Тема 1. Загальні положення цивільного права України

Розділ 3. Основи ЦИВІЛЬНОГО права

Список рекомендованої літератури та нормативних актів

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення вiд 07.12.1984р. із змінами від 17.05.2007р. // ВВР. – 2007. - N 34. - ст.445.

3. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2005. - N 35-36, N 37. - ст.446.

4. О государственной службе: Закон Украины от 16 декабря 1993 г. // ВВРУ. – 1993. - № 43.

5. Административное право Украины: Учебник / Под общ. Ред. С.В. Кивалова. – Х.: Одиссей, 2004. – 880 с.

6. Беленчук І.А. Адміністративне право України: Навч. посібник - К.: А.С.К., 2004. – 176 с.

7. Шестак В.С., Шестак С.В., Любчик А.А. Учебное пособие по дисциплине «Административное право» - Донецк: ООО «Норд Компьютер», 2006. – 92 с.

8. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник / С. Г. Стеценко. - К.: Атіка, 2007. - 624 с.

9. Бородін І.Л. Адміністративно-юрисдикційний процес: Монографія / І. Л. Бородін. - К.: Алерта, 2007. - 184 с.

10. Основы правоведения Украины: Учеб. пособие. Кивалов С.В., Музыченко П.П., Крестовская Н.Н, Крыжановский А.Ф. – Х.: «Одиссей», 2004. – 472 с.

11. Правознавство: Підручник / За ред. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2005. – 296 с.

12. Кравченко В.В., Савчук О.П. Правознавство: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2005. – 560 с.

13. Кравчук К.Г. Опорні конспекти з основ права: Курс лекцій. Навч. посібник. - К.: Атіка, 2005. – 312 с.

14. Логвінова М., Кафарський В. Основи правознавства: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 568 с.

15. Кириченко В.М. Правознавство: Курс лекцій. – Запоріжжя: ЗНТУ, 2006. – 247 с.

16. Правознавство: Підручник / А.І. Берлач, Д.О. Карпенко, В.С. Ковельский, А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, О.О. Підопригора; За ред. В.В. Копєйчикова, А.М. Колодія. - К.: Юрінком Інтер, 2007. – 752 с.

17. Основи правознавства України: Навч. посібник. Видання сьоме, доп. Та перероб./ Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. - Х.: «Одісей», 2007. – 440 с.

18. Кириченко В.М. Правознавство: Модульний курс: Навчальний посібник / В. М. Кириченко. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 328 с.

19. Основи правознавства: Навч. посібник / Пилипенко П. Д., Хома Н. М., Кельман М. С., та ін. - 2-ге вид., випр. i доп. - Львів: Магнолія 2006, 2007. - 466 c.

20. Правознавство: Курс лекцій. Навч. посібник для внз / ЗНТУ. - К.: Центр навч. літ., 2007. - 239 c.

21. Учебно-методические материалы по дисциплине «Правоведение» / По ред. В.Д.Волкова. - Донецк: ДонНУ. – 2005. – 118 с.

22. Основы правоведения: Тесты для проверки знаний студентов неюридических специальностей по дисциплине «Правоведение» // Сост. Одегова Л.Ю., Фесечко Л.И. – Донецк: ДонНУ. – 2007. – 90 с.

1. Поняття цивільного права, його предмет, метод і система.
2. Джерела цивільного права.
3. Цивільні правовідносини та їх зміст.
4. Юридичні факти, правочини та їх характеристика.
5. Позовна давність.

1. Особливе місце в системі права займає цивільне право, яке відноситься до числа найважливіших, фундаментальних галузей права в силу значимості суспільних відносин, врегульованих даною галуззю права. Багато громадян, купуючи що-небудь в магазині, користуючись послугами сфери побутового обслуговування, не підозрюють, що вони роблять юридично значимі дії, що відносини, які складаються при цьому, регулюються нормами цивільного права.

Що ж таке цивільне право?

Цивільне право – самостійна галузь права, яка має свій предмет і метод регулювання.

