Тема VII

План

1. Визвольна боротьба під проводом С.Палія, С.Самуся, А.Абазина, З.Іскри. Початок гайдамацького та опришківського рухів, їх історичне значення.

2. Гетьманство І.Мазепи. Внутрішня і зовнішня політика.

3. П.Орлик і його Конституція. Оцінка гетьманства І.Скоропадського, П.Полуботка, Д.Апостола.

Розкриваючи перше питання, слід підкреслити, що після "Трактату про вічний мир" (1686 р.) Правобережжя було надзви­чайно понижене і польський уряд змушений був відновити коза­цтво з метою колонізації і заселення краю. Поселенці ж організу­вали своє життя за козацькими звичаями, створили полки і сотні. Прагнення народних мас Правобережжя возз'єднатися з Лівобе­режною Україною стало головною причиною антифеодального визвольного руху, рушійною силою якого, як і раніше, були се­ляни і козаки. Визвольну боротьбу правобережного козацтва очолили полковники — С.Палій. С.Самусь. А.Абазин, 3.Іскра.

Сформовані ними у Фастові, Брацлаві, Корсуні полки розпо­чали визволення Правобережної України від польської шляхти. На звільненій території влада переходила до рук старшинської адмі­ністрації - полковників і сотників, сільських і міських отаманів.

В той же час у 1690 р. польський уряд направив свої військо­ві сили на Фастів та інші опорні пункти козацьких військ Право­бережжя. Протягом жовтня-грудня Фастів перебував в оточенні польсько-шляхетських військ. Рішучий опір козаків і всього на­селення примусив польське військо відступити.

У лютому 1694 р. козаки під Іванковом (Київщина) розгро­мили польські передові сили.

У червні 1699 р. Варшавський сейм ухвалив постанову пре ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воє­водствах, мотивуючи це тим, що після припинення війни з Туре­ччиною відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобе­режжі. Але козацька старшина не виконувала це рішення.

Для успішної протидії каральним військам козаки в листопа­ді 1702 р. визволили Білу Церкву - форпост польського пануван­ня на Правобережжі. Проте уряд шляхетської Польщі не хотів змиритися з втратою впливу на Правобережній Україні. У січні 1703 р. 15-тисячне каральне військо вторглося на Поділля, а по­тім на Волинь, Брацлавщину, де повстанці зазнали великих втрат.

На початку 1704 р. Самусь та Іскра зробили чергову спробу перейти з козацьким військом, населенням Правобережжя під протекторат Російської держави. Результатом переговорів із представниками царського уряду було визнання І.Мазепи геть­маном "обох берегів Дніпра".

Необхідно проаналізувати причини протистояння С.Палія та І.Мазепи, його наслідки для долі України. (Самостійно; див.: Борщак І., Мартель Р. І.Мазепа. -К., 1991, с. 47-49).

Акцентуючи увагу на гайдамацькому русі, треба сказати, що основна причина його полягала в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасни­ками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта та нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боро­тьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Осо­бливо активізувались дії гайдамаків в 1734-1738 рр. на Правобе­режжі - Брацлавщині, Київщині, Волині, Поділлі під проводом Верлана, Гриви, Медведя тощо.

Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., ко­ли царська армія увійшла на Правобережжя, щоб підтримати ка­ндидатуру Августа ПІ на польську корону.

В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій, слабка озброєність спричинили поразку повстання.

Отже, гайдамацький рух за своїм характером був антифео­дальним, антипольським, антишляхетським.

Висвітлюючи опришківський рух у Галичині та на Закарпатті, варто відзначити причини його виникнення: експлуатація селянства, національний гніт. Опришківство було невід'ємною течією націона­льно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпо­сницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

Особливо характерною була боротьба народних месників у 30-50-х рр. XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша. Перші звіст­ки про цього легендарного ватажка опришків містять джерела за! 1738 р. Базою розташування загону Довбуша була гора Стіг у |Чорногорі (на межі кордонів Польщі, Угорщини, Молдавії), звід­ки робились напади на шляхетські маєтки не лише в Коломийсь­кому повіті, а й у Буковині і на Закарпатті.

Навесні 1743 р. Довбуш розпочинає походи на східне Поділ­ля. Найактивнішими в його діяльності були 1744-1745 рр. На боротьбу з опришками польська влада витрачала великі кошти. В серпні 1745 р. в с.Космач (на Прикарпатті) Довбуш був смерте­льно поранений місцевим глитаєм С.Дзвінчуком, який за це був звільнений від феодальних повинностей.

