Фігуративні засоби в риториці 2 страница

ституційної репрезентації (назву столиці чи країни використовують для формулювання позиції уряду, офіційних кіл країни) маскує проб­лему особистої відповідальності політика чи групи у разі негативного висліду їх дій (Київ (а не МЗС чи президент) допустився помилки).

Синекдоха - використання форми однини для позначення су­купності однорідних об'єктів, назва цілого через назву частини. В основі семантичного механізму цього тропа лежить принцип репре­зентативності особи щодо групи (турботи рядового пенсіонера, кло­поти студента, людина вибирає для себе краще) або частини (яка може бути частиною і реального, і метафоричного образу) щодо ці­лого (Кабмін скорочує число "ротів"; погляд Мінекономіки інший; рука центру дотягнулася до периферії). Синекдоха дуже органічна у ролі означника соціально-культурних типажів: "Гомо совєтікус" чітко відчуває, чого йому боятися. Масова культура — поле ос­танньої битви. Саме тому він святкує перемогу, коли перескакують з мови на язик... " (УМ, 24.11.06). У ролі сингулярних репрезентантів множини виступають і назви неживих об'єктів: "Не втомлююся пов­торювати, що нам треба випускати свій комбайн (ми маємо для цього всі підстави), свій трактор. Ми маємо випускати свій літак, свій автобус" (ЛГ, 26.05.04). Синекдохою вважають і загальну родо­ву назву на позначення соціальних сукупностей: бізнес не погоджу­ється із таким формулюванням закону; преса висвітлювала подію; телебачення прибуло найпершим. Завдяки особливій наближуваль-ній оптиці синекдохи важливі параметри соціального цілого стають доступнішими для огляду. Як і метонімія, синекдоха збагачує репер­туар маніпулятивних стратегій політичного дискурсу, зокрема, ви­ступає формою монополізації успіху і приписування заслуг одній особі ("Сталін виграв війну", "Путін тримає під контролем си­туацію в Чечні").

Іронія ~ троп, побудований на протилежності між планом ви­словлювання (авторське, "дійсне" значення) і планом змісту. Лек­сичний інструмент іронії - антифразис - це використання слова у протилежному значенні: "успішний " — "провальний ", "досягнення " — "відставання". У парадоксально-іронічних сентенціях антифразис накладається на структури логіко-поняттєвого контрасту: "Щоб Кон­ституція була ще гіршою, її постійно слід поліпшувати"; "Сто­сунки між державами були добрі, а стали ще гірші".

Існує чимало різновидів іронії, зокрема сарказм - уїдливе висмі­ювання, гіркий докір: "Яку стабільність ви нам хочете втюхати?! Стабільність щоденних клопотів, беззахисності перед найменшим дер­жимордою, збоченства у стосунках із владою і конкурентами — таке майбутнє най пропонують? " (ЛГ, 14.09.04); астеїзм - похвала у формі осуду: "А Адріатичне море в Словенії — це суцільне западло! Вода чистіша, ніж в українському крані" (ЛГ, 21.09.06); діасирм — висмі­ювання думки (а часто і манери висловлюватись) супротивника: "Метушню навколо виборчої комісії Віктор Янукович пояснює прос­то: "Це означає не намагання провести вибори, а написати резуль­тат і затвердити його у ЦВК". Такі наміри, звичайно, обурюють: результати виборів завжди писала донецька команда і через тран­зитний сервер доводила до громадськості. А тут хтось перехоплює ініціативу. Ганьба, так би мовити" (УМ, 14.06.07).

У медійному дискурсі іронічного звучання автоматично набу­вають трансформовані, лексично оновлені згідно із потребами кон­тексту висловлювання одіозних осіб, зокрема колишніх комуністич­них керманичів: "Жити стало краще? Уряд Януковича окреслив орієнтири зростання на 2007 рік" (УМ, 14.09.06); "Доженемо й переженемо Нью-Йорк? Ціни на київську нерухомість ростуть і падати, схоже, не збираються" (УМ, 12.10.06); "Немає політика — немає кризи?.. " (УМ, 8.05.07).