Цивільне право регулює наступні види суспільних відносин:

- майнові відносини;

- особисті немайнові відносини.

Цивільним правовідносинам притаманні певні ознаки: юридична рівність всіх учасників цих відносин, вільне волевиявлення та майнова самостійність.

В Цивільному кодексі України вперше пріоритет віддано особистим немайновим відносинам, здійснюється детальне регулювання особистих немайнових прав фізичної особи. Особисті немайнові права належать кожній особі від народження або за законом, не мають економічного змісту, тісно пов’язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав (ст. 269 ЦК України).

Особисті немайнові права в залежності від цільового призначення поділяються на такі групи:

- особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (право на життя; на охорону здоров’я, медичну допомогу, на інформацію і таємницю про стан свого здоров’я; право на свободу; особисту недоторканність та ін.);

- особисті немайнові права, що забезпечують соціальне існування фізичної особи (право на ім’я, на його зміну та використання; на повагу гідності і честі; право на індивідуальність; на особисте життя та його таємницю; на інформацію; на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості; право на місце проживання; на свободу пересування та ін.).

Важливе значення в цивільному праві мають і майнові відносини, тобто майнові відносини між суб’єктами цивільного права з приводу матеріальних благ, майна (речей, робіт, послуг і т. ін.). Під майном розуміють не тільки речі (матеріальні, що мають економічну форму товару), а й майнові права (право вимагати передачі проданої речі, повернення боргу), і обов’язки (борги).

Майновими є, перш за все, відносини з приводу власності, а також зобов’язальні, спадкові правовідносини. Майнові відносини виникають і існують у зв’язку з належністю майна певним особам або у зв’язку з переходом майна від однієї особи до іншої.

В основі методу цивільно-правового регулювання лежить юридична рівність учасників цивільно-правових відносин.

Учасниками врегульованих цивільним правом відносин є: фізичні і юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (ст. 2 Цивільного кодексу України). У сфері цивільного права відносини між державою й іншими суб'єктами ґрунтуються на відносинах юридичної рівності, між ними відсутні відносини влади і підпорядкування. Сутність юридичної рівноправності суб'єктів цивільних правовідносин виражається в рівноправності усіх форм власності, майново-розпорядницької самостійності, а також у рівності мір юридичної цивільно-правової відповідальності їх один перед одним.

Таким чином, цивільне право – це галузь права, що регулює на засадах юридичної рівності майнові й особисті немайнові відносини.

Система цивільного права являє собою єдність і розмежування взаємозалежних цивільно-правових інститутів. Система цивільного права припускає об'єднання цивільно-правових норм в окремі інститути і поділ останніх на загальну й особливу частини.

Загальну частину складають норми, що визначають завдання цивільного законодавства; коло врегульованих ним відносин; підстави виникнення цивільних прав і обов'язків; способи захисту прав; правове становище суб'єктів цивільного права; норми, що відносяться до правочинів, представництва та ін.

Особлива частина охоплює цивільно-правові інститути, норми яких регулюють окремі групи відносин, наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право та ін.

Норми права власності регулюють відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, а також забезпечують рівні умови захисту усіх форм власності.

Норми зобов'язального права регулюють суспільні відносини з приводу передачі майна, сплати грошей, виконання робіт, надання послуг та ін., надаючи одній стороні цих відносин право вимагати від іншої здійснення дії чи стримування від дії.

Норми спадкового права регулюють суспільні відносини у зв'язку з переходом майна спадкодавця до спадкоємця (спадкоємців).

2. Джерелами цивільного права є нормативні акти, в яких юридично закріплені цивільно-правові норми. Сукупність цих актів являє собою цивільне законодавство.

Найбільш важливим із зазначених нормативних актів є Конституція України, яка має вищу юридичну силу. Саме в Конституції визначена загальна правоздатність громадян, відображені всі їхні права і обов'язки (розділ I «Загальні положення; розділ II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина»).

