Аргумент у мас-медійному дискурсі

Класична гуманітарна традиція розглядає поняття "риторика" і "аргументація" як близькі, синонімічні, іноді майже зовсім тотожні. Недарма серед численних визначень риторики є такі, що цілком опер­ті на поняття аргументу:

риторика - пошук адекватних аргументів для доведення певної точки зору і майстерність їх презентації [27; С 157].

Зазвичай аргументом вважають доказ, який використано для доведення істинності тези, на зразок: "Інвестиційний клімат країн Центральної та Східної Європи наразі є найбільш привабливим в ЄС для зовнішніх інвесторів (...) Темпи зростання ВВП Польщі, Угор­щини та Чехії становлять у середньому п 'ять відсотків щороку, що значно випереджає аналогічні показники країн Західної Європи" (П, 19-25.08.04). Поряд із фактологічними твердженнями використо­вують гіпотетичні: " А тепер простежимо логіку міського голови. Ре­культивація — це лише початковий етап. Якщо сміттєзвалище просто засипати грунтом, то отримаємо метанову бомбу: 120 млн кубомет­рів газів опиняться в саркофазі, й достатньо буде сірника, щоб на світі не стало Грибовичів і всіх навколишніх сіл " (ЛГ, 25.01.07).

Аргумент може бути не тільки словесним. Ісус Христос, щоб довести скептикам своє право називатися Сином Божим, чинив дива зцілював людей. Брюс Лі, легендарний майстер кунгфу, розбива­ючи рукою декілька цеглин чи дошок, красномовно переконував хочих до бійки молодих людей у тому, що провокувати сутичку із м не варто. Вербальний чи поведінково-ситуативний аргумент по-иканий демонструвати становище правоти і переваги.

Кожна із прикладних сфер має свою теорію і практику пошуку У^Ментів - іпуепїіо. Для підготовки усного або письмового виступу

реально важливими є джерела, з яких автор може почерпнути факти на підтвердження своєї думки, тому у працях із теорії журналістики чи юриспруденції аргументи класифікують насамперед за віднесе-ністю до "форм життя". Фахівець із аргументативних проблем публі­цистичного тексту В. Здоровега у підручнику із теорії і практики журналістики поділяє аргументи на декілька груп: фактологічна ін­формація (посилання на поточні події і випадки); наукові аргументи (використання емпіричних даних і теоретично підтверджених зако­номірностей); юридичні аргументи (нормативні судження, зіставлення тези із чинними правовими нормами); морально-етична аргументація (суспільна мораль і цінності, релігійні заповіді, норми комунікативної етики) [7]. Окремо він розглядає роль художніх та публіцистичних образів і безпосередніх емоційних оцінок. Отже, у реальному медій-ному дискурсі взаємодіють три основні пласти аргументативного впливу: 1) фактологічний; 2) нормативний; 3) образний.

Історичний логічний фундамент теорії аргументації становлять поняття індукції, дедукції, силогізму, ентимеми, демонстрації. Згідно із уявленнями античних риторів, в основі аргументативних виступів різного змісту і природи лежать досить типові логічні схеми. Із струк­турного погляду розгортання аргументації становить собою не що інше як ланцюжок умотивованих переходів від одних суджень, уже відомих, до інших, наступних, істинність яких потрібно довести. Мо­дель такого переходу в аристотелівській логіці відома під назвою силогізму. Силогізм - типова логічна схема поєднання двох поси­лань, із яких виводять третє судження. Основні різновиди силогізму — дедуктивне та індуктивне міркування.

Дедукція - процес переходу від загального широкого твер­дження про категорію осіб чи об'єктів до конкретного висновку, що стосується одного із представників категорії. У класичному прикладі дедуктивного міркування ознаку члена групи визначено за ознакою групи:

1.Велике посилання (характеристика групи): Усі люди смертні;

2. Мале посилання (ідентифікація із групою): Сократ - людина;

3. Висновок: Сократ - смертний.

Неповний, або скорочений, силогізм, у якому одне із посилань експліцитно не наведене у тексті, називають ентимемою. До прик­ладу, рекламний слоган "Хто володіє інформацією, той володіє сві­том. Ми володіємо інформацією!" містить у своєму складі велике

посилання (перше речення, вказівка на кореляцію якостей) і мале по­силання (ідентифікація авторів реклами із однією з якостей), а ви­сновок "ми володіємо світом " автори реклами пропонують читачеві зробити самостійно.

