Тема XI

План

ТЕМА Х

План

1. Особливості економічного розвитку українських земель в складі Росії на початку XX ст. Створення політичних партій.

2. Особливості соціально-економічного розвитку Галичини на початку XX ст. Політичні партії та молодіжні організації.

3. Українські землі в роки Першої світової війни. Українські сі­чові стрільці (УСС). Тактика політичних партій України в ро­ки війни.

Перше питання плану. Приступаючи до розгляду даної теми, варто зазначити, що основні українські землі на початку XX ст. були поділені між двома імперіями - Австро-Угорською (близько 15%) і Російською (85%). Якщо порівняти становище українсько­го народу в складі цих імперій, то можна зробити висновок, що в соціально-економічній сфері в Російській імперії українцям жи­лося відносно легше, оскільки тут, особливо в Донбасі та Подні­пров'ї, після реформ 60-70-х рр. XIX ст. відбувався бурхливий промисловий розвиток, були в наявності великі простори земель (південь України) тощо. В Австро-Угорській імперії економічний розвиток західноукраїнських земель був значно уповільнений (ці проблеми розглянемо в наступному питанні).

Щодо духовно-культурного і національного розвитку, то навпаки, в Російській імперії більшість проявів національного життя всіляко придушувалися, досить згадати сумнозвісні Валуєвський 1863 р. та Емський 1876 р. укази (заборона української мови). В Австро-Угорській імперії українці мали певні (хоч, зви­чайно, й обмежені) права, зокрема: навчання в початкових шко­дах велося рідною мовою, видавалися українські газети і журна­ли, діяли українські товариства "Просвіта", НТШ тощо.

Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х рр. XIX ст. суттєво стримували соціально-економічний розвиток Російської імперії, а відповідно і українських земель в її складі. Проте ці ре­форми були незворотними і давали певний простір запізнілим соціально-економічним перетворенням. Так, на початок XX ст. за своїм економічним потенціалом України посідала друге місце в промисловому виробництві імперії і виробляла більш як 20%

промислової продукції; частка України в експорті пшениці Ро­сійської імперії становила 90%, а збір пшениці - 20% світового врожаю тощо.

В кінці XIX ст. в Україні завершився промисловий переворот

- перехід від мануфактурного виробництва до фабричного, від дрібного до широкомасштабного, від ручної праці до машинної.

Економічний розвиток українських земель у ці роки відбува­вся в руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас він мав свої особливості, що зумовлювались:

- вигідним географічним розташуванням;

- природними багатствами;

- дешевою кваліфікованою робочою силою.

Особливостями економічного розвитку українських земель

початку XX ст. були:

1. Перетворення Донбасу та Подніпров'я на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У 1913 р. Україна вироб­ляла від загального виробництва Російської імперії: залізної руди - 72,3%, сталі - 58, чавуну - 69, прокату - 57, вугілля -73, сільськогосподарських машин - 50, паровозів - 40%.

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розви­тку індустрії.

3. Високий рівень концентрації промислового виробництва. За цим показником Україна на початку XX ст. займала одне з провідних місць у світі. Утворюються великі монопольні об'єднання, які займали й панівне становище в економіці України (синдикати: "Предмет", "Продвугілля", "Турбопродаж", "Продвагон").

4. Значна частка іноземного капіталу, наприклад, у гірничій промисловості 80-90%; у чорній металургії Півдня в 1913 р. діяло 18 акціонерних товариств, у 12 з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших був змішаним.

5. Структурна та територіальна диспропорційність [гіпертрофоване нарощення виробництва засобів виробництва за ра­хунок зниження виробництва предметів споживання; промис­ловий потенціал в основному зосереджено в Донбасі, Подніп­ров'ї і разом з тим слабо розвивались Правобережна, Північна У країна тощо].

6. Економіка українських земель розвивалась не як самодостатня, а як органічна частина економічного простору Російської ім­перії (штучно гальмувались галузі, які конкурували з аналогі­чним виробництвом російських областей).

Отже, економічний розвиток українських земель відбувався суперечливо і неоднозначне. Але кількісні та якісні зрушення суттєво змінили місце та роль української економіки в складі Ро­сійської імперії.

На початку XX ст. політичними партіями Наддніпрянщини були:

- Революційна українська партія (РУП, 1900 р.);

- Українська соціалістична партія (УСП, 1900 р.);

- Українська народна партія (УНП, 1902р.);

- Українська демократична партія (УДП, 1904 р.);

- Українська радикальна партія (УРП, 1904 р.);

- Українська демократично-радикальна партія (У ДРП, 1905р.);

- Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, 1905 р.);

- Українська партія соціалістів-революціонерів (УПРС, 1903/1904 р.);

- Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ, 1907-1917рр.);

- Українська демократично-хліборобська партія (УДХП, 1917р.);

- Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС, 1917 р.);

- Українська трудова партія (УТП, 1917 р.). (Див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріа­ли. -Мюнхен: Сучасність, 1983. - Т.1., с. 264-361).

Отже, на початку XX ст. розпочався процес творення украї­нських політичних партій. Переважна більшість з них відстоюва­ла ідею автономії України в складі демократичної федеративної Росії. Рубікон самостійництва перейшла лише УНП на чолі з М.Міхновським. Характерною рисою цього періоду була абсо­лютна перевага в українському русі лівих національних соціаліс­тичних сил. Після поразки революції 1905/1907 рр. більшість українських партій фактично призупинили свою діяльність або звели її до мінімуму в умовах жорстких переслідувань з боку ро­сійського самодержавства. Українські ліберали в вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об'єднання українських політичних сил у блок на міжпартійній основі. Відродження старих і виникнення нових українських пар­тій відбулося в 1917 р. після падіння російської монархії. Найбільшими і найвпливовішими серед них були УПСР, УСДРП,

УПСФ.

