Потреби дорослих у знаннях, що забезпечують рівні сфери

життєдіяльності (% до загальної кількості)

Вид життєдіяльності	%
Суспільно-політична діяльність
Професійно-трудова діяльність
Законодавство і право
Фінанси і економіка
Мистецтво і культура
Наука і дослідження
Релігійне і моральне життя
Передача досвіду
Спілкування з людьми
Виховання і розвиток дітей
Самовдосконалення
Збереження фізичного здоров¢я
Охорона природи

Особливу роль відіграє вивчення освітніх орієнтацій людей, які мають активну освітню позицію. У конкретному дослідженні опитані свої освітні позиції визначили так:

- активна позиція: “Я постійно працюю над собою, розширюю свій кругозір” – 30%;

- нейтральна позиція: “Я навчаюсь у міру необхідності” – 50%;

- пасивна позиція: “Час навчатися для мене минув” – 20%.

Аналіз проблем, з якими зустрічаються люди, що мають активну життєву позицію, дозволяє констатувати, що ці люди:

● рідше фіксують наявність фінансових проблем, хоча їх матеріальний стан не відрізняється від середньостатистичної вибірки;

● рідше говорять про погане самопочуття;

● рідше фіксують конфлікти на роботі, загрозу втрати роботи;

● рідше скаржаться на самотність, втрату сенсу життя.

Аналіз освітніх орієнтацій людей, що мають активну освітню позицію, дає змогу зробити висновок, що ці люди значно більше цікавляться знаннями в галузі культури і мистецтва, науки і дослідницьких пошуків, передачі накопиченого досвіду. Саме ця група людей може виступати опорою для андрагога в його професійній діяльності.

Зміст освіти дорослих, спрямований на соціалізацію особистості, доцільно розглядати з таких позицій:

- освіта як джерело неперервного морально-духовного вдосконалення людини, її гармонійного розвитку, як засіб “особистісної самостійності”, обгрунтованого вибору життєвих цінностей;

- освіта як засіб, що сприяє виконанню різних соціальних ролей;

- освіта як можливість отримання професії;

- освіта як опора, яка дозволяє “втриматися на плаву” в екстремальних ситуаціях;

- освіта, яка дозволяє готувати спеціалістів в умовах нестабільної ситуації.

Андрагогіка розглядає освіту в контексті життєвого шляху людини. Її “університетами” стають не лише аудиторії і бібліотеки, а й колеги, друзі, діти, засоби масової інформації. Якщо дитина приймає здобуті нею знання, відчуваючи довіру й повагу до того, хто навчає, то доросла людина піддає знання аналізу й оцінці. Інформація, яку отримує дорослий, проходить внутрішню корекцію і відбір.

Критерієм такого відбору частіше за все виступає власний досвід людини, її потреби, мотиви отримання знань.

Пріоритет інтересів і освітніх “замовлень” дорослих не знижують значущості соціокультурного, інтегрального змісту освіти. Доросла людина вирішує життєві проблеми за рахунок інтегрального змісту, залучається до роздумів над загальними питаннями, пов’язаними з визначенням для себе сенсу життя, свого місця в соціумі, свого громадянського обов’язку.

Система освіти дорослих, яка включає інтегративний зміст, буде більш стійкою до постійних життєвих змін.

Доросла людина так чи інакше включена в інформаційний процес за допомогою засобів масової інформації, преси, безпосереднього спілкування і т. ін. Суб’єктом освітньої діяльності дорослий стає тоді, коли усвідомлює необхідність у поповненні знань. Ця потреба може бути пов’язана з необхідністю підвищення кваліфікації, перепідготовкою, творчими пошуками, прагненням розібратися в реаліях життя сучасного суспільства, з інтересом до питань сімейного життя, виховання дітей, власного здоров¢я тощо. У цьому випадку діяльність дорослої людини набуває систематичного характеру і спрямована на задоволення власних інтересів.[30]

Здатність освіти задовольняти потреби дорослих виявляється в таких функціях:

■ соціальній – пов’язаній із задоволенням соціальних сподівань дорослих (орієнтацій, мотивів, життєвих планів);

■ валеологічній, вона передбачає створення таких умов, які забезпечували б комфортність навчання і таку його організацію, яка відповідала б особливостям розвитку дорослих;

■ аксіологічній – спрямованій на прилучення дорослої людини до глобальних цінностей, “загальнолюдського” мислення як умови виживання планети.[31]

Поліфункціональність робить освіту дорослих засобом захисту, фактором сприяння соціальній і професійній мобільності, формуванню відповідальності, розвитку світогляду.

