Риторичний критицизм і сфера масової комунікації

І8ВМ 978-966-7651-73-2

ПАВЛЮК Людмила Степанівна

П-12 Риторика, ідеологія, персуазивна комунікація. - Львів: ПАІС, 2007.-168 с

У посібнику висвітлено засади риторичного та ідеологічного кри­тицизму, теорії персуазивної комунікації - сучасних гуманітарних напрямів аналізу, які розвивають методологію досліджень масової комунікації. Коло розглянутих понять і аналітичних стратегій охоп­лює лінгвістичні і психологічні засоби впливу, ідеологічні детер­мінанти публічного мовлення, аргументативні стратегії дискурсу мас-медіа.

Для студентів факультетів і відділень журналістики та фахівців у галузі мас-медіа, лінгвістики і культурології.

ББК 4601я73-1+С550.74я73-1

До античної риторики сьогодні зверта­ються як до першої "системно організованої комунікативної теорії у західній культурі". У сферу досліджень мас-медіа риторика принесла тисячолітній досвід вивчення публічного дис­курсу і практики впливу на слухачів. В антич­них часах бере початок і риторика-філософія, і риторика-"технологія" комунікації. Способи збору інформації та презентації тез, прийоми полемічної майстерності, стандарти комуні­кативної компетентності, закономірності етичної взаємодії - усе це завдяки вивченню риторики набуває глибокої осмисленості і свідомості культурної традиції.

Метаморфози риторики

на шляху з античності в постмодерн

В античному світі риторика розвивалася як мистецтво публіч­ного мовлення, покликане до життя потребами розвитку політичної демократії та судшництва. Кожна вільна людина у грецьких полісах п'ятого-четвертого ст. до н. є. мала право голосу у вирішенні гро­мадських справ на агорах - народних зборах. Суд функціонував за принципом відкритості і змагальності - спирався на відкриті виступи позивача і звинувачуваного. Тому вміння готувати судові та політичні промови, а також брати участь у філософських диспутах поціновува­лося надзвичайно високо. Потреба громадян у суспільному самоствер­дженні і захисті майнових інтересів створила попит на послуги профе­сійних риторів та риторичну освіту. Від п'ятого ст. до н. є. відомі перші підручники риторики у Греції та школи красномовства в Сицнлії.

Історія античних держав знає приклади органічного і успішного поєднання політичної діяльності із риторичною теорією та практи­кою. Класичним зразком публічної промови стали виступи Перікла, грецького правителя п'ятого ст. до н. є. Славетний оратор Древньої Греції Демосфен (четверте ст. до н. є.) очолював державу і військо у боротьбі проти македонян і залишив по собі спадщину палких промов, спрямованих проти македонського царя Філіпла, - "філіппіків". Цице­рон, видатний державний діяч стародавнього Риму (перше ст. до н. є.), прославився блискучими виступами на захист республіки (промови проти Катиліни) та увійшов в історію як автор книг із мистецтва пере­конливого мовлення. Сучасна епоха демократичних вартостей успадку­вала від античності високу оцінку мистецтва політичної ораторики.

Соціальне і духовно-кулыурне середовище античності виявило­ся сприятливим для формування риторики як наукової галузі. Аристо­тель (четверте ст. до н. є.), учень Платона, фундаментально опрацював риторичну проблематику у зв'язку з іншими розділами науки - логі­кою, літературознавством, філософією. Основні Ідеї стосовно мис­тецтва красномовства Аристотель виклав у праці "Риторика" із 3-х книг, а також заторкнув проблеми стилю й аргументації в "Аналіти­ках", "Категоріях", "Поетиці".