При розгляді другого питання плану бажано з'ясувати особ­ливість і характерність економічного і політичного життя західноукраїнських земель, які перебували у складі Австро-Угорської імперії на початку XX ст. Для аграрного розвитку, як і для еко­номіки в цілому, характерним був поступовий перехід на буржу­азно-капіталістичний шлях:

- зростає товарність сільського господарства;

- ширше використовується вільнонаймана праця;

- формується господарча спеціалізація окремих районів тощо.

Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, | фрагментарний характер, в цілому сільське господарство розвивалося на екстенсивній основі. Гострою була проблема аграрного перенаселення, переконливим свідченням якого стала трудова еміграція західноукраїнських селян за океан — до Канади, США, |Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало понад 250 тис. осіб.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений

колоніальний характер, що виявлялося в:

1) гальмуванні промислового розвитку [вищі, ніж у центральних землях імперії, податки; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика австрійської промис­ловості];

2) консервації кустарно-ремісничого характеру промислового виробництва [в 1902 р. понад 94% промислових підприємств Галичини налічували до п'яти робітників, а в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення];

3) деформації структури промислового розвитку [орієнтація на добування та первинну переробку сировини; характерно, що більшість нафти, добутої в Галичині, в сирому, не переробле­ному вигляді вивозили з краю]

4) тотальній залежності промислового розвитку від іноземного капіталу;

5) грабіжницькій експлуатації природних багатств краю (вирубка лісів; виснаження родовищ тощо);

6) перетворенні земель на ринок збуту та сировинний придаток імперії.

Отже, на початок XX ст. на західноукраїнських землях у складі Австро-У горської імперії відбувається поступовий перехід до буржуазно-капіталістичних форм господарювання, проте ко­лоніальне становище економіки краю зумовлювало досить супе­речливий характер тогочасного розвитку.

Як уже відзначалось у попередній темі, в кінці ХІХ ст. в Схі­дній Галичині були створені чотири політичні партії:

- Русько-українська радикальна партія (1890 р.);

- Українська національно-демократична партія (1899 р.);

- Українська соціал-демократична партія (1899 р.);

- Русько-український християнський союз (1896 р.).

Ці політичні організації діяли і на початку XX ст. У 1907 р. на Буковині було засновано національно-демократичну партію (лідери: С.Смаль-Стоцький, М.Василько, О.Попович та ін.). Ця партія була лояльною до Австро-Угорської імперії і прагнула здобути якомога більше на культурній та економічній ниві. В 1906 р. було засновано Радикальну партію (лідери: Т.Галіп, І. та О.Поповичі, ін.). Ця партія була лояльною до Австрійської мона­рхії, але виступала з критикою уряду.

В 1906 р. на Буковині була також заснована Соціал-демократична партія (лідер О.Безпалко), яка стала опозиційною до двох вищеназваних партій. Її гаслом було: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!".

У Закарпатті політичних українських партій не було.

Разом з тим треба відзначити, що на західноукраїнських зем­лях, як і в усій Україні, до 1917 р. не було практично жодної впливової політичної сили, яка б об'єднала більшість народу і до кінця відстоювала ідею самостійності України.

Важливо дати оцінку молодіжним товариствам "Сокіл". "Пласт", "Січ", "Луг", які виникають на західноукраїнських зем­лях в кінці XIX - на початку XX ст. Основою їх створення були соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови, які склалися у часи багатовікового поневолення українського наро­ду. Початок організованому молодіжному руху поклало товарис­тво "Сокіл" (Львів, 1894 р.). Мета: виховання свідомого, фізично здорового патріота України, борця за її незалежність.

Моральною основою "Сокола" був Закон Божий і на його ос­нові вироблений сокільський закон - 10 заповідей. Соколи мали свій прапор - малинового кольору, свій гімн - "Соколи, соколи". Робота у містах носила спортивно-гімнастичний, а в селах - по­жежно-спортивний характер. Велике виховне значення мали Сокільські свята.

Товариство "Січ" виникло в 1900 р. (с. Завалля, Снятинський повіт на Станіславщині).

Головна мета діяльності "Січей", крім гімнастично-пожежної, - ще й виховна, культурно-просвітницька. Якщо дія­льність "Соколів" мала більше загальнослов'янський характер, то "Січі" - чисто національний. Організаційна побудова "Січей" на­гадувала Запорозьку Січ. Січова хоругва (прапор) спочатку була малинового кольору, аз 1910р.- синьо-жовтого.

Популярність "Січей" серед населення Східної Галичини (особливо сільського) була великою. В 1914 р. діяло 916 осеред­ків, які об'єднували понад 30 тис. членів. При панській Польщі йде процес переслідування січовиків, тому цей рух слабшає. Бі­льшість січовиків перейшли в нову молодіжну організацію "Луг" (1925 р.), яка була близькою за характером роботи до Січей.

Пластовий рух у Галичині був започаткований в кінці 1911 р. у Львові. На відміну від "Соколів", "Січей", "Лугу", які працювали переважно із зрілою молоддю, "Пласт" починав фор­мувати власні і національні риси характеру з дошкільного і шкі­льного віку. (Див.: Андрухів І. Західноукраїнські молодіжні това­риства "Сокіл", "Січ", "Пласт", "Луг". - Івано-Франківськ, 1992, с. 15-65).

Отже, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні то­вариства "Сокіл", "Січ", "Луг", "Пласт" виховували свідомого, фізично здорового патріота України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійсько­го та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність.