3.3. Роль освіти в соціалізації різних груп дорослих

Існування різних груп дорослого населення, яке потребує підтримки (люди похилого віку, безробітні, жінки, інваліди та ін.) ставить перед системою освіти поряд із загальними і особливі завдання, які потребують своїх способів реалізації.

Тому наступний етап у розгляді андрагогічних проблем пов’язаних із ознайомленням андрагогів із роллю освіти в соціалізації різних груп дорослих. Зокрема нам потрібно з’ясувати, з якими запитаннями, очікуваннями, установками включаються в освітній процес різні групи дорослих, що потребують особливої уваги і соціальної підтримки (інваліди, жінки, безробітні, пенсіонери та ін.), та якою повинна бути діяльність андрагога, щоб вона сприяла самореалізації дорослих.

Освіта в житті людей похилого віку. Розвиток системи освіти людей похилого віку не є на сьогоднішній день таким перспективним напрямком, як розвиток системи освіти дітей, підлітків, людей дорослого працездатного віку. Але допомога й підтримка людей похилого віку, яка так необхідна в умовах змін і нестабільного соціуму, розглядається однобічно, переважно в контексті соціальної і психологічної допомоги. Роль освіти в житті людей похилого віку, яка може виконувати функцію соціального захисту, значно применшена. Багатий соціальний і професійний досвід літніх людей, її творчий потенціал часто залишаються незадіяними. Соціальна активність даної вікової групи, її знання і досвід, а також здатність до сприйняття нового дають право говорити про те, що система освіти для літніх людей має великий потенціал для розвитку, незважаючи на соціально-економічні негаразди сьогодення. Отже, виділення групи осіб “третього віку” як об’єкта андрагогічного аналізу має широку соціально-педагогічну зумовленість.

Старість, похилий вік — особлива стадія людського життя, яка характеризується певною психосоціальною цілісністю.

Е. Еріксон стверджує, що основним конфліктом цієї стадії людського життя є конфлікт між цілісністю і безвихіддю. Відчуття цілісності виникає в того, хто відчуває задоволення, оглядаючись на прожиті роки. Коли основні проблеми минулих стадій вирішені, самореалізація особистості здійснюється успішно. Для тих, хто, досягнувши похилого віку, розглядає своє життя як низку втрачених можливостей, характерне почуття відчаю, розчарування[32].

Звичайно, соціальне середовище і процеси, які відбуваються в ньому, впливають на соціально-психологічне самопочуття літніх людей. Соціологи схильні оцінювати вплив цих факторів як негативний, який суттєво обмежує можливості цієї групи населення. Можна назвати такі фактори:

- настання пенсійного віку, який дає підставу для відмови в продовженні трудової діяльності;

- соціальна політика держави, яка формує залежні, дискримінаційні статуси літніх людей;

- стереотипи суспільної думки, які формують певні уявлення про людей похилого віку;

- звуження соціальних, комунікативних, культурних зв’язків;

- зниження рівня матеріальної забезпеченості, що обмежує економічні можливості літніх людей;

- значні зміни у сфері зайнятості (безробіття, спад виробництва, перебудова економічних структур), які обмежують можливості людей похилого віку, навіть тих із них, хто здатен повноцінно працювати в галузі професійної діяльності.

Соціологи стверджують, що комплекс цих проблем, посилений несприятливими демографічними процесами, значною мірою звужує сферу соціальної самореалізації літніх людей, викликає таке погіршення становища цієї групи населення, яке визначають як “криза адаптації”.