Між сучасною і аристотелівською риторикою пролягає куль­турна відстань у понад 2300 років. І особливості ставлення до пред­мета риторики, і перервності та варіанти її розвитку як академічної дисципліни справили вплив на формування складної системи взаємо­пов'язаних значень терміна. Пласт найбільш Історично ранньої се­мантики у хронографії риторичної традиції об'єднує практичний, ака­демічний і дидактичний аспекти:

— риторика — практика красномовства, саме мистецтво оратори­ки, публічного виступу;

-риторика - наука про закони красномовства;

-риторика - навчальна дисципліна в античних школах, акаде­міях, а згодом - у європейських університетах.

В Україні риторику вивчали, розглядаючи її як засіб шліфуван­ня стилю і здобування літературного досвіду, у братських школах шістнадцятого—вісімнадцятого століть, у Києво-Могилянській та Ост­розькій академіях, у семінаріях. Вона входила до класичного освіт­нього циклу "тривіум (граматика, риторика, філософія) — квадривіум (математика, музика, астрономія, богослов'я)".

Уявлення про предмет риторики розширювалося у міру того як розвивалася, функціонально урізноманітнювалась сама практика пуб­лічного мовлення. Відомий поділ жанрів красномовства на судове, дорадчв, церемоніальне, а також церковне {гомілетика, мистецтво проповіді). Підручник риторики, створений професором Київської академії Ф. Прокоповичем, містив розділи, присвячені цим чотирьом "родам промов". Поняття ораторики використовували на означення жанрів державного і судового мовлення [14].

Більшість сучасних класифікацій риторично-комунікативних форм створено за функціональним принципом: типи мовлення ви­значають у зв'язку із відповідними соціальними практиками. А ос­кільки комунікація має стосунок до усіх сфер діяльності людини, то риторичні таксономії цілком співвідносні із соціальними. Автори сучасних українських підручників з риторики називають такі основні роди і жанри красномовства:

судове красномовство — звинувачення, захист;

політичне красномовство — президентська, парламентська ри­торика, політичні дебати, риторика передвиборчих кампаній;

дипломатичне красномовство - конференції, переговори;

академічне красномовство — лекції, доповіді, наукові дискусії;

ділова риторика - презентації, наради, промоушн-кампанії, тор­ги, ділові переговори;

публіцистична риторика - теле- І радіокоментарі, ток-шоу, інтерв'ю;

побутове красномовство - виступи з приводу ювілеїв, риту­альні промови [1; 5; 14].

Античних часів сягають також витоки негативних значень сло­ва "риторика". Переоцінюючи можливості вербальних стимулів, на­ставники у деяких давньогрецьких школах красномовства трактува­ли риторику як мистецтво словесних пишнот і декорів. Занедбання філософсько-духовного начала, посилення сервіл і стичних та фор­мальних тенденцій, надуживання словесними прийомами обійшлися риториці суттєвими втратами морального престижу. Платон навіть вважав за можливе писати про цю дисципліну як цілковиту протилеж­ність етиці. У зниженому тоні риторику було означено як "псевдона­уку", "ремесло кухарів", "косметичний засіб". Спадщиною риторики, породженої егоцентричними настановами мовців, залишається пейо-ративний компонент ЇЇ семантики — "марнослів'я", "балаканина", "зовнішньо красива, але беззмістовна мова". У такому значенні, пов'я­заному із порушенням ідеалу правдивості, слово виступає як нега­тивна характеристика мови та публічного діяча ("це все лише рито­рика", "фальшива риторика").

Аристотель покладав відповідальність за невиправдані вико­ристання риторичної зброї не на професійний цех загалом, а на окремих його представників. Риторика з погляду Аристотеля — це "двосічний меч", мистецтво обґрунтовувати протилежності. Від особистості ритора залежить, яким етичним змістом буде наповнений і якій меті підпоряд­ковуватиметься арсенал формальних прийомів - "гехне". У риторичній практиці Аристотель вирізняв відмінні із погляду засадничих мотива­цій і, відповідно, методів роботи професійних красномовців напрями -софістику, діалектику і еристику.