Відповідь на третє питання плану необхідно розпочати із з'я­сування причин і цілей воюючих держав у Першій світовій війні. Зазначити, що до 4 серпня 1914 р. склалися два великі блоки провідних країн. З одного боку Троїстий союз, в якому об'єдналися Австро-Угорщина, Німеччина та Італія, а після ви­ходу з блоку вже в ході війни Італії до нього ввійшли Туреччина і Болгарія. Так, із Троїстого утворився Четверний союз. Йому про­тистояла Троїста згода, або Антанта: Велика Британія, Франція і Росія. У ході війни до Антанти приєдналися Японія, Італія, Ру­мунія, США тощо.

Країни військових блоків оголосили війну одна одній, а до кінця 1914 р. вона переросла у світову. У війну було втягнуто 38 із 59 держав світу з населенням в 1,5 млрд. чоловік. За роки війни до діючих армій було мобілізовано 73,5 млн. осіб, 10 млн. з яких загинуло і 20 млн. поранено.

Серед агресивних планів основних учасників воюючих коа­ліцій відповідне місце відводилось Україні: російський царизм прагнув захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття; Австрія претендувала на Поділля і Волинь; кайзерівська Німеччина ба­жала включити всі українські землі до складу світової імперії з неподільним пануванням німецьких монополій.

Необхідно відмітити, що Перша світова війна (розпочалася 1 серпня 1914 р.) була трагедією для українського народу. Вона полягала в тому, що:

1. Всупереч власній волі народ, не маючи власної державності, був втягнений у війну.

2. Українські землі стали об'єктом експансії воюючих країн та ареною кривавих битв.

3. Українці змушені були не лише воювати за чужі державні ін­тереси, а й вести братовбивчу війну (в російській армії було 3,5 млн. українців; в австрійській - 250 тис.).

4. Зведено нанівець легальну можливість діяльності політичних сил, посилено репресивні акції двох імперій [звинувачене у ру­софільстві (приязні до Росії) населення Галичини зазнало ма­сових арештів і було вислане до спецтаборів у Австрії (Талергоф, Терезієнштадт тощо)]. Політика російської окупаційної влади (з осені 1914 р. до літа 1915 р.) в Галичині спрямовувалась на знищення національної свідомості (закрито "Про­світи", бібліотеки, школи, насильницька русифікація тощо).

Важливо визначити ставлення (тактику) українських полі­тичних партій і громадських організацій до Першої світової вій­ни. На початку війни відбувся розкол в українському національ­ному русі. У Львові (серпень 1914 р.) засновано Головну Українську Раду - міжпартійний блок, куди ввійшли представни­ки радикальної, соціал-демократичної і національно-демократич­ної партій (керівник К. Левицький).

Завдання: відверта проавстрійська позиція, захист Австро-Угорської держави;

Мета: надання західноукраїнським землям статусу автономної області, хоча були і представники, які закликали йти далі, до возз'єднання з Великою Україною.

В Наддніпрянській Україні частина учасників національного руху, яка виражала лінію Товариства українських поступовців, і стояла на оборонних позиціях, на яких в основному знаходилась |УСДРП (С.Петлюра та ін.). Суть: за вірність Росії у війні вона відплатить українцям наданням політичної автономії. Безперечно, то була наївна віра в можливість переродження імперії.

Друга частина українського руху - група емігрантів із Східної України (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, М.Меленевський та ін.) створили у Відні громадську організацію Союз Визволення України (СВУ). Програмні вимоги: поразка Росії у війні; створен­ня самостійної Української держави з конституційним монархом, демократичним устроєм, рівноправ'ям і свободою для всіх націо­нальностей, самостійною українською церквою. СВУ виступав за співробітництво з Німеччиною і Австро-Угорщиною для досяг­нення цієї мети.

Москвофіли Західної України заснували в еміграції у Києві " Карпато-русский освободительньш комитет", який звернувся до галичан з закликом зустрічати російську армію як визволите­льку. З метою підтримки Росії у війні був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст (А.Ніковський, Д.Дорошенко та ін.).

Слід відзначити, що частина громадськості, політичних сил, особливо із УСДРП, підтримувала більшовицьку тактику бороть­би: перетворення війни імперіалістичної в громадянську.

В процесі війни відбувались деякі зміни в тактичних діях тієї чи іншої політичної сили.

Отже, Перша світова війна зумовила негативні тенденції в українському національному русі, що призвело до його розколу в тактиці по відношенню до війни, до майже повної обмеженості легальних можливостей політичної та культурної діяльності.

Як уже говорилося, в перший день війни лідери трьох найбі­льших галицьких партій утворили Головну Українську Раду (ГУР). Однією з перших справ, якою зайнялась ГУР, було ство­рення Української бойової управи (очолив К.Трильовський); вона спрямувала свою діяльність на організацію в австрійській армії окремого українського формування.

Австрійське командування дало згоду на формування україн­ського легіону під назвою "Українські січові стрільці" (УСС). Не будучи впевненим у його лояльності, уряд обмежив чисельність легіону УСС до 2,5 тис., хоча добровольцями записалось близько 28 тис.

Ядро легіону становили члени довоєнного січового, соколь­ського і пластового руху.

В перші бої легіон УСС вступив в кінці вересня 1914 р. в ра­йоні Ужоцького перевалу. В кінці 1914 - на початку 1915 р. стрі­льці охороняли карпатські перевали. "Усуси" проявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у трав­ні 1915 р. (в жорстоких боях втратили 42 чол. вбитими); під Га­личем у червні 1915 р. і над р. Стрипою влітку -восени 1916 р. (близько 1 тис. стрільців потрапило в полон; пізніше з них було сформовано окремий курінь Січових стрільців на чолі з Є.Коновальцем, який брав активну участь у національно-демократичній революції 1917-1920 рр.).