Кризові явища, які відбуваються в соціумі, породжують відчуття неповноцінності, непотрібності, невпевненості в собі. Так, за даними соціологічних досліджень, близько 90% пенсіонерів не впевнені в завтрашньому дні, на постійний поганий настрій вказують приблизно 30% пенсіонерів.[33]

Нині соціальні ролі людей похилого віку суттєво знизились. Літня людина в сім’ї незалежно від рівня освіти, культурного потенціалу, самооцінки, яка втратила економічну незалежність, повинна різко міняти свій соціальний статус і виконувати не властиві їй соціальні ролі. Ситуація, в якій опинились люди похилого віку, що здатні і бажають працювати, визначається як ситуація “незаслуженої соціальної відставки”, втрати соціального статусу.

Повноцінне існування людини, особливо в похилому віці, залежить від наявності повноцінних соціальних і культурних зв’язків, можливостей комунікації, доступності засобів масової інформації. Отже, актуальною проблемою андрагогічного аналізу є вивчення шляхів і засобів збереження високого творчого потенціалу літніх людей у поєднанні з мудрістю, набутою роками, а також факторів, які зумовлюють ці процеси, що сприятиме організації навчання дорослих.

Потенційні можливості людей похилого віку до сприйняття нового можуть бути досить високими. Відомі численні факти високої творчої активності і продуктивності вчених, представників мистецтва, культури не лише в похилому, але й у значно старшому віці.

Але, на відміну від країн Заходу, в нашій країні сфера освіти для осіб “третього віку” є практично закритою. Сама система освіти дорослих значною мірою орієнтована на навчання, перепідготовку, підвищення кваліфікації осіб працездатного віку, оскільки це є соціально перспективним і економічно вигідним.

Слід згадати і позиції самих літніх людей, в яких упродовж багатьох років вироблявся певний стереотип, розповсюджений у суспільній свідомості: соціальні ролі людини похилого віку реалізуються переважно в сімейному приватному житті, а їх соціальна творча активність пов’язана в кращому випадку з можливістю навчатись, здобувати нові знання.

Безумовно, освітні орієнтації літніх людей, якщо такі мають місце, можуть і повинні бути різними. До факторів, які визначають їх специфіку, можна віднести і освітній та професійний статус людини похилого віку в минулому і нині, гендерні відмінності.

Освіта для дорослої людини є одним зі способів вирішення ряду важливих життєвих проблем. На кожному віковому етапі людина стикається з новим колом проблем. Для людей похилого віку це не лише проблеми матеріальні, а й проблеми психологічного характеру (турбота про здоров’я та його збереження; самотність; втрата рідних і близьких людей; відсутність взаєморозуміння з боку оточуючих; організація вільного часу, тощо). Отже, належним чином організована освіта людей похилого віку має виступати як засобом соціального захисту і психологічної стабільності, так і способом інтеграції в комунікативний і культурний простір, і розглядатися як активна діяльність, спрямована на самореалізацію особистості.

Узагальнюючи досвід роботи з людьми похилого віку країн Заходу, Росії та незначний досвід нашої країни, можна визначити специфіку освітніх програм, які можуть бути адресовані літнім людям. Вони мають:[34]

1. Сприяти більш активній інтеграції людей “третього віку” в політичне й економічне життя країни, міста (через участь і представництво в політичних партіях і рухах як спосіб вирішення актуальних для них соціально-економічних проблем).

2. Сприяти інтеграції літніх людей у культурно-освітній простір на основі врахування соціально-психологічних і статусних особливостей даної соціальної групи, життєвого і соціального досвіду людей.

3. Надавати допомогу в соціальній і психологічній адаптації, продовженні творчої і фізичної активності літніх людей, передачі досвіду, зміцненні здоров’я.

4. Робити акцент на актуальних проблемах сьогодення, сприяти розумінню й усвідомленню подій сучасності.

5. Забезпечити рольове навчання, яке допоможе літнім людям подолати кризові ситуації, пов’язані із переходом в новий соціальний статус.

6. Сприяти реалізації тих культурно-освітніх проблем, які характерні для конкретної групи слухачів. Але одночасно система освіти людей похилого віку повинна бути здатною поєднуватися з іншими освітніми системами (системі додаткової освіти, підвищення кваліфікації і т.п.) — освітні програми не повинні замикатися на колі питань, зумовлених лише особливим соціально-психологічним статусом літніх людей.