Довбуш був надзвичайно популярним у народі. Про нього і складали пісні, легенди і навіть казки, його іменем названі скелі, ]печери тощо. Довбуша оспівали класики української літератури - І.Франко, Ю.Федькович, М.Коцюбинський.

Друге питання. Гетьманування Івана Мазепи, його правління можна умовно поділити на два періоди: перший, коли гетьман був слухняним виконавцем волі Петра І, другий, коли відкрито виступив проти антиукраїнської політики Москви. Все ж і на першому етапі Мазепа, в міру можливостей, використовував до­вір'я Москви для зміцнення безпеки України. " Коломаиькі статті" (1687 р.), які були укладені Мазепою з Росією, значно обмежували і навіть ліквідовували самостійну економічну, соціа­льну і зовнішню політику Гетьманщини. Так, заборонялося вести торгівлю з Кримом та торгувати в Московській державі. Вимага­лось карати смертю за відмову приймати гроші без золотого за­безпечення, які виплачувались царським гарнізонам в Україні. Абсолютно заборонялись міжнародні відносини України. Листи й документи, які надходили з-за кордону, наказувалося нерозпе­чатаними посилати в Москву. Також велілося "народ Малороссийский всякими меры й способы с Великороссийским соединять й нерозрывное й крепкое согласие проводить". Для досягнення цієї мети рекомендувалося дбати, щоб було більше змішаних україно-російських шлюбів. І, нарешті, статті зазначали формулу, яка вже без всяких застережень визначала Україну частиною Московської держави: "Никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край - Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно - их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы".

І все-таки в цих несприятливих умовах І. Мазепі вдалося ви­вести Україну із стану Руїни, політичного безладдя, громадянсь­кої війни. Він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманської влади, ставши непохитним володарем України (ці­лих 22 роки, з 1687 по 1709 рр.), згуртувати навколо себе стар­шину. І.Мазепа мріяв про створення держави західноєвропейсь­кого взірця. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старши­ни аристократичної верхівки так званих "бунчукових товаришів", щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю). Уславився І.Мазепа і своїм ме­ценатством, опікуванням письменства, науки, мистецтва й особ­ливо церкви. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. За його сприяння Києво-Могилянська колегія одержала в 1701 р. статус академії. За його гетьманування збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського ба­роко. У 1690 р. споруджено нове приміщення Києво-Могилянської колегії, у 1698 р. - кафедральний собор у Переяславі, у 1700 р. було засновано Чернігівський колегіум. Мазепа був покровите­лем літератури. Сам він - автор низки віршів. Коштом гетьмана надруковано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монас­тирів обдарував він іконами, книгами, дзвонами і цінними реча­ми. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.

Все ж для об'єктивності варто відмітити, що більшу частину свого гетьманування Мазепа діяв як політик промосковської орі­єнтації. Лише за перших 12 років свого правління він відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі народу. Аристократична спрямованість соціальної політики Ма­зепи не сприймалася народом (він володів близько 20 тис. маєт­ків: у 1701 р. виданий указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку тощо). Напевно, мав рацію М.Грушевський, ко­ли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.

Розкриваючи причини Північної війни, варто зазначити, що для України це була чи не остання можливість вирватися з-під опіки Москви, враховуючи постійну тенденцію обмеження її ав­тономії. Сам І. Мазепа виступав поборником ідей незалежності й соборності України. З метою збереження підвалин державності в складних подіях Північної війни він розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і польським королем С.Ліщинським. Ці переговори завершилися укладенням у 1708 р. від­повідних угод.

Як вказують історики Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г., українсько-шведський договір мав військовий харак­тер і спрямовувався на ведення спільних воєнних дій проти Росії. Українсько-польський договір передбачав входження козацької України (Правобережжя, Лівобережжя і Сіверщини) у формі "кня­зівства Руського" до Речі Посполитої. Повернення до Гадяцької концепції мало забезпечити мінімальні інтереси України у випад­ку перемоги у війні з Росією Швеції. (Див.: Литвин В.М., Мордві­нцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. -К., 2002, с. 224).