Після великих втрат залишки полку УСС вивели в тил на до­укомплектування, після чого в лютому 1917 р. він повернувся на фронт (очолив полк М.Тарнавський). У 1918 р. у складі австрій­ської армії полк УСС здійснив похід на Україну. Пізніше Січові стрільці відіграли визначну роль в революційних подіях 1918 р. та творенні ЗУНР.

Оцінюючи історичне значення УСС, слід відмітити:

1. Це були перші військові формування українців після знищення українських козацьких полків Катериною П. Вони стали зародком майбутньої армії, початком творення новітнього українсь­кого війська.

2. УСС складалися з найкращих представників українського га­лицького суспільства - вчених, літераторів, журналістів, мит­ців, студентської та гімназійної молоді тощо. Тому не дивно, що вони залишили після себе добре задокументовану історію легіону та багату літературно-пісенну спадщину.

3. Ідейна та культурно-мистецька спадщина УСС стала інтегра­льною частиною національної свідомості галицьких українців XX століття.

4. Їх героїзм та самопожертва служили прикладом наступним по­колінням борців.

5. Діяльна конструктивна участь УСС у революційних подіях 1917-1920 рр. (до речі, на територіях, які були під контролем УСС, не зареєстровано жодного факту насильства щодо циві­льного населення тощо).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. З чим прийшли українські землі (в економічному, політично­му, національному аспектах) в XX ст.?

2. Назвіть перші українські політичні партії, їх основні програмні цілі.

3. Поміркуйте над тим, які відмінності мав процес виникнення українських політичних партій у Наддніпрянській та Західній Україні.

4. Якою була роль Товариства українських поступовців у націо­нальному русі?

5. Поясніть, чому українці Галичини стали на сторону Австрії в роки Першої світової війни.

6. В чому полягають історичне значення і трагедія УСС?

Утворення та діяльність Української Центральної Ради. УНР

Мета і завдання

Проаналізувати революційні події в Україні після лютневих (1917 р.) днів у Петрограді та діяльність УЦР, Генерального сек­ретаріату. Розкрити зміст Універсалів, причини агресії радянсь­кої Росії проти України, а також наслідки для України Брест-Литовських мирних переговорів.

1. Утворення Центральної Ради як органу державного самовря­дування України:

а) організація влади та її внутрішня політика;

б) ставлення УЦР до Тимчасового уряду; І та П Універсали Центральної Ради.

2. Жовтневий переворот в Росії. III Універсал Центральної Ради.

3. Агресія більшовицької Росії проти України. IV Універсал Центральної Ради. Брест-Литовські мирні переговори і їх нас­лідки для України.

Розгляд першого питання лекції доцільно розпочати з аналізу впливу революційних подій у Петрограді (лютий 1917 р.) на політичне становище в Україні. Падіння самодержавства сприяло зникненню на просторах колишньої Російської імперії і в Україні зокрема нової політичної та суспільної ситуації:

І. Влада формально перебувала в руках представників Тимчасо­вого уряду (виконавчих

комітетів, губернських та повітових комісарів).

2. У центрі і на місцях виникли альтернативні органи влади Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів [до кін­ця 1917 р. в Україні їх було близько 300, з них 70% зосереджу­вались у промислових центрах Донбасу та Подніпров'я. Особ­ливість: в Україні Ради не відігравали в цей час важливої ролі, оскільки їх було відносно мало і головну роль у них грали пар­тії меншовиків та есерів, а не більшовиків, як у Росії].

3. Оскільки ні очолюваний кадетами Тимчасовий уряд та його представники в Україні, ні есеро-меншовицькі Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання (обстоювали унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію), 17 березня 1917 р. в Києві було утворено Українську Центральну Раду як головне представництво політичних інтересів українців перед Тимчасовим урядом. Головою ЦР було обрано (заочно) Ми­хайла Грушевського.

Отже, Центральна Рада виникла як громадсько-політичне об'єднання, координаційний центр українського національно-визвольного руху, який відображав інтереси всього українського народу. До складу УЦР ввійшли представники українських полі­тичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, військових, робітничих та інших організацій. Особливо важливу роль у зміц­ненні ЦР та в її діяльності відігравали: УПСР, УСДРП та УПСФ.

Кульмінаційним моментом революційно-демократичних по­дій в Україні була 100-тисячна маніфестація в Києві 1 квітня 1917р. під національними синьо-жовтими прапорами.

На грандіозному вічі (на Софіївській площі) було прийнято важливі резолюції: підтримка Тимчасового уряду; домагатися широкої національно-територіальної автономії України в складі федеративної Росії та скликання Установчих Зборів [це виборна установа (представницького характеру), яка встановлює держав­ний уряд, виробляє і приймає Конституцію...].

Слід підкреслити, що остаточно викристалізував політичну програму ЦР і завершив її організаційну побудову Всеукраїнсь­кий національний конгрес (19-22 квітня 1917 р. у м. Київ). На ньому були широко представлені делегати від всіх українських губерній, різноманітних верств населення, багатьох політичних партій та громадських рухів. Серед делегатів конгресу були представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані та інших міст, всього більше 900 чоловік. Тому небезпідставно ВНК вважали своєрідними Установчими Зборами, які перетворили ЦР на революційний парламент. Конгрес був тріумфом ідеї україн­ської державності, на ньому була представлена вся нація.

Резолюції ВНК були лаконічними і конкретними:

- тільки широка національно-територіальна автономія України може забезпечити потреби всіх народів, що живуть на її землі;

- єдиною відповідною формою державного устрою Росії є феде­ративна демократична республіка.