Більшість тверджень типового аналітичного тексту у мас-медіа можна визначити як ентимеми. Ось типовий приклад скороченого силогізму, у логічній структурі якого бракує малого посилання: "Але в США лобістська діяльність абсолютно легальна. Право звертатися до уряду з петиціями і скаргами гарантоване американцям Першою поправкою до Конституції — саме на цій підставі в США здійсню­ється лобіювання, тобто взаємодія Конгресу з групами осіб, об 'єдна­них загальними інтересами" ("24", 5.06.07). Хоч мале посилання експліцитно не сформульоване, але його легко реконструювати на основі загального знання про логічні зв'язки між явищами: читач припускає, що лобіювання як взаємодія Конгресу з групами інтересів є різновидом "звернення до уряду з петиціями і скаргами". Без та­кого припущення логіка зв'язків між судженнями залишалася б не­зрозумілою.

Непрямий спосіб формулювання головної чи додаткової логіч­ної підстави для висновку у текстах вимагає поінформованості читача із приводу засадничих регулятивних принципів політичної діяльності. До того ж, необхідну інформацію постачає актуальний текст на різних смислових рівнях - від загальних постулювань та імплікацій цілого тексту до мікроконтексту окремої фрази. До прикладу, у реченні "Ніна Карпачова на посаді омбудсмена порушила присягу діяти "не­залежно і неупереджено", взявши участь в активній партійній діяльності" (ЛГ, 15.01.07) реконструкція великого посилання "упов­новажений із прав людини не повинен займатися активною партій­ною діяльністю" можлива на основі самого внутрішнього лінгвістич­ного контексту.

Особливі наслідки для гуманітарної аргументації, типової для мас-медіа, має індукція - використання інформації про відомі випад­ки для висновку про невідомі випадки, що стосуються ситуацій чи осіб. Відтак логіку звеличення чи компрометації груп будують на уявленнях про поведінку їх окремих репрезентантів: "Політик X -корупціонер, значить, партія, до якої він належить, не гідна до­віри ". У використанні індуктивного методу, який поширює узагаль­нення стосовно індивідів на великі людські сукупності, криється

чимало небезпек: індукція створює ефект "розширення інформації"", але замість доконаних фактів часто пропонує лише правдоподібні мір­кування.

Одна із найпоширеніших індуктивних риторичних форм у по­пулярній культурі — аргумент-приклад, скажімо, будь-який сюжет рекламного спокушання, проекції потреб і почуттів героїв реклами на потреби і почуття потенційних споживачів. Адекватність такого аргументу перевіряють, відповідаючи на запитання: "Чи є приклади типовими?", "Чи враховані альтернативні, зокрема негативні, випад­ки?", "Чи проаналізовано достатню кількість випадків?" [26].

Логічний зміст індуктивного судження часто полягає у тому, що воно моделює залежність між ознакою і результатом (через по­середництво оцінки), причиною і наслідком. Зокрема, розрізняють аргумент-каузальну кореляцію як окремий випадок індуктивного судження, суттю якого є виявлення і/чи програмування подібних при­чинових залежностей у двох системах [26]. До прикладу, реклама СДПУ(о) у парламентській кампанії 2002 року ставила у перебіль­шено пряму залежність добробут, рівень життя багатьох європей­ських країн із правлінням соціал-демократів у них, і, відповідно, підтримка соціал-демократів і їх прихід до влади ("детермінантний" компонент системи) були показані як умова і рецепт досягнення європейських стандартів для України. Щоб перевірити обґрунтова­ність міркувань каузального типу, пропонують ставити запитання: "Чи постійним є зв'язок між причиною і наслідком?", "Чи зв'язок між причиною і наслідком тривкий?", "Чи цей зв'язок виникає у по­дібних часових рамках?", "Чи такий зв'язок послідовний (виявляється в усіх випадках, які відносять до зазначеного типу)? " [26]. Критики реклами СДПУ(о) зауважували, що правління соціал-демократів не може однозначно правити за каузальну детермінанту "розвиненості" європейських країн: не всі уряди у країнах ЄС соціал-демократичні, не завжди уряди були соціал-демократичними, у разі зміни партій­ного спрямування урядів країни не втрачають соціально-економіч­них надбань.

