Тема VI

План

ТЕМА V

План

1. Політичне, соціально-економічне становище українських зе­мель під владою Польщі в першій половині XVII ст. Причини війни.

2. Початок визвольної війни та перемоги козацьких військ в 1648р. Характер, мета, рушійні сили війни. Воєнні дії в 1649 р. Зборівський трактат, його умови та значення.

3. Воєнні дії у 1650-1653 роках. Битва під Берестечком. Білоцер­ківська угода.

4. Українсько-московські відносини в середині XVII ст. Переяс­лавська рада, "Березневі статті", їх оцінка та історичне зна­чення.

5. Історичне значення і наслідки національно-визвольної війни українського народу проти Польщі в середині XVII ст.

У першому питанні плану важливо з'ясувати загальну полі­тичну ситуацію на українських землях, що склалася в середині ХАП ст. З часу Люблінської унії (1569) в Україні утверджується тяжкий соціальний, національний, релігійний гніт. Польща, реалізую чи свою імперсько-експансійну політику, поставила її на­род у безправне становище.

Аналізуючи причини національно-визвольної війни, можна сказати, що українські землі в середині XVII ст. стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху.

- У політичній сфері - українські землі проголошувались таки­ми, що раніше належали Польщі і тепер "законно" поверта­лись до її складу.

- У наиіонально-релігійній сфері - проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти, проводилась політика на ліквідацію православної віри.

- У соціально-економічній сфері (одна з головних причин вибуху повстання 1648 р.) - протиріччя між двома типами господарст­ва: фільварково-панщинним, яке ґрунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським - новим по суті, яке зароди­лось при становленні козацького стану на півдні України.

- У військово-козаиьісій сфері - скасування польським сеймом (1638 р.) так званою "Ординацією Війська Запорозького реєст­рового" значної частини козацьких привілеїв, що викликало серед козаків гостре невдоволення. (Скасовувалась виборність старшини; ліквідувався козацький суд; на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара; посади полко­вників обіймала шляхта; козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб тощо).

Глибоко за змістом, переконливо розкрив причини визволь­ної війни Богдан Хмельницький, який стверджував: "Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відбирали в них села й доми, не те, що по­збавляли їх земної батьківщини, не те, що обтяжували їх робота­ми, подібно до немилостивих фараонів (усе це ще могли б стер­піти козаки), а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ".

Висвітлюючи друге питання, слід підкреслити, що характер війни визначався метою, в якій в нерозривній єдності переплели­ся: національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому під­сумку й окреслили її національно-визвольний характер. Масова участь у війні представників більшості верств українського наро­ду дає підставу визначити її як всенародну. Рушійною силою ста­ло селянство, а лідером - козацтво, союзниками - українські ремісники, міщани, дрібна шляхта, нижче православне духовен­ство. Велика роль і участь у війні Б.Хмельницького (на семінарському занятті рекомендується заслухати реферат "Б.Хмельницький - організатор національно-визвольної війни проти Польщі"). Метою війни було повалення польсько-шляхетського феодального гніту, встановлення політичної, територіальної автономії в Запорозькій Січі, а на наступному її етапі визрівала ідея створення незалежної національної держави.

Бажано відмітити, що до 1648 р. козацтво, яке стало авангар­дом національно-визвольної боротьби, спромоглося виробити в узагальненій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацьких поглядах все ще переважали соціальні й релігійні інтереси над національно-політичними.

Надалі Б.Хмельницький, переосмислюючи військові події 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної ду­мки формулює національну державну ідею: створенні незалеж­ної держави. Як вказував М.Грушевський, з початку 1649 р. про­грама незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час українсько-польських переговорів у Переяславі (лютий 1649 р.) Б.Хмельницький кілька разів наполягав на своєму намірі звільнити "з лядської неволі... народ всієї Русі", віді­рвати "від ляхів всю Русь і Україну". Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі "по Львів і Галич".

Б.Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що знаходилася в складі Речі Посполитої: "І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тих кордонах, як володі­ли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо".

Під час самостійного опрацювання лекції та рекомендованої літератури студентам необхідно дати оцінку та вказати на істо­ричне значення переломних битв козаків у перший період війни: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Наслідком цих битв та облоги Львова, Замостя, повстання в Галичині під проводом С.Височана був повний розгром польської адміністративно-політичної системи в краї. Бажано висловити свої міркування щодо думок деяких сучасних дослідників Хмельниччини (В.Смолія, В.Степанкова та ін.) про те, що виведення козацьких військ з Галичини в кінці 1648 року стало однією з політичних помилок гетьмана як державного діяча (Див.: Історія України: нове бачення. Т. 1. -К., 1995, с. 161).

