 200. Така сама доля спіткала багатьох театралів, серед них видатного режисера Л.Курбаса, художників. На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки М.Хвильовий, М.Скрипник.

Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове ви­кладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприя­ла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утво­рень тощо.

Отже, проголошений комуністичною партією курс на "укра­їнізацію" та його наслідки мали велике значення. Однак було б помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зу­силь партії. Вона була насамперед далеким відгомоном українсь­кої національної революції 1917-1921 рр. Якщо націонал-комуністи виступили керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з українсь­кої інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Відповідну групу серед них становили українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйо­зність курсу на "українізацію". Загалом курс на "українізацію" був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії СРСР.

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. До яких наслідків привела політика "воєнного комунізму"?

2. Чому неп пов'язується насамперед із скасуванням продрозкладки?

3. Проаналізуйте причини і наслідки голоду 1921-1923 рр.

4. Як позначилась централізаторська політика Москви на внут­рішньому і міжнародному становищі України?

5. Які ж основні причини втрати суверенітету радянськими рес­публіками, зокрема Україною?

6. Які основні політичні аспекти українізації в 20-ті роки?

7. В чому ви вбачаєте основні причини відмови від політики українізації?

8. Пов'яжіть неп і політику українізації з сьогоденням України.

Україна в 30-х роках. Утвердження тоталітарної системи соціалізму. Західноукраїнські землі під владою Польщі

Мета і завдання

З'ясувати причини переходу до форсованої індустріалізації та її особливості, наслідки в Україні. Визначити мету переходу до суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу. Вказати причини і наслідки голоду - голодомору 1932-1933 рр. Охарактеризувати соціально-економічне і політичне становище західноукраїнських земель у 20-30-х рр.

Дата добавления: 2014-10-15