У системі актів цивільного права головна роль належить Цивільному кодексу України – систематизованому законодавчому акту, що регулює майнові і особисті немайнові відносини. Цивільний кодекс України прийнятий 16 січня 2003 року і введений в дію з 1 січня 2004 року.

До джерел цивільного права варто віднести і конкретні закони: «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про оренду державного і комунального майна», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про оренду майна державних підприємств і організацій», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств» та ін.

Джерелом цивільного права можуть виступати підзаконні нормативні акти: постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, комітетів і відомств, спрямовані на врегулювання цивільних правовідносин, акти місцевих державних адміністрацій, рішення органів місцевого самоврядування, локальні нормативні акти (накази, положення, інструкції).

Але норми цивільного права, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах, повинні відповідати, насамперед, Цивільному кодексу. У протилежному випадку пріоритет залишається за нормами Цивільного кодексу, а якщо протиріччя виникло між законом й іншими правовими актами, пріоритет належить закону.

До джерел цивільного права відносяться і міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України.

Важливе місце в системі цивільно-правових відносин займають договори, в яких сторони можуть врегулювати свої відносини. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

З огляду на різноманіття і багатство сфери цивільних правовідносин, які не можуть бути охоплені існуючими нормами діючого законодавства, у законодавстві допоміжним джерелом права визнаються звичаї ділового обороту.

Звичаєм ділового обороту є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Якщо цивільні відносини не врегульовані Цивільним кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного права (аналогія права).

3. Цивільні правовідносини – один із видів правовідносин. Вони виникають у результаті регулювання нормами цивільного права майнових і особистих немайнових відносин.

Таким чином, цивільні правовідносини – це вольові суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного права, учасники якого виступають носіями цивільних прав і обов'язків.

Основні особливості цивільних правовідносин полягають у наступному:

- суб'єктами цивільних правовідносин є особи, відокремлені одна від одної в майновому і організаційному відношенні. У зв'язку з цим вони самостійні і незалежні одна від одної;

- юридичний стан учасників цивільних правовідносин характеризується рівністю; вони не перебувають в адміністративному підпорядкуванні один від одного;

- основними юридичними фактами, що породжують, змінюють або припиняють цивільні правовідносини, є акти вільного волевиявлення суб'єктів – правочини;

- як правові гарантії реального здійснення цивільних прав і обов'язків, наданих суб'єктам цивільних правовідносин, застосовуються, головним чином, заходи майнового характеру.

Цивільні правовідносини складаються із суб'єктів, об'єкта і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. У ряді випадків суб'єктами цих правовідносин можуть виступати держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Об'єкт цивільних правовідносин – те, із приводу чого виникли правовідносини (речі, гроші, цінні папери, послуги, результати духовної і інтелектуальної творчості).

Зміст цивільних правовідносин - суб'єктивні права і обов'язки учасників даних правовідносин.

Цивільні правовідносини не виникають, не змінюються і не припиняються самі собою. Їм повинні передувати певні юридичні факти (наприклад, укладання договору, створення літературних, художніх творів і т. ін.).

4. Цивільні права і обов'язки, що складають зміст цивільних правовідносин, виникають з життєвих обставин, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення цих прав і обов'язків. Такі життєві обставини називаються юридичними фактами (наприклад, з фактом народження людини пов'язується виникнення її правоздатності; з досягненням вісімнадцяти років, а також з моменту вступу в шлюб громадянин здобуває повну дієздатність).

Юридичні факти поділяються на дві групи: події і дії.

Події – це юридично значимі факти, настання яких не залежить від волі людини (природна смерть людини, закінчення терміну, загибель майна в результаті стихійного лиха, повінь, землетрус і т. ін.).

Дії - життєві факти, що є волевиявленням (тобто результатом свідомої діяльності) людей. Вони, у свою чергу, поділяються на правомірні (які відповідають розпорядженням правових норм) і неправомірні (що суперечать закону, правопорушення) дії.