Слід проаналізувати причини невдачі українсько-шведського війська в битві під Полтавою (червень-липень 1709 р.) та її нас­лідки для історичної долі України (самостійно). Перемога Петра І ознаменувала остаточний крах намірів патріотично налаштова­ної козацької старшини, очолюваної Мазепою, виборити незале­жність. Полтавська катастрофа започаткувала інтенсивний про­цес згасання державної ідеї серед еліти й козацтва, втрати ними волі у відстоюванні національних інтересів.

Помер І. Мазепа 21 вересня (2 жовтня) 1709 р. і був похова­ний у святогорському монастирі в м. Галац (нині Румунія). Потім труну викопали і відправили в Ясен.

Які основні політичні причини та наслідки поразки І.Мазепи? Їх зумовлювали більшість зовнішніх і внутрішніх чинників. Се­ред них:

- розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації;

- цілеспрямоване руйнування Москвою української державнос­ті, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті;

- обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Ма­зепи певної частини козацтва та селянства;

- недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя;

- український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем", усвідомив ціну "союзу" з Московщиною, позбувся ілюзій що­до подальшого збереження своїх вольностей і прав тощо.

Проте, незважаючи на всю складність і суперечливість по­статі І. Мазепи, він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія). Намагання вивести Україну із складної ситуації, відновити дер­жавний суверенітет зробило ім'я Мазепи гаслом і програмою бо­рців за незалежність України протягом наступних століть. "Ма­зепа був передусім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України,...він ішов до неї... все своє життя". (Див.: Борщак І., МартельР. І.Мазепа. -К., 1991, с. 158).

Третє питання. Висвітлюючи діяльність в еміграції гетьмана Пилипа Орлика, особливу увагу необхідно звернути на укладену угоду між ним, старшиною і запорожцями, що отримала назву "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького" (квітень 1710), згодом названа "Конституція П.Ошика". Основ­ний зміст цієї угоди:

- проголошувалась незалежність України від Росії та Польщі;

- територія України визначалась Зборівським трактатом (1649 р.);

- при гетьманові утворюється Генеральна рада із законодавчою владою, яка складається з генеральної старшини, полковників, виборчих депутатів від кожного полку та з делегатів від запо­рожців. Рада збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень та Покрову;

- справи про гетьманову кривду та провини старшини розглядає генеральний суд, до якого гетьман не має права втручатись;

- державна скарбниця і майно підпорядковуються генеральному підскарбію; на гетьмана призначаються окремі землі;

- встановлюється виборність полковників, сотників з наступним затвердженням гетьмана;

- спеціальна комісія має здійснити ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей населення;

- гетьман має захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиро­там тощо. (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). -К., 2001, с. 158-160).

Отже, Конституція П.Орлика має демократичні тенденції. Зміст деяких її статей свідчить про те, що засади парламентариз­му зародились у середовищі українських політиків уже на почат­ку XVIII ст.

П. Орлик увійшов в історію як гетьман, який відкрито дома­гався створення Української держави. Хоча діяльність його не могла забезпечити Україні самостійного статусу, але активні ди­пломатичні зусилля примусили уряд Росії після смерті Петра І вести більш зважену політику щодо неї.

[Рекомендується самостійно опрацювати історичні матеріали та коротко законспектувати про діяльність гетьманів — І. Скоропадського, П.Полуботка, Д.Апостола. (Див.: Історія України. (Кер. авт. кол. Ю. Зайцев). -Львів, 1998, с.139, 141-144; Гетьмани України Історичні портрети-К., 1991).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Охарактеризуйте державницьку діяльність гетьмана І.Мазепи.

2. Чому в 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведів?

3. Дайте характеристику угоди, укладеної між Карпом XII і Ма­зепою в 1709 р.

4. Чому плани Мазепи не здійснилися?

5. Які зміни стались у політичному та соціально-економічному розвитку України після І.Мазепи?

6. В чому полягало дальше обмеження автономії України за І.Скоропадського, П.Полуботка і Д.Апостола?

7. Зв'яжіть "Конституцію П.Орлика" із сьогоденням.

Україна в другій половині XVIII ст.

Повна ліквідація національної державності

Мета і завдання

Розкрити причини, методи остаточної ліквідації автономії України царською Росією. Проаналізувати причини посилення феодального, національного, релігійного гніту населення на Пра­вобережжі, виникнення гайдамацького руху під назвою Коліїв­щина. Визначити причини занепаду і повної руйнації Речі По­сполитої в другій половині XVIII ст.

План

1. Соціально-економічне становище українських земель в складі Росії. Гетьманство К.Розумовського і його скасування цариз­мом.