Про повстання під проводом Семена Височана. За 300-літнє панування на західноукраїнських землях польська шляхта не знала такого удару з боку поневолених нею. Основним ядром 15-тисячної повстанської армії були селяни Прикарпаття, яке по­повнювалось також міщанами і дрібною українською шляхтою. Головним опорним центром стало містечко Отинія. В кінці 1648 року під владою С.Височана перебувала більша частина Прикар­патської землі. Однак після того, як визвольна армія Б.Хмельницького залишила Галичину (осінь 1648 року), С.Височан з частиною повстанців під натиском польських військ змушений був відступити з Покуття на Брацлавщину. Тут він у козачому полку прославленого героя Івана Богуна продовжує бо­ротьбу з шляхетськими військами. В 1659 році С.Височан пере­йшов на Лівобережну Україну, де отримав звання козацького полковника.

На початку 1666 р. його було несправедливо звинувачено у зраді (за однією з версій), що стало причиною смерті. Діяльність С.Височана вписана в героїчний літопис національної козацько-селянської боротьби. Він, за словами істориків, - "Хмельницький Галицької землі".

Важливо дати оцінку ситуації, яка склалася в Україні в пер­шій половині 1649 р., відновленню військових дій на західноук­раїнських землях. Головне - з'ясувати зміст і суть Зборівського договору (серпень 1649 р.), наголосивши, що він був певним компромісом між Польщею та Україною і український народ здобув (уперше) національно-територіальну автономію в складі Речі Посполитої. Які ж основні положення договору '.

- Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київ­ського і Чернігівського воєводств;

- на території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м. Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти;

- чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис.;

- усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія;

- Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті;

- питання про ліквідацію церковної унії і повернення Правосла­вній Церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі;

- у Києві та інших містах не мали права жити й організовувати свої школи єзуїти, заборонялось прибувати туди євреям, за ви­нятком "купецьких справ";

- водночас на козацькій території зберігався шляхетський ре­жим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включ­но, король мав призначати лише православних шляхтичів (ки­ївським воєводою було призначено Адама Кисіля);

- селяни і міщани зобов'язані були виконувати довоєнні повинно­сті.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Вар­шавським сеймом, але вона виявилася нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запа­лала з новою силою.

Треба визнати, що політичні наслідки Зборівського договору, по-перше, засвідчили невдачу намірів Б.Хмельницького домогти­ся створення незалежної Української держави; по-друге, наочно продемонстрували ненадійність і навіть небезпеку військового союзу з Кримом; по-третє, показали ігнорування козацькою верхівкою інтересів селянства і міщанства, адже переважна біль­шість пунктів договору стосувалась інтересів війська Запорозь­кого (козацтва); загальноукраїнський характер мали лише пункти про захист Православної Церкви, ліквідацію унії та амністію уча­сникам повстання. Це стало причиною невдоволення широких народних мас угодовською політикою козацької старшини та Б.Хмельницького і початком певного розколу серед учасників

національно-визвольної війни, відкривши шлях до потужного со­ціального виступу низів.

І все ж у ході національно-визвольної війни розпочався інте­нсивний процес ліквідації органів влади та адміністративно-територіального устрою Польщі і творення, натомість, українсь­ких державних інституцій, центральних і місцевих органів влади,

закріплення територій, судових установ, армії, нової соціальної структури.

Характерними ознаками Української козацької держави, яка поступово творилась у ході національно-визвольної війни, були:

1. Політична влада - власний уряд - гетьман і старшина.

2. Територія - від р. Случ на заході до московського кордону на сході, від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні; приблизно 200 тис. кв. км.

3. Політика-адміністративний устрій - поділ на полки і сотні; в 1650 р. - 16 полків.

4. Суд і судочинство, судова система - козаки жили за звичає­вим правом, селянство - за литовськими статутами із вилучен­ням статей, які стосувались кріпацтва; міста жили за Магдебу­рзьким правом (ті, які його мали).

5. Військо - реєстр 40 тис.

6. Фінансова та податкова системи - податки йшли у військо­вий скарб.

7. Соціальна структура суспільства - ліквідовано стан великих і середніх землевласників; провідна роль у суспільстві перейш­ла до козацького стану, селянсько-козацьке землеволодіння стало основним; селянство здобуло особисту свободу; провід­на роль в житті міст перейшла до українців.

8. Міжнародні відносини - активна зовнішньополітична діяль­ність.

Отже, підписання Зборівського договору заклало підвалини для формування української державності. За словами І.Крип'якевича, "Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина, набрав функцій кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Цілу територію поділено на полки і сотні, військові старшини викону­вали також функції цивільної влади. Всі суди набрали козацького характеру. Всі податки і данини, що належали польській владі, надходили тепер до військового скарбу. Хмельницький повів широку дипломатичну діяльність за кордоном. Так ступнево йшла вперед будова Української держави - на тій базі, яку забез­печував Зборівський договір". (Крип 'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990, с. 176).