Міркування за принципом аналогії розглядають і як різновид індуктивного судження, і як осібну форму умовиводу. Справді, між ними можна провести посутню формальну межу: якщо індуктивне міркування - аргументація за принципом від окремого до загального, то аналогія - це принцип аргументативного переходу від окремого

до окремого (" Україна для автотранзиту те саме, що Суецький ка­нал для морських перевезень..." (Д 23.03.06). Основним логічним припущенням аналогії є те, що подібність між ситуаціями в одному сенсі означає можливість порівнювати їх за рештою параметрів: "Коли відбувались події в Феодосії, в той же час в Санкт-Петер­бурзі стояв на рейді американський військовий крейсер з плановим візитом до Росії... Ніяких антинатовських протестів на пірсі там не було, ніхто не блокував порт, жириновські та затуліни теж: з приводу цього не висловлювались " (Д, 12.07.06). За принципом анало­гії обґрунтовано логіку багатьох політичних рішень: "Така інтервен­ція легітимна, оскільки Рада Безпеки ООН схвалила (згідно з Главою VII свого Статуту) Резолюцію 940 в 1994-му році, яка дозволяла військові акції задля відновлення демократії на Гаїті. (...) Анало­гічний контекст було виявлено й у випадку з Багдадом: у Резолюції 57/232 Генасамблеї ООН від 18 грудня 2002 року чітко йшлося про порушення основоположних прав людини в Іраку" (Д, 31.08.04); "Ро­сія використовує енергетику як знаряддя політичного тиску. Вико­ристовує і такий інструмент, як заборона ввезення товарів щодо таких країн, як Польща та Грузія. Тож прошу не дивуватися, що і ми послуговуємось знаряддями, якими володіємо" (УМ, 16.11.06).

Істинність аргументу зі силогістичною структурою залежить від дотримання двох основних умов: 1) посилання мусять бути іс­тинними; 2) силогізм має бути валідним (зв'язка застосовна для по­єднання посилань).

Відповідно неістинність аргументу визначають за критеріями: 1) котресь із посилань або вони обидва є неістинними; 2) силогізм не валідний (зв'язку не можна застосовувати для поєднання тверджень).

У реальному аргументативному дискурсі неістинність поси­лань означає використання неправдивих фактів і неадекватних оці­нок. Із фактами простіше - якщо їх хибність доведено, підтверджено, то аргумент - теоретично - втрачає свою вагу у публічному дис­курсі. Оцінка ж, яка основана на суб'єктивному досвіді, може про­вокувати безконечну рекурсію обґрунтувань. Окрім того, неадекват­ність оцінного судження не завжди легко помітити за формальною логічною правильністю конструкцій і швидкістю дискурсивних пе­реходів. Наприклад, теза із читацької дискусії "Освітній рівень у країнах ЄС є нижчим, ніж: в Україні, тому після набуття членства ми будемо його втрачати" (ЛГ, 19.08.04), умовно репрезентована

класичною логічною схемою 1) X є У (освітній рівень низький); 2) (якщо) 2 є X (Україна набуде членства в ЄС); 3) (то) 2 є У (низь­кий рівень пошириться на Україну) у своїй канонічній формі містить досить вразливе за змістом посилання X є У ("Освітній рівень у кра­їнах ЄС є нижчим, ніж: в Україні"). До фактів, які заперечують цю тезу, належить, наприклад, те, що у рейтинг 200 кращих університетів світу до 2004 року не потрапив жоден український. Однак у гумані­тарній аргументації кожне обґрунтування може бути піддане сумніву. Оскільки рейтинг — це оцінка, диспутант має право засумніватися і в об'єктивності рейтингу, і в застосовності критерію саме такого виду рейтингу для оцінки якості освіти в країні. Завдяки довільним "лан­цюговим реакціям" в аргументації мовець може завжди залишатися при власній думці. Домінантна - у сенсі програмування висновку -роль належить не логічним схемам, а ідеологічним уподобанням, під які селективно добираються аргументи.

Логічна валідність аргументу не тотожна його правдивості, тобто істинності його посилань. Невалідність аргументу визначають як невмотивованість поєднання його великого і малого посилання:

1.Усі члени парламенту мешкають у столиці;

2.Назар мешкає у столиці;

3.Отже, Назар - член парламенту.

Вразливість логічних переходів у цьому разі полягає у тому, що категоріальна ознака — часткова, одна з багатьох — подана як за­гальне твердження, що веде до хибної соціальної атрибуції.