2. Знищення Запорозької Січі. Остаточна ліквідація автономії України.

3. Правобережні землі в складі Польщі. Коліївщина.

4. Загарбання українських земель Австрією і Росією внаслідок поділів Польщі. Становище цих земель в складі імперій.

При розгляді першого питання необхідно підкреслити, що в другій половині XVIII ст. на Лівобережжі України загострюються феодально-кріпосницькі відносини; соціально-економічне ста­новище козацтва і селянства погіршується. В 1783 р. царицею Катериною П запроваджується кріпацтво.

Слід нагадати, що з проголошенням Російської імперії (1721 р.) українській автономії було завдано удару, який позба­вив гетьмана і старшину реальної влади. При гетьманові була створена так звана перша Малоросійська колегія (1722 р.), яка контролювала фінанси, діловодство, розглядала скарги на всі ад­міністративні й судові заклади України; заборонялись вибори но­вого гетьмана. З приходом до влади Петра II Малоросійська ко­легія була ліквідована і дозволено вибори гетьмана. Але з приходом до правління імператриці Анни знову відновились ста­рі порядки.

Деяке полегшення для України наступає в часи перебування на престолі дочки Петра І Єлизавети, фаворитом якої був украї­нець Олекса Розумовський. У 1750 р. було дозволено вибирати нового гетьмана. Новообраним гетьманом став брат О.Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750-1764рр.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширити автономне управління Української держави; відновив склад генеральної старшини і су­ду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою

владу Київ і Запорожжя, вивести з України царські війська, від­новити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Як тільки на престол заступила Катерина II, ставлення до Ге­тьманщини різко змінилося. Плани Розумовського зробити геть­манство спадковим не реалізувалися. В 1764 р. він на вимогу ім­ператриці відмовився від гетьманства і на Лівобережжі знову почала діяти Малоросійська колегія. Одночасно в Україні були створені дві губернії - Слобідська на сході та Новоросійська на півдні. (Див.: Історія України. Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В. Ю. Короля). -К.. 2001. с. 165-169).

Друге питання - остаточне знищення української державнос­ті - не треба розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємо­пов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. - ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до II Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1 765 р. - ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було п'ять) і замість них створено регулярні гусарські полки;

1775 р. - знищено Запорозьку Січ;

1781 р. - скасовано адміністративний поділ Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. - скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 р. - заборонено вільний перехід українських селян з мі­сця на місце і таким чином введено кріпосне право;

1785 р. - українська старшина урівнювалася в правах з росій­ським дворянством;

1786 р. - проведена секуляризація (тобто конфіскація) мона­стирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскіль­ки монастирі були осередками культури в Україні;

30-тірр. XIX ст. - припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувся поступовий, але цілесп­рямований процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах внутрішньої автономії в складі Російської держави. І «наслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систе­му Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською моделлю.

Варто підкреслити, що утвердження великоросійського зако­нодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило становище старшини. Змирившись із втратою автономії, козацька старшина (в більшос­ті) стала підтримувати політику царського уряду.

До ліквідації української державності також призвели:

1. Відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави.

2. Відсутність природних кордонів української території, її від­критість з усіх боків.

3. Незначний розвиток урбанізації, а звідсіля - слабкість міщанс­тва, інтелігенції.

4. Психологічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя і українським патріотизмом).

Третє питання. Після падіння І.Мазепи та поразки П.Орлика починається активне відновлення польсько-шляхетських поряд­ків на Правобережжі України. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. На цих землях, особливо на півдні Київщини магнати для свого збагачення почали створювати так звані "свободи", у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Проте після закінчення "пільгових років" землевласники відновили панщину та натура­льні повинності. Водночас загострились релігійні стосунки. На півдні Київщини уніатський митрополит Ф.Володкевич активно повів наступ на православну церкву. Уніатське духовенство намагалося навернути православних на унію за допомогою польсь­кого війська.

Ці події й викликали серед українського населення (право­славних) значне соціальне напруження на Правобережжі, безпо­середнім наслідком якого стала гайдамаччина (від турецького "гайда" - гнати, переслідувати, турбувати). Це була яскрава фор­ма визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734-1738 рр., 1750 р. та 1768р.

Своєрідною кульмінацією гайдамацького руху стало селян­сько-козацьке повстання 1768 р., відоме під назвою Коліївщина (від слів "кіл", "колоти", "колій").