Контрасти іронічної двозначності чи філософської двоплано-вості породжують парадокс - несподіване, нелогічне на перший по­гляд твердження; висновок, який суперечить очікуванням. Парадокс розмикає контекст загальноприйнятої логіки і семантики "докси" (у гр. мові — "думки "), пропонує погляд понад конвенційними уявлен­нями, заперечує штампи ("Мова дипломатові дана для того, щоб приховувати свої думки ", "Мусимо стати рабами закону, щоб бути вільними ", "Хто не вірить у диво, той не реаліст ").

У гіперболі тим "іншим", небуквальним, що відносить її до тропів, є зображення "великого", "значного" через "надзвичайно ве­лике", "неймовірно важливе". Функцію гіперболізації - емоційного ^Перебільшення ознак чи дій - у публіцистичному дискурсі викону-^Ють і одиничні лексичні інтенсифікатори та емотиви ("смертельна ^вгпома ", "вічний президент "), і цілісні описи та оповіді, у яких вико­ристано риторичний прийом "доведення до абсурду":

"Впевнена, якби вони відвідали Галичину, здивування їхнє було б більшим, аніж: у Саманти Сміт після візиту до СРСР. Гадаю, не­сподіванкою для них виявився б той факт, що на російськомовних громадян не кидаються голомозі хлопці з кулеметом; що міліція не носить на руках свастики; журналістів РФ не піддають жорсто-ким тортурам, а в школах діти не пишуть творів на тему "За що я ненавиджу москалів" (ЛГ, 13.12.04);

"Я зруйнувала домовленості з Росією? Якраз після того, як за­стрелила Кеннеді і викликала цунамі в Таїланді? (...) При моєму прем 'єрстві були чинними всі міжурядові угоди по газу з Росією та Туркменистаном, і газ мав стабільну ціну в 50 доларів за тисячу ку­бометрів... " (УМ, 13.10.06).

Протилежна до гіперболи риторична техніка мейозису полягає у неправдоподібному применшенні якості. Щоб гарантовано зали­шити у свідомості читача уявлення про "мале", "незначне", фігура створює умовний образ "надзвичайно малого" ("заробляти на хліб", "можна вас на хвилинку "). Стратегії "гіперболізованого применшен­ня" можуть бути індивідуально авторськими і через те особливо екс­пресивними, оригінальними і адаптованими до стилістичних особли­востей контексту: "Натомість справжня, пристрасна, всепереможна любов трапляється дедалі рідше. "Раз в ніколи", як сказала б інша мисткиня - Ліна Костенко" (УМ, 23, 08.07). Літота також нале­жить до фігур смислового знівельовування, але її механізм дещо інший, базований на іронічному зашифровуванні справжніх розмірів і значущості: до прикладу, вираз "він людина небідна" вживають у значенні "багата, забезпечена людина" [20].

Замість прямих номінацій у дискурсі масової комунікації часто використовують парафраз - описовий зворот, створений за принци­пом деталізації значень. Під цією назвою об'єднують і стійкі метафо­ричні звороти, і закріплені тривалим вживанням порівняно нейтральні у сенсі первинної образності вислови: "всесвітня павутина", "фаб­рика мрій", "блакитні екрани", "тихе полювання", "зеленілегені пла­нети ", "небесне світило", "блакитне паливо", "сонячний метал ", "бурштиновий напій ", "сіра речовина ", "лісова красуня ", "прекрас­на половина ", "квіти життя ". Парафрази можуть бути і загально­вживаними, і оказіональними - обмеженими певним професійним чи історичним контекстом ("автор "корейської казки" повернувся до Ейдховена ").