Який стосунок має силогізм до найпоширенішої схеми аргу­менту: теза-обґрунтування? Такий аргумент - це силогізм у "пере­вернутому" вигляді: теза (висновок, заключне твердження силогізму) -обґрунтування [24].

Зв'язок між посиланнями в аргументації здійснюють через припущення або дефініцію. Припущення — це неозвучені, а часто й непідтверджені уявлення. Більш тривкою, порівняно із припущен­ням, визнають дефініцію - формулу, яка окреслює набір посутніх, виразно означених властивостей предмета обговорення. Цей вираз може пояснювати суть речей за допомогою синонімів або ключових слів (у тексті мас-медіа це зазвичай стилістичні синоніми, ідеоло­гічні парафрази), прикладу або постулювання [38]:

— дефініція через синонім ("...В Україні з'явилося так зване рейдерство, точніше — мародерство " (Е, 15-16.12.06));

-дефініція через приклад ("Популізм - це коли обіцяють "по­кращення вашого життя вже сьогодні", а насправді —лише підні­мають тарифи" (ВЗ, 17.10.06));

— постулювання ("Власне, інститут контрасигнації — це скріп­лення акта глави держави підписом Прем 'єр-міністра або міністра, відповідального за указ та його виконання " (УМ, 17.10.06)).

У визначеннях дискурсу мас-медіа, зокрема дефініціях-посту-люваннях публіцистичної, полемічної спрямованості, виразно про­ступає їх логічна функція окреслення значень і пов'язана із цим пси­хоемоційна функція, оскільки таке визначення: 1) звужує поняттєву рамку (денотативний обсяг) розгляду предмета; 2) пристосовує до концептуальної системи автора (або до двох систем -у діалозі); 3) про­грамує висновок.

Для реального персуазивного впливу найважливішою є здат­ність дефініції відмежовувати небажані сенси і наголошувати на бажаних. Наприклад, слово "націоналізм" програмують на стратегіч­ну позитивну перспективу через конструктивні, позитивні дефініції, залишаючи поза його обсягом, поза "межею" {сіє /їпіг - межа) нега­тивні конотації агресивності і нетолерантності: "Жодна по-справж­ньому сильна держава у світі не була побудована без державного націоналізму як наріжного каменя. Націоналізм - це не брязкання зброєю й не геноцид інородців. Державний націоналізм — це ціннісна система, спрямована на перетворення потенціалу нації (усвідомленої сукупності всіх народів, які проживають на цій території) в конкретні перспективні проекти стратегічного характеру" (ЛГ, 26.08.04).

Постулювання в аргументативному дискурсі звужує коло по­силань у напрямку, бажаному для автора визначень. Дефініції-по-стулювання публіцистичної, полемічної спрямованості насичені емо­тивними елементами: "...Вони домовилися та визначили за нас, що Україні не потрібна люстрація: не варто, мовляв, ворушити минуле, ^влаштовувати "полювання на відьом ", із цим ми вже "запізнилися " (ЛГ, 6-8.11.06). Дефініції, уживані у дискурсі масової комунікації, підпадають під визначення "позиціювання ", "риторична дефініція ", персуазивна дефініція" - і йдеться при цьому про тези, які мають Привести до зміни емоційного ставлення аудиторії до предмета обго­ворення [38].

Практично будь-яка аргументація центрована на вартості, суб'єк­тивній позиції. Усі твердження, використовувані в гуманітарній аргу­ментації, є обґрунтуваннями вартості, навіть якщо вони лише під­тверджують факт існування "об'єкта". Тому, окрім силогістичних схем аргументу, використовують моделі аксіологічної репрезента­ції - зображення відношень об'єкта, пов'язаних насамперед із вар­тістю. Модель аналізу аргументу як аксіологічної системи включає такі питання:

І.ЩоєХ?

2.Яка цінність X (експліцитні чи імпліцитні підстави переваги
X над іншими об'єктами)?

3.Якими є причини і/або наслідки X?

4.Що треба чинити з X? [24].

Отож, згідно із цією схемою, будь-яка аргументація полягає у встановленні зв'язку між ознаками належності до класу об'єктів і ре­зультатом: атрибутивність (вказівка на ознаку) - каузальність (визначення причинових залежностей) - телеологічність (визначен­ня мети) - перформативність (спонука до дії):

1) Кандидат X є перспективний, 2) бо він реалістичний праг­матик, 3) як наслідок, його політика приведе до підвищення жит­тєвого рівня, 4) отже, голосуйте за X.