Розкриваючи третє питання, необхідно сказати, що влітку 1651 р. між Україною і Польщею знову розпочалися бойові дії. Вирішальна битва (червень 1651 р.) відбулася під Берестечком на Волині. Чисельність обох армій була приблизно однаковою: 150-200 тис. чоловік з польського боку і 120-140 тис. козаків, яких під­тримувало до 30 тис. татар. Вдалий початок бою з боку козаків давав шанси на поразку польських військ. Але у вирішальний момент татари, не витримавши масового артилерійського обстрілу, відступили, захопивши в полон Хмельницького. Відходом козаків з поля бою командував Іван Богун, втративши чимало військ.

Після битви під Берестечком центром концентрації українсь­ких військ стала Біла Церква. Проте бої в середині вересня 1651 р. показали, що ні Хмельницький, ні поляки не мають достатньо сил для ведення військових дій. За таких умов розпочались пере­говори і був підписаний Білоцерківський мирний договір 28 вере­сня 1651 року, за яким:

- козацька територія обмежувалась тільки Київським воєводством;

- гетьманові заборонялись закордонні зносини;

- козацький реєстр зменшувався на 20 тис., чоловік;

- польські пани одержували право повертатись до своїх маєтків;

- Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Оцінюючи Білоцерківський договір, важливо звернути увагу на те, що Б.Хмельницький розглядав його як тактичний крок на шляху до мети. Договір виявився короткотерміновим і не був ра­тифікований польським сеймом.

В кінці травня - на початку червня 1652 року відбулася зна­менита битва під Батогом (на Вінниччині). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. Ця битва увійш­ла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.

Слід звернути увагу на політичні наслідки Жванеиької кам­панії (жовтень 1653 р.), згідно з якою більшість здобутків визво­льної боротьби були втрачені, навіть автономія, не говорячи про перспективи незалежності України. У зв'язку з таким несприят­ливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку військо­во-політичної допомоги ззовні.

Важливо зрозуміти і довести, чому необхідним був союз із Москвою в 1654 році (четверте питання плану). До цього спону­кали важкі обставини, в яких опинилась Україна:

- важке становище економіки (внаслідок воєнних дій на Право­бережжі було знищено понад 100 міст і містечок);

- значне знелюднення в результаті воєнних дій та епідемій чуми і холери в 1652-53 рр.;

- довготривалість боротьби породжувала в населення зневіру в можливості досягти перемоги власними силами тощо.

Виникає запитання: чому Хмельницький віддав перевагу союзу з Росією? Це зумовлювалося дією кількох чинників:

1. Приналежністю до одного й того самого православного віро­сповідання.

2. Близькістю мови і культури.

3. Відносною військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Украї­ною свого державного статусу.

4. Росія мала територіальні суперечки з Польщею, і об'єктивно це робило Московську державу союзником у боротьбі з Поль­щею тощо.

Відповідну оцінку цій проблемі дав сам Б.Хмельницький, ви­ступаючи на Переяславській раді 8 січня 1654 року:

"Сьогодня скликано велику прилюдну раду на те, щоб ви вкупі з нами обібрали собі державця з чотирьох, ко­го самі волитимите. Перший - царь Турецький, другий - хан Кримський, третій - король Польський і четвертий - царь Мос­ковський. Вибірайте, якого вподобаєте. Царь Турецький - бусур­мен; усі ви знаєте, яке лихо терплять під ним православні Греки. Хан Кримський - теж бусурмен; з ним ми завели приязнь, але чо­го натерпілись через те, якої біди зазнали, ви добре знаєте: нево­ля і ріки крови христіянської. Про утиски від польських ханів нема чого й балакати. Царь Московський - одного з нами обряду, одної грецької віри, - він зглянувся на наше шестилітнє благан­ня. Крім його царської руки, ми не знайдемо затишного приста­новища. Полюбімо ж його щиро а хто не хоче нас послухати, нехай іде, куди хоче, - шлях вільний". (Див.: Аркас М.М. Історія України-Русі.-К., 1990, с. 204).

Доцільно підкреслити, що ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено, там були усні переговори, які носи­ли декларативний характер і не мали ніякої юридично-правової сили. Прагнучи узаконити статус Української козацької держави, її внутрішню автономію, змусити Росію взяти на себе зо­бов'язання щодо надання Україні військової допомоги, козацька делегація в березні 1654 року поїхала до Москви. Вона повезла грамоту Б.Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 пункти (т.з. "Просительні статті"). На думку українського іс­торика і юриста А. Яковлева, в проекті "гарантувалася повнота

внутрішньої автономії держави й усувалось будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України". Умови договору 1654 р. містяться в двох різних за формою актах: 11-ти статтях від 21 березня і узагальнюючій царській жалуваній гра­моті гетьманові і війську Запорозькому від 27 березня. З боку України договір було викладено у формі "чолобитної", а з боку Росії - у формі "жаловання", тобто царських указів. За своєю суттю договір був угодою двох держав.