Серед правомірних дій важливе місце посідають юридичні акти: акти застосування права (наприклад, нагородження орденом, призов на військову службу, наказ про прийом на роботу), різні правочини (наприклад, договір постачання продукції, договір купівлі-продажу, договір дарування, договір позики, заповіт і т. ін.), а також заяви і скарги (наприклад, заява про призначення пенсії, касаційна скарга). На відміну від юридичних актів юридичні вчинки не спрямовані безпосередньо на виникнення (зміну, припинення) правовідносин, але, за законом, спричиняють визначені правові наслідки. Так, створення того чи іншого твору літератури, науки, мистецтва не спрямовано спеціально на виникнення правовідносин, але має правове значення (наприклад, здобувається авторське право). У юридичних вчинках має значення не намір особи, яка діє, а об'єктивний результат такої дії (створення сценарію, знахідка і т. ін.).

Неправомірні дії (правопорушення) поділяються на злочини і провини. Усі види неправомірних дій є підставою для виникнення охоронних правовідносин, для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.

Той чи інший юридичний факт може бути основою для виникнення (зміни, припинення) відразу декількох правовідносин. Так, факт смерті людини припиняє трудові і шлюбно-сімейні відносини і у той же час створює права на спадкування майна, змінює житлові відносини і т. ін. Часто для виникнення (зміни, припинення) правовідносин потрібна ціла сукупність юридичних фактів: наприклад, для вступу в шлюб необхідне досягнення певного віку, заява майбутніх подружжя на реєстрацію шлюбу, акт його реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану.

Серед усіх юридичних фактів, установлених Цивільним кодексом, найбільш розповсюдженими є правочини.

Правочини – правомірні дії фізичних чи юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. Оскільки правочин є дією – це вольовий акт, тобто в ньому виражається воля особи, спрямована на ті чи інші правові наслідки. Воля особи повинна бути виражена зовні в будь-який спосіб. Вираження волі особи зовні, завдяки чому вона стає доступною сприйняттю інших осіб, називається волевиявленням.

Наука цивільного права і цивільне законодавство розрізняють кілька видів правочинів.

1. Залежно від того, скільки осіб виражають свою волю, правочини бувають одно-, дво- і багатобічні. Для здійснення однобічних правочинів необхідно і достатньо виразити волю однієї сторони, що може бути представлена одним чи декількома особами (доручення, заповіт). Однобічний правочин створює обов'язки тільки для особи, що його здійснила. Для здійснення двосторонніх правочинів необхідне вираження погодженої волі двох сторін (купівля-продаж, дарування, збереження, оренда, позика), а багатобічних – трьох і більше сторін (договір про спільну діяльність, установчий договір).

2. Розрізняють також правочини оплатні і безоплатні. Оплатним вважається правочин, у якому сторони повинні надати одна одній зустрічне задоволення у вигляді матеріального чи іншого блага (купівля-продаж, оренда). У безоплатних правочинах зустрічне задоволення відсутнє (дарування).

3. Правочини можуть бути реальними і консенсуальними. Реальні правочини – правочини, для здійснення яких недостатньо однієї лише згоди, а необхідна ще і передача речі (звідси назва: лат. res – річ). Реальними є деякі правочини щодо передачі майна у власність чи інше речове право (наприклад, дарування, позика), а також окремі правочини щодо тимчасової передачі речей. Це означає, що обіцянка подарувати чи дати в борг без передачі речі не спричиняє правових наслідків. Протилежним видом правочинів є консенсуальні правочини. Консенсуальні правочини (від лат. соnsеnsus – згода) – правочини, для здійснення яких досить згоди сторін. Передача речі, здійснення дії відбуваються з метою їхнього виконання. Консенсуальними є правочини купівлі-продажу, а також багато правочинів щодо виконання робіт і надання послуг (договір підряду, договір комісії і т. ін.).