Враховуючи соціально-психологічну характеристику людей похилого віку, особливості їх життєвого шляху, можна визначити деякі принципи роботи андрагога з літніми людьми:

● Принцип партнерства, який передбачає рівноправну участь усіх учасників освітнього процесу у вирішенні групових проблем.

● Принцип координації, що передбачає вміння підводити учасників освітнього процесу до реалізації певних завдань, а також переводити процес освіти в режим самоосвіти.

● Принцип психологічної підтримки, який ґрунтується на використанні прийомів, здатних підвищити впевненість слухача у своїх силах, його самооцінку.

●Принцип взаємодії чи зворотного зв’язку, що допомагає оперативно виявити всі переваги і недоліки процесу навчання.

●Принцип біографічності, який дозволяє у процесі навчання звертатися до біографічних подій як учасників групи, так і керівника освітнього процесу. Андрагог, переосмислюючи пройдений життєвий шлях кожного окремого члена групи, може більш ефективно перейти до узагальнення й аналізу подій, фактів.

Освіта для людей похилого віку в Україні в умовах сьогодення повинна відігравати роль важливого засобу соціально психологічного захисту, розвитку соціальної згуртованості та підвищення соціальної активності громадян.

Безробітні в системі освіти. Для того, щоб раціонально організувати процес навчання безробітних, андрагог повинен добре орієнтуватися в широкому спектрі проблем, пов’язаних із цим явищем.

Безробіття для українців — явище несподіване і незвичне: сотні тисяч людей уперше в житті втратили роботу.

Люди, які залишились без роботи, звикли вбачати в державі свого захисника. Вони досить нечітко уявляють собі соціальну та економічну неминучість безробіття, що блокує процес прийняття на себе відповідальності за своє життя, заважає включенню до активного пошуку виходу зі складної ситуації, тобто гальмує розвиток адаптивних можливостей особистості.

Зважаючи на це, соціальна і професійна реабілітація безробітних має починатися з рефлексії подібної позиції й усвідомлення її непродуктивності.

Безробіття багато чого змінює в житті людини: знижується рівень життя, змінюється психологічний стан людини, скорочуються робочі і неформальні стосунки; збільшується кількість вільного часу.

До найбільш актуальних проблем безробітні відносять такі: “усвідомлення власної непотрібності”, “неповноцінність”, “пригнічений стан “, “стрес”, “відсутність життєвих стимулів”, “недовіра до всього”, “повна апатія до життя”, “моральне і духовне приниження”.

Будь-які зміни в житті, а тим більше втрата роботи, виступають у ролі своєрідного стресора.

Можна виділити три стадії адаптації до стресу:

1) реакція тривоги, яка мобілізує первинні механізми захисту від негативних екстремальних впливів;

2) стадія критичної усталеності, під час якої людина адаптується до стресора на певний період часу; якщо позитивних зрушень не відбувається, то виникає дистрес;

3) стадія виснаження (дистрес) — неминучий наслідок впливу досить сильного і досить тривалого стресора.

Таким чином, якщо на перших стадіях безробітний прагне мобілізувати енергію, шукає роботу, то на наступних стадіях він починає втрачати контроль над своїми діями й емоціями, при цьому прояви страху і безвиході змінюються несподіваними емоційними зривами (агресія, злість, горе). Багато людей втрачають інтерес до життя і впадають у депресивний стан.

Спеціаліст, який працює з безробітними, зустрічається із досить неоднорідною категорією дорослих. Вони по-різному реагують на ситуацію, по-різному з нею справляються.

Одним із найважливіших завдань андрагога є створення доброзичливої атмосфери успіху, яка б сприяла активізації внутрішніх ресурсів особистості.

Професійна освіта має доповнюватись підвищенням “особистісної кваліфікації”, тобто вмінням взаємодіяти в колективі, творчо підходити до вирішення проблем, брати на себе відповідальність, добувати досвід із помилок.

Таким чином, фахівці, які працюють із безробітними, повинні в певному розумінні виконувати функцію психотерапевтів, перетворюючи навчальну ситуацію на психологічно-оптимістичну.