Основні статті договору.

1. Верховною владою і головою Української держави був геть­ман, який обирався на козацькій раді; царя мали лише спові­щати про вибори.

2. Підтверджувалась теза про незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

3. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Царський уряд мав платити "жаловання" війську Запорозькому, якщо використовував його за межами України.

4. Царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримува­тись власним коштом.

5. Москва наклала деякі обмеження на дипломатичні зносини з іншими державами, зокрема з Туреччиною і Польщею.

6. Більшість статей договору були присвячені військовим про­блемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).

Слід додати, що оригінал договору 1654 р. досі не знайдено, є лише копії та чернетки, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві.

Даючи історико-юридичну оцінку договору 1654 р., слід ска­зати, що серед істориків спектр тлумачень цієї угоди надзвичай­но широкий,зокрема:

- "персональна унія" (незалежні держави, що мають власні уря­ди, але визнають владу одного монарха);

- васальна залежність України від Росії;

- автономія України у складі Росії;

- конфедерація двох держав, спрямована проти зовнішнього ворога;

- військовий союз між Україною і Росією;

- возз'єднання українського і російського народів тощо.

Можна погодитись з оцінкою відомої дослідниці цієї про­блеми О.Апанович, що договір не був "для України ні трагедією, ні ганьбою". Цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в до­говорі засіб для реалізації власних цілей.

Значення договору полягає в наступному:

1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокре­млення й незалежність Козацької України від Речі Посполитої.

2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішньополі­тичної суверенності Української держави.

Формально договір проіснував до 1658 року, коли І.Виговський, уклавши Гадяцьку угоду з Польщею, намагався ро­зірвати відносини з Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської угоди (1667 р.) було віроломно порушено україн­сько-московський договір 1654 року.

Для розкриття п'ятого питання плану необхідно дати оцінку основним подіям національно-визвольної війни, показати її доле­носний характер для майбутнього України, те, що героїчна боро­тьба нашого народу за свою державу в минулому і сьогодні є не­вичерпним джерелом натхнення в розбудові сучасної Української держави (самостійно).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Підберіть факти, які свідчать про тяжкий економічний, соціа­льний, національний, релігійний гніт українського народу з боку Польщі в середині XVII ст.

2. Як Б.Хмельницький оцінював причини й характер визвольної війни українського народу 1648-1657 рр.?

3. Чому Б.Хмельницький пішов на перемир'я з Польщею і укла­дання Зборівського договору?

4. Назвіть ознаки формування Української козацької держави в період визвольної війни.

5. Продумайте альтернативний варіант дій Б.Хмельницького в роки визвольної війни і їх можливі наслідки для України (на­приклад: похід на Варшаву в 1648 році, відмова від Борівської угоди; відмова від союзу з Москвою).

6. Дайте історико-юридичну оцінку договору 1654 року та роз­крийте його історичне значення.

Соціальне-економічний розвиток і політичне ста­новище України в другій половині XVII століття. Руїна.

Мета і завдання

Обґрунтувати причини поступової втрати Україною своєї ав­тономії в другій половині XVII ст. та боротьби за збереження своїх прав. Висвітлити причини спалаху громадянської війни, глибокої кризи, що увійшла в історію Вітчизни під назвою Руїна.

1. Україна після смерті Б.Хмельницького. Перегляд Росією "Бе­резневих статей":

а) боротьба за збереження прав України. Державна програма І-Виговського;

б) гетьманство Ю.Хмельницького.

2. Поділ України. Руїна. Гетьманство П.Тетері та І.Брюховецького.

3. Державно-правовий статус України в складі російської держа­ви. Дальше обмеження її автономії. Д. Многогрішний, Г. Самойлович.

4. Соціально-економічне і політичне становище Правобережжя. Гетьманство П.Дорошенка.

Відповідь на перше питання плану слід розпочати з висвіт­лення основних причин поступової втрати Україною своєї неза­лежності: імперська політика Росії та наддержавницька позиція української старшини, які в своїх діях керувались особистими ін­тересами.

Після смерті Б.Хмельницького (6 серпня 1657 р.) козацька старшина обрала спочатку регентом, а згодом і гетьманом Украї­ни сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. Він став гетьманом у вкрай складний час. Вже на по­чатку правління Виговський зумів укласти вигідний для України договір зі Швецією, яка визнавала українські кордони від Вісли та Березини. Проте всередині країни авторитет Виговського був невисокий. Крім того, він припустився ряду прикрих помилок, які призвели до утворення опозиції його владі:

1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вва­жав можливим часткове відновлення старих шляхетських по­рядків.

2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюю­чи новоутворену провідну верству - козацьку старшину.

3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городово­го і запорозького козацтва тощо.

Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським уря­дом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні тенден­ції українського суспільства. Опозиційний рух проти І.Виговського очолили полтавський полковник М.Пушкар і ко­шовий Запорозької Січі Я.Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, керуючись імперським принципом "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. У цій обстановці Виговський і частина старшини зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму - перетворити Укра­їну на звичайну провінцію, значно обмежити її права. Численні порушення Москвою "Березневих статей" посилили позиції при­хильників встановлення союзу з Польщею. Внаслідок перегово­рів між Україною і Польщею 16 вересня 1658 у м. Гадячі було укладено договір. Його зміст коротко можна звести до таких по­ложень:

1. У Речі Посполитій утворювалась третя складова частина феде­рації - Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств).

2. Верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьма­ну, якого обирали пожиттєво.

3. Законодавчу владу мали виконувати національні збори.

4. Самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет.

5. Військо мало налічувати 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців.

6. Православна віра урівнювалася в правах з католицькою; унія скасовувалась; митрополит і чотири єпископи отримували мі­сця в сенаті.

7. Заборонялись будь-які контакти і зв'язки князівства з інозем­ними державами.

8. В Україні засновувались два університети та інші навчальні заклади, а також друкарні.

Тобто польські політики в деяких пунктах Гадяцького дого­вору пішли на визнання елементів української державності. Од­нак у принципових питаннях виявили давню непоступливість: не погодилися на державну рівноправність, а надали обмежену ав­тономію лише для самої Наддніпрянщини.

Як відомо, на переговорах з української сторони ставилися домагання, щоб було утворене Велике князівство Руське на зра­зок Великого князівства Литовського, щоб до його складу входи­ли також західноукраїнські землі (Волинське, Подільське, Руське та Белзьке воєводства і Пінський та Мстиславський повіти), щоб воєводами та каштелянами були православні, щоб козацьке вій­сько налічувало 60 тис. (без урахування найманого). Але всі ті домагання з боку поляків були відкинуті.

Як вказують українські історики Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г., прагнення І.Виговського та його найближчого оточення створити з України державу європейського взірця під протекторатом польського короля, але з усіма ознаками суверен­ної держави, прагнення розбудувати державу, перевівши козаць­ке звичаєве право на типові для Європи рейки аристократичної або напіваристократичної республіки, було їх заслугою, а водно­час і помилкою, бо народ до таких перетворень не був готовий і не зрозумів їх. (Див.: Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. -К, 2002, с. 192).

Не можна не погодитись також з істориком Г. Крип'якевичем, який, даючи оцінку гетьманству І.Виговського, писав: "Єднаю­чися з Польщею, Виговський знехтував здобутки національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої, - він на­магався змінити його і створити шляхетську Україну, - на зразок шляхетської Польщі. Це ввело його в конфлікт не тільки з народ­ними масами, але і з старшиною, що в козацьких формах добача­ла найвищі цінності". (Крип якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990, с. 194).

Однак цей договір так і не був реалізований, хоч польський сейм його ратифікував. За влучним висловом польського дослід­ника З.Вуйцика, Гадяцька угода залишалась "мертвим паперовим документом".

Отже, плани І.Виговського зазнали краху. Навіть велика пе­ремога над московським військом під Конотопом (липень 1659р.) не могла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старши­ну. Широким народним масам такий різкий поворот у зовніш­ньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 року йшла кривава боротьба, був незрозумілим. Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, І.Виговський склав булаву на козацькій раді в Германівці на Київщині (вересень 1659 р.).

Слід зазначити, що намагаючись уникнути громадянської війни та територіального розколу, козацька старшина знову про­голошує гетьманом Юрія Хмельницького.

В Переяславі (27 жовтня 1659 р.), в оточенні російських військ, він був змушений підписати новий договір, який обмежу­вав "Березневі статті" 1654 р. Згідно з цим документом:

- переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя;

- гетьман не мав права самостійно призначати і звільняти пол­ковників, виступати в похід без царського дозволу,

- заборонялися відносини з іншими країнами;

- царські воєводи з військом мали право розташовуватись у Пе­реяславі, Києві, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані;

- Київська митрополія підпорядковувалася московському патрі­архату тощо.

Ю.Хмельницький недовго гетьманував під владою Росії і вже наступного 1660 р. під час походу на Правобережжя під Слободищами перейшов на бік поляків. Польща погодилась на віднов­лення в цілому Гадяцького трактату, але без будь-якої згадки про "Велике Князівство Руське". Найтрагічнішим наслідком Слобо-дищенського договору (18 жовтня 1660 р.) став початок терито­ріального розколу України (лівобережні козацькі полки, де пере­бували російські війська, зберегли вірність цареві). Україна поділилася на Лівобережну і Правобережну.