Парафраз імені громадського діяча означає добре означене місце в історії чи сучасному політичному процесі: "вождь світового пролетаріату" (В. Ленін), "батько народів" (Й. Сталін), "залізна леді" (М. Тетчер), "балканський месник" (С. Мілошевич), "архітектор польських реформ " (Л. Бальцерович), "канцлер возз 'єднання " (Г. Коль), "останній диктатор Європи" (А. Лукашенко). За розмаїттям опи­сових означень стоїть стійкий медійний інтерес до багатогранного образу неординарної публічної особи: "газова принцеса", "леді Ю", "Юля - білі чобітки", " богиня революції", "королева уряду", "саму­рай у спідниці" (про Ю. Тимошенко).

Парафрази назв країн належать до найпоширеніших і найяс­кравіших: країна кленового листка (Канада), країна Суомі (Фінлян­дія), країна жовтого дракона (Китай), Туманний Альбіон (Англія), країна вранішнього сонця (Японія), острів Свободи (Куба). Яскраві ознаки реального плану, метафори чи легенди покладені в основу парафрастичних назв міст: місто каштанів (Київ), перлина біля моря (Одеса), місто Лева (Львів), Велике Яблуко (Нью-Йорк). Вживання парафразів має зрозумілу технічну причину - вони сприяють розвит­ку синонімічних рядів і урізноманітненню дискурсних ізотопій. Але образний і емотивний аспект описових сполучень не менш істотний для комунікації. Зокрема, назви роду занять і соціальних категорій через фіксацію специфічних деталей програмують певні емоційні ха­рактеристики: блакитні шоломи, слуги Феміди, стражі порядку, акули пера, грошові лантухи. Парафрази виробляють рефлекс упізнавання цілого через характерну деталь, водночас оживляючи і полегшуючи сприймання. Але, уживані надто часто, вони стають надокучливими, втрачають художню силу і починають заслуговувати на іронію. Така Доля спіткала професійні та ідеологічні кліше слуги народу, люди в білих халатах, трудівники ланів, чорне золото, біле золото, які і сво­їм поширенням, і наступною компрометацією завдячують радянсько­му дискурсу оспівування ідеологічних і трудових перемог.

Фігура евфемізму у дискурсі мас-медіа виконує роль семантич­ного і психологічного фільтра. Евфемізм - пом'якшена назва явищ, ^які викликають негативні емоції або ж із якихось інших причин по­требують емоційного контролю. Евфемістичні назви присвоєно табу-°ваним персонажам ("Князь світу цього"), їх використовують у в язку із небажаними ситуаціями і подіями ("Це правда, він пішов із ") чи виявами соціально осудної поведінки ("Посол перебрав

і побив поліцейських " (ВЗ, 28.08.03); "Влада сфальсифікувала резуль­тати виборів і за рахунок голосів, "позичених" у лідера соціаліс­тів..." (ВЗ, 2.11.04); "Це була відповідь на плани уряду "поділити­ся" управлінням газотранспортною системою з Росією в обмін на видобуток газу на території РФ" (ВЗ, 13.03.07)).

Евфемістичну спеціалізацію розвивають як фольклорні, роз­мовно-побутові звороти (ускочити в гречку, жінка при надії), так і офіційні та наукові терміни (перлюстрація, діарея). Про евфемістич­ну функцію багатьох парафразів свідчить їх підвищена концентрація у ділянках пейоративних і амбівалентних значень ("зелений змій "; "зе­лена фея " (абсент); "однорукі бандити " (гральні автомати); "жінки легкої поведінки ", "жриці кохання ", "дами за викликом ", "представни­ки найдревнішої професії", "вокзальніфеї", "нічніметелики").

В офіційному дискурсі за допомогою евфемізмів згладжують категоричність небажаного висновку: "не брати кредити, які буде досить проблематично повернути " (неможливо повернути); "не ба­чить альтернативи створенню парламентської більшості" (кровно зацікавлений у створенні); "не радують доходи від приватизації" (становище із доходами вкрай погане), "уряд не виключає чергового підвищення цін " (ціни безперечно будуть підвищені). Цей ряд допов­нюють і казенні формули повідомлень про звільнення з посади ("за власним бажанням " чи "у зв 'язку з переходом на іншу роботу ").