Результативність професійного навчання безробітних залежить від того, наскільки повно програма навчання враховує особливості тієї категорії, на підготовку якої вона розрахована.

Особливості керівництва освітньою діяльністю інвалідів. У всьому світі набула широкого розголосу концепція соціально-психологічної реабілітації інвалідів, згідно з якою найбільш активну роль у цій реабілітації відіграють самі інваліди. Ця концепція ґрунтується на тому, що кожна людина, які б недоліки у своєму фізичному і психологічному розвитку вона б не мала, за умови активного включення до життя, створення певних умов, які б сприяли її реабілітації, здатна подолати свої недоліки, значно поліпшивши свій фізичний і психічний стан.

Значну роль у процесі соціально-психологічної реабілітації відіграє освіта в усіх своїх формах. Тільки постійна освітня діяльність здатна забезпечити всебічну соціально-психологічну підтримку інваліду, цінність якої полягає перш за все в тому, що людина усвідомлює, що фактично вона всього досягає сама. Якщо людина здатна досить глибоко проаналізувати результати своїх досягнень, то це дає їй шанс зняти багато внутрішніх обмежень і сумнівів відносно своїх можливостей.

Будь-яка освіта — це нові знання, нове усвідомлення світу, самого себе, людей, і тому вона завжди гармонізує людину зі світом, яким би складним не було її життя.

У нас на державному рівні діють певні програми соціально-педагогічної підтримки інвалідів. Залучення до професійно-освітньої діяльності здійснюється на кількох рівнях:

- спеціальні школи, які займаються професійною підготовкою;

- система початкової і середньої спеціальної освіти для інвалідів;

- система вищої освіти для осіб з патологією зору, слуху і т. ін.

У сучасних умовах розробляються і частково реалізуються психолого-педагогічні програми, спрямовані на комплексну реабілітацію інваліда і особливо на розвиток рефлексивних процесів.[35]

Безумовно, всі ці напрямки роботи ще потребують свого осмислення, доопрацювання, підтримки, але немає сумнівів, що в них закладений значний духовний потенціал, який сприяє становленню активної і самостійної позиції інваліда.

Соціальний захист інвалідів передбачає не лише матеріальну допомогу і соціальну оцінку з боку держави і суспільства, але і власну активну діяльність інвалідів, спрямовану на самореабілітацію.

Психологічною основою самореабілітації інваліда і його активного входження до соціуму є можливість самореалізації, тобто успішної діяльності, яка приносить задоволення для самої особистості.

Соціально-психологічний захист і соціальна допомога інвалідам передбачає створення спеціальних умов, які б сприяли самореалізації в різних сферах їх життєдіяльності: у праці, спілкуванні, освіті, у власній творчості.

Важливу роль в реабілітації інваліда, як засвідчує світовий досвід, відіграє спорт і арттерапія — найбільш доступні і прості форми самореалізації особистості.

Андрагог, який працює з дорослими інвалідами, поряд із професійною освітою у певній галузі повинен володіти досить глибокими практичними знаннями у галузі психоаналізу і психотерапії, соціальної терапії, оскільки будь-яка система освіти інвалідів завжди передбачає їх соціальну і психологічну підтримку, стимуляцію їх спрямованості на позитивну (і разом з тим адекватну) оцінку своїх досягнень і здатності долати труднощі, пов’язані з їх недугами, що й забезпечує їх досить безболісне входження в соціум і життя в ньому.

Особливого значення набуває раціональне поєднання управління і самоуправління в організації освіти інвалідів на всіх основних рівнях діяльності соціальних інститутів освіти і оптимальне поєднання державного управління освітою інвалідів і приватних ініціатив, які сприяють розвитку всіх видів освіти.