Діалектика - це філософська методологія опанування доско­налого знання, вид дискусії, у якій зусилля мовців спрямовані на з'ясування істини, глибоке розуміння дійсного стану речей. Такому намірові підпорядковувалися принципи: а) послідовності у розвитку теми; б) несуперечливості доведень і використовуваних у них по­нять; в) врахування усіх можливих фактів, що стосуються справи. З іменем Сократа, одного з найвідоміших діалектичних мислителів, 6

пов'язаний метод сократичного діалогу — такого способу аргументу­вання, при якому запитання одного із співрозмовників змушували іншого самому виявляти хиби у своїх доказах.

Еристика - спрямований на досягнення моральної і технічної переваги тип дискутування, під час якого для учасника словесного поєдинку головним було залишити за собою останнє слово в супе­речці, продемонструвати перевагу над опонентом і відстояти влас­ний інтерес. Еристичний оратор намагається перевершити суперника будь-якою ціною: не гребує засобами емоційного тиску, використо­вує неперевірені докази, маніпулює фактами (замовчує їх чи гіпер­болізує залежно від потреби).

Як і багато інших речей із поганою репутацією, еристика ви­жила, скориставшись амбівалентністю ставлення до моралі: мораль­ний ідеал шанують як абстракцію, але не завжди приймають за ке­рівництво до дії. Коли ідеться про імідж та амбіції сперечальника, то на репутацію методу особливо не зважають. Зміна філософських аксіологічних критеріїв на прагматичні привела до перегляду ролі еристики. Попри досить негативний початковий імідж, еристика як мистецтво суперечки стала однією із форм відродження риторики.

Заявляючи про себе як дисципліну і навіть науковий напрям, еристика змушена інтегрувати категорії діалектики. Нової перспек­тиви набуває інструментальний потенціал еристики при поєднанні її засад із концептуальною базою новітніх технологічних напрямів оволодіння процесом аргументації. Не випадковим виглядає інтерес дослідників еристики до найсучасніших методів нейролІнгвістично-го програмування і контактовстановлювальних прийомів [21]. Роз­робка когнітивно орієнтованих технологій впливу на свідомість — не­сподіваний, але точно віднайдений формат модернізації еристики.

Софістика відома сьогодні як техніка спекулятивних мірку­вань, вміння надавати хибним твердженням формально правильного вигляду. Первісне значення слова "софіст" - "митець", "мудрець". Софісти досягли неабиякої вправності у мистецтві формального умо­виводу і прославилися умінням загнати у глухий кут співрозмовника та звести до абсурду його заяви. Але їх мало турбували проблеми Іс­тинності, осягнення "природи речей". Софістична мудрість штукар­ської природи підпорядковувалась виключно успіхові у житейських змаганнях та інтелектуальних іграх. Але хоч софісти і позбавлені

ореолу духовності-фІлософічностІ, вони заслуговують на визнання як першовідкривачі багатьох логічних закономірностей.

Хитромудрі аргументативні ходи, логічні головоломки, пара­докси, які використовували софісти, ставали викликом лінійному, інерційному, автоматичному мисленню. Логічні задачі софістів зали­шаються чудовою тренінговою методикою й досі І ефективно де­монструють неоднозначність вживань слова та двоїстість логічної основи живого мовлення.

Один із використовуваних софістами способів видавати неіс-тинне твердження за істинне — ототожнювати поняття, які насправді зовсім не збігаються за семантичними обсягами І прагматичними умовами уживання. До прикладу, у софізмі про корисність ліків ло­гічний огріх абсолютизації приховано за зовнішньо бездоганною формою силогізму: Ліки корисні і є благом — Чим більше блага, тим краще — Отже, чим більше ліків, тим краще. Щоб зрозуміти логічні омани цього силогізму, слід поглянути на контекстуально-прагма­тичну природу слова "корисний" - корисне що?, для чого?, за яких обставин? - і сформулювати додаткову умову "корисності" - "корис­ність ліків передбачає дозування".