Основні рішення ВНК:

1. Підтримано основний пункт політичної програми ЦР - здобуття національно-територіальної автономії.

2. Санкціоновано ЦР як крайовий орган влади (фактично ЦР бу­ла проголошена верховною національною владою в Україні).

3. РеорганізованоЦР, встановлено принцип представництва і можливість її поповнення шляхом кооптації (так, після війсь­кового, селянського, робітничого з'їздів склад ЦР поповнився їх представниками в кількості понад 100 делегатів від кожно­го; всього до осені 1917 р. ЦР нараховувала понад 800 членів).

4. Для керівництва роботою ЦР було обрано комітет ЦР у складі 20 осіб на чолі з М.Грушевським (на перших зборах ЦР комітет Центральної Ради було перетворено в Малу Раду).

5. Серед рішень конгресу було багато інших рішень поточного характеру і зокрема - про спорудження у Миколаївському саду навпроти Київського університету на місці пам'ятника царю Миколі І пам'ятника Т.Шевченку тощо.

Отже, рішення ВНК мали величезне значення для легітимації (узаконення)ЦР. Незважаючи на те, що вона так і не пройшла і через процедуру всенародних виборів, ЦР, отримавши підтримку | ВНК, тепер мала право говорити від імені всього українського народу.

Важливо проаналізувати обставини прийняття та вказати на основні положення І Універсалу ЦР. Слід відмітити, що наприкі­нці травня до Петрограда (на вимогу І Всеукраїнського військо­вого зїзду) виїхала делегація ЦР на чолі із заступником голови В.Винниченком для представлення Тимчасовому уряду Декларації Української Центральної Ради. В ній містилася низка помір­кованих вимог у формі прохань, серед яких найважливіша тимчасовому уряду виявити прихильне ставлення до автономії України. Проте ці вимоги були відхилені Тимчасовим урядом. Відмова мотивувалась тим, що УГР не обрана шляхом всеукра­їнського голосування (характерно, що Тимчасовий уряд теж не обирався всенародне), а також тим, що проголошення автономії може спричинити територіальні та інші непорозуміння. Оцінюючи такий перебіг подій та антиукраїнську політику Тимчасового уряду, М.Грушевський слушно заявив: "Свято ре­волюції скінчилося. Настає грізний час!".

Спираючись на рішення селянського і ІДІ військового з'їздів, 23 червня 1917 р. Центральна Рада прийняла свій І Універсал, у якому було проголошено автономію України: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з держа­вою російською, - говориться в тексті, - хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям..." [Вин-ниченко В. Відродження нації. Ч. 1.-К., 1990, с. 219-225).

Вказуючи на історичне значення, варто підкреслити, що про­голошення І Універсалу викликало в Україні друге за силою піс­ля повалення царизму піднесення революційності мас. Універсал ЦР став провісником неминучої децентралізації Росії в разі її пе­ретворення на країну демократичну.

Одним із перших кроків з виконання рішень Центральної Ра­ди після проголошення І Універсалу стало створення уряду - Ге­нерального секретаріату (28 червня 1917 р.) на чолі з В.Винниченком. Генеральний секретаріат перебрав на себе всі колишні виконавчі функції Центральної Ради, а Центральна Рада взяла на себе функції національного сейму (парламенту), тобто законодавчого органу всього українського народу.

Проголошення І Універсалу та утворення Генерального сек­ретаріату викликали занепокоєння в Росії, яка переживала черго­ву політичну кризу (масові демонстрації, поразка на фронті, па­діння авторитету Тимчасового уряду тощо). Саме тому на початку липня делегація Тимчасового уряду у складі найвпливовіших міністрів О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі при­була до Києва для порозуміння з Центральною Радою. В резуль­таті переговорів було досягнуто компромісу. Наслідком компромісу було проголошення 16 липня 1917 року II Універсалу Центральної Ради та спеціальної постанови Тимчасового уряду від того ж дня.

В ІІ Універсалі офіційно заявлено, що Тимчасовий уряд:

1. Протягує руку українській демократії, закликає у згоді з ним творити нове життя.

2. Визнає Генеральний секретаріат як носія найвищої крайової влади в Україні, склад якого затверджується Тимчасовим уря­дом за погодженням з ЦР.

3. Допускає представників ЦР до кабінету військового міністра, до генерального штабу з тим, щоб вони брали участь у справі українізації війська без порушення боєздатності армії.

4. Заявив про своє прихильне ставлення до розроблення проекту національно-політичного статусу України, а також проекту про вирішення земельної справи для їх винесення на Всеросійські установчі збори. Центральна Рада, зі свого боку:

1. Відкладає здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів і рішуче відкидає будь-які самовільні кроки для її досягнення.

2. Поповнювалась на "справедливих основах представниками інших народів, що живуть в Україні" [слід зауважити, що від­соток наданих їм місць (30%) перевищував їх процентну частку серед жителів України (20%); до складу Генерального секрета­ріату було введено двох росіян, двох євреїв і одного поляка. Таким чином, ЦР і Генеральний секретаріат стали політичним органом не тільки українців, а й всього населення України]. (Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч. І. - К., 1990, с. 279-284).