Класично евфемістичною природою вирізняються офіційні ви­слови на означення негативних суспільно-політичних явищ в епохи гострих ідеологічних протиборств чи назви інституційних атрибутів недемократичних спільнот: "органи" - "система масового терору"; "адмінресурс" - "система методів тиску на виборця"; "керована де­мократія" - "авторитарне правління"; "політреформа" - "держав­ний переворот"; "антикризова коаліція" - "кулуарна змова верхів"; "податкові пільги " — "збільшення багатства для багатих ".

Евфемістичну функцію виконують ухильні характеристики статусу: "А поки що нам доведеться працювати в режимі так званого сусідства, що не відповідає реальній ситуації. Радше цей ре­жим можна було б назвати певною делікатною відмовою Україні" (ЛГ, 30.12.04-4.01.05). Різниця у назвах військових операцій часто така ж разюча, як ідеології та інтереси різних сторін конфлікту: "Саме звідси літаки з бойовими ракетами та бомбами вилітали на бойове завдання у повітряний простір Югославії" — "Літаки вилітали

з миротворчою місією" (ПІК, 26.09-2.10.00); "Минулого тижня мі­ністр оборони Росії Сергій Іванов оголосив нову війну у Чечні. Його повідомлення було настільки зворуиіливим за стилістикою, що цю звістку цілком міг би повідомити міністр соціального захисту. Особ­ливе враження справив евфемізм "адресна операція" (П, 12-18.11.02).

Оскільки пом'якшення стилістики стосується, як правило, об'єктів і явищ, які характеризують Ми-групу, то у ситуації риторич­ного протистояння опоненти цієї групи спрямовують критику на за­хисні ідеологеми "іншої" сторони. Полемічний дискурс іноді містить спеціальні маркери переходу до альтернативної - пом'якшеної, чи, навпаки, гострішої за формою і змістом, інтерпретації: "То ж чи здатні казахи на агресивність, а мовою права та політології — на захист своїх національних інтересів" (77, 27-28.04.02); "Ідею коорди­нації зусиль країн СНД (читай: координації дій із Росією) було офі­ційно озвучено 22 листопада 2002 року на засіданні уряду Російської Федерації" (ДТ, 17-23.05.03); "Білоруси гадають ще певний час по­користуватися задешево чужими, - вибачте, братерськими ресурса­ми " (ЛГ, 22.09.03); "Біженці рятують власних дітей від кривавої бой­ні, яку звикли називати тепер локальний конфліктом " (ЛГ, 11. 05.04); "Я вимагаю... зробити звіт на засіданні уряду про те, яким чином наповнюють, а якщо говорити прямо ~ не наповнюють бюджет згідно із законом, яким поставлено завдання для Фонду держмайна " (ВЗ, 17-19.08.07). Властиво, маємо у таких випадках варіант фігури корекції, який забезпечує "альтернативне" декодування семантики в ідеологічному дискурсі опонентів.

Переходи від пом'якшеного до жорсткого варіанту формулю­вання і навпаки, як правило, відповідають черговості аргументатив-них ходів Ми-групи і Вони-групи у діалогічному тексті. Вказівка на пом'якшені формулювання опонентів - поширений засіб полемічного викриття: "Нагадаю, що реформа - це евфемізм, тобто облагоро­джена назва перерозподілу. Відповідно, економічні реформи - це зав­жди перерозподіл власності. А політичні реформи - це завжди пе­рерозподіл влади" (ДТ, 27.09.03).