Важливе значення має спосіб вираження волі учасниками правочину, тобто його форма – усна чи письмова. Сторони мають право самі обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

В усній формі здійснюються правочини:

- які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (наприклад, купівля-продаж за готівку), якщо законом не встановлене інше;

- між громадянами на суму, що не перевищує двадцятиразовий розмір неоподатковуваного мінімуму доходу громадян.

У цьому випадку фізичній чи юридичній особі, що сплатила за товари чи послуги на підставі усного правочину з іншими фізичними чи юридичними особами, за її бажанням може бути виданий документ, який підтверджує підстави й отриману суму.

В будь-якому випадку не допускається усна форма правочинів, які відповідно до закону підлягають нотаріальному посвідченню чи обов'язковій державній реєстрації, а також правочини, для яких недотримання письмової форми спричиняє їх недійсність. Закон передбачає обов'язок організацій, що сплатили за товари чи послуги, вимагати від контрагента письмове підтвердження отриманої суми і підстав для її одержання.

Усні правочини можуть здійснюватись і за допомогою так званих конклюдентних дій. Конклюдентні дії (від лат. сoncludere – укладати, робити висновки) – це така поведінка особи, що свідчить про її волю здійснити операцію.

Письмова форма правочину припускає складання документа (документів), у якому викладаються умови правочину. Це може бути єдиний письмовий документ (договір), підписаний всіма учасниками правочину. Також це може бути кілька документів, складених окремо – листи, телеграми і т. ін. Крім того, правочин вважається здійсненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого способу технічного зв'язку.

Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно підписують відповідний документ при здійсненні правочину. Документи по правочину, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, установчим договором) і скріплюються печаткою юридичної особи. Закон допускає використання при здійсненні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числовий підпис чи інший аналог власноручного підпису. Однак допускається це лише тоді, коли такий порядок підпису: або передбачений законом, або сторони заздалегідь здійснили правочин, що містить зразки відповідного аналогу власноручного підпису.

За фізичну особу, що унаслідок фізичних вад, хвороби чи з інших причин не може власноручно підписатися, правочин на її прохання може підписати інша особа. Однак та особа, що підписала правочин за того, хто його вчиняє, не вважається стороною цього правочину, а є лише виконавцем фізичної дії.

У письмовій формі повинні здійснюватись правочини:

- між юридичними особами;

- між фізичною і юридичною особою;

- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує в двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

- інші правочини, для яких законом установлена письмова форма.

Письмові правочини бувають прості і нотаріальні.

Нотаріальне посвідчення може бути тільки на тексті такого правочину, що відповідає наступним вимогам:

- зміст правочину не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, що здійснює правочин, має необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину є вільним і відповідає його внутрішній волі;

- правочин здійснено у формі, встановленій законом;

- правочин спрямований на реальне встановлення правових наслідків, передбачених ним;

- правочин, що здійснюється батьками (усиновлювачами), не суперечить правам і інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Нотаріальне посвідчення правочинів необхідне лише у випадках, встановлених законом, а саме: договори про відчуження житлового будинку, іншої нерухомості, договір застави нерухомого майна, договір довічного утримання, заповіт та ін. Недодержання нотаріальної форми правочину тягне його недійсність.

За вимогою юридичної чи фізичної особи будь-який правочин за їх участю може бути нотаріально засвідчений.

В окремих випадках закон вимагає обов'язкової реєстрації правочинів. Такий правочин є укладеним з моменту його державної реєстрації. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири), іншого нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

Правочин, що тягне за собою той правовий результат, до якого прагнули сторони, називається дійсним. Умови дійсності правочину:

- повинен бути законним, тобто його зміст повинен відповідати вимогам законодавства, основам правопорядку і моралі;

- повинен бути здійснений дієздатними особами;

- волевиявлення, виражене в правочині, повинне відповідати дійсній волі особи, яка його вчинила;

- повинна бути дотримана форма правочину.