Особливої уваги риторів і логіків усіх часів удостоєний пара­докс "Брехун ". Найбільш відомий його варіант - "загадка критяни­на": якщо мешканець острова Крит стверджує: "Усі критяни завжди брешуть", то чи правду каже цей чоловік? Якщо критянин каже правду, то це його правдиве твердження суперечить його ж власному визначенню усіх критян як брехунів. Якщо каже неправду, то сказа­не ним про критян можна поставити під сумнів. Отже, якщо критя­нин каже правду, то він каже неправду. Якщо ж він каже неправду, то (цілком можливо) він каже правду.

Ефект парадоксальної безвиході у загадці критянина створює спроба включати самого мовця до групи тих, про кого він говорить. Як пояснюють сучасні логіки і ритори, парадоксальна природа твер­дження "я брешу" ґрунтується на автореферентності цієї фрази:

Фраза, яка має референт "усі фрази", не повинна бути частиною сво­го референта [32; С. 6].

Тобто фраза "я брешу", яка має референт "усе сказане мною -брехня", сама не належить до групи цих "брехливих тверджень" і є різновидом суджень якісно іншого типу - елементом об'єктної ме-

тамови, відмінність якого від мови суджень приховує мовна форма. Якщо сформулювати парадокс у спосіб, який передбачає поділ на елемент метамови "я кажу, що" і твердження "я брешу", то відмінність між планом змісту і його формулюванням стане добре помітною. Ло­гікові Расселу аналіз парадоксу допоміг сформулювати теорію типів ви­словлювань: він поділив їх на категорії "модус" і "диктум" [32]. Модус (до прикладу, "я стверджую", "я думаю") - це пропозиція, яка описує сукупність інших пропозицій, І, отже, сама вона не має бути час­тиною цієї сукупності. її не можна описати в термінах правдивості.

Як з'ясовано ще в античні часи, справа з істинністю та істиною досить складна - ні про місце їх перебування, ні про шлях до них - "метод " (це слово грецькою означає "шлях") ніхто напевно не знає, а індивідуальні висловлювання репрезентують лише більш чи менш правильну часткову, ситуативну думку. Але все ж прагнення загли­битися у сутність речей ототожнювалось із діалектичними підхода­ми, філософським життєвим кредо, а прагнення інтелектуальних І соціальних перемог - із софістичним та еристичним типами персуа-зивної діяльності.

Софісти разом Із риторами еристичного напряму були перши­ми, хто цілеспрямовано освоював маніпулятивні та ігрові можли­вості мови. їх діяльність можна вважати початком технологічного напряму комунікації, який набув завершених форм у сучасній пропа­ганді та рекламі. Чимало сучасних політичних лозунгів створені за еристичними принципами двозначності вихідного слогану, констру­ювання обіцянок чи підозр, а рекламні заклики нагадують софістичні трюки невимушеною манерою говорити правду і неправду водночас ("кредит без першого внеску"). Якщо давньогрецький ритор Горгій, аби довести тезу про те, що чорне може бути білим, використовував карколомні логічні ходи, опис яких займає кілька сторінок, то сучас­на реклама, комунікуючи "велику обіцянку", дозволяє собі макси­мальну лапідарність, заручившись мовчазною згодою суспільства на верховенство законів бізнесу над арифметичними правилами: 1 + 1-3 (реклама знижок на костюм-трійку); 1+1 —-10 (про десятивІдсоткову знижку на романтичну вечерю для ідеальної пари); або "купи без­коштовних розмов на 42 гривні".