Аксіологічну і стильову опозицію евфемізмові складає дисфе-мізм - слово або вислів зниженого (вульгарного, блюзнірського) чи ^ворожого тону, який має на меті знеславлення, уїдливе висміювання якоїсь особи чи явища, наголошування на їхній нікчемності. Про зни­ження тону сигналізують стилістичні синоніми із пейоративною

функцією (морда, рило, пика). Жаргонізми, просторіччя, вульгариз­ми — звичний лексичний інструментарій дисфемізації: "Ми маємо зрозуміти, яка мерзота і шушваль там, нагорі. Треба обирати іншу політичну еліту" (ГП-У, 5.01.07).

До традиційних "топосів" дисфемізації у викривально-сати­ричних пасажах українського публіцистичного дискурсу належать:

— "зоологічні" імплікації: "...Тов. Левченко із переживання за
нинішній політичний стан у країні сказав наступне: "Америка і За­
хідна Європа сунуть своє рило в Україну, а Росія боїться доторк­
нутися рукою" (ГА, 8.12.04);

—тема психічної невідповідності: "Кремль захищають парано­
їки" (ЛГ, 13.12.04);

—посилання на сферу фізіологічно низького: "Історія дару­
вала йому чарівний шанс увійти до неї героєм, а він побіг по пам­
перси..." (ЛГ, 24.12.04).

Один із найпоширеніших способів зведення ідейних порахун­ків, висловлення неприязні і зневаги - множинні форми власної наз­ви і написання прізвищ нешанованих (із погляду автора) осіб із малої літери: "Чекати від усіх цих калашнікових, болдирєвих та азарових якихось політичних чудес не доводиться" (ГП-У, 5.01.07).

Вершиною публіцистичної дисфемізації слід вважати обсценну (ненормативну) лексику, яка зазвичай негативно характеризує не стільки об'єкт повідомлення, скільки його автора: "Як повідомляє мережне видання "Главред ", кандидат філософських наук публічно заявив: "Кучма буде сидіти, туди ж відправимо і Литвина, і Юлю, і цього американського х.. з оранжевою фізіономією " (ЛГ, 13.12.04).

Значна частина риторичних фігур полемічного дискурсу у ме­діа спеціалізується на нейтралізації дисфемізмів, відповідно такий дискурс насичений "внутрішньоструктурними", "згорнутими" діало­гами знижених і патетично-виправдальних означників: "...Ніяк не можуть визнати нас людьми - не вулицею, не натовпом, не "амери­канськими найманцями " та "помаранчевими щурами ", а людьми, які варті набагато кращого життя" (ЛГ, 23.12.04).

Спільними зусиллями опозиційних сторін у мові нагромаджу­ються якісно відмінні, часто цілком протилежні за змістом означаль­ні версії одного і того ж явища, структури. Логічно назвати ці кон­фліктні номінації аксіоназвами: СРСР - "сім 'я братніх народів " - "імперія зла"; СІЛА — "оплот демократії" — "світовий жандарм";

НАТО - "агресивний блок" - "оборонний союз" - "миротворча ор­ганізація ". Непрості колізії і бінарні схеми сучасного українського політичного життя породжують ситуативні контрасти семантики в оцінках політичних процесів і політичних акторів: "Одні кажуть: "переворот", інші- "крок уперед" (ВЗ, 15.01.07); "Зрада зветься прагматизмом" (УМ, 19.04.07); "Всенародний протест чи політич­ний карнавал? Опозиціонери стверджують, що в суспільстві визрі­ває протест, а представники влади переконані: підстав для проти­стояння нема" (Е, 15-22.03.07).

Розділ тропології у стосунку до масової комунікації не може оминути увагою такого лексико-семантичного явища, традиційно зга­дуваного у стилістиці, як пароніми - слова, подібні за вимовою і написанням, різні за значенням, хоч і близькі за сферою предметної віднесеності. їх нагромадження у тексті використовують для стиліс­тичного і концептуального посилення, семної концентрації. Зокрема, поняття парономази означає зіставлення чи протиставлення значень паронімічних назв: "Гарантії для гаранта" (ЛГ, 20.08.04); "Домов­леність чи змова?" (Е, 24-25.04.07); "Знову бризки від "Сі бризу" (УМ, 6.07.07).