У січні 1663 р. Ю.Хмельницький склав булаву і постригся в ченці. Формальним приводом для цих дій були його молодість, хворобливість, слабохарактерність. Реальними ж причинами

- погіршення геополітичного становища держави:

- посилення соціального протистояння в суспільстві;

- боротьба елітних груп за владу;

- слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо.

Після Ю.Хмельницького гетьманом на Правобережній Укра­їні був обраний П.Тетеря, а на Лівобережжі - І.Брюховецький. Як влучно оцінює цей період історик О.Субтельний, "доба Руїни ся­гнула свого апогею".

При розкритті другого питання слід висвітлити основні при­чини Руїни:

- розкол серед старшини - правлячої верстви українського сус­пільства;

- посилення антагонізму між різними станами українського на­селення;

- слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

- боротьба геополітичних інтересів Російської, Турецької імпе­рій, Речі Посполитої тощо. Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

- загострення соціальних конфліктів як наслідок соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інте­ресів не лише селян, а й простих козаків;

- початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

- поява у свідомості певної частини політичної еліти небезпеч­ної тенденції - відмови від національної державної ідеї, повер­нення до ідеї автономізму;

- жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву. Як наслідок Україна одночасно мала двох, а то й трьох-чотирьох гетьманів (П.Дорошенко, П.Суховій, М.Ханенко, Д.Многогрішний), які ворогували між собою і в своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

- поступове зменшення конструктивності і все більш деструкти­вний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядкува­тися гетьманській владі тощо).

В добу Руїни сталася трагедія розчленування українських зе­мель між Польщею і Росією, які у 1667 р. уклали між собою Андрусівський договір про перемир'я на 13,5 року. За цим договором:

- Російській державі поверталися Смоленськ і Сіверська земля;

- Україна поділялася на дві частини по Дніпру - Лівобережжя залишалося за Росією, Правобережжя, крім Києва, знову пере­ходило під владу Польщі;

- Київ з прилеглими містечками і селами на два роки залишався за Росією, а потім мав відійти до Речі Посполитої. У пункті про Київ царський уряд зробив низку застережень, які давали можливість назавжди залишити це місто за Росією;

- Запорожжя за договором мало бути під владою обох держав і

допомагати їм під час війни. Фактично Запорожжя підлягало

лише Росії.

Отже, Україна зникає як суб'єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об'єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Ро­сійської держави ще збереглась обмежена внутрішня автономія. Кожен новообраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом, який значно обмежував "Березневі статті" 1654р.

Даючи характеристику гетьману Лівобережжя Івану Брюховецькому (1663-1668), слід сказати, що він займав відверто промосковські позиції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царе­вичем Федором. У 1665 р. Брюховецький першим із гетьманів у супроводі майже 500 козаків здійснив подорож до Москви, де йому дарували титул московського боярина і знайшли дружину зі знатного боярського роду. (Див.: Субтельний О. Україна: істо­рія. - К., 1993, с. 191). Він у відповідь підписав угоду - "Москов­ські статті" (11 жовтня 1665 р.), яка ще більше обмежувала українські права:

- майже всі великі міста України ставилися під російський кон­троль;

- царським урядникам дозволялося збирати податки з українсь­ких селян і міщан;

- давалася згода на призначення Москвою митрополита Україн­ської Православної Церкви;

- вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських по­сланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за під­твердженням до Москви;

- гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування;

Магдебурзьке право надавалося царською жалуваною грамо­тою;

- збільшувалися гарнізони царських військ у Києві, Чернігові, Переяславі й Ніжині тощо.

Московські статті були важким ударом для української дер­жавності.

Така політика Брюховецького викликала масове незадово­лення серед різних верств українського населення. Навіть пред­ставники церковних верхів і серед них ті, хто раніше підтримував промосковську орієнтацію, відкрито протестували проти поси­лення московських впливів. Але найбільше обурення серед укра­їнців викликав Андрусівський договір. Невдалі спроби Брюхове­цького припинити колонізаторську політику Росії спричинили падіння його політичного авторитету, а в 1668 р. козаки вбили свого гетьмана.

Щодо гетьмана Павла Тетері (1663-1665) - на Правобереж­ній Україні, то він був одним із визначних дипломатів в урядах Б.Хмельницького, Г.Виговського, Ю.Хмельницького. Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Брав участь у написанні "Березневих статей", Гадяцької угоди, Слободищенського трак­тату. На початку свого гетьманування був прихильником віднов­лення єдності козацької України. Проте Правобережжя територі­альне було міцно прив'язане до Польщі, і це вимагало (певною мірою) від Тетері демонструвати свою лояльність польському уряду. За цих обставин він взяв участь у поході Яна II Казимира на Лівобережну Україну, намагаючись об'єднати її під зверхніс­тю польського короля. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі 1664-1665 рр. вибухнуло повстання місцево­го населення проти польської шляхти. В цій обстановці П.Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі.