Сучасні філософи усвідомлюють небезпечну здатність ритори­ки бути двосічним мечем - відвойовувати територію мовної влади коштом чималих етичних втрат. Обмежена технічно, позбавлена

філософського підґрунтя риторика, вважає П. Рікер, спричиняє "не­довговічність у вжитку мови", зокрема, хистке і двозначне станови­ще політичного дискурсу:

Цією негодою вона завдячує двозначності тієї ситуації, в якій пере­буває, - на півшляху між найвищим рівнем раціонального доказу й відверто софістичними аргументами - й яку я пов'язую з практикою вживання софізмів, спрямованою на те, щоб викликати в аудиторії до­віру до суміші фальшивих обіцянок з правдивими погрозами. Таким чином, цариною розгортання риторики виявляється логічний простір між надійністю доказів, з одного боку, та вжитком хитромудрих аргу­ментів, що вводять в оману, - з іншого [16; С. 169].

Висловлюючи віру у можливість "доброї"" риторики, П. Рікер називає умовою такої можливості "міру й повагу, прийняту всіма учасниками політичної гри".

У пІсляантичний період риторика розвивалася і як самостійна теорія, і як складник інших підходів. За часів формування гуманітарних доктрин середньовіччя блаженний Августин, як зазначає Ц. Тодоров, "ввів риторику у рамки герменевтики". У вісімнадцятому—дев'ятнадця­тому столітті риторичні дослідження злилися із сферою інтересів пое­тики, літературознавства. У процесі розвитку риторики як поетики протягом нового часу дещо була втрачена аристотелівська логічна, аналітична лінія. Але у другій половині двадцятого століття і аналі­тично-логічний, і дискурсно-діалогічний напрями у студіях Із рито­рики поновлено з новою потугою. Не відходячи цілком від суто прикладних завдань - з одного боку, мовної практики, а з іншого — дидактики, методики опанування ораторських навичок (хоч вони та­кож у новому часі були суттєво переосмислені), риторика дедалі більше набувала універсально текстологічних орієнтацій. СемІолог У. Еко розглядає її як частину семіотики і теорії дискурсу.

Парадоксально, але антична риторична ідея релятивності суго­лосна сучасним конструктивістським постмодерним теоріям значення не як репрезентації, а як творення і конструювання, індивідуального "наближення до суті". Вільний і скептичний дух античних філософ­ських диспутів відчутний, зокрема, у таких важливих складниках су­часної культури "об'єктивності", як діалогізм, ігрові моделі та опри­люднення елементів "чесного сумніву". Французький гуманітарний теоретик Дж.-Ф. Ліотар, визначаючи основну проблему своєї книги "Диференд" (авторський термін, що означає "суперечності", "кон-

флікт", "незгода", "різниця поглядів", "сутичка"), стверджує, що з огляду на "неможливість індиферентності", "неминучу заангажова-ність судді" і відсутність універсального жанру дискурсу для врегу­лювання конфліктів, авторові, який бере на себе завдання Ідеологіч­них медіацій, залишається "знайти якщо не підстави легітимності судження ("добра зв'язка"), то хоча би спосіб зберегти "гідність мис­лення" [32].

Риторика як сучасна теорія тексту і комунікації стосується не лише переконливого виступу, а й будь-якого зразка досконалого мов­лення, довершеного твору чи просто будь-якого висловлювання в його "інструментальній" функції. Пройшовши повне коло розширен­ня значень, аж до ототожнення із наукою про текст, риторика, проте, не втратила своєї первісної орієнтації на мовні засоби у діалогічному середовищі. Кожне із сучасних відгалужень риторики по-своєму роз­виває якусь частку надбань античних риторів. Неориторика відома як теорія аргументації, що переосмислила античну філософську тра­дицію з погляду важливості її діалектичного, тобто контекстуально-прагматичного і "гуманітарного", складника. Риторичний критицизм використовує класичні категорії риторики з метою нормативного ана­лізу сучасних текстів, зокрема дискурсу масової комунікації.