Недотримання цих умов тягне недійсність правочину. Правочин є недійсним, якщо суд визнав його таким (оспорюваний правочин) або незалежно від такого визнання (нікчемний правочин). Нікчемним є правочин, недійсність якого випливає із самого факту його здійснення. Визнання судом такого правочину недійсним не потрібно. Наприклад, нікчемним визнається правочин, учинений недієздатною особою, правочини з порушенням вимог про нотаріальне посвідчення (незасвідчений заповіт, договір купівлі-продажу нерухомого майна) чи державної реєстрації. Оспорюваними є правочини, що визнаються недійсними судом за наявності підстав, передбачених Цивільним кодексом (правочини, здійснені під впливом омани, обману, насильства, погрози, тяжкої життєвої обставини).

Недійсний правочин не тягне юридичних наслідків, за винятком тих, котрі пов'язані з його недійсністю, і є недійсним з моменту його здійснення.

Наслідки визнання правочину недійсним:

- повернення сторонами одна одній всього, що отримано внаслідок вчинення правочину (за неможливості повернути отримане в натурі – повинні відшкодувати його вартість грошима, тобто допускається двостороння реституція – приведення сторін у первісне становище);

- повернення майна тільки одній стороні (потерпілій), а винна сторона втрачає право на одержання майна назад, воно стягується в доход держави – однобічна реституція (наприклад, у випадку визнання недійсності правочину, вчиненого внаслідок обману, насильства, погрози);

- отримане внаслідок вчинення правочину з обох учасників стягується в доход держави – реституція не допускається (наприклад, правочин здійснено з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства);

- відшкодування збитків та моральної шкоди.

5. Вступаючи в цивільно-правові відносини, сторони повинні не тільки виконувати свої обов'язки, але й мати можливість захищати свої права. Для захисту порушеного цивільного права суб'єкти повинні звернутися з позовом до суду. Суд своїм рішенням може захистити порушені права тільки протягом визначеного терміну. Цей термін називається позовна давність.

Позовна давність – термін, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу (ст. 256 ЦК України).

Цивільний кодекс України розрізняє загальний і спеціальні терміни позовної давності. Загальний термін для захисту права за позовом особи, право якої порушено, становить три роки.

Спеціальні терміни позовної давності встановлюються законодавством для окремих видів вимог і можуть бути скороченими або більш тривалими порівняно із загальним терміном позовної давності.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

- про стягнення неустойки (штрафу, пені);

- про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня появи цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про ці відомості.

- про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у випадку порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

- у зв’язку з недоліками проданого товару;

- про розірвання договору дарування;

- у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

- про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Терміни позовної давності, передбачені законом, можуть бути збільшені за домовленістю сторін. Договір про збільшення термінів позовної давності здійснюється в письмовій формі. Скорочення термінів позовної давності, передбачених законом, за домовленістю сторін не допускається.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня виникнення права на позов, тобто з того дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В окремих випадках порушення цивільних прав Цивільний кодекс передбачає спеціальні правила визначення початку перебігу терміну позовної давності:

- перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства;

- перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання;

- у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття;

- за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений, або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

- за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання.

Перебіг позовної давності, як правило, здійснюється безупинно. У випадках же, встановлених законом, вона може зупинятися або перериватися.

Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. На відміну від непереборної сили мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подачі позову;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Зупинення позовної давності полягає в тім, що період часу, протягом якого діють вищевикладені обставини, не зараховується в термін позовної давності. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. Тобто враховується тільки час, що минув до і після зупинення позовної давності.

Переривання терміну позовної давності означає, що час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової – виплати (страхового відшкодування).

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які позовна давність не поширюється.

Питання для самоконтролю:

1. Які суспільні відносини складають предмет цивільного права?

2. Які джерела цивільного права ви можете назвати?

3. Назвіть елементи цивільних правовідносин, дайте їм стислу характеристику.

4. Що таке юридичні факти?

5. Що таке правочини? Назвіть види і форми правочинів.

6. Що таке позовна давність?

7. Що таке зупинення і перерив позовної давності?

8. На які вимоги позовна давність не поширюється?

Дата добавления: 2014-10-31