Експресію медійного стилю максимально втілює каламбур — прийом, що його У. Еко визначає як "силувану суміжність між двома чи більше словами". В основі каламбуру лежить зіставлення різних значень одного слова або значень різних слів, схожих за звучанням: "Апетит приходить під час "єди" (ВЗ, 24.05.02); "Мало російські вибори" (про відсутність очікуваного впливу російських політтехно-логій на перебіг виборчої кампанії в Україні) (П, 18-24.04.02); "Біг-морди" у Москві" (П, 15.10.04); "Ми обираємо між: Україною й "Урка-їною" (СП, 01.10.04); "Бої за першу виСОТу" (УМ, 7.07.05); "Прем'єр НАТОвпу" (УМ, 21.09.06); "НУ", нарешті! Роман Безсмертний із парламентської трибуни офіційно оголосив про перехід "Нашої Ук-Раїни" в опозицію" (УМ, 18.10.06); "Політреформи" (ЛГ, 11.10.06); "МіНІюст на підтанцьовці" (УМ, 3.02.07).

Гра із власними назвами у ситуативних контекстах, накладання Номінативного і загальномовного значень часто набирають серійного ^актеру у дискурсі мас-медіа: "Пора" для тероризму" (ГА, 20.10.04); Нора"! Підкорятися закону" (П, 13.12.04); "Переможний шлях до ОР?" (ЛГ, 22.12.04); "ПОРАнення (київський міліціонер важко

Поранив пістолетом активіста "Пори")" (УМ, 23.03.06); "Пора" "Порі" не пара" (ЛГ, 12.04.07); "Пора" для висновків? Чи співпра­цював лідер ГП "Пора" з "регіоналами", має встановити слідча ко­місія незрозумілого походження" (УМ, 15.05.07).

Причина, через яку читач вирізняє у тексті фігури, є тією ж причиною, через яку людина з цікавістю реагує на все нове і неспо­діване. Тяжіння до незвичного, нестандартного, яскравого - це най­важливіший стимул розвитку культури, психологічний модус активі­зації творчих процесів. "Нове" і "старе", "стандартне" і "образне" створюють ту психологічну поляризацію і формують ті стани готов­ності, які потрібні для появи енергетично-інформаційного потоку під час встановлення контакту тексту і читача.

Література:

1. Абрамович С, Чікарькова М. Риторика. - Львів, 2001.

2. Аристотель. Риторика. Античные риторики. - М., 1978.

3. Белова А. Лингвистические аспекты аргументации. - К., 1997.

4. Брутян Г. Аргументация. - Ереван, 1984.

5. Вандишев В. Риторика: екскурс в історію вчень і понять. - К., 2003.

6. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж.-М., Мэнге Ф., Пир Ф., Тринон А.

Общая риторика. - М., 1986.

7. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості. - Львів, 2004.

8.Історія красномовства. - К., 2000.

9. Кассен Б. Эффект софистики. - М.; СПб., 2000.

10. Кузнецова О. Аргументація в публіцистиці. - Львів, 1997.

11. Лісовенко Ю. Риторичні фігури в українському красномовстві //

Стиль і текст., 2003. - Вип. 3.

12. Мацько Л., Мацько О. Риторика. - К., 2003.

13. Мейзерский В. Философия и неориторика. - К., 1991.

14.Молдован В. Риторика загальна та судова. - К., 1999.

15. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. - Львів, 2001.

16. Рікер П. Навколо політики. - К., 1995.

17. Рождественский Ю. Теория риторики. - М., 1997.

18. Рузавин Г. Методологические проблемы аргументации. - М., 1997.

Сагач Г. Риторика. - К., 2000.

Хазагеров Г. Политическая риторика. - М., 2002.

Хоменко І. Еристика: мистецтво полеміки. - К., 2001.

Дата добавления: 2014-10-31