Отже, якщо розглядати шлях розвитку риторики від античної традиції до сучасних гуманітарних теорій, можна вирізнити декілька досить самостійних і однаковою мірою важливих значень цього сло­ва. Риторика - це: 1) спосіб вживання і сукупність мовних засобів, підпорядкованих досягненню певних цілей; 2) авторські стратегії впливу, особливості аргументативних текстів, характерні для певної сфери (президентська риторика, судова риторика); 3) сукупність жан­рів усного мовлення, публічні промови; 4) наука про переконливе мовлення; 5) сучасна лінгвістична теорія, яка досліджує текст у зв'язку Із його інтенціями і функціями.

Неориторика:

повернення до діалектичних джерел

Робота бельгійської школи риторичного аналізу, відомої під назвою "неориторика", належить до найбільш ранніх (п'ятдесяті ро­ки двадцятого століття) і успішних спроб надати концепціям публіч-

зованої системи, поняття ж аргументації відвів цілковито для ана­лізу реальної людської комунікативної діяльності, у якій стратегії залежні від ідеологій та психоемоційних станів.

Демонстрація не зважає на прагматичний контекст, натомість аргументація прямо йому підпорядкована. Критерій виконання де­монстрації - "правильно" чи "неправильно", а критерій оцінки аргу­ментації лежить на шкалі "ефективно" - "неефективно". Демонстра­ція - логічна, аргументація - аксіологічна. В аргументації є і теза, і висновки, але зв'язок між ними здійснюється не як строга послідов­ність силогістичних процедур, а як своєрідний "трансфер прихиль­ності" від засновків до тези: якщо вдається викликати прихильність до всього, що ритор говорить в експозиційній частині, то прихиль­ність поширюється і на висновкову частину, незалежно від прямого чи опосередкованого характеру зв'язків між аргументами і тезою. Перехід від експозиційної частини до головної думки і висновків має не демонстративний, а стратегічно-адаптивний характер. Розгортан­ня дискурсу підпорядковане спекулятивному правилові Результату. Аргументація постає як добір потрібних фактів із аргументативних полів мовців і маніпуляцій цими фактами за допомогою аргумента­тивних кроків - ходів.

У концепції Перельмана думку-міркування (оріпіоп) принци­пово протиставлено логічно вивіреним тезам. Протилежні формальні твердження * є А та х не є А не можуть бути одночасно Істинними, натомість протилежні позиції - твердження не про факти, а про ідеї — можна визнавати як однаково прийнятні (геазопаЫе). Такими їх ро­бить аргументація за принципом достатньої підстави, обгрунтування, що підпорядковане діалектичним, а не механістичним правилам.

Екзистенційно багатий і суперечливий характер повсякденної комунікації брала до уваги І сама логіка, що спричинилося до виник­нення нових напрямів у ній — деонтичної, алетичної логіки, які мають справу із вартостями і суб'єктивними модальностями. А творчість X. Перельмана збагатила теорію риторики ґрунтовними екскурсами до античних джерел розмежування аналітичної і діалектичної традицій, посприяла виявленню елементарних особливостей антропоцентрич-ної (створеної людиною з приводу і для вирішення людських проб­лем) аргументації. Це для X. Перельмана і було питомим змістом терміна "неориторика".

Риторичний критицизм: теорія жанрів і цілей сучасного персуазивного повідомлення

Риторичний критицизм належить до найпоширеніших різнови­дів комунікативного критицизму у сучасній теоретичній і освітній
традиції США. До завдань риторичного критицизму належить аналіз
впливів історичного, соціального, культурного контекстів на ство­
рення тексту; дослідження суспільної системи, що породжує певні
типи риторик; теоретичні узагальнення щодо структури, змісту, ефек­
тивності та стильових переваг аргументативних повідомлень; форму­
лювання норм і практичних рекомендацій стосовно риторично впли­
вової комунікації [29; 36].,

Риторичний критицизм усерйоз орієнтується на античний канон у визначенні нормативного ідеалу тексту, який досягає мети впливу. Але справу цьому напряму доводиться мати переважно Із новітніми формами і стилями дискурсу. Протягом двадцятого століття помітно розширилося поле застосовності риторичного критицизму - поряд із традиційними історичними, політичними й художніми текстами впевнено зайняли своє місце "об'єктів аналізу" теле- і кінофільми, радіоповідомлення, комп'ютерні повідомлення. Отож, акцентуючи на класичних стандартах у стосунку до сучасного матеріалу, напрям пов'язує ретро та модерн мистецтва досконалого мовлення.