В історичній літературі немає однозначної оцінки II Універ­салу. Одні автори наголошують, що це був крок назад, оскільки ЦР відмовилась від самочинних кроків зі здійснення автономії України, інші підкреслюють, що це все-таки був ще один крок вперед до тодішньої політичної мети. В.Винниченко стверджу­вав, що це була перемога українства, "якій було надано правової сили в юридичних актах державного характеру"; М.Грушевський вважав II Універсал "відкриттям нової сторінки в житті України". Намагаючись об'єктивно оцінити всі обставини прийняття II Уні­версалу, мусимо чітко уявляти, що це був час серйозних випро­бувань і тому ЦР змушена була проводити досить обережну, ви­важену політику, адже на боці Тимчасового уряду була військова сила величезної держави, і тому потрібно було максимально уне­можливлювати втручання Росії в українські справи.

Бажано коротко з'ясувати суть основних положень Статуту вищого Управління Україною, який був прийнятий ЦР 29 липня 1917 р. (деякі історики називають "Конституцією автономного устрою України"). Згідно з цим документом (він містив 21 пункт):

- Генеральний секретаріат оголошується найвищим крайовим органом влади в Україні;

- Генеральний секретаріат формується Центральною Радою і відповідає перед нею, а Тимчасовий уряд лише затверджує його;

- свою владу Генеральний секретаріат здійснює через всі урядо­ві органи в Україні, а всі вони підлягають владі Генерального секретаріату тощо. (Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч.1.-К., 1990, с. 298-302).

Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 17 серпня видав "Тимчасову інструкцію для Генерального секре­таріату", яка була прямим запереченням Статуту і суттєво об­межувала права України:

- Генеральний секретаріат мав стати місцевим органом Тимча­сового уряду, тобто звичайним адміністративним апаратом;

- Центральна Рада позбавлялась законодавчих прав;

- всі урядові посади затверджував не Генеральний секретаріат (він тільки рекомендував кандидатури), а Тимчасовий уряд;

- найбільшим утиском України було зменшення території; поза її межами опинилась велика частина українських земель (Хар­ківська, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губер­нії);

- навіть не згадувалось про автономію України і про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори тощо.

Отже, хоча "Інструкцію" В.Винниченко назвав "миршавим клаптиком паперу" і ЦР, судячи з власної резолюції, не збиралася її виконувати, а лише прийняла до відома, видання "Інструкції" Тимчасовим урядом виявилося "цинічним, безсоромним зламанням досягнутих домовленостей..." (В.Винниченко). Вона відки­дала в нормування відносин між Україною та Росією в правовому полі і відкрила простір для сваволі Тимчасового уряду.

Друге питання плану. Відносини з Петроградським урядом далі загострювались, що привело до не вирішення економічних, земельних, воєнних питань. Розхитане війною економічне життя завмирало. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали дезертири, посилюючи безвладдя в країні. В цей же час (во­сени 1917 р.) на арену політичної боротьби в Росії активно ви­ступає найрадикальніша частина соціал-демократії - більшовики. Як вказує історик Орест Субтельний:

"Вони являли собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених революціонерів..., а... обіцянки дати масам "мир, хліб і землю" завоювали дедалі більше прихи­льників..." (Субтельний Орест. Україна: історія. -К.,1993, с. 429, 430). Потужна агітація і пропаганда дали свої результати. У ніч з 6 на 7 листопада в Петрограді був здійснений державний переворот (за оцінкою ряду політичних сил - Жовтнева револю­ція) і влада перейшла до рук більшовиків. Тимчасовий уряд було повалено.

Отже, мирний період розвитку української революції дохо­див до кінця. Падіння Тимчасового уряду частково розв'язувало старі проблеми, але в той же час породило нові. Одне з головних - як ставитись до захоплення влади в Петрограді РСДРП(б) на чолі з Леніним?

Через два дні після подій у Петрограді Центральна Рада ух­валила резолюцію про владу в Україні, в якій наголошувалося на необхідності переходу влади "до рук усієї революційної демокра­тії", а не до рад, які "становлять лише частину революційної де­мократії". Висновок резолюції ЦАР був таким: "Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримки бунту в Україні". Тобто Центральна Рада виступила проти монополії бі­льшовицької партії на владу, яку вона встановила в Росії.

В цих складних політичних умовах Центральна Рада приймає свій ІДІ Універсал (20 листопада 1917 р.), в якому проголошува­лось утворення Української Народної Республіки (УНР) в межах 9-ти губерній (Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської та Та­врійської /без Криму/). Приєднання інших земель: Холмщини, частини Курської, Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало відбутися згідно з волею їх мешкан­ців.

Окрім цього, в III Універсалі оголошувалось:

1. До Українських установчих зборів вся влада в Україні належа­ла Центральній Раді та її Генеральному секретаріату (Універ­сал призначав вибори до них 27 грудня, а скликання - 9 січня).

2. Скасовувалась приватна власність на поміщицькі, удільні, мо­настирські, кабінетські та церковні землі і проголошувалась власність всього трудового народу.

3. Встановлювався 8-годинний робочий день.

4. Запроваджувався державний контроль на продукцію промис­ловості.

5. Домагатися якнайшвидшого досягнення миру.

6. Скасовувалась смертна кара та проголошувалась амністія по­літичним арештантам.

7. Зміцнювались і поширювались права місцевого самоврядуван­ня.

8. Закріплювались загальнолюдські демократичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання.

9. Надання росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію та на вільний розвиток усім іншим на­родам, які мешкали в Україні.

10. Зобов'язання врятувати від голоду не лише український на­род, а й фронт та великі частини Російської республіки тощо. (Див.: Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1. - К., 1990, с. 73-83).

Виходячи з основних положень III Універсалу необхідно ви­словити ряд думок, дати деякі обґрунтування, висновки. Зокрема, ПІ Універсал став актом великої історичної ваги, після багаторі­чної неволі український народ офіційно задекларував відроджен­ня власної держави. Його програма проголошувала перебудову України на нових засадах, з новими законами та економікою.