Отже, цей народний рух був зумовлений взаємодією кількох причин: - посиленням соціально-економічних утисків українського на­селення, особливо панщинних повинностей. Найбільш харак­терним цей чинник був для Київщини, яка стала базою для розгортання Коліївщини;

- значний вплив на селян мала і близькість вільного Запорожжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував усе нові села;

- наступ уніатського духовенства на православну церкву з ме­тою її ліквідації.

Слід також відмітити, що в той час панське господарство за­непадало внаслідок перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного, що негативно вплива­ло й на перспективу розвитку. Це, безумовно, позначилося на взаєминах українських селян і польської шляхти, посиливши со­ціальне напруження.

Як розгортались події? У 1768 р. король Польщі С.Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрів­няння у правах православних і католиків. Як слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до цього договору, утворивши так звану Барську конфедерацію (м. Бар на Поділлі). Конфедерати оголосили "хрестовий похід" проти пра­вославних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під царського впливу. Не маючи змоги вгамувати збройні виступи магнатів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя, вступило російське військо.

Слід наголосити, що українське населення сприйняло появу царських військ як надану їм допомогу в боротьбі проти польської влади. Ці обставини сприяли розгортанню селянсько-козацького виступу на Правобережжі. Навесні 1768 р. запорозький козак М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. Гайдамацький рух швидко охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Загони Залізняка зайняли Черкаси, Фастів, Корсунь, Канів та інші міста. На бік повсталих перейшов уманський сотник І.Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань - міцну фортецю, опорну точку польської шляхти у цьому регіоні, що стало переможним моментом у розгортанні Коліївщини.

Важливо зазначити, що складовою частиною цього руху були антифеодальна боротьба, яка в будь-який час могла перенестися на Лівобережжя. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскількі повстанці, переслідуючи шляхту, перейшли кордон і спалили турецьке місто Баяту. Ці фактори повністю змінили тактику російського уряду щодо гайдамацького руху. Катерина II наказала командуючому російською армією генералу Кречетнікову придушити повстання.

Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщину придушено лише на весні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з гайдамаками Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис осіб. І.Гонту після жахливих тортур було порубано на частини, його голову прибито до воріт Могилева. 250 повстанців російського підданства (в тому числі і М.Залізняка) після катувань за слали в Сибір.

Отже, Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюється тим, що, і одного боку, вона бачила у гайдамаччині ослаблення Польщі, з іншого - боялась, щоб цей антифеодальний рух не поширився на російську територію. Стратегічною метою політики Росії було встановлення цілковитого контролю над Правобережжям (здійс­нено в 1793 р.).

Варто підкреслити, що Коліївщина була останнім великим повстанням на Правобережжі. Після того, як російське самодер­жавство відкрито стало на бік польської шляхти у боротьбі проти повсталих, надії селянства на своє визволення згасли. Крім того, ліквідація Запорозької Січі (1775 р.) позбавила селян надійної ба­зи, що давала притулок і підтримку. Все ж активізація визвольно­го руху в значній мірі вплинула на формування передової суспі­льної думки серед української інтелігенції кінця XVIII - початку XIX ст.

Четверте питання. В другій половині XVIII ст. відбувається спершу занепад, а потім і руйнація Польської держави.

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись ослаб­ленням Польщі, ділять її. За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітеб­ське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія за­хопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.

У 1 793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Поль­щі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі - Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині і Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія - Малу Польщу з Крако­вом та Любліном.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої 62% тери­торії і 45% населення колишньої Польщі дісталися Росії, 18% зе­млі та 32% населення - Австрії, відповідно 20-30% відійшло до Прусії. Українські землі, що входили до її складу, стали розірва­ними між Росією і Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Бу­ковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

Зміни в соціально-економічному та політичному житті насе­лення цих земель студенти опрацьовують самостійно. (Див. ре­комендовану літературу).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Чому Російська імперія пішла на повну ліквідацію автономії України саме в другій половині XVIII ст.?

2. Яку роль відіграла Запорозька Січ в історії України?

3. Яку роль відіграла Росія в повстанні гайдамаків у часи Коліїв­щини? Чому Катерина II допомогла польській шляхті приду­шити повстання?

4. Яку роль відіграли опришки в розвитку української народності на Прикарпатті?

5. Які зміни відбулися в становищі населення Правобережної та Західної України в результаті поділів Польщі?

Дата добавления: 2014-10-15