Третє питання плану. У роки козацької доби - Хмельниччи­ни у процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки. (як уже визначалось у попередній темі) сформувались погляди від ідеї козацького автономізму до суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль знач­ної частини українських земель та ліквідації в них польської ад­міністрації постало питання про власну національну державність. Треба було здійснювати керівництво економічним життям, пра­вопорядком, захистом населення на території України.

За часів Б.Хмельницького територія Української держави охоплювала майже 200 тис. кв. км (Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу), де проживало понад 3 млн. чоловік. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні (в 1650р. налі­чувалось 20 полків). Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада. Проте вона не була постійно дію­чою; гетьман частіше скликав старшинську раду, до якої незаба­ром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандувачем, скли­кав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, вида­вав загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали. Система органів публічної влади мала три рівні: генеральний, полковий і сотенний. Найвища влада у державі належала генера­льному урядові; на місцях управляли полкові та сотенні уряди. Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особи­сто, а з 1654 р. була введена посада гетьманського підскарбія.

Гарантом розбудови Української держави стала національна армія, яка сформувалась за організаційними принципами Запоро­зької Січі. Її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво. Українська держава доби Хмельниччини формувалася на двох засадах - демократії та авторитаризму, які часто вступали між собою у протиріччя; встановлення спадкового гетьманату - тен­денція до переростання гетьманської влади у монархічну.

Слід звернути увагу на соціально-економічну політику Б.Хмельницького та уряду Української держави. На визволених землях відбувався процес ліквідації великого феодального земле­володіння, фільварково-панщинної системи господарства та крі­пацтва й утвердження козацької власності на землю.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені:

встановила дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Крим­ським ханством, Молдавією, Швецією та іншими державами.

Даючи оцінку гетьману Лівобережжя Дем'янові Многогріш­ному (1668-1672), необхідно сказати про його вірність цареві. Однак він домігся від Москви обмеження перебування російсь­ких військ в українських містах. В березні 1669 р. з Росією були підписані так звані Глухівські статті, які хоч і поступалися "Бе­резневим статтям" Хмельницького, проте до певної міри віднов­лювали автономію Лівобережної України: податки мали збирати представники гетьмана; реєстрове військо становило 30 тис. і отримувало певну платню з місцевих коштів; запроваджувалося й окреме наймане (компанійське) військо з тисячі козаків.

Крім часткового відновлення автономії, втраченої його попе­редником, Многогрішний намагався встановити на Лівобережжі правопорядок. Проте фатальними недоліками гетьмана були не­тактовність і невміння порозумітися із старшиною. Це стало при­чиною змови проти нього козацької верхівки, яка в доносах царе­ві звинувачувала Многогрішного в таємних зв'язках з П.Дорошенком. Цар піддав гетьмана тортурам і заслав до Сибіру.

Аналізуючи гетьманство Івана Самойловича (1672-1687), слід вказати, що, на противагу Д.Многогрішному, він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Щедро роздавав їй землі, а також створив корпус молодих офіцерів (переважно з си­нів старшини), чим сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.

Однак ухвалені на раді "Конотопські статті" (червень 1672 р.), які в основному повторювали "Глухівські статті", далі обмежували владу гетьмана. В них, зокрема, вказувалось:

- гетьману заборонялося без ради зі старшиною писати до іно­земних государів, і особливо до гетьмана П.Дорошенка;

- гетьману заборонялося без ради зі всією старшиною судити генеральну старшину, а також увільняти з "урядів";

- не було положення про необхідність присутності представни­ків Гетьманщини на з'їзді послів при обговоренні справ, що стосувалися України, та ін.

У зовнішній політиці гетьман намагався поширити свою владу на всю Україну. Найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли П. Дорошенко склав перед ним булаву (1676 р.), після чого він став величати себе "гетьманом обох берегів Дніпра".

Проте ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну ста­ло підписання у 1686 р. так званого "Трактату про вічний мир" між поляками та росіянами. У 1687 р. Самойлович був звинува­чений російськими воєводами за провал походу на Крим, внаслі­док чого гетьман був скинутий і засланий до Сибіру.

Розгляд четвертого питання плану вимагає поглибленої харак­теристики соціально-економічного та політичного становища Пра­вобережжя в другій половині XVII ст. (посилення феодально-кріпосницького визиску українського селянства; панщинно-фільварочне господарство тощо). Примусове окатоличення і полоні­зація місцевого люду стали нормою поведінки шляхетської Польщі. На українських землях польський уряд запровадив свої закони, суд, органи влади, адміністративно-політичний устрій. Крім того, тяжке становище українського народу погіршилось внаслідок численних нападів турецько-татарських орд в другій половині XVII ст. \

Петро Дорошенко (обраний гетьманом 1665 р.) був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися, зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об'єднати українські! землі в єдину соборну державу. Він стає на шлях обмеження впливу Польщі, а надалі - до відвертого розриву з нею; здійснює кілька реформаторських кроків:

- створює постійне наймане військо (так звані сердюцькі полки), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

- покінчив як з отаманством старшин, так і з практикою скли­кання чорних рад;

- відновив принцип призначення полковників і, очевидно, сот­ників;

- проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

- активно заселяє спустошені землі Правобережжя; |

- чи не єдиний серед гетьманів усвідомлював значущість існу­вання національної Церкви для утвердження самостійності України; і

- у соціально-економічній сфері проводив політику утверджен­ня козацького типу господарства, визнання соціальних завоювань селянства та недопущення до маєтків шляхти.