Все ж, даючи оцінку ПІ Універсалу, необхідно сказати, що він проголошував УНР, але в складі федеративної, демократичної Російської республіки. Більше того, ЦР зобов'язувалась "помогти всій Росії, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів". Дивно, адже Україна проголошувала себе ав­тономією у складі неіснуючої держави; Тимчасового уряду вже не існувало, а Раднарком Росії Центральна Рада не визнавала. Чи треба було ЦР ставати в обороні всієї російської демократії, брати на себе роль "рятівника всієї Росії", коли Україна мала більш ніж достатньо своїх проблем?

Даючи оцінку цим подіям, історик Н.Полонська-Василенко вказує: "Це не перешкоджало М. Грушевському писати у "На­родній волі", що Україна повинна рятувати цілісність і єдність Росії (федеративної). Коли українські діячі говорили про федера­цію, то вони мали на увазі не вже зліквідований Тимчасовий Уряд, а нову федерацію народів, які входили до складу колишньої Російської імперії, включаючи й Совет Народніх Комісарів, Мали на увазі Крим, Кавказ, Донське Військо, Кубань, Сибір, | Молдавію та Башкирію". (Полонська-Василенко Н. Історія України (1900-1923 рр.). - К, 1991, с. 60).

Правда, в деяких істориків є інші думки. Так, Д.Дорошенко вказує, що Україна в листопаді 1917 р. мала б "... зовсім відділи­тися від Росії, стати самостійною й незалежною державою". Го­ловною причиною драми УЦР, яка розігралася в кінці 1917 - на початку 1918 р., було не проголошення ПІ Універсалу, а, як за­значає В.Смолій, політична природа Центральної Ради з її ідеями автономії та федералізму. (З цих питань студентам бажано ви­словити свою думку на семінарі).

IV Універсал Центральної Ради, проголосивши Україну не­залежною державою, завершив процес складного, суперечливого розвитку національно-визвольного руху, став поворотним пунк­том української революції.

Розглядаючи третє питання, варто зазначити, що своєю де­мократичною політикою Центральна Рада привернула увагу ін­ших держав. Зокрема, 3-4 січня 1918 р. Франція і Великобританія визнали УНР і призначили в Києві своїх представників. Прихи­льно поставились до України й інші держави Антанти. Для спра­ведливості треба відмітити, що й Раднарком Росії також заявив про своє визнання УНР. Однак це був політичний, тактичний ма­невр, щоб Україні (надалі) не дати можливості вийти зі складу Росії і стати незалежною, самостійною державою. Це підтверди­лось у лічені дні. В кінці листопада - на початку грудня 1917 р. стало відомо про підготовку в Києві повстання в червоноармійських військових частинах для захоплення влади. Це змусило український уряд піти на роззброєння цих частин і вислання їх за межі України.

На протидію цим законним заходам Раднарком Росії 17 гру­дня 1917 р. надіслав українському урядові "Маніфест" (ультима­тум), в якому робились грубі втручання у внутрішні справи Укра­їни. В ньому містились чотири вимоги до УНР:

1. Відмовитись від дезорганізації фронту, що виявилось у від­кликанні і передислокації частин, руйнуванні фронту без по­розуміння з Росією.

2. Припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні.

3. Не пропускати через Україну козацькі формування на Дон (отаман Каледін не визнавав Раднарком Росії).

4. Пропустити через територію України червоноармійські війсь­ка на Південний фронт.

РНК Росії вимагала протягом 48 годин позитивної відповіді, а якщо вона не буде надіслана, погрожувала, що вважатиме Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні. Український уряд у відповідь (у спокійному тоні, спря­мованому на пошук компромісу) відкинув домагання Росії, нага­давши, що Україна є незалежна держава. (Див.: Історія України:

Документи. Матеріали (Уклад., комент. В.Ю. Короля). - К., 2001, с. 253-255).

Все це й було приводом для розв'язання радянською держа­вою війни проти України, яка з перервами тривала до кінця лис­топада 1921 р.

Слід сказати, що початок січня 1918 р. характеризувався до­сить складним політичним становищем в Україні. Російська ра­дянська армія під командуванням В.Антонова-Овсієнка розпоча­ла загальний наступ на УНР. Її чисельність, за різними оцінками, була від 35 до 60 тисяч чоловік; наступ підтримували загони чер­воної гвардії. В багатьох містах (Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон та інші) відбувалися повстання збільшовизованих солда­тів та червоногвардійців. Впродовж січня більшовицькі війська зайняли майже всю Лівобережну Україну.

За цих складних обставин перед ЦР постали три головні за­вдання:

1. Мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору.

2. Формально відмежуватись від радянського режиму.

3. Створити передумови для самостійних переговорів з Німеч­чиною та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал (ухвале­ний на засіданні Малої Ради шляхом поіменного голосування пі­сля триденних дискусій 22 січня 1918 р.). В ньомувказувалось:

1. "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Україн­ського Народу".

2. Перейменовано Генеральний секретаріат у Раду Народних Міністрів.

3. Після підписання миру з центральними державами армію де­мобілізувати і замість неї створити народну міліцію (керівни­цтво УНР помилково вважало, що військо потрібне лише під час війни, а в мирний період армію мала замінити народна мі­ліція).

4. Призначено на 2 лютого 1918 р. скликання Українських уста­новчих зборів, де схвалити всі функції державності.

5. Підтверджено всі демократичні принципи, проголошені ПІ Універсалом.

6. Закликано громадян України звільнити її територію "од по­сланих з Петрограда насильників, які топчуть права Українсь­кої Республіки" тощо. (Див.: Винниченко В. Відродження на­ції. Ч. II. -К.. 1990, с. 244-252).

