Тема XII

План

1. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика уряду П.Скоропадського.

2. Прихід до влади Директорії УНР та її політика. Агресія ра­дянської Росії проти Української держави; поразка Директорії УНР. Ризький мирний договір.

3. Проголошення ЗУНР, її внутрішня та зовнішня політика. Агресія Польщі проти ЗУНР.

4. Причини втрати української державності та її історичне зна­чення.

Перше питання плану. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хлі­боробський з'їзд (близько 8 тис. чол.) проголосив почесного ота­мана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьма­ном України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення - гетьманат "Українська держава". Основні причини, що забезпечили безкровний характер гетьманського перевороту:

1. Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас (непослідовність тактичних дій; зволікання із вирішенням насущних соціально-економічних проблем; зне­вага до представників імущих класів; не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства; неповне усвідомлення по­треби творення національної армії тощо).

2. Підтримка П.Скоропадського 450-тисячною німецько-австрій­ською армією.

3. Важке економічне становище України (зубожіння селян, па­діння виробництва промислової продукції, руйнування транс­порту, зв'язку - результат чотирирічної світової війни).

4. Розкол у політичних силах України, які мали більшість у Центральній Раді, тощо.

5. Поступове знецінення національних ідеалів.

6. Розкольницька діяльність більшовиків України.

Слід підкреслити, що метою гетьманського перевороту було:

- не допустити дезорганізації та деградації суспільства, що не­минуче вело до суспільної катастрофи;

- покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності;

- утворити державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці" (П.Скоропадський).

Отже, якщо Центральна Рада спиралася в своїй діяльності на ліві сили (в її складі були в основному партії соціалістичного спрямування), то гетьманат П.Скоропадського базувався на під­тримці правих сил. Ідеологічна платформа тих сил, які привели до влади П.Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій України", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р. (Див.: Історія України: Документи. Матеріали (Уклад., комент. В.Ю. Короля).

-К.,2001,с. 277-282).

Суттю державного режиму гетьманату була зміна демокра­тичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки одної особи - гетьмана П.Скоропадського.

Яка ж внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського, її досягнення і прорахунки?

Можна відмітити такі досягнення діяльності П.Скоропад­ського:

1. Відновлення права приватної власності та вільного підприєм­ництва.

2. Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, бороть­ба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва.

3. Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи, сформування державного бюджету.

4. Прийнято закон про загальний військовий обов'язок (армія мала нараховувати понад 300 тис. чоловік); розпочато розбу­дову українського морського флоту.

5. Визнано де-юре і де-факто суверенітет Української держави з боку майже трьох десятків країн світу.

6. Подальші кроки щодо української народної освіти і підви­щення авторитету державної української мови [створено укра­їнські початкові школи, відкрито 50 нових українських серед­ніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними) тощо].

7. Піклування про розвиток науки, заснування Української ака­демії наук та українських наукових видань.

8. Значне розширення мережі національної вищої школи, теат­ральних закладів, музичних, культурних установ.

9. Підвищено авторитет Православної Церкви; покладено поча­ток Українській Автокефальній Православній Церкві тощо. Щодо прорахунків у діяльності гетьманату П.Скоропад­ського, то вони полягали в наступному:

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і "вибивання" компенса­ції з селян за збитки, завдані маєткам.

2. Невирішеність аграрного питання на практиці.

3. Закон про локаути, тобто заборона страйків, що вело до знач­ного обмеження демократизму.

4. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.

5. Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), біль­шість в уряді були членами російської партії кадетів.

6. Помилкова ставка лише на багаті, заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості.

7. Велика залежність від німецько-австрійської військової адмі­ністрації; орієнтація лише на держави німецького блоку.

8. Прийняття Акта про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, чим було перекреслено головні здобутки на шля­ху державотворення (фактично скасовувалась державність, самостійність України), тощо.

Друге питання. В травні 1918 р. партії просоціалістичної орі­єнтації утворили опозиційний гетьманові П.Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня - Українсь­кий національний союз; з вересня очолив В.Винниченко). 13 лис­топада на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П.Скоропадського і для керівництва по­встанням було утворено тимчасовий орган - Директорію [назва­на за аналогією з Великою французькою буржуазною революці­єю, в ході якої у 1795 р. після повалення якобінської диктатури було утворено директорію]. До Директорії увійшло п'ять чоло­вік:

В.Винниченко - соціал-демократ, голова; С.Петлюра - соціал-демократ; Ф.Швець - соціаліст-революціонер; П.Андрієвський -соціаліст-самостійник; А.Макаренко - безпартійний.

Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 лис­топада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки і питання про владу було практично вирішено. 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і вона повністю пе­реходить в руки Директорії, котра 19 грудня влаштовує тріумфа­льний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Отже, після перемоги антигетьманського повстання Дирек­торія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскі­льки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі до­слідники називають "Тимчасовою Конституцією України", - Де­кларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні про­грамні цілі та чинники їх реалізації.

2. Оголосила себе "верховною владою революційного часу", за­значивши свою тимчасовість.

3. Оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу Украї­ни, який розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд соціально-економічних гасел, зокрема: робі­тничий контроль; боротьба зі спекуляцією; "національна зла­года всіх націй, що заселяють українську землю" тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері. робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, право коаліції і страйків, колективні договори.

6. Відновлювалась національно-персональна автономія та інші.

26 грудня 1918 року було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. 5 січня 1919 року відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ) - Тимчасового передпарламенту.

Варто наголосити, що 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт СоборностіУкраїни (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив "Закон про форму влади в Україні". Він став державним органом молодого україн­ського парламентаризму.

Перші тижні перебування Директорії при владі були пері­одом найвищого тріумфу, а далі її сила невпинно занепадала. Розпочався наступ радянських військ на Україну; 3 січня 1919 року був зайнятий Харків, де частина української території отри­мала офіційну назву - Українська Соціалістична Радянська Рес­публіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 року став болгарин Х.Раковський.

16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська зайняли Київ.

Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньо­політичної підтримки.

Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про перегово­ри з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри, як головних "провідників більшови­цького курсу", 9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра - із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих "похідних кабінетів", а місцем осідку уряду були Вінниця, Про­скурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919 р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив пе­рехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу.

Бажано коротко зупинитись на українсько-польській угоді (21 квітня 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри -Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою.

За умовами Варшавського договору:

- польський уряд визнавав незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою;

- кордон між Україною і Польщею мав проходити по колиш­ньому російсько-австрійському кордоні, а Східна Галичина і Волинь відходили до Польщі;

- гарантувались національно-культурні права українського на­селення в Польщі й польського - в Україні;

- Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спря­мованих проти України;

- у спеціальній таємній військовій конвенції передбачалось: по­чаток спільних польсько-українських воєнних дій проти ра­дянських військ на території України; воєнні дії мали відбува­тись під польським командуванням; український уряд дав згоду на підпорядкування польському управлінню залізниць, постачати продукти харчування для польської армії.

Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. червоні війська оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і РСФСР та! УСРР було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919-1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Варшавський дого­вір був анульований.

Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників ра­дянської делегації, А.Йоффе, який заявив голові польської деле­гації Я.Домбовському: "Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно) "

Отже, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі пла­ни Директорії і "узаконив" контроль радянської Росії над більші­стю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

Основні причини поразки Директорії:

1. Директорія не мала дієздатної армії, особливою рисою якої стала отаманщина (отамани не виконували наказів, діяли сва­вільно тощо).

2. У керівництві Директорії не було єдності у поглядах на перс­пективу національно-державного будівництва. Пошук комп­ромісів часто приводив до загострень особистих відносин між політичними діячами та партіями.

3. По-справжньому не було створено інститутської влади. Селян­ська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анар­хію.

4. Проведення аграрної реформи затягувалося, й вона мала попу­лістський характер. Закон про ліквідацію приватної власності не втілювався в життя; земельна власність іноземних поміщи­ків оголошувалася недоторканою тощо.

5. Психологічним аспектом поразки Директорії можна назвати відсутність у селян загальнонаціональних інтересів; виявляла­ся інертність у справі захисту власної держави.

6. У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Ан­танти, які не визнавали Директорію та почали воєнну інтерве­нцію на півдні України.