Аргумент - твердження, підпорядковане завданням впливу. Від­повідно аргументацією називають процес переконування, розгор­тання доказів на підтримку тези. Типовий монологічний риторичний дискурс і типовий аналітичний текст мас-медіа презентує множинні докази на підтримку тези, подає ряди аргументів із односпрямова-ними сенсами: "Звичайно, вигоди від такої інтеграції (євроатлан­тичної - Авт.) є очевидними: по-перше, Україна стане суб'єктом прийняття рішень у Європі, вона стане безпосереднім учасником такого процесу. По-друге, завдяки своїм розмірам і геополітичному розташуванню наша держава стане дуже впливовим гравцем, із нею рахуватимуться всі західні країни. Ще одним суттєвим плю­сом стане той факт, що Україна перестане бути об'єктом су­перечок між Сходом і Заходом, а домінування наддержав, якщо Ук­раїна вступить до НАТО, буде взагалі неможливим. Окрім того, успіх проведених демократичних та економічних реформ виведе на­шу країну на абсолютно новий рівень " (ЛГ, 15-17.06.07).

У поле аналізу теорії аргументації потрапляє не лише слово мовлене, а й сфера потенційного планування аргументативного дис­курсу, робочі заготовки мовного і фактологічного матеріалу учас­ника дискусії. Поле аргументації - сукупність фактичної інформа­ції, культурних знань, сенсів, уявлень, установок, логічних зв'язків між судженнями, на які творці персуазивних повідомлень поклика­ються при розв'язанні ситуативних риторичних завдань.

"Площа перерізу" аргументативних полів двох сперечальників задає риторичну перспективу їх взаємодії - партнерську чи конку-ренційну, підпорядковувальну чи взаємодоповнювальну. Простір роз­біжностей, особливо концептуальних розбіжностей, зазвичай виступає чинником конфліктогенності, блокує сприйняття інформації іншої сторони, а значна подібність концептуального змісту аргументатив­них полів передбачає позитивну — кооперативну, діалогічну — перс­пективу партнерів та можливість обміну фактичною інформацією. Обсяг аргументативного поля і його основні сенси можна реконстру­ювати за матеріалом аргументативних серій у авторському персуа-зивному дискурсі визначеної проблематики.

Аргумент - це не застигла схема, фортеця невразливих істин. Він тривкий лише у дискурсі, де адаптований до ситуативних кому­нікативних вимог. Ще із античної риторики відомі терміни, які опи­сували процес аргументації як двосторонню взаємодію - інтеракцію антагоніста і протагоніста у змаганні, яке називалося агоном. У сучасній масовій комунікації, зокрема політичній, використовують поняття опонент — пропонент — аудиторія (сторона, до якої звернені виступи опонента і пропонента). Публічний, зокрема медійний, прос­тір стає місцем зустрічі тези і контртези ("Пенсії уже підвищено " - Ціни уже зростають ").

Вагу і силу аргументу перевіряють пристосовністю до діало­гічного середовища. Із цього погляду зрозумілим є інтерес сучасних Дослідників до експромтних, непідготовлених форм переконування і Реакцій на нього. Наведена нижче класифікація способів відповіді на ^аРгумент залежно від кооперативної чи конфронтативної настанови -4^е результат дослідження "живих" дискусій, узагальнення досвіду Роботи із дискурсно поляризованою групою.

Схема 1. Типи реакцій на аргумент за С. Андертоном і Л. Фреєм [22]. Одне із основних завдань риторичного критицизму - аргумен-таційна реконструкція теми, з'ясування проблемних вузлів комуніка­тивної ситуації. Щоб визначити основну аргументаційну тему, кри­тик порівнює тези опонентів, а практично — основні групи визначень, заяв, оцінок, що взаємодіють між собою як опозиційні. Діалог, який стає об'єктом аналізу і висвітлення у мас-медіа, -це дуже часто інституціалізований діалог, тобто регламентована пев­ними процедурними рамками схема розв'язання проблем, як-от обго­ворення законопроекту у парламенті чи спілкування між учасниками ток-шоу, де кожна із сторін повинна дотримуватися обмежень у часі, давати право голосу опонентам і дисциплінувати себе у сенсі зосе­редження на визначеній темі. Те, що відбувається під час дискусії,

Дата добавления: 2014-10-31