3.4. Грамотність як соціальний індикатор і показник ефективності освіти

Проблема грамотності є своєрідною призмою, крізь яку найбільш чітко і повно проглядається все коло завдань, що стоять сьогодні перед системою освіти в цілому і її окремими ланками, грамотність – показник соціально-культурного статусу суспільства і кожного його члена. У цьому понятті інтегрується зв’язок освіти і багатопланової діяльності. Високий індекс цього зв’язку вказує на процвітання суспільства, низьке його значення застерігає від соціальної кризи. Грамотність як індикатор суспільного благополуччя може розглядатися в контексті загальнолюдських цінностей, професійних установок особистості та її моральних принципів. Неграмотність – симптом соціальної кризи, масштаб якої важко охопити. Мова йде про біду, яку можна прирівняти до екологічних потрясінь, в епіцентрі її – людина.

Об’єктивно рівень грамотності свідчить про соціально-економічний та соціокультурний статус суспільства, його моральний стан, соціальну справедливість. Щедрість у наданні всім громадянам можливості реалізувати право на освіту – закон соціального благополуччя суспільства. Якщо суспільство перестає цікавитися освітою, то незалежно від причин такого "прохолодного ставлення" потрібно готуватися до соціальної кризи.

Рівень грамотності – пряме свідчення того, на формування якого типу особистості орієнтована освітня система. “Мономодель” освіти орієнтована головним чином на спеціальну професійну підготовку моделі означає перш за все поєднання професійної і культурної підготовки на основі загальної освіти, початків грамотності.

Нові явища у різних сферах життєдіяльності людей (технологія, економіка, політика, культура) неминуче зачіпають їх інтереси і вимагають від них певної переорієнтації, а також нових установок, знань і вмінь, а часом і нового розуміння звичних речей і обставин. Освіта дорослих має допомогти людям правильно зорієнтуватися у реальній ситуації. Але це можливо за умови перегляду освітньої політики в цілому чи її окремих компонентів.

Соціальні зміни, які зумовлюють необхідність нових підходів до проблеми грамотності, поділяються на два основні види:

● поточні зміни в окремих аспектах суспільного життя, які потребують негайної реакції від тих чи інших освітніх закладів і відповідної модернізації її діяльності;

● глобальні стійкі тенденції культурно-історичного процесу, врахування яких необхідне при розробці довготермінової освітньої стратегії, яка передбачає узгоджене реформування усіх освітніх структур.

Проблема грамотності нині зовсім не та, якою вона була в часи, що дали початок масовому навчанню населення рідної мови. В наші дні обсяг і зміст цього поняття уже не можуть бути охарактеризовані через звичне значення термінів, які походять від латинських і слов’янських назв писемного слова. Нині теорії “грамотності” надається статус одного із ключових понять у теорії діяльності соціального суб’єкта. Такий поворот думки означає погляд на грамотність як на базовий елемент здатності людини до компетентної участі в різних сферах життєдіяльності суспільства.

Центральне питання проблеми грамотності – чого вчити сучасну людину? Щоб дати предметну відповідь, необхідно взяти до уваги, як мінімум, десять факторів, які зумовлюють характер і зміст вимог до результатів освіти в сучасному суспільстві:

- збільшення багатоманітності суспільного життя;

- його загальне і всебічне ускладнення;

- новий зміст його основних процесів;

- інтеграція різних сфер життєдіяльності суспільства;

- загальне розширення спектра видів діяльності людини;

- швидке моральне старіння колись набутої компетентності;

- динамічно зростаючий обсяг соціального досвіду;

- скорочення термінів його функціональної придатності;

- звуження попиту на репродуктивну діяльність;

- розширення попиту на новаційно-креативні форми активності.

Зміни соціальних вимог до результатів освіти відбуваються одночасно за двома осями системи координат: а) вглиб, тобто по вертикалі – у вигляді підвищення рівня складності знань і вмінь, які потрібно засвоїти; б) вшир, тобто по горизонталі — у вигляді загального кількісного зростання і розширення багатоманітності навчальних завдань. Життя поставило систему освіти перед дилемою – компетентність чи всебічність? Сучасна концепція грамотності має дати відповіді на питання про ефективні способи її реалізації.

Під грамотністю розуміють результат систематизованої навчальної діяльності, вираженої в активному оволодінні знаковою системою природних і штучних мов, а також у здатності використовувати дану систему з метою пізнання навколишньої дійсності і вирішення проблем, які виникають у ході практичної діяльності.