При розгляді третього питання слід зазначити, що на захід­ноукраїнських землях національне відродження відбувалося швидше порівняно з економічно розвиненими землями Східної України. Ці прояви дали свої позитивні наслідки. Коли Австро-Угорська імперія почала розвалюватися (в кінці Першої світової війни), в західних землях встановилася своя держава - Західно­українська Народна Республіка. Цьому передували важливі по­дії, котрі потребують короткого аналізу.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх полі­тичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначен­ня, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 україн­ських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Гали­цького та 16 - до Буковинського крайових сеймів і по 3 предста­вники від національно-демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Євгена Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галиць­ких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Українсь­кої Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 ли­стопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих

умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастро­фою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада українцями на чолі з сотником УСС Д.Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взято під контроль всі державні установи, казарми й інші важливі об'єкти, над ратушею замайо­рів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот-тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є... господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави - Західно-Українська Народна Респуб­ліка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. кв. км з 6 млн. на­селення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Прав­да, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття -Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише терито­рію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд - Державний секретаріат, який складався з 14 державних секре-тарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К.Левииького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний За­кон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: на­зва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. У цьому законі закріплювались верховенство і су­веренність народу, який мав здійснювати їх через свої представ­ницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, та­ємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, Державним прапором - синьо-жовтий, гімном - пісня "Вже воскресла Україна" ("Ще не вмерла Україна".)

Виявилось, владу легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чи­сел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з пере­мінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернопо­ля, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві, на Софіївській площі, було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час Українська галицька армія (УГА) ЗУНР вела бої з переважа­ючими у бойовій силі і техніці польськими військами. 16-18 лип­ня 1919р. УГА перейшла р. Збруч, залишивши всю Східну Гали­чину під польською окупацією.

Отже, Акт злуки мав декларативний символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості держа­вотворчих сил, щоб вистояти в тогочасних складних умовах і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали в цей час позицію за позицією, територію за тери­торією.

Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і ор­ганізацію судів» (16 листопада 1918р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обо­в'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР»

(16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 кві­тня 1919 р.) тощо.

Слід погодитися з думкою історика І. Лисяка-Рудницького:

«Галичина 1918-1919 рр. - єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

У четвертому питанні плану лекції необхідно розкрити при­чини поразки української революції 1917-1921 рр. Головними з них можна назвати наступні:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, місь­кого елемента тощо).

2. З усіх соціальних верств найбільш національне» свідомою бу­ла інтелігенція, але вона становила лише 2-3% усього насе­лення.

3. Міста переважно не були осередками українства, оскільки

були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків..

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціа­льні (земля, 8-годинний робочий день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували на­ступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздат­ної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалеж­ність (так. Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П.Скоропадський - лише на праві).

9. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії С.Петлюрою а та В.Винниченком).

10. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада] переходила з рук в руки 14 разів!).

11. Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав ш національні змагання. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо. Отже, поразку української революції 1917-1921 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього по­рядку. Проте незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

- прискорився процес перетворення українського етносу, який за словами І.Франка, являв собою "купу піску", на сучасну по­літичну націю;

- з назвою "Україна" відроджена (хоч і тимчасово), держава ні­коли вже не зникала з політичної карти світу;

- була реанімована традиція державності, на засадах якої розви­валася українська політична думка до кінця XX ст.;

- накопичувався визвольний потенціал, зростала самосвідомість, формувалися національні кадри.

Варто також зазначити, що то був особливий етап національ­ної історії: протягом чотирьох років було пройдено величезну еволюцію - від підданства через проголошення національно-територіальної автономії федеративної Росії до усвідомлення по­вної незалежності й самостійності; поновлена в Україні держав­ницька свідомість, яка була приглушена двома віками російської окупації. Головне, що зробила революція - це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність.

Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття - економічній, політичній, духовній, державотворчій. Свідченням цього є Універсали Центральної Ра­ди, законодавчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформо­вано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя.

Слід погодитися з досить слушною думкою українського іс­торика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України..." і що "... немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі".

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Які причини гетьманського перевороту 29 квітня 1918р.?

2. Які причини падіння гетьманської влади П.Скоропадського?

3. В чому були досягнення і прорахунки Директорії УНР?

4. В чому полягає основний зміст Варшавської угоди?

5. Якими були особливості національно-визвольного руху в за­хідноукраїнських землях?

6. Чому національно-визвольна боротьба 1918-1919 рр. в Гали­чині, Буковині та на Закарпатті зазнала поразки?

7. Історичне значення української державності на початку 20-х років та причини її втрати.

8. Які можна виділити етапи в процесі державотворення на укра­їнських землях в 1917-1921 рр.?

Соціально-економічний стан та політичний розви­ток України в 20-ті роки

Мета і завдання

Дати визначення політики "воєнного комунізму", її діям у радянській системі. Розкрити причини утворення СРСР та його наслідки для України. Проаналізувати причини запровадження неп(у), його суть та результати. Охарактеризувати політику укра­їнізації, її досягнення та згортання.

Дата добавления: 2014-10-15