Варто зазначити, що після Андрусівської угоди, за якою Україна була поділена між Росією і Польщею, Дорошенко поси­лює боротьбу за об'єднання України. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берегДніпра. Після вбивства козаками І.Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбі­льшого тріумфу П.Дорошенка.

На жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобе­режжя, проголошення запорожцями гетьманом П.Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом поява М.Ханенка, якого під­тримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобереж­жі вкрай ускладнили становище гетьмана. Ця обстановка позбавила його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію.

У 1675 році ситуація стає критичною: гетьман втрачає підтри­мку мас, його авторитет падає. У вересні 1676 року П.Дорошенко склав свої повноваження на користь І.Самойловича.

Як слушно зауважив історик В.Антонович, "незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод керували цим гетьма­ном: він щиро дбав про добро рідного краю..." Якраз усе це і да­ло підстави назвати П.Дорошенка "сонцем Руїни".

Після гетьманства П.Дорошенка Правобережна Україна втратила рештки своєї політичної самостійності. Згідно з Бахчи­сарайським договором (1681 р.), "Трактатом про вічний мир" (1686 р.) сусідні держави поділили між собою Правобережжя.

Бахчисарайський договір (13 січня 1681 р.) про 20-річне пе­ремир'я був укладений між Росією з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством - з другого. Основні положення:

- умовним кордоном між державами вважалась р. Дніпро;

- Туреччина та Кримське ханство визнавали приєднання Ліво­бережної України до Росії, а також владу Російської держави над Запорожжям;

- Київ та навколишні містечка з прилеглими до них селами на Правобережжі також визнавались за Росією;

- південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались під владою Туреччини;

- татарські орди могли вільно кочувати в південних степах України;

- татарський султан та кримський хан зобов'язувалися не допо­магати ворогам Росії.

Бахчисарайський договір зміцнив міжнародне становище Ро­сії й примусив дипломатію Польщі змінити свою політику.

Слід відмітити, що під впливом невдач з Туреччиною уряд Речі Посполитої погодився на укладення миру з Російською дер­жавою. 6 травня 1686 р. між цими державами був підписаний до­говір під назвою "Трактат про вічний мир".

Згідно з договором:;

1. Річ Посполита остаточно визнавала приєднання Лівобережної України до Росії.

2. Річ Посполита остаточно відмовилась на користь Росії від Ки­єва з навколишніми землями.

3. До складу Росії навічно входило також Запорожжя.

4. Більша частина Правобережної України (Київщина, Волинь, Брацлавщина) входила до складу Речі Посполитої.

5. Гарантувалось вільне віросповідання православному насе­ленню.

6. Російська держава і Річ Посполита вступили у воєнний союз і мали спільними силами боротися проти Туреччини і Кримського ханства.

Фактично умови договору означали розрив обома країнами раніше укладених договорів з Туреччиною.,,

Отже, в кінці 17 ст. в часи "Руїни" українські землі були по­вністю розчленовані і захоплені іноземними державами - Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством.

Досить влучно оцінив цей період історії України В.Винниченко: "Читати українську історію треба з бромом - до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боля­че, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, півдержавного) існування, що огриза­лася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія - без зупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожа­рищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, під­копування... ". ("Галицька старовина", 1990, № 4, с. 5).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Союз з Б. Хмельницьким і прийняття України під свій протек­торат означали для Росії війну з Польщею. Чому московський цар пішов на цей крок?

2. Чому гетьман І. Виговський прагнув до федерації з Польщею?

3. Дайте порівняльні характеристики Гадяцького трактату і "Бе­резневих статей". В чому їх відмінність і перевага?

4. Які наслідки мала доба Руїни для української землі?5. Дайте оцінку Бахчисарайському договору та "Трактату про ві­чний мир".

Україна в кінці XVII - першій половині XVIII століття.

Гетьманство І. Мазепи

Мета і завдання

Розкрити прагнення народних мас Правобережжя возз'єднатися з Лівобережною Україною. Дати оцінку гайдама­цького і опришківського рухів. Висвітлити історичний період ге­тьманства І. Мазепи, його спробу визволити Україну від гніту ро­сійського царизму. Розкрити суть Конституції П.Орлика.

Дата добавления: 2014-10-15