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він став поворотним пунктом української революції, завершенням еволюції національного руху від автономізму-федералізму до самостійництва, до повного розриву з імперським центром. Прого­лошення самостійності України саме на початку 1918 р. в якійсь мірі є закономірним, адже саме тоді, користуючись ослабленням Росії, проголосили свою незалежність Литва, Естонія, Латвія, Бі­лорусія, Вірменія, Грузія та інші держави. Прийняття IV Універ­салу, звичайно, диктувалось і потребою укладення миру з Четве­рним союзом.

Слід підкреслити, що проголошена самостійність не мала аб­солютного характеру, бо вирішення питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої Російської імперії покладалося в Універсалі на майбутні Українські установчі збори.

На закінчення розгляду третього питання необхідно дати ха­рактеристику Брест-Литовського договору.

10 січня 1918 р. на прохання УНР розпочались переговори з країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією). Українську делегацію очолив В.Голубович (голова нового уряду, який було сформовано після IV Універсалу); пізніше делегацію УНР очолив О.Севрюк. 9 лютого 1918 р. договір між УНР і державами німецького блоку було підписано.

Що стосується суті Брестського мирного договору, то:

1. У преамбулі договору визнавалась незалежність УНР.

2. Кордонами між Австро-Угорщиною і УНР проголошувались ті, які існували між Російською і Австро-Угорською імперія­ми до 1914 р., тобто вся Галичина, Закарпаття, Північна Буко­вина залишались за Австро-Угорщиною, зате Холмщина, Підляшшя поверталися Україні.

3. Відновлювалися дипломатичні і консульські стосунки.

4. Передбачався обмін військовополоненими.

5. Відкидались будь-які відшкодування збитків.

6. Вказувалось на обов'язок сторін розвивати господарські сто­сунки, проводити взаємообмін залишками сільсько­господарських і промислових товарів на державній основі.

7. Допускався дрібний товарообмін у межах 15-кілометрової прикордонної смуги.

8. Передбачалися взаємні митні пільги тощо.

В цей же день, 9 лютого, був укладений україно-німецький договір. Через три дні були укладені аналогічні двосторонні до­даткові договори між УНР і Австро-Угорщиною, УНР і Болгарі­єю, УНР і Туреччиною. В таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано поділ Галичини на українську й польську частини і злучення Східної Галичини з Буковиною в один суцільний "коронний край" Австрійської ім­перії. (Проте згодом Австрія анулювала цей договір).

Згідно з цими угодами УНР зобов'язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. штук яєць та ін­шої сільськогосподарської і промислової сировини. 17 лютого члени делегації УНР від імені Центральної Ради звернулись до німецької сторони з проханням "надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування". У відповідь Німе­ччина та Австро-Угорщина розпочали широкомасштабний на­ступ силами 450-тисячної армії. Україну було звільнено від ра­дянських військ. На початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася разом з німецько-австрійськими військами до Києва. (Див.: Історія України. Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). -К., 2001, с. 274-276).

Отже, відкрилася ще одна трагічна сторінка історії України - "незалежне" життя в умовах окупаційного режиму (німці без­контрольно господарювали в Україні, видавали власні норматив­ні акти, що мали обов'язковий характер в Україні). Поступово втрачаючи рештки влади, Центральна Рада ще проіснувала до 29 квітня 1918 р., коли в Україні відбувся гетьманський переворот і до влади прийшов гетьман П.Скоропадський.

Варто відмітити, що УЦР в своїй діяльності пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень - початок червня 1917 р.). Основою його була боротьба зі спа­дщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кі­нець червня - початок вересня 1917 р.). Відбулося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 - середина січня 1918 р.). З цих питань українські полі­тичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування (формально) самостійної Української Народної Рес­публіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень - 28 квітня 1918 р.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні - лютому 1918р.

Виникає запитання: які основні причини падіння Української

Центральної Ради?

1. Розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинува­чення політичних партій, різних груп еліти, населення регіо­нів.

2. Політична недосвідченість лідерів УЦР, Генерального секре­таріату в державотворчих позиціях.

3. Відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів.

4. Запізнілі усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної ви­конавчої влади.

5. Небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі.

6. Ідейна, матеріальна, психологічна неготовність націонал-демократичних сил до побудови основ державності.

7. Незацікавленість сусідніх з УНР країн в існуванні незалежної, сильної Української держави.

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Чому, на вашу думку, Центральна Рада на першому етапі своєї діяльності не наважилась на остаточний розрив з Росією, а проголосила лише автономію України?

2. Як уявляли собі Російську Федерацію керівні діячі українсько­го національного руху?

3. Що ви знаєте про діяльність українських політичних партій, їх програмні цілі в тодішній історичний період?

4. Розкрийте суть "Маніфесту" (ультиматуму) Раднаркому Росії Українській Центральній Раді. Які ж справжні його причини?

5. Чому Центральна Рада зазнала поразки у війні з радянською Росією у січні 1918р.?

6. Якими були наслідки Брестського миру для УНР?

7. Назвіть основні причини падіння УЦР.

8. До яких наслідків призвела ліквідація УЦР?

Боротьба за українську державність та її ліквідація (1918-1921 рр.)

Мета і завдання

Розкрити зміст внутрішньої і зовнішньої політики П.Скоро­падського, вказавши на її позитивні сторони та прорахунки. Про­аналізувати діяльність Директорії УНР, її боротьбу проти агресо­рів та причини втрати української державності. Висвітлити вста­новлення та діяльність ЗУНР, причини її падіння.

Дата добавления: 2014-10-15