Найбільш консервативні, спрямовані на античну традицію фор­ми риторичного критицизму називають неокласичним критицизмом, відомим у варіантах неоаристотелівського, неоквінтіліанівського, нео-цицеронівського критицизму. Дослідники неокласичного напряму зо­середжені на: 1) виявленні основних тем тексту; 2) розумінні ауди­торії; 3) аналізі структури; 4) характеристиці аргументів та стилю [36].

Головне завдання неоаристотелівського критицизму - показа­ти, наскільки вдало автор використовує доступні ресурси виразності. Із такого погляду може бути оцінений не лише один текст, а й кому­нікативні практики культурної групи, соціального руху тощо. Об'єк­тами неоаристотелівського критицизму традиційно стають виступи президентів, відомих громадських діячів (особливо під час виборчих чи військових кампаній). Особливий розділ напряму - тематична риторика, яка розглядає розвиток спеціальних тем у культурі чи її окремих ділянках.

Окрім напрямів, орієнтованих на стандарти риторичної класи­ки, існує імпресіоністичний варіант риторичного критицизму, оцін­ки якого оперті переважно на особисту і особливу думку критика та його враження.

Риторичний критицизм розвивається у кількох тематично-ме­тодологічних версіях:

Історичний критицизм аналізує риторичні стратегії і сцена­рії репрезентації суспільно-політичних подій, спираючись на поглиб­лене вивчення історичних контекстів. Спеціалізованими формами дослідження в рамках методу є аналіз усних історій, що передбачає збір свідчень очевидців та порівняння їх із документами та матері­алами медіа визначеного періоду. Метод дослідження випадків (сазе зійду) має на меті всебічне вивчення обставин історичної події, реакцій медіа, стану громадської думки, поведінки різних суспільних груп. Біографічні дослідження — це інтерпретації публічної та при­ватної комунікації видатних осіб. Дослідження соціальних рухів, оперті на інформаційно-рекламні матеріали кампаній та програм ді­яльності груп, звертають особливу увагу на становлення нових ідео­логій та причини їх поширення, засвоєння нових вартостей у сус­пільстві [36].

Жанровий критицизм вивчає історичні та прагматичні форми риторичної комунікації, наголошує потребу використовувати різні критерії оцінки риторичної досконалості та ефекту впливу залежно від подієвої специфіки та жанру матеріалу. Класифікація персуазив-них повідомлень у сучасній риторичній традиції Сполучених Штатів спирається на античну жанрову традицію:

форенсис - жанри ораторського мистецтва, які стосуються по­дій минулого у зв'язку із питаннями легітимності і справедливості;

деліберативні повідомлення - присвячені питанням майбутньо­го, звернені до проблем планування устрою суспільства;

епідейктичні жанри - церемоніальна комунікація, парадні, урочисті промови;

апологетика — презентація чи публічний захист особи;

ведення кампанії — персуазивна комунікація, спрямована на підтримку політичного кандидата чи політичної ініціативи;

ієреміада - форми тиску на групу з метою вплинути на її по­ведінку, політику, зміну курсу.

Феміністичний критицизм - вид аналізу, сфокусований на дискурсних репрезентаціях тендеру, стратегіях формування рольо­вих ідентифікацій. Феміністичні критики стверджують, що концепції жіночого і чоловічого образу формуються під впливом своєрідної ри­торики, яка задає вихідні установки фемінності і маскулінності [36].

Дата добавления: 2014-10-31