Термін “грамотність”, який походить від назв читання і письма, змінює свій зміст в міру розширення спектра навчальних дисциплін. Нині ми говоримо про комп’ютерну, екологічну, правову, політичну, економічну, географічну грамотність, маючи на увазі засвоєння комплексу відповідних знакових систем і вмінь оперувати їх елементами. Еволюція поняття “грамотність” характеризується двома тенденціями: “універсалізація”, виражена у прагненні визначати цим поняттям увесь комплекс знань і вмінь; зміщення акценту з обізнаності на компетентність.

Говорячи про грамотність, необхідно розрізняти її активні і пасивні форми. Пасивна грамотність як гностичний феномен складається із сукупності систематизованих знань і базується на адекватному розумінні людиною навколишнього середовища. Під активною грамотністю розуміють здатність до компетентних і ефективних дій, вона є соціальним феноменом, тому що від її рівня залежить міра реалізації життєво важливих інтересів людини і характер її взаємовідносин із суспільством.

Різноманітність видів діяльності сучасної людини свідчить про те, що види грамотності також різноманітні і піддаються класифікації. Можна стверджувати, що видів грамотності існує рівно стільки, скільки є видів діяльності. До найбільш суттєвих для людини як суспільної істоти можуть бути віднесені[36]:

- технологічна грамотність – здатність комплексно й ефективно вирішувати проблеми в галузі професійних знань;

- економічна грамотність – знання теоретичних основ господарської діяльності, розуміння сутності економічних зв’язків і відносин, уміння аналізувати конкретні фінансово-економічні ситуації;

- громадсько-правова – знання і розуміння своїх прав і обов’язків у широкому контексті суспільного життя;

- політична – розуміння соціальної природи влади, уміння і навички ведення загальних справ і захисту загальних інтересів;

- соціально-комунікативна – здатність розуміти інших, оволодіння “мовою” вербального і невербального спілкування, навички взаєморозуміння і соціальної діяльності;

- загальнокультурна – знання з галузей природничих, суспільних і гуманітарних наук, а також культури;

- гностична грамотність – уміння правильно вчитися і поглиблювати розуміння життя на основі інтеграції теоретичного знання і соціального досвіду. Даний вид грамотності є необхідною передумовою всіх інших.

Як особливий вид можна виділити методологічну грамотність, сутність якої полягає в активному оволодінні способами пізнання, операціями мислення, аналітичними уміннями і прийомами практичних дій, спеціальними для всіх видів діяльності.

Наведена класифікація характеризує грамотність в її горизонтальному вимірі, вона демонструє різноманітність її видів і дає уявлення про основні компоненти, з яких складається сучасний стандарт грамотності. В середині кожного із видів існує певна градація, яка характеризує грамотність у її вертикальному вимірі і дозволяє уточнити якісні параметри стандарту грамотності, це ступені чи рівні грамотності, які визначають величину творчого потенціалу людини і таким чином міру ефективності її діяльності. Відповідно до цього можна запропонувати таку градацію послідовних ступенів[37]:

■ елементарна грамотність, яка нібито відчиняє людині двері до сховища інтелектуальної культури і дозволяє їй брати участь у відносно простих видах соціальної діяльності;

■ базова загальнокультурна грамотність, яка забезпечує можливість оволодіння теоретичними основами професійної та іншої діяльності, засвоєння основ наук та інших знань про людину, природу, суспільство;

■ функціональна чи практично зорієнтована грамотність, яка дозволяє зі знанням справи брати участь у різних видах сучасної діяльності, базується на успішному засвоєнні теоретичних знань і наявного практичного досвіду в різних сферах суспільного життя (технологія, економіка, політика, культура);

■ творча грамотність, яка передбачає здатність до комплексної новаторської діяльності, уміння створювати нове, збагачувати наявний досвід особистим внеском.

Проблема грамотності багатогранна, від трактування проблеми грамотності залежить розуміння сутності завдань, які стоять перед системою освіти. Розробка сучасної концепції грамотності – необхідний етап у теоретичному обгрунтуванні ідеї неперервної освіти. Грамотність – якісна характеристика соціального і життєвого досвіду людини.

Дата добавления: 2014-10-23